Билет №

1. Філософський зміст трагедій Шекспіра («Гамлет», «Отелло», «Король Лір», «Макбет»). Роль Шекспіра в розвитку світового театру. Переклади п’єс і сонетів Шекспіра українською мовою.

В сучасному зарубіжному шекспірознавстві можна помітити нові намагання заперечити вплив гуманістичної філософії на світогляд і філософський словникШекспіра та представити творчість великого драматурга в цілому продуктом середніх віків.  Саме в цей час філософське поняття “людини” підлягало значній зміні і розвитку, що, в свою чергу, привело до відповідного розширення значення слова “людина”, збагачення його ідейного змісту, зміни синонімічного ряду, втрати старих та нових співвідносних зв’язків з іншими словами та поняттями.  Активне використання слова “людина”, зміна і збільшення лексичних засобів вираження позначуваного ним поняття, нове тлумачення і філософський зміст – все це пов'язане із ствердженням нового відношення до людини, характерного для світогляду передових мислителів епохи Відродження, епохи гуманізму, коли утверджується нове розуміння людини, людської індивідуальності.  В основі вживання слова “людина” в цьому контексті лежить уявлення про людину як істоту, наділену нескінченними здібностями, високими розумовими якостями та красою тіла. Саме в даному випадку “людина” вживається як термін філософії у повному розумінні цього слова.  Нове трактування та відношення до терміну “людина” в “Гамлеті” стане ще більш переконливим, коли навести такі середньовічні та антигуманістичні порівняннята епітети “людини”, як комаха, залишок, нікчема, крихта. Таким чином, слово “людина” виступає в “Гамлеті” як термінологічний виразник поняття “людини” і має виразно закінчене філософське значення. Аналіз показує, що дане слово Шекспір наповнює новим гуманістичним змістом, продовжуючи кращі традиції класичної і гуманістичної філософії.  Термін “людина” виступає в творі як центральний член синонімічного ряду, члени якого, стаючи його синонімами або доповненнями, сприяють розкриттю його смислового і філософського змісту.  З поняттям людини також пов'язується наявність розуму, інтелекту. Лексико-семантичний зв'язок слів “людина” та “розум”, “тварина” є постійним і стоїть на передньому плані. Немає сумніву, що в основі співвідношення “людина - розум” лежить уявлення про розум як про суттєвий визначальний компонент змісту філософського поняття людина, причому словом “розум” позначається та якість, яка в першу чергу відрізняє людину від тварини.  Гуманізм епохи Відродження заперечив середньовічне вчення про нікчемність людини. Він створив філософію, що піднесла людину на неабияку висоту. Це проявилося в новому розумінні природи людини: вона вже сприймається не судиною гріха, якою її вважали в середні віки, але не найдосконалішим із творінням Бога. 

Таким чином у філософському осмисленні поняття “людина” чітко виступають два моменти, а саме – момент наявності розуму, інтелекту та момент наявності тіла, які разом об'єднуються і творять філософський зміст поняття “людина”. 

Щодо вживання і розуміння слова “людина” можна твердити, що Шекспір виходить з того значення слова, яке склалось у творах видатних філософів нового часу — продовжувачів традицій класичної філософії. Шекспір вірно схопив, тенденцію розвитку і вживання терміну “людина” в філософії нового часу.

