Питання для самоконтролю

1. Який період у російській літературі називають «срібною добою»?

2. Визначте елементи символізму О.О.Блока

3. Охарактеризуйте основні періоди творчості Р.М.Рільке

Тестові завдання для самоконтролю

1. Антивоєнна тема звучить у творах Г.Аполлінера:

а) «Міст Мірабо»;

б) «Зарізана голубка і водограй»;

в) «Дзвони».

Зробіть ідейно-художній аналіз цього вірша.

2. Основна тема поеми Т.Еліота «Порожні люди»:

а) зображення трагедії життя «маленької людини»;

б) духовна деградація людини в світі;

в) засудження капіталістичної експлуатації.

3. На творчість Г. Аполлінера мали вплив митці:

а) П.Пікассо;

б) О.Роден;

в) О.Ренуар.

4. Кому з поетів належать ці рядки:

• “Цей лютий! Час для сліз і віршів…” ;

• “І часом близькості скований, // Дивлюсь за траурну вуаль та бачу…”;

• “Послухайте! Та раз запалюються зорі – значить цього потребує людина?”

5. На творчість Г. Аполлінера мали вплив митці:

а) П.Пікассо;

б) О.Роден;

в) О.Ренуар.

6. Упишіть прізвища поетів – авторів зазначених рядків:

• “Весно, весно, без кінця і краю…”;

• “А ви ноктюрн змогли б зіграти // Н а флейті заржавілих ринв?”;

• “У всьому хочу я дійти самої суті…”;

• “Дозволь хоча б останньою ніжністю // Вистелити твої затихаючі кроки”.

Модуль 5 Європейська модерністська проза першої половини хх століття Лекція 20. Основні тенденції розвитку літератури першої половини хх століття.

 

Розвиток літератури невід'ємний від розвитку суспільства. Літе­ратура на межі XІX-ХХ століть тісно пов'язана з усіма перипетіями свого часу. Складністю та суперечливістю історичної доби зумовлені своєрідність і розмаїття світово­го літературного процесу.

Ідеї А. Шопенгауера, С. К'єркегора, Ф. Ніцше, А. Бергсона створювали філософське підґрунтя для різноманітних літературних явищ і художніх течій епохи зламу віків.

Значний вплив на світоглядні позиції багатьох письменників цього часу справив позитивізм, основні принципи якого сформулювали французький філософ Огюст Конт (1798-1857) та англійський вчений Герберт Спенсер (1820-1903). Ця філософсь­ка теорія привертала увагу до позитивних фактів дійсності, закли­каючи до їх опису та аналізу, до пошуку біологічних причин поділу суспільства на класи, відкидала класову боротьбу як протиприродну і визнавала боротьбу за існування, про яку писав Чарльз Дарвін (1809-1882), наявною і в людському суспільстві.

Не менш популярною була філософська концепція Артура Шопенгауера (1788-1860), яка тлумачила світ як творіння вищої ду­ховної сили, ірраціональної і невідворотної "світової волі". Один із ії проявів - притаманна людині "воля до життя". Нейтралізувати ''світову волю" можна лише шляхом пізнання за допомогою філо­софського споглядання. Ця воля стає нічим у процесі її пізнання, перетворюючи на ніщо і весь створений нею світ. Мистецтво може допомогти пізнати аб­сурдний світ тільки шляхом інтуїтивного пізнання, через осяяння і прозріння.

Ідеї Шопенгауера підхопив Фрідріх Ніцше (І844-І900), який створив теорію елітарності, винятковості окремих особистостей, яких назвав "надлюдьми"'. Вони є носіями "волі до влади", стоять "по той бік добра і зла" й покликані керувати натовпом.

