Тема 4. Декаденство як загальнокультурне явище та його прояв у поезії та драматургії

Практичне заняття №9 "Розгляд поезії французького символізму"

Мета: дати загальне поняття про розвиток літератури, мистецтва на зламі століть; показати особливості й роль символізму як літературного напряму; розвивати навички виокремлення головного, характеризування літературних явищ, уміння самостійно відшукувати інформацію; виховувати естетичні смаки, прагнення до самопізнання та самовдосконалення.

Напрямки роботи

1. Символізм як літературний напрям останньої третини хіх — початку хх століття. Основні естетичні принципи та поетичне новаторство символістів

2. Загальна характеристика життя та творчості Шарля Бодлера..

3. П. Верлен та а. Рембо як одні із найяскравіших представників французького символізму.

Інструктивно-методичні матеріали

Слово вчителя Злам століть у нашій свідомості асоціюється з потрясінням, передчуттям чогось невідомого, навіть «кінця світу». Такою тривогою й невпевненістю в майбутньому, посиленою загальною кризою — економічною, політичною, культурною — відзначалися і настрої людей на межі ХІХ і ХХ століть. Німецький філософ Фрідріх Ніцше проголосив: «Помер Бог», і людство опинилося на роздоріжжі думок, моралі, віри. Осягнути сучасність із погляду розуму виявилося неможливим, тому почалися активні пошуки нових форм пізнання дійсності. Мистецтво теж шукало нових способів відображення змін, що відбулися насамперед у людській свідомості. Про це і йтиметься на уроці.

Міні-лекція вчителя; робота зі словником літературознавчих термінів

Одним із провідних напрямів у мистецтві на межі ХІХ–ХХ століть стає символізм.

Символізм (у перекладі з французької — знак) — одна з течій модернізму, у якій замість художнього образу, що відтворює певне явище, використовується художній символ, що є знаком мінливого «життя душі» й пошуком «вічної істини».Термін запропонував французький поет Ж. Мореа у статті «Символізм» (1886). Зачинателем символізму у французькій поезії вважають П. Верлена, прихильниками — А. Р ембо, С. Малларме та ін.

Символісти вважали, що сутність світу не може бути пізнана за допомогою розуму та раціональних засобів, а доступна лише інтуїції у творчому осяянні митця. Символ є проявом ідеального в реальному житті, а поет — його провідник, який інтуїтивно відчуває шлях до істини.

Символіст С. Малларме вважав, що поезія виражає засобами людської інтуїції таємничу сутність світу, дає відчуття сенсу нашого перебування на землі.

Слово вчителя

Символісти використовували найчастіше такі художні засоби:

• складні метафори;

• інакомислення (алегорію);

• натяки, символіку;

• мелодійність;

• багатозначність;

• непроясненість слів;

• абстрагованість та ін.

Найвидатніші представники символізму: П. Верлен, А. Рембо, С. Малларме (Франція); М. Метерлінк, Е. Верхарн (Бельгія); С. Георге (Німеччина); Р.-М. Рільке (Австрія); В. Брюсов, О. Блок, А. Бєлий (Росія); М. Вороний, О. Олесь, П. Тичина (Україна).

Презентації по творчості поетів-символістів, видань творів Ш. Бодлера, П.Верлена, А. Рембо

Шарль Бодлер – помітне явище у світовій літературі. Важко відшукати іншого поета, який би зробив так багато для радикального оновлення поетичної свідомості. Від нього починають відлік нової поезії, яка змальовує не реальне життя, а почуття та світосприйняття автора.

З ним пов’язують появу декадансу, в його творчості вбачають витоки символізму.

Саме Бодлер назвав майбутню літературу новою (модерновою, модерністською). А вже потім це слово з’явилося на сторінках мистецьких журналів. Цей термін став ознакою не стільки стильового, скільки філософською мистецького життя усього століття.

Життя Шарля Бодлера не схоже на біографію романтичного героя (хоча його часто порівнюють з генієм романтизму – Байроном). На перший погляд може здатися, що життя Бодлера – це низка нещасть, ударів долі. Народився поет від “нерівного шлюбу”: коли 9 квітня 1821 року Шарль П’єр Бодлер з’явився на світ, його батькові, Жозефу Франсуа Бодлеру, було вже 62 роки, а матері, Кароліні, - 27. Вони були людьми різних епох. Батько сповідував дух Просвітительства, прищеплюючи своїй пізній дитині любов до мистецтва, музики, живопису, мати, звичайна міщанка, якщо можна так сказати, жила принципами нового буржуазного суспільства. Та коли Шарлю було сім років, тато помер.