Вільям Шекспір, який вніс неоціненний вклад у перетворення англійського театру. Він надзвичайно поглибив все те, що сприйняв від своїх попередників, знайшов узагальнене і гармонійне вираз всіх почуттів, думок та проблем, які хвилювали людей в ті часи. Він зобразив розквіт людської особистості і багатство життя у всьому достатку форм і фарб, і, крім того, привів все це до єдності та закономірності. Театр шекспірівської епохи все ще був святом, карнавальним дійством на площі. Однак у той час все зростаючий інтерес до театрального мистецтва зумовив утворення постійних професійних труп замість існуючих раніше тимчасових аматорських об'єднань. Стали зводити спеціальні будівлі для театральних вистав. Доступність театру для всіх верств населення зробила його загальнонародним і зумовила створення різноманітного репертуару. Всі ці особливості мали величезне значення для розвитку англійської драматургії. Сюжети для своїх творів Шекспір, як і багато авторів того часу, запозичив із вже існуючих джерел. Однак він, на відміну від інших, з великим майстерністю поєднував ці джерела, поглиблюючи і розробляючи їх сюжети. Переймаючи відоме, він перетворював це в традицію національної культури. Тому про нього по праву можна сказати, що «У нього все — запозичене, і все — своє». В ті часи взагалі поняття авторства не грало ніякої важливої ролі. Часто на нього і не претендували. Театральні п'єси нерідко писалися кількома авторами одночасно, і кожен вносив у твір щось своє. У театрі колишніх часів доводилося вірити на слово, так як основна роль у постановці відводилася розповіді, а дія відбувалася за сценою. Шекспір ж не бажав брати на себе право судити героя лише на підставі слів. У нього дія розвивається безпосередньо на сцені, за рахунок чого характери героїв набувають велику яскравість, глибину, рухливість. «Трагічне обличчя неодмінно повинна збуджувати до себе участь», — писав В. Р. Бєлінський. І у Шекспіра це вимога досягалося в повній мірі. Великий драматург поєднав у своїх творах багато з тих традицій, що вже існували. Але він встановив новий закон жанру. Він не сприймав жанр, як щось закінчене і незмінне, не визнавав обов'язкових зразків і правил. Його жанр — це спосіб бачення, кут зору, що відображає центральну тему: у трагедії — це людина, у комедії — природа, у хроніці — історія. Саме він ввів в драму нову хвилю — рух історичного часу. Ще на початку своєї творчої діяльності Шекспір придбав заслужену славу як талановитий драматург. Важко переоцінити його внесок у розбудову театральних традицій, саме він відкрив нову епоху драматичної літератури, і згодом його твори переросли свій вік і зберегли актуальність та інтерес до наших днів.

Першим до перекладів творів Вільяма Шекспіра звернувся Микола Костомаров наприкінці 40х рр. XIX ст. Цей представник Харківської школи романтиків інтерпретував « пісню Дездемони з трагедії “Отелло”. Спроба Костомарова невдовзі ї стала віршем “Верба” — вільним переспівом у дусі народних пісень. 1854 року у Львові “уперше тодішньою літературною галицькою говіркою надруковано фрагменти з Шекспіра, які увійшли до збірки москвофіла Богдана Дідицького”.

І хоча цими перекладами не послуговуються сучасні читачі, М.Костомаров та Б.ДІдицький зробили благородну справу, виконали націєтворчу функцію. їхні переклади зробили можливим пряме, без посередників, спілкування української культури з англійською літературою і допомогли утверджувати ідею культурної рівності українців з іншими європейськими народами.

Багатогранною постаттю українського перекладу був Панько (Пантелеймон) Куліш, який багато зробив для вітчизняної культури. “Куліш, поставши на рівному місці, не маючи попередників, починаючи з чистого аркуша, зумів перекласти самодин тринадцять Шекспірозих драм (а можливо, і п’ятнадцять — два рукописи було, схоже, навіки втрачено). Нічого подібного на шекспірівській ниві у нас не з’явилося й потому”.

Михайло Старицький переклав “Гамлета, принца Данського”, який був надрукований у Києві 1882 року. Авторові перекладу дорікали за те, що монологи Гамлета відтворені не ямбом, а хореєм.

 Перші переклади Шекспіра українською мовою належать Пантелеймонові Кулішу та Михайлові Старицькому. Від Куліша до Григорія Кочура з'явилося 8 перекладів «Гамлета». Інші драматичні твори Шекспіра перекладали Іван Франко, Юрій Федькович, Павло Грабовський, Яків Гординський, Максим Рильський, Іван Кочерга, Юрій Клен та інші. До найвизначніших належать переклади Тодося Осьмачки («Макбет», «Король Генріх IV»), Майка Йогансена і Володимира Щерба­ненка («Отелло»), Ірини Стешенко («Отелло»), Григорія Кочура («Гамлет»), Миколи Лукаша («Двоє сеньйорів з Верони»), Миколи Бажана («Буря»). На еміграції Шекспіра перекладали Максим Славінський, Ігор Костецький, Святослав Гордин­ський, Остап Тарнавський, Яр Славутич, Олег Зуєвський тощо.

2. Шляхи розвитку французької прози кінця 19 століття . Естетичні засади натуралізму. Концепція «експериментального роману» Еміля Золя. Проблема художнього методу в романі-епопеї Золя «Ругон-Маккари»(«Жерміналь», «Дамське щастя», «Завоювання Плассана»).

У другій половині XIX ст. простежується різноспрямованість руху поезії і прози в багатьох зарубіжних літературах. Чи не найвиразніше вона виявилася в тогочасній французькій літературі. Приблизно до 1848 р. ця література становила художню єдність у тому розумінні, що і поезія, і проза, і драматургія в ній дотримувалися спільної, романтичної, системи творчості. У другій половині століття шляхи прози й поезії у Франції розійшлися. Провідне спрямування розвитку прози визначили реалізм і типологічно споріднений з ним натуралізм, а поезія, на яку ці художні напрями майже не поширилися, розвивалася в річищі романтичної традиції.

В історії зарубіжної поезії XIX ст. особливий інтерес становить французька поезія. Бурхливий розвиток французької поезії припадає на другу половину XIX ст. На тогочасному європейському тлі її вирізняє найбільш інтенсивний пошук нових засобів і форм вислову, творення нової поетичної мови. У Франції з’являються митці, які здійснюють переворот у національній і європейській поезії, змінюють спрямування її руху, відкривають нові можливості поетичного слова. У зв’язку з цим змінюється й роль французької поезії в європейській літературі - у другій половині XIX ст. вона поступово стає центром поетичного життя континенту й дедалі більше впливає на поезію інших країн. Усе це пов’язано передусім з течією символізму і з «великими символістами», як традиційно називають у Франції поетів Ш. Бодлера, С. Малларме, А. Рембо та П. Верлена.

У середині ж XIX ст. найпоширенішою течією у французькій поезії залишався романтизм. До 1885 р. тривала творчість В. Гюго, найвидатнішого французького поета-романтика. З романтизмом пов’язаний і III. Бодлер, зачинатель символізму, а також група «Парнас» (Ш. Леконт де Ліль, Ж. М. Ередіа, Т. Готьє, Т. Банвіль, А. Сюллі-Прюдом та інші), яка є одним з найвизначніших явищ у французькій поезії другої половини XIX ст.

Натуралізм (лат. natura — природа) склався в останній третині XIX ст. Він прагнув до об'єктивного, точного і безпосереднього зображення реальності, людського характеру.

Особлива увага зверталась на навколишнє середовище, яке в більшості випадків розумілося як безпосереднє побутове оточення людини.

Натуралізму властиво точне і безпристрасне відтворення повсякденної реальності. Разом з тим під натуралізмом часто мають на увазі прагнення до чисто зовнішньої правдоподібності, фотографічному, поверхневому відтворенню явищ навколишньої життя без критичного їхнього добору й осмислення; узагалі - будь-яку перебільшену чисто зовнішню вірогідність.

Основна теоретична праця натуралізму – «Експериментальний роман» (1880) Е. Золя.

Особливості:

· Письменник повинен бути, подібно вченому, об’єктивним, вивчаючи і зображуючи факти життя не повинен керуватися особистими і політичними симпатіями.

· Золя вважав, що реалізм мало приділяє уваги відображенню фізіології людини; завдання натуралізму – заповнити цей проміжок, показуючи фізіологічну основу, яка визначить людську психологію, характери і вчинки. Особливо захоплювався Золя теорією спадковості, якій приділяв велике значення, часто приписуючи їй вирішальний вплив на долю людини. Золя зменшував вплив соціальних законів, соціального середовища.

· Принцип об'єктивності та правдивості мистецтва; Золя вимагає від художнього твору документальної точності, а від митця — скрупульозного спостереження та вивчення дійсності

· В основі письменницької творчості має лежати той самий метод, що й у науці, — експеримент, пильне спостереження та вивчення натури. Необхідно збагатити роман «науковим», фізіологічним розумінням людини - концепція наукового «експериментального» роману.

Еміль Золя запозичив ідею «експериментального роману» з книжки французького фізіолога К. Бернара «Введення до вивчення експериментальної медицини». Письменник продовжує роботу науковця, який спирається на хімію й фізику, «зображує факти такими, якими він їх спостерігав» і «приводить дійових осіб у рух». Його мета — «наукове дослідження людини як окремого індивідуума і як члена суспільства» (стаття «Експериментальний роман», 1880). «Експериментальний роман, — стверджує Золя, — заміняє вивчення абстрактної людини вивченням людини справжньої, створеної природою, яка підкоряється дії фізико-хімічних законів і визначальному впливу середовища».

Творчість Золя наукова, його відрізняє прагнення підняти літературне «виробництво» на рівень наукових знань свого часу. Його творчий метод отримав обґрунтування у спеціальній роботі — «Експериментальний роман» (Le roman expérimental, 1880). Тут видно, наскільки послідовно художник проводить принцип єдності наукового та художнього мислення. Експериментальний роман «є логічний наслідок наукової еволюції нашого століття», говорить Золя, підбиваючи підсумок своєї теорії творчого методу, що є перенесенням у літературу прийомів наукового дослідження (зокрема Золя спирається на роботи знаменитого фізіолога Клода Бернара). Вся серія «Ругон-Маккари» здійснена в плані наукового дослідження, проведеного відповідно до принципів «експериментального роману». Науковість Золя є свідченням тісного зв'язку художника з основними тенденціями його доби.

 Майже 25 років він працював над епопеєю "Ругон-Маккари", в якій відображено історію французького суспільства з 1851 по 1871 рр.

Епопея "Ругон-Маккари" (1871-1843) - справа всього життя Золя - складалася з 20 романів. Задум виник у 1868 році. Поштовхом стало захоплення письменника модною теорією спадковості. Золя задумав розглянути 4 покоління однієї сім´ї. Автор поставив дві задачі:

1) "изучить на примере одной семьи вопросы кровной среды";

2) "изобразить всю Вторую империю, начиная с государственного переворота до наших дней".

Намагаючись виконати перше завдання, він склав генеалогічне дерево сім´ї Ру-гон - Макарів, надавши кожному члену сім´ї детальну медичну характеристику з так званих спадкових рис.

Романи перенасичені великою кількістю персонажів (загальна кількість діючих осіб - 1200), які ніколи не мали родинних зв´язків з Ругон-Маккарами, що зроблено для більш повного охоплення дійсності.

До уваги взято період, коли II імперія розвалилась. її історію завершили трагічна війна і Паризька Комуна. Поступово посилилася соціальна лінія в "Ругон-Маккарах" за рахунок біологічної.

"Ругон-Макари" - складний і багатогранний твір. У ньому візначили провідні теми, основні лінії, хоча вони не охопили усього змісту епопеї:

o зображення життя буржуазії ("Кар´єра Ругонів", "Здобич", "Черево Парижа", "Накип", "Гроші" та ін.);

o життя народу ("Западня", "Жерміналь", "Земля");

o антиклерикальна тема ("Завоювання Плассана", "Проступок абата Буре");

o тема дитинства, творчості (роман "Творчість");

o тема спадковості ("Людина - звір", "Лікар Паскаль").

Одним із найкращих романів циклу "Ругон-Маккари", написаних на засадах експериментального методу, став роман "Жерміналь". У цьому творі Золя проаналізував найважливішу соціально-історичну суперечність національного життя Франції кінця XIX ст., що її сам письменник позначив як боротьбу "праці та капіталу". "Жерміналь" - грандіозна фреска, яка складалася з найдетальніших, імпресіоністичних за манерою описів шахтарського побуту та праці, що чергувалися з розлогими символічними картинами.

3. Особливості епічних творів.етапи вивчення епічного твору на уроках світової літератури. Методичні прийоми ефективного вивчення епічних творів на уроках зарубіжної літератури.

В епічних творах життя змальовується як щось зовнішнє по відношенню до автора і персонажів. Здається, що автор стоїть збоку і розповідає про те, що знає, бачив. З того, як письменник описує події, характери, можемо зробити висновок, як він ставиться до зображуваного.

Події в епосі змальовуються як такі, що вже відбулися, тому про них розповідається у минулому часі. Теперішній і майбутній час використовується для надання динамічності і яскравості розповіді. Епічні твори пишуть здебільшого прозою. Усі вони мають розповідний характер.

У народно-поетичній творчості існують такі види епосу, як казка, билина, народна дума, легенда, переказ.