Значного поширення набула філософія екзистенціалізму, ви­датними теоретиками якої були Серен К'єркегор (1813-1858) у XIX ст. та Карл Ясперс (І883-І969) і Мартин Хайдеггер (І889-І976) у XX ст. Екзистенціалізм (від фр. "існування") проголосив, що існу­вання, тобто незмінні біологічні властивості та біологічні риси лю­дини й умови її буття, передує сутності, а отже, є важливішим від неї. С. К'єркегор стверджував, що не може бути й мови про осмис­лення людиною світу, бо вона обмежена у своїх можливостях, і що мудрість полягає у зверненні до Бога та усвідомленні власної обме­женості. Світ непізнанний і абсурдний, а існування людини - це "буття для смерті", яка кидає тінь на все життя; мета існуван­ня — смерть. Тому загальний спосіб буття людини в суспільстві - трагічний, сповнений страху, тривоги та відчаю.

Людина, стверджував К. Ясперс, існує як самотнє "я", як "єдина" у "співбутті" з іншими. А це співбуття є співіснуванням рівноправ­них особистостей, які керують, роблять добро, служать, виявляють вірність, товариськість у ставленні одне до одного. Тому суть існу­вання полягає в гуманізмі, бо, як стверджував Ж.-П. Сартр, "екзис­тенціалізм - це і є гуманізм".

Не менш вагомою стала й інтуїтивістська ірраціоналістична філософія Анрі Бергсона (1859-1941), згідно з якою розум, який керується зиском, може дати людині знання лише нижчого порядку, бо життя є ірраціональним, недоступним для розуму. Вищі знання здатна забезпечити лише інтуїція, осяяння, раптове прозріння. Тому мистецтво не є відображенням життя, а ірраціо­нальним, неусвідомлюваним процесом творення дійсності, під час якого в людській свідомості поєднуються сучасність і минуле, що існує завдяки пам'яті та з її допомогою оживає у формі спогадів.

Великий вплив на розвиток літератури справила психоаналі­тична теорія віденського лікаря-психіатра Зигмунда Фройда (1856-1939). Він розглядав людину як поєднання трьох елементів: природного "я", раціоналістичного "я" та морального "я". Природне "я" - це носій плотських бажань та інстинктів, тобто підсвідомість людини. Раціоналістичне "я" - розважлива, суха й фальшива свідомість, а моральне "я", яке З. Фройд називає ще "над-я", - це над свідомість, яку суспільство нав'язує людині. Між усіма елементами особистості точиться боротьба, і людина є її жертвою. Придушення підсвідомих потягів надсвідомістю по­роджує різноманітні комплекси, тобто психози. Підсвідомість є джерелом енергії людини, саме її імпульси стимулюють усю її діяльність, зокрема художню творчість. Фройд виходить із того, що у людині закорінене зло, приховане тваринне начало, людина ніби перебуває на краю прірви, яка таїться в її душі. Тож добро мусить збороти зло в самій людині, в її душі.

Наприкінці XIX ст., розчаровуючись у колишніх ідеалах та засобах їх художнього втілення в літературних творах, письменни­ки часто відмовляються від творчого методу критичного реалізму. Сумнів у художніх можливостях критичного реалізму зу­мовлює появу натуралізму та неоромантизму, які відкидають типізацію та узагальнення життєвого матеріалу, намагання дати універсальні рецепти на всі випадки життя, відкрити глибинні життєві істини.

Натуралісти, полишивши соціально-психологічні узагальнення, звернулися до точного, фактографічного, заземлено деталістичного та правдоподібного зображення життя. Вони намагалися пояснити соціальну нерівність і зумовлені нею соціальні біди біологічною спадковістю, до якої дотична ідея грізно­го та страшного невідворотного фатуму, визначеної кожному долі. Неоромантизм намагався відірватись від похмурої та сповненої горя дійсності, втекти у світ мрій та ідеалів, екзотичні краї шляхет­них, прекрасних душею і вчинками героїв, які невтомно борються з житейським злом. Відмовившись, так само як і натуралісти, від соціально-психологічних узагальнень, неоромантики звернулися до зображення унікального, героїчного та екзотично-романтичного.