Незабаром мати вийшла заміж за служаку-офіцера Жана Опіка, що згодом став генералом. Стосунки з вітчимом не склалися. І не тому, що він не любив пасинка чи був жорстокою людиною. Ці зовсім різні люди просто не могли зрозуміти одне одного. Опік маленького Шарля вважав неслухом, важкою дитиною, яку потрібно було привести до тями, перевиховати і зробити добропорядним громадянином. Мати цілком перебувала під владою чоловіка і вітала всі його кроки, аби з хлопчика вийшло щось путнє. Її друге заміжжя та покору вітчимові Шарль сприймав як зраду, котру не міг вибачити до кінця життя. Бодлер пізнав гнітючість постійної самотності і нерозуміння. Вже в юні роки, в “лоні сім’ї”, складається визначальна модель стосунків поета зі світом, яка, не змінюючись, поглиблюватиметься. Конфлікт з сім’єю переріс у конфлікт із суспільством.

Зрозуміло, що рішення Бодлера присвятити своє життя літературі не могло бути схвалене родиною. А тут ще й досить дивний спосіб життя, який обрав собі Шарль після того, як його було виключено з Паризького коледжу: випадкові знайомі, веселі дівчата з Латинського кварталу, ексцентрична поведінка, - годі сподіватися, що це комусь може сподобатися. Так що стосунки між вітчимом і пасинком дедалі холоднішали.

Щоб якось виправити становище і навернути блудного пасинка на путь істини, Опік влітку 1842 року відправив Шарля до французьких південних колоній, на острів Маврикій в Індійському океані, виклопотавши йому там посаду вчителя. І Бодлер вирушив у морську подорож. Десять місяців, що провів він на кораблі, подорожуючи південними морями і океанами, справили на нього неабияке враження. не сподобався йому лише капітан, якому було доручено наглядати за ним. Та на острові Бурбон юнак просто втік від нього і повернувся до Франції. Після завершення цієї одіссеї Бодлер, досягши повноліття і здобувши права на володіння батьковою спадщиною, порвав із родиною і почав жити самостійно. Коли згодом у нього питали, чому він залишив рідних, юнак пояснив, що вся справа у… вині, яке він любив, а його не подавали до обідів.

У Парижі Бодлер провадив досить оригінальний спосіб життя. І справа не лише в тому, що він сповідував дендізм. Як відомо, цим захоплювалося досить багато відомих людей (Байрон, Уайльд).

Чудернацький одяг, екстравагантні знайомі, химерна поведінка були зумовлені двома життєвими правилами, яких дотримувався Бодлер: умінням бути несправжнім, штучним і дивувати, не дивуючись.

Сучасники поета, пригадуючи його перебування в товаристві, відзначали, що в нього була мудрована, трохи штучна манера поведінки, він добирав мовленнєві звороти, які не вживались за звичайних обставин.

Якось поета запитали, чи подобається йому волосся однієї жінки. Він на те відповів, що коли б воно було штучним (перука), подобалося б набагато більше і весь жах в тому, що воно справжнє.

Одного разу Бодлера запросили в гості. Він прийшов, але перед цим пофарбував своє волосся в зелений колір. Та вечірка для нього була зіпсована: ніхто не тільки не звернув уваги на колір його волосся, а й нічого у нього не запитав (господар дуже добре знав Бодлера і його примхи). Нарешті поет не витримав і сам поцікавився, звернувшись до господаря: невже ніхто не помітив, що у нього зелене волосся. Стримуючи посмішку той відповів, що в цьому немає нічого особливого: волосся у всіх зелене.

