Билет №

1. Утвердження активної особистості в комедіях Шекспіра («Дванадцята ніч », «Приборкання норовливої», «Сон літньої ночі»). Художня своєрідність сонетів Шекспіра в порівнянні з сонетами Петрарки.

Комедії.Протягом 90-х років Шекспір написав десять комедій. Сюжети для них він брав з різних джерел: італійських новел, античних і сучасних творів, з реальної дійсності. Драматург часто переносив події у різні країни, особливо в південні. Та де б не відбувалась у його творах дія, як відзначав Енгельс, по суті, перед нами завжди постає весела Англія і своєрідні типи англійців(2).

Написані в найбільш оптимістичний період англійського гуманізму, комедії пройняті ренесансним утвердженням земного життя, непохитною вірою в благородство і довершеність людини. Світ комедій становить усе прекрасне в житті - кохання, дружба, музика, поезія, природа. В цьому світі діють люди молоді, добрі, веселі, діяльні, здатні на сильні й стійкі пристрасті, на самопожертву й подвиг в ім'я дружби й кохання. Особлива принадність цих людей у природності, у свободі й невимушеності їхніх почуттів і поведінки. Вони сміються над усім, що суперечить здоровій людській природі: над ханжеством і скнарістю, педантизмом і догматикою, афектацією і манірністю у поведінці й мові.  

Герої комедій нерідко зустрічаються з перешкодами на шляху до щастя, стикаються в житті з жорстокістю і несправедливістю, але ніколи не схиляються перед злом, а рішуче встають на боротьбу з усіма його проявами і завжди перемагають. [356]

Комедії Шекспіра вражають багатством і широтою життєвого матеріалу, дивовижною різноманітністю людських характерів і натур: кожний із 180 персонажів, виведених у комедіях,- неповторна індивідуальність.

Гуманістична мрія Шекспіра про ідеальний світ, що проймає всі комедії, зумовила звертання драматурга до фантастичного елемента, до народних легенд і балад, до поетики казки.

у сонети Петрарки, великою їх частини, були присвяченні його ідеальній жінці Лаурі, втілення краси і свободи. Любов - ось що рухало Петрарку для створення сонетів, які в подальшому були зібрані в збірки «Канцоньеры». Саме Франчесці Петрарку належить сама щира поетична лірична сповідь про любов, пронесена через все життя: Поезія Петрарки (а саме сонети) - своєрідний щоденник переживань і почуттів. Його героїня порівнюється з квіткою, перлиною, зіркою і так далі. Сонети Петрарки, звернені до Лаури, відрізняються багатими, виразними засобами. У своїх сонетах Петрарка стверджує гуманістичний ідеал, що робив його відомим поетом, лідером свого часу. Що ж стосується сонетів Шекспіра, то ми можемо помітити, що вони багато в чому близькі творам інших англійських поетів XVI століття, наслідувачів Петрарки. Що ж стосується змісту сонетів, то вони, здебільшого, оспівують дружбу. Почуття дружби вище і багатше любовної пристрасті, воно володіє всією повнотою любовних переживань,- і радістю побачення, і гіркотою розлуки, і муками ревнощів. Один для Шекспіра - його "краще я", його муза. Сонети Шекспіра, в більшій мірі, були звернені темі дружби, але також були присутні сонети любовного характеру, наприклад сонет 130: Шекспір був сучасником свого часу, найбільшим драматургом і поетом, що спирається на власну майстерність і розум. З усього цього можна зробити висновок, що обидва поета відрізняючись за своєю манерою написання та подання сонета, мали більше моментів, ніж схожих і це підтверджується будовою і внутрішнім змістом кожного сонета, завдяки якому вони прагнули передати ті почуття і бажання, які полягали в них самих.