Головними особливостями епічного твору є :

-розповідна, сюжетно-описова форма зображення життя;

-розкриття характерів через дії і вчинки в різноманітних обставинах;

-широке багатогранне відтворення дійсності

-авторські відступи, авторське мовлення і мовлення персонажів.

етапи

1.підготовчий Основна мета даного етапу – підготувати учнів, зацікавити їх, включити в активну роботу, ввести нові явища в систему засвоєного, пробудити в них бажання прочитати даний твір. 

Підготовча робота до сприймання епічних творів має різні форми і реалізація за допомогою найрізноманітніших методів і прийомів навчання: слово ( або лекція ) вчителя; лекція з діапозитивами, з розглядом ілюстративного матеріалу; фронтальна або індивідуальна бесіда;  розгляд ілюстрацій та картин відомих художників;   самостійне читання (дома чи в класі) запропонованої вчителем додаткової літератури; робота з підручником; прослуховування музичних творів та зразків художнього читання; перегляд фрагментів кіно -, відео – та діафільмів; аналіз творчих робіт учнівських малюнків на певну тему.

2. Другий етап вивчення епічних творів – читання тексту. Без нього не може бути ефективної роботи на уроці. Якщо учні не прочитали твір, тоні бесіда, ні аналіз не будуть ефективними, у школярів так і не виникнуть глибокі емоції.

Серед активних форм роботи на даному етапі методисти визначають:

        виразне читання як важливий засіб, що забезпечує емоційне сприймання твору  та здатність викликати у слухача яскраві картини життя. Деякі методисти, зокрема Є. Пасічник, розглядають виразне читання як необхідну умову вивчення твору, адже завдяки йому в учнів складається перше враження про художній твір, про його ідейно-тематичну і жанрову своєрідність, про особливість мови і стилю письменника.

        Мовчазне читання (самостійне читання ), яке визначається більшою суб’єктивністю і самостійністю суджень.

        Коментоване читання. Застосовуючи його, ми досягаємо того, що учні коментують прочитане, а це значить, що вони отримали знання. У середніх класах може коментуватися увесь твір чи його частина, окремі факти, вирази, слова. Має місце цей прийом і у старших класах. Учнів треба привчати самостійно користуватися зносками. Словниками, особливо тлумачними.

        Читання напам’ять передбачено у кожному класі. Вивчення уривку з твору стимулює удосконалення пом'яті, уваги, допомагає урізноманітнити урок. Це важливий фактор посилення емоцій, засіб збудження і розвиток у дітей інтересу до творчості письменника.

        Читання ланцюжком, під музику, колективні декламації, де поєднується індивідуальне читання, груповим, хором, широко практикується у середніх класах і є ефективним.

3. наступний етап роботи з текстом у 5-8 класах – словникова робота, 9-11 підготовка до аналізу твору. є необхідним для того, щоб учні збагнули зміст прочитаного твору

4.  етапу аналізу твору  Аналіз – це здатність, вміння знаходити, виділяти окремі складові частини художнього тексту, їх дослідження з метою проникнення у внутрішню суть твору, синтез та вміння робити висновки, узагальнювати та давати власну аргументовану оцінку.

 методичні прийоми.

їх найсуттєвішу ознаку становить складання плану, в якому розкривається складна композиційна побудова епічних творів: сюжет, поза сюжетні елементи, пейзаж, опис та інші засоби непрямої художньої характеристики. План як спосіб вивчення специфіки епічного твору у середній школі переважно є складним. Це зрозуміло: епос, епічний твір -багатоплановий. Щоб шляхом аналізу усвідомити всі його особливості, в плані доводиться виділяти всі найсуттєвіші частини. Тільки такий план з розкриттям чисто епічних прийомів створення художнього образу, змалювання людського характеру вводить в творчу лабораторію письменника.

Домінантне місце в системі роботи словесника щодо формування у старших школярів стійких навичок аналізу епічного твору в єдності змісту і форми посідають такі методи та методичні прийоми: лекція, розповідь учителя; різні типи зіставлення, перечитування, переказування змісту художніх творів; складання плану та опорних тез аналізу епічних творів; усні відповіді учнів; підсумкове анкетування і тестові завдання; робота над словом у художньому контексті та стилістичний експеримент; творчі письмові роботи; самостійна навчальна діяльність, результатом якої є підготовлені учнівські доповіді й реферати.