Елегантна зовнішність та “англійські” манери справляли враження, особливо на жінок. Але наділений від природи сором’язливістю, невпевненістю, Бодлер шукав супутницю, поруч із якою він відчував би перевагу. Нею стала Жанна Дюваль, статистка одного з паризьких театрів, з якою він познайомився весною 1842 року і яка стала його супутницею упродовж 20 років. І коли навесні 1859 року Жанну, котра полюбляла спиртне, розбив параліч, Бодлер продовжував жити з нею під одним дахом і підтримував матеріально до самої смерті. З образом цієї жінки пов’язано багато віршів із збірки “Квіти зла”.

Початком літературної діяльності Шарля Бодлера можна вважати 40-і роки ХІХ століття. Але вперше про себе він заявив не як поет, а як літературний критик, автор статей “Салон 1845 року”, “Салон 1846 року”. До середини 40-х років була написана більшість віршів, котрі пізніше ввійшли до збірки “Квіти зла”.

У середині 1844 року, на вимогу вітчима, над Бодлером була встановлена офіційна опіка, оскільки на цей час Шарль промарнував майже половину спадщини і захопився наркотиками. Від цього ненависть до Жана Опіка стала безмежною.

Французьку революцію 1848 року Шарль Бодлер сприйняв своєрідно. Історичні події зацікавили поета, мабуть, не тільки тому, що відповідали його соціально-політичним ідеалам, а й тому, що відповідали його пристрастям до бунту і непокірливості. У щоденнику “Моє оголене серце” Бодлер згадує себе 27-річним й оцінює революційні події досить критично: “Моє сп’яніння від1848 року. Якою була природа цього сп’яніння? Жага помсти. Природне задоволення від руйнування. Літературне сп’яніння; спогади про прочитане”.

У духовній біографії Бодлера важливе місце займає його літературна творчість кінця 40-х – першої половини 50-х років, коли він експериментує в прозі (новела “Фанфарло” – 1847) і в драматургії (чернетка п’єси “П’яниця” – 1854), пише нотатки про художні виставки і береться за переклади творів Едгара По. Крім перекладів віршів і прози американського митця, Бодлеру належать два літературно-біографічні нариси про нього: “Едгар Аллан По, його життя і творчість” (1852) і “Нові нотатки про Едгара По” (1857).

Але літературну долю Бодлера визначила його єдина поетична збірка “Квіти зла”. Задум збірки визрів у Бодлера досить рано: в “Салоні 1846 року” автор згадує про намір випустити книгу віршів. А через два роки в пресі з’являється повідомлення, що Бодлер готує до друку збірку “Лімби”. У 1851 році під цим заголовком в одній із газет друкується цикл із 11 віршів, і, нарешті, в 1855 році респектабельний журнал “Ревю де Дю Монд” публікує 18 віршів поета. Це був безумовний успіх. До Бодлера прийшла популярність, хоча ще ледве помітна, але і її було досить, щоб у грудні 1856 року модний видавець Огюст Пуле-Малассі купив у нього права на “Квіти зла”. Всього через півроку книга вийшла у світ.

Про збірку “Квіти зла” поет писав: “У цю жорстоку книгу я вклав усе своє серце, всю свою ніжність, усю свою релігію (вивернуту), всю свою ненависть. Правда, я напишу протилежне, поклянусь великим Богам, що це – книга чистого мистецтва, удавання, фіглярства, але я збрешу, як ярмарковий шахрай”. Над збіркою “Квіти зла” поет працював протягом усього свого творчого шляху, до неї ввійшло все краще з його поетичної спадщини. Цим книга подібна до “Кобзаря” Шевченка, збірки “Листя трави” Уїтмена.

Назву збірки шукав поет довго, зате виявилася вона напрочуд місткою і виразною, адже сфокусувала в собі не лише суперечності епохи, а й протиріччя самого Бодлера. У стислій формі передано сприйняття поетом сучасного світу як царства зла й водночас його власне бачення цієї сумної реальності. Збірка трактувалася сучасниками як поетизація аморальності. Але сам Бодлер стверджував, що книгу треба оцінювати цілісно, лише тоді з неї випливає жорстокий моральний урок.

Композиційна побудова збірки
“Квіти зла”
Віршовані цикли	“Сплін та ідеал”, “Хандра”, дійсність, душевний стан.	Блукання у світі зла в пошуках ідеалу, душа, що підіймається на бунт і гине.
	“Паризькі картини”, “Вино”. Зло всюдисуще.
	“Квіти зла”. Трагічна несумісність Добра і Зла.
	“Бунт”, “Смерть”. Сатана-Ангел, Бог несправедливий до кращого із своїх ангелів.