Сонети, на відміну від Данте і Петрарки, присвячені не жінці, а переважно чоловіку. Шекспір дивився на світ очима гуманіста, а в центрі філософії доби Відродження була людина, здатна на високі почуття: честь, добро, вірність, милосердя і взаємодопомогу. Саме в дружбі найповніше втілювалися ці якості. Отже, чоловіча дружба для нього — найбільша цінність у житті. Вона вища за кохання до жінки, оскільки позбавлена хтивості й чуттєвих насолод. В основу сонетів також покладено філософію Платона, який стверджував, що чоловіча дружба вища за любов до жінки, оскільки позбавлена будь-якої корисливості, в ній гармонійно поєднувалися розум і душа. На думку філософа, існував Чорний Ерос — любов до жінки, і Ерос Афродіти Небесної, притаманний чоловікам. Чуттєва любов не могла піднятися до божественних висот. Лише Афродіта Небесна (Уранія) здатна була вселити чоловікам піднесене кохання. Відчути таку любов могли тільки чоловіки один до одного, бо Уранія причетна до чоловічого начала. Платон не міг собі уявити, що жінка здатна на піднесені почуття, тому робив висновок, що глибокі духовні зв’язки могли виникти лише між чоловіками. У зв’язку з такою концепцією в життя увійшло таке поняття, як «платонічне кохання», тобто кохання на відстані, без фізичної близькості.

Сонети Шекспіра драматичні, позбавлені традиційного словесного вбрання. Вони вражали психологічною правдою і поетичною досконалістю. У них були роздуми про кругообіг часу, мінливість світу. Перші сонети збірки присвячені оспівуванню фізичної краси і духовної досконалості юного друга. Ліричний герой — людина тонка, яку багато що хвилювало і ранило. Глибоко розроблена в сонетах і традиційна для жанру тема кохання (23, 56, 88, 116). Внутрішній світ закоханого різноманітний і складний. Перші 17 сонетів — звернення до безіменного молодого чоловіка, переконання його одружитися і народити нащадків. Згідно з однією із версій ним був граф Пембрук, майбутній лорд-канцлер Англії. Рідні юного аристократа, який рано втратив батьків, піклувалися про його одруження. Можливо, вони і звернулися до поета з проханням допомогти їм втілити власні плани. Для переконання ліричного героя Шекспір обрав тему недовговічності вроди і необхідності її збереження у дітях. Почавши з агітації за шлюб, автор перейшов до того, що хвилювало його: до тлінності життя і неможливості врятувати навіть кращих. Він переконував, що лише поезія здатна зберегти красу й оспівати її. Поет сам поступово закохався у молодого красеня і претендував на його кохання. їхні стосунки тривали три роки, про що повідомлялося в останніх сонетах цього циклу. Любов надихнула поета на творчість, наповнила його сонети життєдайною силою. Із 40—42 сонетів стало відомо, що друг зрадив поету, спокусив його коханку, або був спокушений нею. Хоча Шекспіру боляче, він, як і раніше, продовжував любити і пробачив йому, про що свідчать у 43—46 сонетах чуттєві й красиві освідчення в коханні. Однак поет вже не мав такої довіри, як раніше. Залишився страх втратити кохання, ревнощі, образи і пробачення. У Шекспіра з’явився суперник — теж поет, що стало для нього великим потрясінням. Згідно з дослідженнями, це був відомий на той час поет Джордж Чапмен, який перекладав античних авторів. Це змусило Шекспіра страждати. Тому він намагався то принизити чужу творчість, то шляхетно прощався з коханим (87 сонет), дозволяв наговорити на себе, щоб вину за розрив між ними покласти не на товариша, а на себе, то погоджувався на роль ошуканого чоловіка (сонет 93). Через пережиту драму стосунки між ними не відновилися. Історія любові поета до друга завершилася взаємними докорами і образами.

Сонети 127—152 присвячені жінці. Вони теж про кохання, причому не платонічне, а земне. На відміну від товариша, жінка не ідеалізована, а навпаки, показана з усіма її фізичними і моральними вадами. У сонеті 130 поет відзначав: у дами очі не схожі на сонце, уста — на корали, а щоки — на троянди, шкіра її жовта, дихання несвіже, а хода важка, проте вона все рівно прекрасна. На його думку любові не існувало, а була лише залежність від пристрасті, боротьба. Як і друг, жінка теж зрадила поетові з його товаришем. Він прокляв її (сонети 133—134), насміхався над нею, звертаючись до каламбуру (сонети 135—136). Як бачимо, поет ошуканий у своєму небесному й земному коханні. Незважаючи ні на що, він все-таки продовжував вірити у любов, у те найкраще, що доступно людині в її швидкоплинному житті. Поет дійшов висновку: лише любов — головне і реальне почуття, а решта — маячня (сонет 116).

