62. Проблеми юр. Природи судового рішення: його декларативний та імперативний хар-тер

Проблема сутності (юридичної природи) судового рішення в процесуальній літературі пов’язана з теоріями наказу та підтвердження.

Недоліки теорії наказу полягають у тому, що тут односторонньо висвітлюється питання про джерело примусової сили наказу суду й не

враховується владний характер норм права, на підставі яких ухвалюється судове рішення. Теорія ж підтвердження недооцінює значення обов’язку

суду сприяти здійсненню встановлених прав сторін, вирішальне значення надається моменту підтвердження оспорюваних правовідносин.

Теорії наказу та підтвердження не розкривають сутності судового рішення ; сутність судового рішення не може бути зрозуміла поза

зв’язком зі змістом, формою та завданнями судової діяльності, а також юридична природа судового рішення характеризується сукупністю його

основних ознак: воно є основним і найважливішим актом правосуддя, який вирішує цивільну справу по суті, містить державно-владне, індивідуально-конкретне розпорядження з застосуванням норм права до встановлених у судовому розгляді фактів і правовідносин, ухвалене у передбаченому законом процесуальному порядку іменем держави й спрямоване на захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

За способом захисту права й правових наслідків, які викликають рішення суду, вони поділ. на: 1) рішення про присудження; 2) рішення

про визнання; 3) конститутивні рішення. Існування конститутивних рішень тим, що перетворюючи правовідносини, суд не виходить за їх межі,

конститутивне рішення – не норма (як вважають окремі вчені), а правозастосовчий акт суду.

Розглядаються такі види рішень, як додаткове, заочне, повне і неповне рішення.

Доктринальні види судових рішень : альтернативні, факультативні, часткові,проміжні та умовні рішення суду.

Альтернативні рішення виносяться у випадку, якщо це дозволяє закон (альтернативні зобов’язання) або ж потерпілий від правопорушення згоден замінити шуканий предмет іншим або отримати його вартість (наприклад, при віндикаційному позові).

Факультативні рішення визначають декілька можливих способів виконання, при чому існує їх градація за пріоритетністю (якщо ні, то).

Не виключена можливість ухвалення судами умовних рішень, коли резолютивна частина рішення підлягає виконанню при настанні певних подій або наявності певних умов.

Новим видом є заочне рішення, яке постановляється за результати заочного розгляду справи. Воно повинно відповідати загальним вимогам, які ставляться до рішень суду з певними особливостями, визначеними нормами про таку форму судового розгляду.

63. Проблемні питання щодо вимог які застосовуються до судового

рішення як правозастосовчого акту і акту вирішення справи по суті.

Згідно діючого цивільно-процесуального законодавства рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим (ст. 213 ЦПК), ухваленим у передбаченому порядку (ст. 209 ЦПК), викладеним в письмовій формі (ст. 209 ЦПК), зі встановленим змістом (ст. 215 ЦПК), проголошене публічно (ст. 218 ЦПК).

Законність судового рішення полягає у строгій і неухильній відповідності застосуванню в справі норм матеріального права, які підлягають застосуванню по справі, при точному дотриманні норм процесуального права відповідно до їх змісту і мети. Інакше кажучи, законність рішення передбачає наявність посилання в його тексті на норму матеріального права, застосовану судом для вирішення спору по суті, посилання на норму процесуального права, що забезпечує порядок постанови і виконання рішення, а також повну відповідність змісту (тексту) рішення вимогам процесуального законодавства.

Обґрунтованість судового рішення означає, що суд повністю з'ясував обставини, що мають значення для справи, обґрунтував встановлені обставини доказами і виклав у рішенні свої висновки відповідно до обставин справи. Рішення повинно містити докладний аналіз обставин і доказів, за допомогою яких суд з'ясував об'єктивно існуючі відносини.

У зв'язку з поняттям обґрунтованості судового рішення в теорії процесуального права досі залишаються проблемними наступні питання:

1.співвідношення поняття обґрунтованості з поняттям законності, зокрема питання про те, чи можна вважати обґрунтованим рішення, винесене судом з порушенням або матеріальних, або про цесуальних норм права.

На нашу думку, закононність і обґрунтованість судового рішення - поняття взаємозалежні: необґрунтоване рішення не може бути законним. Роздільне їх дослідження виправдано тим, що ці поняття позначають відносно самостійні сфери судової діяльнрсті; а) з'ясування обставин справи (фактичної сторони); б) застосування норм матеріального права і дотримання норм процесуального права. Недоліки в кожній із цих сфер судової діяльності усуваються по-різному, із застосуванням різних процесуальних засобів;

2. співвідношення поняття обґрунтованості з поняттям і змістом істинності судового рішення. Дана проблема одержала нове звучання у зв'язку з посиленням змагальних начал у національному судо чинстві. На цей час збирання і подання доказів є обов'язком про цесуально рівноправних сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, суд же збиранням доказів за власною ініціативою не займа ється, а лише при збереженні неупередженості створює необхідні умови для всебічного та повного дослідження обставин справи.

Таким чином, якщо в рішенні суду викладені факти, які мають значення для справи, що підтверджені доказами, наданими сторонами з урахуванням розподілу між ними обов'язків по доказуванню, а вичерпні висновки суду випливають із встановлених по цій справі фактів, таке рішення буде вважатися обґрунтованим і істинним.

Звідси випливає висновок, що об'єктивна істина в цивільному процесі не завжди досяжна. Існує лише презумпція істинності рішення, якщо були дотримані всі передбачені законом правила про дослідження юридичних фактів, що мають значення для справи, і оцінку поданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, доказів1;

3. співвідношення між обґрунтованістю судового рішення з його вмотивованістю. Відповідно до вимог ЦПК мотивувальна частина рішення повинна складатися з трьох обов'язкових компонентів: фактична основа - обставини справи, встановлені судом, що існують у дійсності; аналіз доказів, що підтверджує зміст, - виявлення судом обставин; юридична кваліфікація обставин, виявлених судом як існуючих. Отже, мотивувальна частина рішення і не вичерпує поняття обґрунтованості, і не поглинається ним.

Цивільний процесуальний закон вимагає, щоб рішення суду було повним. Повнота судового рішення передбачає його всебічність, а це означає, що в рішенні повинна містися відповідь щодо наявності чи відсутності матеріального права; належності його позивачеві; визначено, чи існує юридичний обов'язок і чи покладено його на відповідача; дана кількісна характеристика права та обов'язку і терміни та порядок його виконання1.Якщо названі питання не вирішені в судовому засіданні, воно є неповним. Цей недолік може бути усунутий ухваленням додаткового рішення. Додаткове рішення виноситься судом, який виніс основне рішення за заявою осіб, які беруть участь у справі чи за його ініціативою (ст. 220 ЦПК).

Судове рішення повинні відрізняти ясність і чіткість формулювань. В ньому ясно і визначено повинна бути дана відповідь на головні питання справи: долю позову, розмір задоволених вимог тощо. Ясність є одною з вимог до форми викладу матеріалу. Чіткість є вимогою, яка відноситься до змісту рішення. Згідно цієї вимоги рішення повинно бути викладене чітко, грамотно, не містити помилок, описок, явних арифметичних помилок.

Рішення суду повинно бути своєчасним, оскільки своєчасним повинен бути захист порушених або оспорюваних суб'єктивних прав і законних інтересів громадян та організацій.

Судове рішення повинно бути легітимним. Легітимність судового рішення означає насамперед його відповідність юрисдикційним повноваженням органів судової влади, оскільки юрисдикція судів на практиці не може ні поширюватися, ні звужуватися.