У назві збірки поет використовує антиномію – поєднання непоєднуваного.

Особливості творчості Ш.Бодлера:

• Належність Шарля Бодлера до Парнаської школи. (Об’єктивне, безстороннє зображення; краса змісту і форми; улюблений жанр – сонет; образи – яскраві й чіткі; еротичні й містичні мотиви; дидактизм віршів).

• Концепція краси за Шарлем Бодлером. Поет висунув свою концепцію краси, що не була втіленням Істини, Добра і Любові. Його концепція – безпристрасна досконалість будь-якого предмета незалежно від його етичного змісту. Предмет може бути досконалим втіленням і чистоти, і зла, і розбещеності.

• Невдоволення зображувальними можливостями ліричного слова. Використання сугестії як одного з визначальних засобів поезій. Увага до сугестивної сили слова.

• Шарль Бодлер – попередник символізму.

• Герой Бодлера – дисгармонійна особистість, яка втратила душевну рівновагу і віру, яка, усвідомлюючи зло, бажає долати його, сподіваючись і зневіряючись одночасно. Це герой майбутнього, ХХ століття.

Поль Верлен

Поль-Марі Верлен народився 30 березня 1844 року в Меці, де тоді проживали його батьки. Батькові, що був військовим інженером, доводилося досить часто переїздити з місця на місце. Коли хлопчику виповнилося сім років, батько покинув військову службу, і родина переїхала в Париж, де й минули шкільні роки майбутнього поета. Після закінчення ліцею 1862 року він записався до університету на правничий факультет, але пробув там недовго: особливого захоплення юриспруденцією в нього не було, а до того ж похитнувся матеріальний добробут родини, й Верленові довелося стати на стежку дрібного службовця. Спершу, 1864 року, він вступив на службу до страхового товариства, потім до мерії одного з паризьких районів і, нарешті, до міської ратуші. Але, звичайно, не службовцем хотів бути Верлен – він відчував себе поетом.

Літературні нахили виявилися в нього досить рано – вірші він почав писати ще в шкільні роки, 1858 року навіть надіслав одного з цих віршів – “Смерть” – Вікторові Гюго. Серед його товаришів по службі знайшлося кілька юнаків, що також, як і він, цікавилися літературою й самі писали. Вони утворили літературний гурток, на зборах якого читали та обмірковували власні й чужі твори, обмінювались думками. 1863 року вперше був надрукований Верленів вірш. Згодом молодий поет поширив коло своїх літературних знайомств, почав відвідувати літературні салони, що мали вже встановлену репутацію, зблизився не лише з молодими письменниками початківцями свого покоління, але й з деякими старшими, вже визнаними поетами. Зокрема велике враження справив на нього Шарль м.т де Ліль, навколо якого вже почали групуватися молоді письменники, прихильники його літературних принципів. Збірники, які видавала ця група поетів і в яких друкувався також і Верлен, мали назву “Сучасний Парнас”, та й учасники групи ввійшли в історію літератури під м.’ям парнасців: Ередіа, Малларме, А.Франс та інші. Для декого з них участь у групі парнасців була тільки короткотривалим епізодом в їх літературній діяльності, згодом вони далеко відійшли від принципів парнаської школи. Відійшов від них і Верлен. Проте на схилі свого віку, коли парнаська група давно розпалась і ті принципи, що лежали в основі цього руху, відійшли в минуле, Верлен з великою пошаною і теплотою згадував спільників своєї поетичної молодості: їм він присвятив нарис “Про сучасний Парнас”.

Серед літературних учителів Поля Верлена були не тільки парнасці, а й романтики, для творчості яких особиста нота – явище неминуче. А особливо міцний був вплив Шарля Бодлера, збірку якого “Квіти зла” Верлен читав іще в ліцеї. Бодлер, мабуть, чи не найбільше важив для тематики, загальної атмосфери, світовідчування поезії Верлена. Але в поетичній техніці Верлен пішов далі і трохи в іншому напрямку, аніж Бодлер. І навіть у першій збірці поряд з віршами наслідуваними, поруч з поетичними вправами здібного учня знаходимо поезії, в яких своєрідність великого лірика виявилась повною мірою. Ця перша збірка мала назву “Сатурнічні поезії” і з’явилась у світ 1866 року. 1868 року з’явилась друга збірка – “Вишукані свята”, ще через два роки – третя, “Добра пісня”. Загалом кажучи, збірки ці звернули на себе прихильну увагу переважно в літературних колах, викликавши похвалу навіть самого Віктора Гюго, а широкого розголосу не мали.