У коханні поет бачив єдину живу і добру силу. Любов — всепоглинаюча пристрасть, для якої «океаном буде час розлуки» (56). Любов у Шекспіра пов’язана незмінно зі шляхетністю душі. З коханою поет розмовляв інакше, ніж з другом. Він оспівував не лише любов земну, а й повідомляв про суперечливі стосунки, подекуди хворобливі, — раптом кохана стала холодною, мов лід, навіть зрадила ліричного героя. Проте його почуття щире й глибоке. Він був захоплений своєю дамою, хоча й не ідеалізував її, описавши як звичайну земну жінку. Поет не хотів слідувати багатовіковим традиціям куртуазної лірики, бо не прагнув до нещирих почуттів і риторичного прикрашання. У сонетах Шекспір розповідав про те, що кохання не лише дарувало радісні хвилини, які окриляли людину, а й приносило горе, розчарування, страждання і біль. За змістом його твори — це роздуми, яким герой віддавався на самоті. Тут відсутні зовнішні події, розгорнуті описи, портретні характеристики. За своїм поетичним характером його сонет близький до придворної пісні — мадригалу: ті ж самі узагальнені образи пристрасті, та сама глибока туга чи жага. Автор висловлював свої почуття на самоті чи звертався до близької людини — свідка переживань.

Сонети Шекспіра — шедеври не лише ліричної, а й філософської поезії. Вони сповнені глибоких роздумів поета про творчість, право людини на безсмертя, про несправедливість, яка панувала у світі. Поет замислювався над засобами протидії руйнівній силі часу, стверджував перевагу духовного багатства над матеріальними цінностями, підносив значущість і невмирущість поезії, заглиблювався в естетичні й філософські питання, засуджував вади і несправедливість сучасної йому дійсності (66). Вів літературну полеміку, виступав проти евристичної поезії, захищав правду і простоту в мистецтві, виходячи з розуміння прекрасного як правдивого відтворення земної краси (21). В образній системі сонетів джерелом була реальність, пов’язана зі світом природи і з життям суспільства. Звернувшись до суворої форми сонета, Шекспір вийшов за межі традиційних тем і поетичних норм. Він наповнив сонет багатим змістом, глибокою думкою, хвилюючим людським почуттям, надав різноманітного звучання та високої поетичної довершеності.

2. Новелістика Томаса Манна: проблеми митця в новеллах «Трістан», «Тоніо Крегер», «Смерть У Венеції».

Починаючи з новели «Трістан» (1902), Т. Манн усе частіше звертається до проблеми мистецтва і митця. Ця проблема постає у новелах «Тоніо Крегер» (1903) і «Смерть у Венеції» (1911).

Новела «Тоніо Крегер» є багато в чому автобіографічним твором, її головний герой внутрішньо близький Т. Майнові. Він — натура обдарована і поетична — намагається осмислити своє місце у світі. Він перебуває в розладі з життям, у якому бачить лише потворне і смішне, з інтересами своєї сім´ї, що думає лише про матеріальне благополуччя. Юний Тоніо бачить своє покликання у служінні духу і слову, він починає писати. Але згодом він усе більше усвідомлює відпові дальність митця перед світом і при цьому відчуває, що не може повністю розірвати все те, що пов´язувало його з бюргерською культурою.

Головним героєм новели «Смерть у Венеції» є Густав Ашенбах, уславлений німецький письменник. Його обтяжує низьке і прозаїчне буття. У немолодому віці, перебуваючи у Венеції, він зазнає спалах пристрасті до красивого хлопця Тадзіо. У тяжкі дні Ашенбах різко відчуває всю порожнечу й мертвотність свого зовні благополучного існування. У роздумах героя виникає ідея: мистецтво по суті своїй є гріховним та аморальним. Т. Манн психологічно тонко й достовірно відтворює обличчя інтелектуала, якого охопив моральний розпад. Новела завершується смертю Ашенбаха.