Розчарування в життєвій дійсності та художньому реалістичному способі її відтворення спричинило зацікавлення новітніми філо­софськими теоріями та появу нових художніх напрямів, які отри­мали назви декадентських, авангардистських та модерністсь­ких. Французьке слово "декаданс" означає занепад, "авангард" - пе­редова охорона, а "модерн" - сучасний, найновіший. Цими термінами почали позначати якісно нові явища в літературному процесі, ті, що стояли на передових, авангардних позиціях та були пов'язані з занепадом і кризою суспільної думки й культури, з пошукуванням позитивних ідеалів, звертанням у цих пошуках до Бога та віри, до містичного та ірраціонального.

Протестуючи проти застарілих ідей та форм, модерністи шукали нових шляхів і засобів художнього відображення дійсності, знахо­дили нові художні форми, прагнули докорінного оновлення літера­тури. В цьому плані модернізм став справжньою художньою рево­люцією і може пишатися такими епохальними відкриттями в літе­ратурі, як внутрішній монолог та зображення людської психіки у формі "потоку свідомості", відкриттям далеких асоціацій, теорії ба­гатоголосся, універсалізації конкретного художнього прийому і пе­ретворення його на загальний естетичний принцип, збагачення ху­дожньої творчості через відкриття прихованого змісту життєвих явищ, відкриттям ірреального та непізнанного.

Модернізм - це соціальне бунтарство, а не тільки революція у царині художньої форми, бо спонукає до виступу проти жорстокостей соціальної дійсності та абсурдності світу, проти гноблення лю­дини, обстоюючи її право бути вільною особистістю. Модернізм протестує проти грубого матеріалізму, проти духовного звиродніння та вбогості, тупої самовдоволеної ситості. Однак, протестуючи проти реалізму, модернізм не відкидає цілком його досягнень, а навіть використовує їх, розвиває та збагачує у своїх пошуках нових шляхів у мистецтві.

Модернізм як художній напрям є внутрішньо неоднорідним конгломератом художніх явищ, які ґрунтуються на спільних світоглядних, філософських і художніх засадах. На­прикінці XIX ст. виникають імпресіонізм, сим­волізм та естетизм. На початку XX ст. до них додаються експресіонізм, футуризм, кубізм, а під час і після першої світової війни - дадаїзм, сюрреалізм, школа "потоку свідомості", алітература, до якої входять антироман, "театр абсурду".

Імпресіонізм (від фр. "враження") бере свій початок у другій половині XIX ст. і розквітає у XX ст. Він виник як реакція на салонне мистецтво та натуралізм спершу у живописі (К. Моне, Е. Мане, О. Ренуар, Е. Дега), звідки поширився на інші мистецтва (О. Роден у скульптурі, М. Равель, К. Дебюссі, І. Стравинський у му­зиці) і літературу. Тут основоположниками імпресіонізму стали брати Гонкури та Поль Верлен. Виразні прояви імпресіонізму є у творчості Гі де Мопассана і Марселя Пруста, до імпресіоністів належать Кнут Гамсун, Гуго фон Гофмансталь, Ю. Тувім.

Протестуючи проти надмірної залежності від реального життя, проти копіювання дійсності, імпресіоністи описували власні вра­ження від побаченого - зорові й чуттєві, що були мінливими, як і самий світ, а також відтінки вражень і барв. Їхні уявлення та асоці­ації були часто фантастичними і завжди суб'єктивними. Художній твір імпресіоніста - це не об'єктивна картина світу, а система складних суб'єктивних вражень про нього, яскраво забарвлена твор­чою індивідуальністю митця. Особливо вразливі імпресіоністи до чуттєвої краси світу; вони чудово відтворювали природу, її красу, розмаїтість і мінливість життя, єдність природи з людською душею.