1870 року Верлен одружився. У збірці “Добра пісня” знайшли відображення закоханість поета, його надії на подружнє щастя, родинну ідилію.

У дні Паризької Комуни Верлен, “найчервоніший з червоних”, “республіканець тоді та й протягом усього останнього часу” (так сам Верлен характеризує себе у “Мемуарах”), не покинув праці, а залишався на службі в революційного уряду. Тому після падіння Комуни він деякий час змушений був переховуватись, боячись репресій за співробітництво з комунарами. Залишився нереалізованим його намір видати збірку віршів громадсько-політичного змісту.

У серпні 1871 p. Верлен познайомився з Артюром Рембо. Влітку 1872 р., залишивши молоду дружину з немовлям, вирушив разом із другом у мандри. Вони відвідали Бельгію, Англію. У липні 1876р. у Брюсселі під час сварки Вер­лен вистрелив із револьвера і поранив Рембо. Суд виніс вирок: два роки тюремного ув'язнення. У тюрмі поет за­кінчив роботу над віршами кращої із своїх збірок «Романси без слів», яка вийшла друком 1874 року.

Збірка складається з двох циклів - «Забуті пісеньки» та «Бельгійські пейзажі». Художньої довершеності набуває у віршах «пейзаж душі». Слова майже втрачають семантичну й зображувальну функцію, створюючи мелодію. Верлен широко використовує повтори, алітерації, асонанси, що надає віршам особливої музикальності. Поетичним маніфестом Всрлена став вірш «Поетичне мистецтво», написаний 1874 р., а надрукований 1882 р. «Найперше — музика у слові» — головна теза поета. Поняття музикальності він трактує досить широко. Це подолання в поезії усього, що заважає ліричному самовираженню: законів логіки, сталих норм віршування, точності змісту. Поет, за Верленом,— медіум, яким керує інтуїція, а не логіка.

Перебуваючи за ґратами, Верлен навернувся до католицизму. Пристрасне, але водночас суперечливе й непослідовне релігійне почуття дістало виявлення у збірці «Мудрість» (1881), до якої увійшли вірші, написані у тюрмі та не­вдовзі після виходу з неї.

У січні 1875 p. ув'язнення скінчилось. Упродовж кількох років Верлен намагався жити за нормами доброчесного християнина. Спочатку вчителював в Англії, після повернення на батьків­щину — у коледжі Ретеля, спробував примиритися з дружиною, винайняв ферму; але господарство помалу зане­падало, і він повернувся до колишньо­го життя. Після смерті матері 1886 p. зазнав тяжких злиднів, хвороби пере­слідували його.

У цей час прийшла до поета слава. Перший справжній успіх здобула серія літературних портретів «Прокляті пое­ти» (1884). Широкий загал читачів завдячував Верлену відкриттям творчості А. Рембо, С. Мелларме, Т. Корб'єра. А в самому авторі «Проклятих поетів», цьому завсідникові паризьких поетич­них кафе та шпиталів, уперше побачи­ли великого поета.

Одна по одній виходили нові збірки: «Колись і недавно» (1884), «Кохання» (1888), «Паралельно» (1889), «Щастя» (1891), «Пісні для неї» (1891), «Оди на її честь» (1893). Крім того, шануваль­ники очікували від нього спогадів, пуб­лічних виступів, і Верлен відгукнувся прозовими мемуарами та автобіогра­фічними творами: «Нотатки вдівця» (1886), «Мої шпиталі» (1891), «Мої в'язниці» (1893), «П'ятнадцять днів у Голландії» (1893), «Сповідь» (1895).

1894 p., невдовзі після смерті Ш. Леконта де Ліля, Верлена обрали «коро­лем поетів». Та злидні й хвороби не полишали його. У січні 1896 p. талано­витий поет помер.

