Билет №

1. Дон Кіхот » Сервантеса як новий тип європейського роману: жанрова специфіка, філософська проблематика, складність головного образу роману. Переклад «Дон Кіхота українською мовою».

Жанрова природа твору Сервантеса унікальна. При збереженні зовнішних ознак пародії в романі вдало поєднуються риси авантюрного, побутового, філософського романів.

Письменник задумав «Дон Кіхота» як пародію на рицарські романи, маючи на меті висміяти захоплення ними в Іспанії. У авторській передмові до першої частини твору визначається, що завдання роману - підірвати авторитет поширених у народі рицарських книг.

Великий твір Сервантеса - не тільки літературна пародія. Іспанський письменник далеко відійшов від свого початкового завдання - висміяти рицарські романи. Він створив новий тип роману, який поклав початок розвитку епічного жанру реалістичного романув європейських літературах.

Проблематика «Дон Кіхота» Сервантеса полягає в протиріччі між лицарськими ідеалами Дон Кіхота, і реальною дійсністю, яка аж совсім не ідеальна. Начитавшись лицарських романів, головний герой сідлає коня та вирушає на боротьбу зі злом. Уява Дон Кіхота робить з клячi — бойового скакуна Росінанта, з селянської дівчини — прекрасну шляхетну даму Дульсінею, якій він присвячує свої лицарські "подвиги”. Землероб Санчо Панса стає оруженосцем великого лицаря.

Образ Дон Кіхота дуже глибокий, ми розуміємо це ще читаючи твір, навіть не встигнувши до ладу подумати над ним. Але, намагаючись стати «копією» і мужнього середньовічного лицаря, Дон Кіхот перевершує свій ідеал: вроджене прагнення справедливості набуває дещо химерних форм і не завжди дає бажані результати саме через втрату відчуття реальності, але ж прагнення Дон Кіхота до загальної справедливості дуже відрізняється від прагнення здобути собі славу,багатство та прихильність Дами серця. Герой, який воює зі злом, не може не викликати повагу та захоплення, але ж викривлене сприйняття Дон Кіхота примушує його бачити зло там, де його нема або ж не прогнозувати ситуацію й можливі наслідки власних дій.

Образ Дон Кіхота став надбанням усієї світової культури, тому що такі люди живуть в будь-якій країні. Це мрійники і ідеалісти, які не шкодують свого життя заради захисту інших людей. Ось чому до цього образу знову і знову повертаються письменники і поети, художники і режисери, що говорить про безсмертя цього літературного образу.

перший український переклад^[2], чи, точніше, скорочений віршований переспів «Дон Кіхота» Сервантеса зробив Іван Франко. Цей переклад було опубліковано в 1891 році у Львові з передмовою Франка про творчість Сервантеса. Над перекладом всього «Дон Кіхота» довгий час працював український письменник Володимир Самійленко, проте його рукопис було втрачено (про цю втрату є згадка в сонеті Миколи Зерова«Самійленко»). У 1927 році з'явився скорочений український переклад «Дон Кіхота» Миколи Іванова, що перевидавався 1935 і 1936 року, а також 2010.

У 1955 році був опублікований український переклад Василя Козаченка та Євгена Кротевича, але вадою цього перекладу була його вторинність. Перекладачі самі зазначили в передмові, що перекладали не з іспанської, а з російського перекладу Любимова. За свідченнямГригорія Кочура, навіть прислів'я і приказки, якими так охоче сипле в романі Санчо Панса, були скальковані з російської. Вартісним, на думку Кочура, в цьому перекладі були хіба що поетичні вставки, які переклав Микола Лукаш.

Повний переклад з оригіналу мав на меті здійснити видатний український перекладач Микола Лукаш, проте за життя не встиг довершити другий том роману, який згодом допереклав Анатоль Перепадя. Таким чином повний український переклад роману Сервантеса з мови оригіналу вперше було опубліковано лише в 1995 році у видавництві «Дніпро» (ювілейне перевидання 2005 р.). У 2008 році цей переклад був також виданий харківським видавництвом «Фоліо».

2. Культурно-історичні умови розвитку світової літератури кінця 19 початку 20 століття. Поезія Шарля Бодлера як явище декадансу (збірка «Квіти зла»). Філософсько-естетичні засади символізму (за поезією Поля верлена «Поетичне мистецтво»). «Музичність» і «пейзажі душі» в ліриці Варлена («Осіння пісня»). Асоциативність поезії Артюра Рембо («Голосівки», «Пяний корабель»). Еретизм поезії Стефана Малларме («Лебідь»).

Література на межі XIX-XX століть була тісно пов'язана з усіма перипетіями свого часу.

Серед низки філософських, наукових, соціологічних, культурологічних концепцій на формування світогляду людини першої половини XX ст. особливо активно впливали позитивізм, "філософія життя", ніцшеанство, культурологічна концепція О. Шпенглера, інтуїтивізм, фройдизм, марксизм, екзистенціалізм.

Ідеї А. ПІопенгауера, С. К'єркегора, Ф. Ніцше, А. Бергсона створювали філософське підґрунтя для різноманітних літературних явищ і художніх течій епохи зламу віків.

Значний вплив на світоглядні позиції багатьох письменників цього часу справив позитивізм, основні принципи якого сформулювали французький філософ Огюст Конт (1798-1857) та англійський учений Герберт Спенсер (1820-1903). Ця філософська теорія привертала увагу до позитивних фактів дійсності, закликаючи до їх опису та аналізу, до пошуку біологічних причин поділу суспільства на класи, відкидала класову боротьбу як протиприродну і визнавала боротьбу за існування, про яку писав Чарльз Дарвін (1809-1882), наявною і в людському суспільстві.

Не менш популярною була філософська концепція Артура ПІопенгауера (1788- 1860), яка тлумачила світ як творіння вищої духовної сили, ірраціональної і невідворотної "світової волі".

Ідеї Шопенгауера підхопив Фрідріх Ніцше (1844-1900), який створив теорію елітарності винятковості окремих особистостей, яких назвав "надлюдьми".

Значного поширення набула філософія екзистенціалізму, видатними теоретиками якої були Серен К'єркегор (1813-1858) у XIX ст. та Карл Ясперс (1883- 1969) і Мартін Хайдеггер (1889-1976) у XX ст. 

Великий вплив на розвиток літератури справила психоаналітична теорія віденського лікаря-психіатра Зигмунда Фройда (1856-1931). Він розглядав людину як поєднання трьох елементів: природного "я", раціоналістичного "я" та морального "я".

Наприкінці XIX ст., розчарувавшись у колишніх ідеалах та засобах їх художнього втілення в літературних творах, письменники часто відмовлялися від творчого методу критичного реалізму. Сумнів у художніх можливостях критичного реалізму зумовило появу натуралізму та неоромантизму, які відкинули типізацію та узагальнення життєвого матеріалу, намагання дати універсальні рецепти на всі випадки життя, відкрити глибинні життєві істини.

Натуралісти, полишивши соціально-психологічні узагальнення, звернулися до точного, фактографічного, заземлено деталістичного та правдоподібного зображення життя. Вони намагалися пояснити соціальну нерівність і зумовлені нею соціальні біди біологічною спадковістю, до якої дотична ідея грізного та страшного невідворотного фатуму, визначеної кожному долі. Неоромантизм намагався відірватися від похмурої та сповненої горя дійсності, втекти у світ мрій та ідеалів, екзотичні краї шляхетних, прекрасних душею і вчинками героїв, які невтомно боролися з життєвим злом. Відмовившись, так само як і натуралісти, від соціально-психологічних узагальнень, неоромантики звернулися до зображення унікального, героїчного та екзотично-романтичного.

До найбільш прикметних чинників власне літературного розвитку в першій половині XX ст. можна віднести:

1. Докорінну переорієнтацію принципів відображення літературою життя.

2. Суттєві зміни у внутрішній організації самої літератури.

3. Більш тісний взаємозв'язок літератури з проблемами наукового, суспільно-політичного, культурного розвитку цивілізації.

4. Вихід на міжнародну арену великої кількості молодих національних літератур.

5. Розширення літературних контактів.

Літературний процес кінця XIX - поч. XX ст. збагатився не лише художніми напрямами, а й жанрами. Урізноманітнився передусім роман: поряд із соціальним побудували науково-фантастичний, соціально-утопічний, а також романи історичні, соціально-психологічні, філософські, політичні, біографічні, романи-памфлети, романи-епопеї. Набула різновидів драма, популярною стала психологічна новела, жанрово збагатилася лірика.

Бодлер - попередник цілого напряму в літературі і мистецтві, що отримав назву "декаданс". Він першим відчув наступ кризи в духовній культурі кінця XIX - початку XX століття і розповів про це своїм сучасникам

Декаданс був позначений настроями приреченості, індивідуалізму, містики, безнадії, відчуженості від життя, обстоюванням "мистецтва для мистецтва". Шарль Бодлер стояв біля витоків французького символізму. У нього було своє бачення суті багатьох речей.

Шарль Бодлер упродовж усього творчого життя писав і доповнював одну книгу свого життя — збірку поезій "Квіти зла". Уперше вона вийшла друком 1857 року. Як поет, Бодлер вважав, що світом керує зло, і завдання поезії — боротися й перемагати його. З іншого боку, поет розглядає зло як специфічну форму добра. І така суперечливість характеру Бодлера в усіх його поетичних творах. Тема кохання теж трактується поетом по-новому. Для нього кохання — один із засобів подолання нудьги, воно завжди трагічне, приховує в собі смерть і гріх.

Символізм (від грец. symvolon — знак, символ, ознака) — одна із течій модернізму, в якій замість художнього образу, що відтворював певне явище, застосовувався художній символ, що став знаком мінливого «життя душі» і пошуком «вічної істини».

Утвердження символізму в літературі пов'язували із творчістю Поля Верлена, Артюра Рембо і Стефана Малларме (хоч вони і не вважали себе символістами). Попри всю несхожість між собою, в основному їх погляди збігалися : прагнення інтуїтивного пізнання світу через символ, відсунення на другий план конкретного змісту художнього твору, абсолютизація музичності й поетичного слова.

Цікаво, але і Артюр Рембо, і Поль Верлен відмовлялися від своєї причетності до символізму, а тим більше заперечували своє лідерство у цьому літературному напрямку. З одного боку, це, може, й дійсно так. Адже якщо розглядати поетичні твори символізму, то вони обов’язково повинні звертатися до символів, чого у творах Верлена майже немає. Але близьким до поетів-символістів робить його інше: він перший звертає увагу не стільки на виражальні і художні можливості поетичного слова, скільки на їх силу, їхнє предметне значення, їх смисловий ореол, який «підказує» і навіває ті чи інші настрої ліричного твору.

Та це тільки одна з особливостей творчості поетів-символістів. Є ще і друга, не менш важлива особливість, яка найбільше стосуються пейзажної лірики. Вона полягає в тому, що людська душа і природа, людська душа і будь-які речі в оточуючому світі існують не паралельно, як це зазвичай буває, - їх відносини ототожнюються. Для поетів-символістів саме пейзаж і є «заставою душі», а душа являє собою інобуття, тому вони й розчиняються одне в одному.

Ще одна важлива риса символістської літератури – це імпресіоністичність. Адже більшість творів письменників і поетів цього напрямку – це відображення миттєвих, безпосередніх явищ. Найчастіше у таких творах півтони панують над виразними тонами, світлотіні – над світлом, відтінки – над яскравими кольорами, а розмиті лінії – над чіткими контурами.

Одна з характерних особливостей символістської поезії – її музикальність. Вона відчувається у відсутності негармонійних слів та рядків, в дивовижному поєднанні почуттів і слів, в незвичайної сили емоціях. Для поетів цього напрямку світ відкривався переважно через символи – звуки, кольори та інші, добра відомі людям відчуття. Мабуть, саме у цьому і полягають філософсько-естетичні засади європейського символізму.

Аналіз вірша Поля Верлена «Осіння пісня»

Цей вірш відображає стан осінньої природи і одночасно внутрішній стан ліричного героя. Якзмінюються пори року, так змінюється і людина, її почуття і настрої. Осінь - час переоцінки того, що минуло, і підготовки до чогось нового, невідомого. Також присутній образ годин, які відраховують миті життя. Ліричний герой занурюється в дитячі спогади, але через хвилину він знову опиняється віч-на-віч з осінньою нудьгою. У кожній строфі вірша змінюється мелодія і настрій. Якщо в перших двох частинах смутокпереривають бій годинника і поглиблення в спогади, то в третьому уповільнений ритмускоряеют пориви вітру. Мертвим листом осіннього листопаду стає душа ліричного героя, яка потрапила під владуфатальності долі. Осінь зображується не як пору року, а як хандра, втома, втрата чогось прекрасного, наближення смерті.

Поетична творчість Рембо тривала всього лише десятиліття. У його віршах переплелися ліризм та іронія. Таким ліричним та іронічним водночас постає перед нами і учень Шарлевільського колежу. Тема романтичного бунту розвивалась у Рембо в запереченні усіх аспектів суспільного буття Другої імперії. В пошуках героїчного поет закономірно звернувся до теми революції. Величезною симпатією до народу просякнуті його вірші, звернені до Паризької комуни.

Символізм Рембо задовго до його «Осяяння» знайшов вираження і визнання передусім у віршах «Голосівки» і «П’яний корабель».      «Голосівки» — це поезія пошуку. Рембо випробовує у ній можливості поєднати лірику з живописом, малюнок — з ритмом вірша. Відповідно до свого естетичного завдання «говорити про незрозуміле незрозумілою мовою», він урівноважував звукові ряди тими образами, які видавались йому найбільш доцільними. Не підкоряючись законам логіки, цей вірш, разом з тим, є музикальним і гармонійним. «П’яний корабель» був написаний Рембо в шістнадцять років у Шарлевілі. Його знайомство з океаном обмежувалось тоді «Трудівниками моря» В.Гюго, романом Жуля Верна «Двадцять тисяч льє під водою» та екзотичними описами Шатобріана.      Образ п’яного корабля несе величезне ліричне навантаження і утворює наскрізну метафору. Поет і корабель то існують окремо, то зливаються в єдиний образ. У постійно мінливому морі ліричний герой втратив відчуття часу і простору. Постійно змінюється і його душевний стан: відчай дитини поступається місцем захопленню безмежною красою моря, потім — страху, відчаю, подиву, відразі… Таке накладання руху на рух не допомагає знаходження логічних зв’язків між образами поем.          Навпаки, воно створює майже фізичне відчуття запаморочення, розгубленості (але поряд із відчуттям складності і різнобарвності життя). Вірш завершується щемною нотою туги за вітчизною людини, котра багато пережила і багато побачила. Фінал «П’яного корабля» називали пророчним. У ньому Артюр Рембо немовби передбачав свою долю. Світ поезії Рембо вражає строкатістю і динамічністю. Статика, властива парнаській естетиці прекрасного, для нього є чимсь відразливим, що переборюється вільним рухом.

"ЛЕБІДЬ”

Тема сумної, але, безперечно, прекрасної долі поета найповніше осмислена в одному з найкращих сонетів пізнього періоду творчості "Лебідь". У розкритті теми автор вдається до дивовижних за своєю інтелектуальною насиченістю і образністю узагальнених символів. Створює вірш рушійна метафора, яка не декламується, а ніби співається. Сфери об' єктивного (лебідь, який вмерз у прозорий лід покинутого озера) і суб'єктивного (поет) переплітаються, утворюючи символічну двоєдність. Приречена на страждання душа поета "запозичує" із зовнішнього світу явища, які спроможні передати її стан. Страшна, безмежна туга звучить У кожному слові вірша. "Тремтяча шия" лебедя "снить у білій агонії", надій більше немає, щоб "заспівати про край омріяний і прибраний у шати", бо "навкруги нудьга і крижані світи". Трагізм, характерний для героїв ранньої лірики поета, змінюється тут на м'який, мудрий смуток.

Володіючи особливою духовною енергією, Малларме прагне надати поезії магічної значущості, гідної світобудови.Самотність пробуджує у поета уражену гордість. Хоча лебедя скували "крижані світи", він "вкрив своє ясне чоло презирства гордим сном У марному вигнанні". Малларме проголошує не презирство до оточення, а незворотність духовного сходження і культури. Сама поезія французького метра символізму - це постійне утвердження пріо- ритету культури, доказ знищення матерії силою духу.

Сонет "Лебідь" - наочне підтвердження новаторства поета. На тлі французької поетичної традиції, де панували риторика і як її зовнішнє вираження - 12-складовий олександрійський вірш, твір Малларме сприймається як виклик, з його інверсіями, звертаннями, підрядними ре- ченнями, які порушують лінійну структуру фрази, зі старанно обробленою метричною системою, із прозорістю та : барвистістю слова і мелодійністю.

Утверджуючи тезу про те, що у поезії завжди повинна бути загадка, поет будує сонет на поступовому розкритті таємниці, викликаючи у читача п:вні ху.дожні образи. Його прихованою метою було проити крізь товщу буття і тим самим приєднатися до абсолютного ідеалу. Для цього він використовує слова, які неначе вислизають із власної звичайної семантики і стають асоціативними, образами, символами.

. Інтерактивне навчання

Інтерактивне навчання - це навчання,яке відбувається за умови постійної, активної взаємодії всіх учасників навчального процесу. Це співнавчання, взаємонавчання (колективне, групове, навчання у співпраці), де і учень і вчитель є рівноправними суб’єктами навчального процесу, розуміють, що вони роблять, рефлексують з приводу того, що вони знають, вміють здійснювати. Безпосередньо, сама організація інтерактивного навчання передбачає моделювання різноманітних життєвих ситуацій, спільне вирішення проблем на основі аналізу обставин та відповідної ситуації, використання рольових ігор. Усі інтерактивні технології поділяються на чотири групи: фронтальні технології, технології колективно-групового навчання, ситуативного навчання та навчання у дискусії. Серед інтерактивних методів широко використовуються такі як: мозковий штурм, мікрофон, коло ідей, робота в малих групах, займи позицію, пресс-метод, акваріум, подорож рольові ігри та інші.

Інтерактивне навчання – це спеціальна форма організації

пізнавальної діяльності, яка має конкретну, передбачувану мету – створити

комфортні умови навчання, за яких кожен учень відчуває свою успішність,

інтелектуальну спроможність.

Суть інтерактивного навчання в тому, що навчальний процес відбувається за умови постійної, активної взаємодії всіх учнів. Це спів навчання, взаємо навчання (колективне, групове, навчання у співпраці), де і учень і вчитель є рівноправними, рівнозначними суб′єктами навчання, розуміють, що вони роблять.

     Організація інтерактивного навчання передбачає моделювання життєвих ситуацій, використання рольових ігор, спільне вирішення проблеми на основі аналізу обставин та відповідної ситуації. Воно ефективно сприяє формуванню навичок і вмінь, виробленню цінностей, створенню атмосфери співробітництва, взаємодії, дає змогу педагогу стати справжнім лідером учнівського колективу.

     Інтерактивна взаємодія виключає як домінування одного учасника навчального процесу над іншим, так і однієї думки над іншою. Під час інтерактивного навчання учні вчаться бути демократичними, спілкуватися з іншими людьми, критично мислити, приймати продумані рішення.

Інтерактивна (від англ. «іnter» – взаємний та «act» - діяти) технологія навчання – це системний метод створення, застосування та визначення процесу навчання як суб'єкт-суб'єктної форми взаємодіючого навчання у формі діалогу, направленого на розвиток особистісних індивідуальних задатків, інтересу до самостійного набуття знань.