Найвизначні­шою серед декадентських течій к. 19 - поч. 20 ст. був символізм. Сим­вол використовувався як засіб вираження незбагненної суті життє­вих явищ і потаємних або навіть містичних особистих уявлень, твор­чих прозрінь, ірраціональних осяянь митця. Символи вважалися най­досконалішим втіленням ідей. Образи-символи відтворюють таємничу та ірраціональну суть людської душі та її життя, величний поступ не­відворотної долі, зображають потойбічне життя, метафізичний світ "інобуття", натякають на містичну сутність явищ життя.

Для символістів поезія, як і музика, була найвищою формою пізнання таїн - пошуком і відкриттям "інобуття". Символ породжу­вав численні асоціації, захоплював багатозначністю, глибинним при­хованим змістом, який важко або навіть неможливо було зрозумі­ти. Символісти надавали великого значення внутрішньому звучан­ню, мелодиці й ритмові слів, милозвучності та мелодійності мови, емоційному збудженню, яке огортає читача завдяки ритмові та ме­лодиці вірша, грі розмаїтих асоціацій. Започаткували символізм французькі поети Поль Верлен, Стефан Малларме, Артюр Рембо. "Завоювавши" Францію, символізм швидко поширився в усій Європі (В різних її країнах символізм представляли Габріель д'Анунціо (Італія), Райнер Марія Рільке та Гуго фон Гофмансталь (Австрія), Стефан Георге (Німеччина), Оскар Вайльд (Англія), Еміль Верхарн і Моріс Метерлінк (Бельгія), Генрік Ібсен (Норвегія), Станіслав Пшибишевський (Польща).

Естетизм виник в останнє десятиліття XIX ст. в Англії. Він по­родив культ витонченої краси. Творці естетизму вірили, що реалізм приречений на цілковитий крах, що соціальні проблеми зовсім не стосуються справжнього мистецтва, і висували гасла "мистецтво для мистецтва", "краса заради самої краси". Найвидатнішим представ­ником англійського естетизму був Оскар Уайльд.

Експресіонізм (від фр. "виразність, вираження") започаткований теж у XIX ст. Ця авангардистська течія набула свого повного звучан­ня та ваги в першій чверті XX ст. і стала значним внеском у розви­ток світової літератури. Експресіоністи були тісно пов'язані з реаль­ністю - саме вона їх сформувала і глибоко хвилювала. Вони засу­джували потворні явища життя, жорстокість світу, протестували проти війни і кровопролить, були сповнені людинолюбства, ствер­джували позитивні ідеали.

Але бачення світу експресіоністами було своєрідним: світ уявляв­ся їм хаотичною системою, якою керують незбагненні сили, незро­зумілі, непізнанні, таємничі, і від них нема порятунку. Єдино справжнім є лише внутрішній світ людини і митця, їх почуття і думки. Саме він має перебувати в центрі уваги письменника. А відтворювати його слід виразно, яскраво, з використанням грандіозних образів - умовних, з порушеними пропорціями, надмірно напружених, з максимально чіткими інтонаціями, тобто зображати за допомогою експресивних образів із застосуванням парадоксального гротеску та у фантастичному ракурсі. Чи не найвидатніший експре­сіоніст Йоганнес Бехер вважав найхарактернішим для експресіоніз­му поетичним образом "напружений, відкритий в екстазі рот". Отже, у творах експресіоністів багато сатири, гротеску, чимало жахів, надмірної жорстокості, узагальнень і суб'єк­тивних оцінок реальності. Експресіонізм з'явився спочатку в ма­лярстві (Е. Мунк, В. Ван-Гог, П. Гоген, П. Сезанн та ін.) і в музиці (Ріхард Штраус), щоб незабаром перейти і в літературу. До найвиз­начніших експресіоністів належать Г. Тракль і Ф. Кафка в Австрії; Г. Гейм, А. Деблін, Й. Бехер, А. Франк у Німеччині; Л. Андреєв у Росії.

Імажизм (від фр. "образ") - течія, яка спричинила появу росій­ського імажинізму. З'явилась вона в Англії напередодні першої світової війни і проіснувала до середини 20-х років. У Росії вперше імажиністи заявили про себе 1919 p. Образ імажисти та імажиністи проголосили самоціллю творчості. "Вірш - не організм, а хвиля об­разів, з нього можна вийняти один образ, вставити ще десять", - стверджував теоретик російського імажинізму В. Шершеневич. Отже, вірш представники цієї течії вважали "каталогом образв", ви­шуканим сплетінням метафор, метонімій, епітетів, порівнянь та інших тропів - таким собі примхливим нагромадженням барв, відтінків, образів, ритмів і мелодій. Зміст імажиністи відсували на другий план: він "поїдається образом". Певна річ, що імажинізм не міг, якщо 6 навіть і прагнув того, цілком знех­тувати змістом. Творчість С. Єсеніна - найкраще підтвердження цієї думки. Представниками імажизму в Англії та США є Т. С. Еліот, Р. Олдінгтон, Е. Паунд, Е. Лоуел та ін.

Футуризм (від лат. "майбутнє") виник 1909 р. в Італії, його ро­доначальником був Ф. Марінетті. Звідти поширився по всій Європі, отримавши назву кубізму у Франції (М. Жакоб, Б. Сандрар), его­футуризму і кубофутуризму в Росії (І. Сєверянін, брати Бурлюки, В. Хлєбніков, В. Маяковський та ін.), авангардизму в Польщі (Ю. Пшибось та ін.). Український футуризм, започаткований М. Семенком, отримав згодом назву "панфутуризм".

Футуристи проголошували, що вони створюють мистецтво май­бутнього, яке співзвучне ритмам нової епохи "хмарочосно-машинно-автомобільної" культури, і закликали відкинути традиції старої культури, яку вони називали зневажливо "плювальницею". Футуристи співали гімни технічному прогресові, місту, машинам, моторам, пропелерам, "механічній" красі, наголошували на необхідності створення нової людини, гідної своєї доби техніки, людини нового складу душі. Вони відкинули традиції реалістичної літератури, її мову, поетичну техніку. Запро­ваджуючи свою мову, нові слова і словосполучення, футуристи дохо­дили навіть до абсурду: часом вигадували слова без будь-якого змісту.

Французькі кубісти та російські кубофутуристи були тісно пов'я­зані з малярами-кубістами, які намагалися епатувати, вразити оби­вателів різкістю фарб і незвичністю змісту: вони розкладали зобра­жуване на найпростіші геометричні елементи - куби (звідси й на­зва), квадрати, прямокутники, лінії, циліндри, кола тощо. Проголо­сивши культ форми, кубісти відсунули зміст на задній план, звели його до форми. Письменники спантеличували обивателя не тільки "мовою, якої ще ніхто не чув", а й відхо­дом від милозвучності в бік какофонії, дисонансів, нагромадженням важких для вимови приголосних.

Авангардистські напрями і течії збагатили й урізноманітнили літературний процес, залишивши світовій літературі чимало ше­деврів художньої творчості. Вони помітно вплинули і на письмен­ників, які не відмовились від художніх принципів реалізму: виника­ють складні переплетіння реалізму, символізму, неоромантизму і "потоку свідомості". Реалісти у своїх творах використовують й ідеї З. Фройда, ведуть формалістичні шукання у царині художньої форми, широко застосовують "потік свідомості", внутрішній монолог, поєднують в одному творі різні часові пласти.

Літературний процес к. ХІХ – поч. XX ст. збагачується не лише художніми напрямами, а й жанрами. Урізноманітнюється передусім роман: по­ряд із соціальним побутують науково-фантастичний, соціально-утопічний, а також романи історичні, соціально-психологічні, філософські, політичні, біографічні, романи-памфлети, романи-епопеї. Набуває різновидів драма, популярною стає психо­логічна новела, жанрово збагачується лірика.