Верлен посідає особливе місце серед французьких поетів-символістів. Хоча його вшановували як визнаного майст­ра цього напряму, він не був ні його ліде­ром, ні теоретиком. «Верлен був ясні­ший і простіший за своїх учнів: у його завжди меланхолічних і тужливих віршах чувся крик відчаю, біль чутли­вої й ніжної душі, що прагне світла, чистоти, шукає Бога і не знаходить, хо­че любити людей і не може»,— писав М. Горький.

Особливості творчості П.Верлена
Ознаки символізму	Ознаки імпресіонізму
ліризм мелодика символ – уявлення поета про світ	ліризм «пейзаж душі» символ – враження поета

Атюр Рембо - французький поет, талант якого відкрив нові обрії у розвитку поетичного мистецтва. Рембо ствердив погляд па поезію як вищу реальність, як на єдиний засіб самореалізації поета. Його ім'я та творчість і сьогодні оповиті численними міфами та легендами.

1854 р. у провінційному місті Шарлевілі, що на північному сході Франції, у добропорядній буржуазній сім'ї Рембо народився хлопчик, якому судилася трагічна і прекрасна доля поета. Дитинство А. Рембо минуло у Шарлевілі, тут він навчався у ліцеї, тут почав писати. Талант його розвивався стрімко: вже у 16 років він вражав надзвичайним поетичним обдаруванням, зрілістю і оригінальністю суджень

У серпні 1970 року А. Рембо залишив ліцей, провінційне місто і вирушив у Париж. Звідти перебрався у Бельгію, де намагався заробляти журналістикою. Сувора і владна мати за допомогою поліції повернула сина додому.

Поетичне обдарування Рембо зазнало впливу романтичної традиції французької поезії. Його улюблені поети - В. Гюго, Ш. Бодлер. У віршах, написаних у перший період творчості (січень 1870 - травень 1871), Рембо протестував проти міщанства, буржуазної поміркованості, лицемірства католицької церкви (вірші «Присідан­ня», «На музиці», «Зло», «Засідателі»). Вірші тієї пори відзначаються сатирич­ним загостренням, карикатурними об­разами, різкими інтонаціями.

Навесні 1871 р., у захваті від подій Паризької комуни, Рембо знову виру­шив у Париж. Комунарам він присвя­тив вірші «Воєнний гімн Парижа», «Руки Жанни-Марі», «Паризька оргія, або Париж заселяється знову».

Рубіжним у творчості поета став тра­вень 1871 року. 21 травня війська уря­ду увійшли у Париж; до 28 травня ко­мунари боролися на барикадах. Розгром Комуни і репресії прикро вразили воле­любного юнака. Поразку комунарів він сприйняв як свідчення неодмінної пе­ремоги існуючих норм життя, міщанст­ва, тому назавжди відмовився від соці­альної боротьби. Він обрав мистецтво, в якому вбачав шлях до справжньої сво­боди особистості. Поет, на думку Рембо,— ясновидець, який «напружено і свідо­мо розхитує всі почуття».

Відчуття відокремленості від усього світу, захват від усвідомлення власної свободи, яка не знає обмежень, а разом з тим страх перед стихіями самотності і волі — все це втілилось у поезії «П'я­ний корабель», написаній ще у Шар­левілі, незадовго до від'їзду в Париж. «П'яний корабель» — своєрідний міф про світ, поетова сповідь в образі «маленької одіссеї», подорожі у пошу­ках самого себе. Поет ототожнює себе з кораблем, який, втративши команду, «позбувшися свого вантажу» у захваті віддається стихії. І у зовнішньому, опо­відальному плані «П'яного корабля», і у прихованому ліричному перепліта­ються протилежні почуття: завзятість і тривога, захоплення безмежною волею і страх загубитися назавжди. Образи поезії втрачають чіткість, деформують­ся, і важко визначити межу між реаль­ним і уявним. Поет створює дивовижні картини: «огнів досвітніх зграї голу­бині», «зелені ночі в сніжній піні», «співучі риби». Серед блискавиці і гро­му виникає тужне марево: у «калюжі чорній», «запашного вечора», «сумне дитя кораблика пускає, /Легенького, немов метелик весняний». У цих ряд­ках туга за спокоєм, за дитинством, сим­волом чистоти і разом з тим трагічне відчуття неминучості своєї долі. Це під­креслює остання строфа: поет, який від­чув п'янку і безмежну творчу свободу, рішуче відмовляється підкорятися буденній реальності.

