Билет №

1. Творчість Данте Алігєрі як відбиття суперечливої епохи проторенесансу. «Нове життя»: зв'язок із поезією «нового солодкого стилю».

Данте Аліг'єрі, мислитель і поет, постійно шукає принципового підстави усього, що відбувалося в ньому самому і навколо нього, саме ця вдумливість, спрага загальних начал, визначеності, внутрішньої цілісності, пристрасність душі та безмежну уяву визначили якості його поезії, стилю, образності і абстрактності. Любов до Беатріче отримувала для нього таємничий зміст; він наповнював нею кожен твір. Її ідеалізований образ займає значне місце в поезії Данте. Перші твори Данте датуються 1280-ми роками. В 1292 році їм була написана повість про повторила його любові: «Нове життя» («La Vita Nuova»), складена з сонетів, канцон і прозового розповіді коментаря про любов до Беатріче. «Нове життя» вважається першою в історії світової літератури автобіографією. Вже у вигнанні Данте пише трактат «Бенкет» (Il convivio, 1304-1307). Створював Аліг'єрі та політичні трактати. Пізніше Данте опинився у вирі партій, був навіть завзятим муниципалистом; але у нього була потреба з'ясувати для себе основні принципи політичної діяльності, тому він пише свій латинський трактат «Про монархії» («De Monarchia»). Даний твір — своєрідний апофеоз гуманітарного імператора, поряд з яким він бажав би поставити таке ж ідеальне папство. У трактаті «Про монархії» позначився Данте Аліг'єрі-політик. Данте-поет відбився у творах «Нове життя», «Бенкет» і «Божественна комедія».

Поетична слава Данте припадає на його юнацький роман «Нове життя», написа­ний в 1291 або на початку 1292 року. Складається він з 30 сонетів, пов'язаних про­заїчною розповіддю

Ранні твори Данте (30 віршів, із яких 25 сонетів, 4 канцони і одна станца), об'єднані прозовим текстом, склали збірку під назвою "Нове життя" (Vita nuova). Твори цієї збірки несуть в собі всі елементи "солодкого нового стилю" - філософічність, риторичність, містичну символіку та витонченість форми.

У 1290, у віці двадцяти п'яти років, Беатріче померла, що стало важким ударом для поета. Історію своєї любові він розповів в книзі "Нове життя", в якій прозаїчний розповідь перемежовується віршами, сонетами, мадригали, витриманими в традиціях що панувала на той час в Італії любовної поезії, "нового солодкого стилю ". Почуття Данте - піднесене, близьке до релігійного.

У «Новому житті» поет уникав точних дат, нікого не називав на ім'я, а обмежу­вався натяками на події, які викликали той чи інший вірш. Це перша в історії захід­ноєвропейської літератури автобіографічна повість, яка розкривала найінтимніші почуття автора.

2. Неоромантизм як течія англійського письменства. Утвердження активної особистості у творчості Роберта Льюїса Стівенсона («Острів скарбів»). Морально етична проблематика мариністичної прози Джозефа Конрада («Лорд Джим»).» Активний неоромантизм» лірики Джозефа Редьярда Кіпліна, своєрідність анімалістичної прози письменника («Книга джунглів»).

неоромантизм (від грец. n?os – новий і романтизм), художня течія в європейській літературі на рубежі 19-20 ст., представники якого синтезували в своїй творчості традиції романтичного мистецтва поч. 19 ст. та реалістичного мистецтва середини століття. Від ранніх романтиків неоромантики успадкували схильність до використання героїчних сюжетів, а саме тих, в основі яких – виняткові життєві ситуації, що вимагають від персонажів прояву волі, сили духу. Від реалістів їм дісталися у спадок жизнеподобные людські характери. Неоромантический погляд відрізняється оптимізмом, втілює віру в можливість духовного загартування людини під дією обставин. Особливо яскравою була творчість англомовних неоромантиков (Р. Л. Стівенсона, Р. Кіплінга, А. К. Дойла, Дж. Конрада, Дж. Лондона), але це протягом проявилося і в мистецтві Франції (Е. Ростан), Росії (Н. С. Гумільов А. С. Грін) та ін. країн.

Ознаки неоромантизму:

Прагнення поєднати ідеал з дійсністю; - Виразність суспільних ідеалів; - Прагнення до визволення особистості; - Виняткова й активна особистість може підняти до свого рівня інших; - Гострий конфлікт між добром і злом, правдою і кривдою; - Привернення уваги до чуттєвої сфери людини; - Піднесення постаті самотнього визначного героя.