У новелі «Трістан» зображені протиборство, зіткнення, неприйняття один одного двох різних світів – двох різних логік. Зіткнення світів виразилося в конфлікті Шпінеля (частки духовного світу, прагне до прекрасного) і Клетериана (представника світу, суть якого в прагненні до щастя, до життєвих радощів). Вся людська цивілізація заснована на прагненні людини до щастя. Все, що приносить нам щастя – добре, природно, логічно. Можливо, саме в прагненні до щастя полягає сенс нашого існування

Слід сказати, що в цій новелі і «світ духу», і «світ життя» (так само, як і їхні герої) показані досить однобічними: своєрідні інь і янь, чорне і біле. Однак автор прекрасно розуміє, що в житті все набагато складніше, багатогранно. Обидва світу вживаються в кожній людині, тобто у кожного є і матеріальні і духовні потреби; саме мистецтво не може бути повністю відірване від реальності, будучи її складовою частиною; реальність, в кожному своєму прояві, виявляє дещицю мистецтва і т. д. Тому цілком логічним продовженням «Трістана» є новела «Тоніо Крегер». В новелі «Тоніо Крегер» світи «життя і духу» перетинаються в душі головного героя. У Тоніо Крегер неймовірно тонко організований внутрішній світ. Тоніо досконало володіє письменницькою майстерністю. Здавалося б, він – людина «мистецтва», «духу». Але, в той же час, Тоніо Крегер розглядає своє мистецтво як щось вельми сумнівне. Він і пишається ним і відчуває його як прокляття. До людей звичайного життя він відчуває, насамперед, величезна тяжіння, навіть заздрість – і лише на тлі таких почуттів, він відчуває до цього життя і легке презирство. Шпінель, при всій своїй витонченості, досить прямолінійний і примітивний, тоді як Тоніо Крегер по-справжньому складний і глибокий. Іншими словами взаємодія двох, умовно поділюваних автором світів, проявилося в цьому герої у всій своїй діалектиці. Тема протистояння і взаємодії «світу життя» і «світу мистецтва» червоною ниткою проходить через усі ранні твори Томаса Манна. Порівнюючи Шпінеля і Тоніо Крегер, можна простежити розвиток ставлення автора до проблеми «життя» і «мистецтва».

Новела Томаса Манна «Смерть у Венеції» - неперевершений взірець реалістичної манери письма, збагаченої мо­дернізмом. Саме вона допомогла митцеві художньо осягну­ти і втілити проблему бездуховності тогочасного мистецтва.

Герой твору, відомий німецький письменник Густав фон Ашенбах, втомлений виснажливою працею, внутрішніми суперечностями, одноманітністю буднів, вирішив «пусти­тися в мандри», «побачити далекі краї». Може, десь там залишиться втома, внутрішня криза?! Після гарячкових роздумів у його уяві, нарешті, визна­чилась мета мандрівки.

І ось нарешті Венеція — місто казок і надій! Ашенбах захоплений, хоч потрапив до нього вдруге. Здавалося б, кохання, захоплення викликає в людині бажання проявити свої найкращі риси. А ось Ашенбах зрадив своєму коханню, показав свою бездуховність та егоїзм. Бездуховність Ашенбаха засвідчує сама пристрасть до Тадзьо. Вона обмежує його духовні горизонти, стає на перешкоді до нормального спілкування з людьми. Ашенбах байдужіє до всього, що його оточує.  «Очманілий», «самотній», «живе ніби за глухою стіною» — так характеризує автор новели свого героя. Ашенбах деградує і як особистість, і як митець. Смерть ця символічна. Ашенбах зрадив тому, чим щиро захоплювався, на що молився і в що вірив. Зрада ж, підлість не бувають безкарними. Томас Манн протягом усього твору наголошує на тому, що бездуховне мистецтво, яке втратило інтерес до нетлінних загальнолюдських цінностей, звело до ідеалу форму, не має майбутнього, воно приречене. Приречене й людство, яке має таке мистецтво. Виразне читання на уроках світової літератури: мета, види робіт, вимоги до виразного читання художнього тексту, критерії оцінювання, методика підготовки та проведення уроку виразного читання

Виразне читання – це мистецтво відтворення в живому слові думок і почуттів (якими насичений художній твір), а також наміру виконавця і його ставлення до виконуваного твору. Для визначення цього мистецтва користуються також термінами художнє читання, декламація (можна вживати ці терміни як синонімічні).