Влітку 1871 р. Рембо написав свої славетні «Голосівки», де образ будується вже на вільній асоціації між звуком і кольором, зоровими образами. Сприй­нявши бодлерівську теорію загальних «відповідностей» у «природному храмі», Рембо використовує її для ствердження свого задуму. У «Голосівках» «поет-провидець» підкоряє все своїй свідомості і здатен бачити приро­ду і світобудову позбавленими об'єктив­них закономірностей, причинно-наслідкових зв'язків. І хоча асоціації поета, на перший погляд, довільні, вони ство­рюють широку картину духовного жит­тя особистості. Як і більшість віршів Рембо, «Голосівки» мають безліч трак­тувань. Наприклад, одне з них пропонує розглядати вірш як символічну карти­ну людського буття: від темряви (чор­ний колір А) до світла (білий колір Е), через бурхливі пристрасті (червоний колір І) до мудрості (зелений колір У) і пізнання таємниці всесвіту (синій колір О). Важливу роль у «Голосівках» відіграє принцип контрасту: чорне - біле, смерть - життя; потворне - прекрасне, скороминуче - випадкове. Рембо використовує форму сонета, в самій будові якого закладене протиріччя теза – антитеза та їхній синтез. Все дозволяє розглядати «Голосівки» як зразок символістського пошуку «відповідностей» між різними началами життя, як панорамну картину Всесвіту.

У серпні 1871 року Рембо познайомився з Верленом. Влітку 1872 p. Рембо і Верлен подалися до Бельгії, потім у Лондон. Рембо прагнув ствердити свою теорію “поета-провидця” не тільки в поезії, а й у житті, з цією метою вживав наркотики, вино. Книга поетичних фрагментів у прозі «Осяяння» — результат і підсумок «ясновидіння».

10 липня 1873 року під час однієї із свар Верлен вистрілив у Рембо і поранив свого друга. Розірвавши стосунки з Верленом, Рембо завершив і видав свій останній твір — “Сезон у пеклі” (1873). У цій книзі-сповіді, сповненій гірких жалів і нарікань на самого себе, поет прощається з бунтарством, з “осяяннями” і художньою творчістю. Збірку відзначає тонкий ліризм, ритмічна організація прозового тексту, фрагментарність будови. “Сезон у пеклі” єдина книга, що її видав за свого життя поет, але й вона не дійшла до тогочасного читача. Існував міф, що Рембо знищив весь тираж. Проте через кілька десятиліть після смерті поета її випадково знайшли на складі однієї друкарні: Рембо не міг забрати книгу, бо не мав чим сплатити за друк навіть невеличкого накладу у 500 примірників.

Від 1874 р. Рембо блукав світом, мандрував Європою. 1880 р. Він виїхав у Африку і став торговельним агентом. Від поетичної творчості він відмовився назавжди. Тяжко захворівши в Ефіопії, він повернувся на батьківщину 1891 poку. 10 листопада того ж року він помер у марсельській лікарні.

Рембо мав «визначальний вплив» на розвиток французької поезії XX ст., бо синтезував дві найважливіші і багато в чому протилежні тенденції європейської поезії XIX ст.: романтичну спрямованість у зовнішнє, здатність сприйма­ти різноманітні форми буття, з одного боку, і бодлерівську суб'єктивність самовираження - з другого. Рембо роз­кував творчу уяву, зняв з неї всі пута розуму, моралі, релігії, що часто-густо призводило до перетворення природно­го світу на гротескний, фантасмагорич­ний, деформований художньою фанта­зією поета світ мистецтва.

Завдання та запитання для закріплення матеріалу

Усно

1. Що таке модернізм? Основні ознаки цього мистецтва, найяскравіші представники.

2.Що таке символізм? Основні ознаки цього мистецтва, найяскравіші представники.

Прочитати вірші Ш.Бодлер "Альбатрос", П. Верлен "Осіння пісня", "Поетичне мистецтво", А.Рембо "П'яний корабель"

Література по темі: