Лекція 22 Томас Манн

(1875 – 1955)

Світову літературу XX століття неможливо уявити без вели­кого німецького письменника Томаса Манна. Його кращі романи та новели належать до найвищих художніх досягнень.

Критики, відзначаючи недостатню соціальну значимість його творів, писали, наприклад, що у більшості своїх романів («Чарів­на гора», «Йосип і його брати», «Доктор Фаустус») Томас Манн залишається в колі культурно-історичних і психологічних про­блем. Філософським і естетичним спорам, що ведуть його герої, письменник прагне надати епічного розмаху, не зважаючи на те, що доля історії формується не тут, не в цьому вузькому світі, де люди не діють, а міркують. Але письменник щиро й чесно праг­не розібратися в тому, що відбувається, він болісно шукає відпо­відей на животрепетні питання сучасності й у першу чергу на пи­тання про долі культури. У цьому цінність його творчих пошуків».

Томас Манн на такі критичні зауваження відповідав: «Соці­альне — моя слабка сторона — я це знаю. Знаю я також, що це суперечить художньому жанрові роману, що вимагає со­ціального... Метафізичне для мене незрівнянно важливіше... адже роман про суспільство сам собою стає соціальним...». Метафізи­кою при цьому письменник називав аналіз духовних взаємин і ду­ховних якостей людей. Так що його романи не були соціальними в сенсі критичного реалізму чи соціалістичного реалізму, але вони були соціальними по суті — так вони досліджували глибинні сто­сунки людей у цьому світі.

Томас Манн ввійшов у літературу в ті часи, коли в ній пере­важав декадентський вплив, коли значне місце посіла антигума­ністична проповідь Ніцше, коли оспівували смерть, тримали орієнтацію на реалізм і висували на перший план «чисте мисте­цтво». Найбільш модним словом було «модерн», тобто — су­часний, новий.

Багато художників ішли від життя в цей світ нібито передово­го мистецтва і гинули назавжди для мистецтва щирого, глибокого й вічного. Треба було мати талант досить мужній, щоб не споку­ситися, не втратити з свого пильного художницького зору реаль­ну дійсність. Томас Манн таким талантом володів. До того ж у його становленні як видатного письменника йому допомогла ве­лика російська література. Він вивчив досвід Гончарова, Тургенєва, Л.Толстого.

Томас Манн народився 6 червня 1875 року в старовинній бюргерській родині. Популярність приніс Майнові вже перший роман «Будденброки» (т. 1-2, 1901) — велика оповідь про долю чотирьох поколінь любекського патриціанського роду. Підзаголо­вок роману — «Занепад однієї родини» — осмислюється як про­яв деяких спільних біологічно-метафізичних закономірностей, але має і соціальну характеристику: несумісність духовно витон­чених людей із грубою, агресивною дійсністю Німеччини, що всту­пала в епоху імперіалізму. У більш широкому плані «Будденбро­ки» говорять про загальний занепад буржуазного суспільства, пронизані почуттям вичерпаності колишніх форм життя. У «Будденброках» яскраво проявилася своєрідність Манна-художника: неквапливість і деталізованість описів, сполучення гостро аналі­тичного й іронічного начала з емоційною теплотою. У романі по­мітний вплив німецьких реалістів XIX століття, скандинавських і французьких письменників, а також вплив російської літератури (передовсім Л. Толстого).

Критики відзначають особливий зміст, вкладений письменни­ком у поняття «бюргерство». Томас Манн багато писав про ве­лику бюргерську культуру, говорив, що тепер особливо згубно на неї впливає масова культура Америки. Епоху імперіалізму він називав епохою кризи бюргерства. У контексті творів письмен­ника слово «бюргерство» дуже близьке за значенням до слів «шляхетність» та «інтелігентність». Письменник вважав, що ро­сійська література уважно аналізує внутрішню інтелігентність, людську шляхетність, що більш високої людяності, аніж у росій­ській літературі, «не було ніде і ніколи».

Найяскравішим представником бюргерської культури Манн вважав великого Гете. Бюргерство породжується, на думку Ман­на, конкретними сприятливими історичними і навіть побутовими моментами, але сила його така, що негативними обставинами воно не знищується, лише може зникнути разом з загибеллю людства.

Стихія бюргерства була всепоглинаючою людською і письмен­ницькою пристрастю Томаса Манна. Його інтерес до психоаналізу, романтизму, навіть до мистецтва та музики, були окремішніми моментами на тлі його служіння бюргерству. Бюргерство — осно­вна тема його творчості. І якщо часом у його творчості бюргер і художник вступали між собою в конфлікт, кінцева правда для Томаса Манна була на боці бюргера, справжньої інтелігентності. Саме в той рік, коли молодий автор писав перші свої новели (1894), він познайомився з творами Ніцше, і знайомство це ви­явилось дуже важливим і взагалі для його духовного розвитку, і зокрема для тематики й стилю ранніх його новел. Чим прива­блювала юнака філософія Ніцше? Протестуючи проти брехливої моралі буржуазного суспільства та проти немічного, позбавленого значних ідей декадентського мистецтва, вона сама була махровою квіткою декадансу, отруйною, як показав досвід двадцятого сто­ліття, квіткою, що була позбавлена позитивної, цілісної ідеї, на­зиваючи істину, справедливість усього лише втішливими ілюзія­ми людства, убачала єдине виправдання для життя, котре не визнає моралі і є безжалісним, утім, представляючи собою явище естетичне. Чим приваблювала філософія Ніцше? Протес­том, але не тільки цим. Людині, котра побачила на прикладі своєї родини, що ланцюг бюргерських чеснот не такий уже й непоруш­ний, імпонувала рішучість, з якою ця філософія протиставляла мораль і життя. А крім того, для юнака, уже, судячи з його перших новел, який зіштовхнувся з жорстокістю життя в сфері, що посідає у свідомості людей його віку особливо велике місце, одкровенням було саме це переконане протиставлення моральності ідеї вищої, безжалісної «правоти буття». Але любов молодого Томаса Манна до філософії Ніцше була, при всій її проникливості, любов'ю без довіри. «Я майже нічого не приймав у нього на віру,— писав він, згадуючи про ті часи,— і саме це надавало моїй любові до нього глибини». Зміст цього визнання, як ми побачимо згодом, яснішає при знайомстві з першими кроками Томаса Манна в лі­тературі — новелами, написаними в дев'яностих роках, хоча іме­ні Ніцше в цих новелах ми не знайдемо. Т. Манн відкрив себе ще раніше, ніж Ніцше, і це відіграло найважливішу роль у форму­ванні його уявлень про зразок художньої форми.

До кращих творів Томаса Манна належать новели «Трістан» (1903), «Тоніо Крегер» (1903) та ін., у яких з великою психоло­гічною глибиною змальовані взаємини людей мистецтва зі світом буржуазної практики, у них поєднується іронія з проникливою ліричністю. Приступаючи до роботи над оповіданням «Смерть у Венеції» в 1911 році, автор ще не знав, що воно буде підсумко­вою оцінкою нового, глибокого аналізу проблем. У 1924 році вийшов роман Томаса Манна «Чарівна гора», у ньому подана картина ідейного життя буржуазного суспільства в переддень Першої світової війни 1914—1918 років. Дія розгортається у високогірному швейцарському санаторії, куди потрапляє моло­дий інженер Ганс Касторп. Стикаючись з мешканцями санаторію, які втілюють різні сторони сучасної буржуазної свідомості, Ганс Касторп проходить ряд етапів внутрішнього розвитку, наближа­ючись до поглибленого гуманістичного розуміння світу. Йому не до вподоби декаданс і смерть, він з огидою відкидає фрейдизм. «Чарівна гора» — це місце, де раніше, ніж у низині, згустилася нова духовна атмосфера, центром якої стає Ганс. Роман «Чарівна гора» продовжує традиції німецького виховного роману, є також одним з найважливіших філософських романів XX століття. Для роману характерна «симфонічність» — своєрідний ритм роз­криття і зміни тем, повернення до безлічі намічених мотивів. Ро­ман завоював світове визнання. Він вважається одним із най­більш значних і складних творів німецької літератури XX століття. У 1929 році Майнові було присуджено Нобелівську премію. Уперше, до речі, його ім'я почали пов'язувати з Нобелівською премією після опублікування новели «Смерть у Венеції», напе­редодні Першої світової війни, коли більшість його творів цього жанру була вже написана. Усього написав він їх за своє життя близько трьох десятків, і ця збірка, що складається з восьми но­вел, охоплює, всього лише невелику їхню частину. Але якщо вза­галі новели Томаса Манна можуть слугувати для читачів вступом до всієї його складної творчості романіста, публіциста і критика, познайомити їх із середовищем, з якого вийшов цей автор, із про­блемами, що його хвилювали, з його стилем, з його манерою письма, ті вісім новел, створені ним на різних етапах життя та іс­торичних етапах, відібрані з урахуванням такої мети. Вони, нам здається, найбільшою мірою відбивають творчу біографію Томаса Манна, весь важкий шлях письменника, який вважав себе крев­ним сином німецького бюргерства, болісно пережив свій розлад з бюргерством через потяг до «художництва», до мистецтва, по­бачив, у який антигуманний тупик бюргерство зайшло, і в пошу­ках виходу з цього тупика постав у перших рядах борців проти фашизму.

У другій половині 20-х років Манн активно виступає як кри­тик і публіцист. Подолавши консервативні погляди, висловлені в книзі «Міркування аполітичного», він бореться проти зростаю­чої небезпеки гітлеризму (статті «Німецька мова. Звернення до розуму», 1930). Антифашистськими ідеями перейнята новела «Маріо і чарівник», 1930), а також історична тетралогія на бі­блейську тему — «Йосип і його брати».

Тетралогія «Йосип і його брати» (1933—1943) складається з самостійних романів «Історія Якова», «Юність Йосипа», «Йо­сип у Єгипті» і «Йосип-годувальник». Крім того, цим романам передує передмова автора «Пекельний шлях», що коротко ви­кладає історико-міфологічні та філософські концепції книги.

Манн казав, що в цій тетралогії він прагнув показати мальовничий, ілюзорно-пластичний світ стародавності. Роботу над цими романами він назвав «зухвалою грою». За допомогою арсеналу художніх засобів Манн вирішив оживити стародавність, ґрунтуючись на легендах, міфах, піснях і сказаннях. Для цього письмен­ник у 1930 році вирушив до Палестини та Єгипту, місць, що зби­рався описати. Гуманізуючи міф і показуючи його конкретні соціально-історичні джерела, Манн виступив тут проти харак­терних для фашизму спроб возвеличити міф і взагалі інтуїтивний ірраціоналізм за рахунок раціонального людського мислення.

Перехід до широкого зображення історичної та сучасної дій­сності і висування масштабних, репрезентативних героїв дозво­лили авторові більш безпосередньо і повно висловити найсуттє­вішу проблематику епохи.

З 1933-го року, після приходу до влади нацистів, Томас Манн жив в еміграції у Швейцарії, з 1938-го у США. Гуманістичні за­повіти класичної німецької літератури, пропоставлені фашист­ському варварству, утверджуються в романі про Й. В. Гете «Лотта у Веймарі» (1939) — підсумкові багаторічних роздумів Манна над творчістю Гете. У романі глибоко трактується співвідношення між мистецтвом і дійсністю, між геніальним художником і навко­лишнім середовищем.

У 1943 році він почав роботу над романом «Доктор Фаустус» (1947) — найбільш значним твором останнього періоду. Це ро­ман про духовні витоки усього відсталого й реакційного, що при­звели до виникнення німецького фашизму.

Для Німеччини цей роман має особливе значення, у ньому Манн показує духовну неспроможність інтелігенції, яка загніває, вплив ідей Шопенгауера, Ніцше, Фрейда. Головний герой роману німецький композитор Адріан Леверкюн, котрий був носієм цих вад західної інтелігенції, прирікає себе на сердечну спустоше­ність, творче безсилля й апатію.

У цьому романі Томас Манн звертається до древнього міфу про Фауста. Леверкюн теж іде на угоду з дияволом. Він теж зне­хтував свій духовний дар, перейнявся згубним честолюбством, цим і пояснюється його знущання над талантом, хибне уявлення про цінності світу.

Манн вважає, що саме інтелігенція несе відповідальність за трагічні події XX століття. У романі відчувається сильний вплив Ф. М. Достоєвського.

Останні роки життя Манн провів у Швейцарії, у Цюріху. У 1955 році, під час Шиллеровських ювілейних торжеств, він виступав з промовами в НДР і ФРН. 80-річчя письменника в червні 1955 року відзначалося в усьому світі. Помер письмен­ник 12 серпня 1955 року в Цюріху.

Письменницька спадщина Манна залишається в центрі сві­тового літературного життя. Він класик роману XX століття, який зумів розширити рамки жанру й наситити його новим со­ціально-філософським змістом. Використовуючи традиційні форми роману, Томас Манн поглиблював і перетворював їх. Він надав оповіданню особливої гармонійної поліфонічності, синте­зуючи авторську мову та мову персонажів, сучасність і минуле, різні шари дійсності, різні форми її сприйняття, нарешті, кон­кретність зображення і філософську глибину проблематики. Саме його твори були сприйняті багатьма німецькими письмен­никами XX століття і навіть цілими поколіннями письменників за деяку точку відліку, за приклад, що визнавався чи заперечу­вався, за основну даність, у порівнянні з якою яснішою ставала мета і напрямок власної творчості.

«Маріо і чарівник»

Томас Манн описував зіткнення ідей, а не тих реальних сил, що стояли за ідеями. Наслідок цього — певна умоглядність його художніх творів. Але інший наслідок такого «лабораторного» ме­тоду, такої звички розумового художника оперувати ідеями, по­казувати їх образно, через конкретні ситуації, відкриваючи чита­чеві глибокі психологічні взаємозв'язки ідей,— це підвищена чутливість Томаса Манна саме до їхніх взаємозв'язків, його умін­ня побачити часом хитку межу між красою і жорстокістю, мисте­цтвом і варварством, щирим поривом і низькою демагогією. Школа, що її пройшов письменник, допомогла йому рано, задов­го до того, як Гітлер прийшов до влади в Німеччині, побачити, який небезпечний, згубний для Європи, для людства є дурман фа­шистської ідеології і відстала пасивність, що потурає цій ідеології. У цьому сенсі його «лабораторний метод» загартував письмен­ника для боротьби проти фашизму.

Поясненням і підтвердженням сказаного може слугувати нове­ла «Маріо і чарівник», написана в 1929 році. Перервавши на час літніх канікул роботу над романом «Йосип і його брати», письмен­ник, за його словами, «вирішив зайнятися роботою, що не вимага­ла ніякого оснащення (тобто допоміжного матеріалу — книг, аль­бомів, папок з виписками з книг) і котру можна було в повному розумінні слова «черпати з повітря». Так, саме «з повітря», і пові­тря не тільки італійського, але вже й німецького,— хоча новелу «Маріо і чарівник» заборонили передусім в Італії,— народилася вона, як сказав про неї згодом автор, «дуже насичена політикою історія, внутрішній зміст якої становить психологія фашизму і пси­хологія "волі"». Усе, що описано в новелі «Маріо і чарівник», за деякими винятками, Томас Манн бачив насправді, коли разом із дружиною і дітьми проводив у 1926 році канікули в Італії,— і «ворожнечу національних прапорів», і атмосферу «нервової на­пруженості», і шпиків у котелках, і горбаня-гіпнотизера, який зму­сив танцювати під хльоскання свого хлиста якогось «пана з Рима», і офіціанта Маріо, якого цей страхітливий фокусник змусив поці­лувати себе, переконавши Маріо, що перед ним його кохана. Від­чуваючи наближення якоїсь катастрофи, головний герой зі своєю сім'єю з самого початку твору намагався уникнути можливості по­трапити саме туди, куди привела його доля. Спочатку це були за­лишки проявів коклюшу його дітей, котрі не дали змоги оселитися і залишитися у тому готелі, що був намічений для відпочинку. Доля їхньої родини залежала від примхи якоїсь багатої дами, і обслуга, виконуючи її волю, чомусь навіть у очі не дивилась, коли родина виїздила з готелю. Та й на виставі вони могли не сидіти до самого кінця, діти поснули ще під час першої дії. Але якась сила мовби змушувала їх залишитися і тим самим пройти крізь усе, що було призначено для них долею. Ці події повністю перегукуються з по­діями і атмосферою реальної дійсності. «Наскільки я розумію,— говорить оповідач,— римлянина підвела його позиція чистого за­перечення. Імовірно, одним небажанням не зміцниш сили духу; не хочеться чогось робити — цього недостатньо, щоб це стало змістом і метою життя; чогось не хотіти, і узагалі вже нічого не хо­тіти і, отже, усе-таки виконати необхідне,— отут, мабуть, одне так близько межує з іншим, що для волі вже й місця не залишаєть­ся». У момент видання новели, у 1930 році, коли націонал-соціалістична, гітлерівська партія одержала на виборах до рейхстагу чотири мільйони загіпнотизованих голосів, ці слова великого пись­менника дійсно звучали як замах на фашистську політику. Вони лунали як пересторога німецькому пануванню, як прогноз наслід­ків консервативності, як застереження від тієї «угоди з дияволом», котру Т. Манн побачив уже в Італії.

ОСНОВНІ ТВОРИ:

«Чарівна гора», «Йосип і його брати», «Доктор Фаустус», «Будденброки», «Тристан» (1903), «Тоніо Крегер», «Маріо і ча­рівник».