Персонажі у творах неоромантиків[ред. • ред. код]

Як і попередники — представники романтизму XIX століття, неоромантики заперечували прозу «міщанського» життя. Вони оспівували мужність, подвиг, романтику пригод, часто обираючи тлом для своїх сюжетів екзотичні країни. Характерний неоромантичний герой — непересічна сильна особистість, нерідко наділена рисами«надлюдини», вигнанець, що протистоїть суспільній більшості, шукач романтики та пригод.

Сюжет неоромантичного твору[ред. • ред. код]

Сюжетові неоромантичного твору притаманні напруженість, елементи небезпеки, боротьби, таємничі або надприродні події.

Найвидатніші представники[ред. • ред. код]

Неоромантичні ознаки простежуються у таких авторів:

Зарубіжні автори[ред. • ред. код]

• Джозеф Конрад

• Редьярд Кіплінг

• Роберт Льюїс Стівенсон

• Артур Конан Дойль

• Етель Ліліан Войнич

• Генрік Ібсен

• Джек Лондон

• Стефан Ґеорґе

• Максим Горький

• Томас Майн Рід

Острів скарбів", який приніс його авторові всесвітню славу, є класичним взірцем пригодницької літератури. Книга, на перший погляд, проста й легка, за уважного прочитання постає багатоплановою і багатозначною. Авантюрний сюжет її, незважаючи на традиційність теми - оповідь про піратів, пригоди на морі, - є оригінальним.        Юному героєві "Острова скарбів" Джиму Гокінсу доводиться самостійно орієнтуватися в складних обставинах за несприятливих умов, іти на ризик, напружувати мозок і м'язи. Доводиться робити моральний вибір, виявляти життєву позицію. Джиму та його друзям зустрічаються пірати. Це справжні мародери, втілення злої і хижої підступності. Джим в їхньому середовищі - "острів скарбів". І глибинний смисл його пригод - в самому собі виявити справжні скарби.        Стівенсон оспівує романтичне натхнення почуттів, однак не ізолює цих високих почуттів від реального ґрунту. Його приваблюють складні характери, душевні суперечності і контрасти. Одним з найяскравіших характерів постає одноногий корабельний кухар Джон Сільвер. Він підступний, злостивий, жорстокий, але водночас розумний, хитрий, енергійний і спритний. Його психологічний портрет складний і суперечливий, однак переконливий. З великою силою художньої виразності письменник показує моральну сутність людини. Стівенсон прагнув своїми творами "навчати людей радості", доводячи, що такі "уроки повинні звучати бадьоро і натхненно, повинні зміцнювати в людях мужність".  Маринізм – морська тематика в художній літературі, позначена не тільки естетичним переживанням морських краєвидів та життя моряків, а доволі часто й поривом у незвіданий простір, бажанням до відкриття нового. Це і мариністичні мотиви, і образи в народній, класичній і сучасній літературах; жанри морського роману й мариністичної лірики, образи мореплавців, першовідкривачів, піратів та морських фантастичних істот у художніх творах

Серед яскравої плеяди зарубіжних письменників-мариністів (Ернест Хемінгуей, Жюль Верн, Джошуа Слокам, Рафаель Сабатіні та ін.) Джозефу Конраду належить важливе місце.

У романі «Лорд Джим» (Lord Jim, 1900) Конрад ставить морально-психологічну проблему совісті. Герой твору-молодий моряк Джим мучиться від свідомості безчесного вчинку, скоєного ним у минулому (коли-то він покинув корабель, що тоне, хоча на ньому ще були люди), і хоче спокутувати свою провину. Джима судять за втечу з корабля, тоді як інші, також покинули корабель, зуміли уникнути судового переслідування. Судді ведуть процес за звичкою, не вникаючи в обставини. І тільки сам Джим судить себе судом совісті і прагне опинитися в такій ситуації, в якій він міг би довести свою мужність і врятувати свою честь. Така ситуація виникла, і Джим гине. У простому людині автор показав чутливу душу і благородні спонукання. Пройшовши через страждання, Джим знайшов віру в людську гідність.

Творчість Редьярда Кіплінга відноситься до неоромантичного «літературі дії», яка відрізнялася від творчості неоромантиков Стівенсона і Конрада тим, що була причетна до імперіалістичної ідеології. До «літератури дії» належать також поети У. Е. Хенлі і Р. Ньюболт. У 1907 р. Кіплінг був удостоєний Нобелівської премії за «мужність стилю».

Його кращими творами вважаються «Книга джунглів» (The Jungle Book), «Кім» (Kim), вірші «Останнє спів» (Recessional). У 1907 році Кіплінг стає першим англійцем, який отримав Нобелівську премію з літератури. У цьому ж році він удостоюється нагород від університетів Парижа, Страсбурга, Афін і Торонто; удостоєний також почесних ступенів Оксфордського, Кембриджського, Единбурзького і Даремського університетів.

Багата мова творів Кіплінга, повний метафор, вніс великий внесок у скарбницю англійської мови.

Кіплінг увійшов у літературу, коли їй необхідне було оновлення. У суспільстві росла потреба у новому герої, новій ідеї. Успіх Кіплінга сприймався, як успіх улюбленця Діккенса. Він писав про звичайних людей, але показував їх, зазвичай, у екстремальних ситуаціях, у незвичних обставинах, коли проступає сутність людини, відкриваються глибини небаченої досі сили особистості. Одним з перших він відреагував на тенденцію демократизації літературної мови та поетичного стилю. Зі сторінок оповідань Кіплінга на читача ринув потік невідомого й неприкрашеного життя. Замість мальовничих описів Індії, котрі траплялися на сторінках модних авантюрних романів, читач побачив похмурі картини злиденності, дикунства, страждання. Він населив оповідання героями, котрі досі не отримали громадянства в англійській літературі. Це туземці, чиї звичаї та життєва філософія були дуже далекі від англійських ("Повернення Імрея", "Дім Садху", "Гробниця його предків"), котрі зворушують щирістю, відданістю і в цьому значно перевищують білих володарів ("Діспет", "Джорджі-Порджі"). Значну частину оповідань присвячено англійцям, що їх доля закинула в цей далекий і для більшості з них чужий світ. Кіплінг не прикрашає своїх співвітчизників. Груповий портрет "доброчинного товариства" справляє гнітюче враження: чоловіки обмежені й пихаті, жінки манірні й пустоголові. Колоніальне суспільство різноманітне. Зустрічаються і совісливі ідеалісти, котрі серйозно ставляться до своєї місії, але мало хто витримує випробування Індією. Виснажлива одноманітність колоніального життя, відірваність від звичної цивілізації, самотність призводили до трагедій, що про них розповів Кіплінг на сторінках своїх творів "Відкинутий", "Кінець шляху", "Берегти як доказ". Симпатії автора віддані "маленькій людині" у творах "Будівники мосту", "Вільгельм-Завойовник". З'являється добірка віршів, котра започаткувала славу "народного поета" - "Казармені балади". 

 "Книгa джунглів" зaпoчaткувaлa численні худoжні інтерпретaціх тa прoдoвження (кінoфільми, спектaклі, серія рoмaнів Д.Беррoузa прo Тaрзaнa тoщo). Oбрaз Мaуглі як специфічнoї міфoлoгічнoї пoстaті стійкo вкoрінений у свідoмість сучaснoї людини, якa вже не піддaє сумніву сюжет прo мoжливість вихoвaння мaленькoї дитини у звірячoму середoвищі.

Цей oбрaз стaв пoруч із іншими "вічними" oбрaзaми світoвoї літерaтури не лише тoму, щo він худoжньo дoскoнaлий і перекoнливий, a й тoму, щo книгу Кіплінгa зверненo у глибини людськoї свідoмoсті, які тільки-нo зaрaз рoзпoчинaє дoсліджувaти психoлoгічнa нaукa.

Oтже, великий aнглійський письменник Редьярд Кіплінг вніс знaчущий вклaд у зaгaльнoєврoпейський прoгрес, ствoривши висoкoгумaнні яскрaві твoри, здaтні фoрмувaти людину як цінність. Йoгo “Книгa Джунглів” тa “Другa книгa джунглів" чіткo зoрієнтoвaні нa зaгaльнoлюдські ціннoсті, вoни висвітлюють непoвтoрний внутрішній світ aвтoрa, йoгo кoлoсaльний життєвий дoсвід тa непересічний гумaністичний пoтенціaл.

У "Книгах джунглів" автор поєднав поезію і прозу: кожен фрагмент він подає в поетичному оформленні, ідея кожного фрагмента заявлена у вірші-епіграфі. У цій книзі Кіплінг також поставив проблему співвідношення культурного й природного. Джунглі Кіплінга - це світ безперервної боротьби за існування, де перемагає найсильніший. Автор змальовує перед читачем світ природи як світ інстинкту, котрий існує у двох протилежних іпостасях: інстинкт творення та інстинкт руйнування, як життя і смерть. Вони складно переплетені й взаємодіють у природі. Інстинкт життя народжує Закон джунглів, що регламентує порядок. Все у світі джунглів глибоко підкорене ієрархічному порядку: всі повинні жити у сім'ї, зграї тощо. Зграя завжди має вожака, влада котрого безсумнівна, вона забезпечує порядок і надає можливість виживати. Кіплінг змальовує приклад суспільства без вожака, як живуть Бандер-Логи - це анархія, через те вони такі страшні й свавільні, здатні на вчинки, котрі йдуть всупереч Законам джунглів, ведуть, на думку автора, до самознищення. Саме з Бандер-Логами, до котрих ми не відчуваємо ніяких симпатій, змагаються найближчі друзі Мауглі за його життя, ризикуючи своїм. Закон джунглів дозволяє полювання - вбивство заради життя, але забороняє вбивство заради втіхи. І найсуворіша кара чекає того, хто вбиває під час сухого замирення.

3. Вивчення біографії письменника на уроках світової літератури: принципи, джерела та основні форми. Навчально-виховна роль відомостей про письменника.

Вивчення життєвого і творчого шляху письменника — важлива ланка в системі викладання літератури в школі. Насамперед це пояснюється тим що життя та діяльність визначного майстра слова є найкращим коментарем до його творів" [8, 186].

В теорії викладання літератури їй присвячено досить уваги, проте на практиці, як показують констативні спостереження, вивчення життєвого і творчого шляху митця викликає труднощі, вчитель не завжди вміє вдало подати матеріал, що призводить до зниження інтересу учнів до предмету. Окрім того, сучасна школа стоїть перед проблемою морального виховання особистості, а вивчення життєвого і творчого шляху письменника містить у собі значний виховний потенціал, окрім того, взаємовідношення вивчення біографії та власне літературного твору й досі залишаються не до кінця дослідженими.

Принципи вивчення життєпису митця.

Вчені-методисти, які присвячували свої розробки вивченню біографії мають подібні погляди на принципи її вивчення, проте є і розбіжності.

Є.Пасічник, говорячи про принципи вивчення життєпису, виділяє їх із особливостей біографічного матеріалу (хоча чітко їх не описує):

1. вивчення біографії в нерозривному зв’язку з творчістю;

2. вивчення біографії як підготовки до сприймання твору;

3. вивчення біографії в нерозривному зв’язку з епохою (принцип історизму);

4. при вивченні життєпису потрібно ставити конкретні специфічні завдання, що випливають з особливостей життя та творчості того чи іншого письменника;

5. акцентування уваги на неповторності кожного життєвого шляху;

6. всебічне освітлення особистості митця як живої людини з притаманними їй рисами характеру;

7. всебічне освітлення діяльності митця. [8, 188].

Г.Л.Токмань чітко виділяє такі принципи вивчення життя та творчості митця: історизм, актуальність, психологізм, екзистенційність, естетизм.

1. історизм: письменник зображується вчителем як історична особа, яка існувала в певну історичну добу в певному краї і вела з ними діалог. Митець своїм словом впливає на історичний час, стає з ним врівень, хоча результат їхніх стосунків може постати перед народом значно пізніше, по смерті поета.

2. фактуальність: розмисли й узагальнення не повинні підмінити конкретики долі художника — навпаки, абстракції мають слідувати за фактами, реаліями біографії. Життя насичене подіями, серед яких треба обрати кілька для оповіді. Вчитель акцентує факти, які були пороговими в існуванні митця, знакували повороти долі. Не обминає також подій повсякденного життя, щодення поета нерідко було нестерпним, суперечило його покликанню.

3. психологізм: розповісти про внутрішні спонуки вчинків, про те, що було в поетовому серпі, як рухалася його думка, чим боліла душа, вчитель зможе завдяки знанню творчості майстра, мемуаристики, а також через симпатію.

4. екзистенційність: письменник — унікальна особистість, слід переконати в цьому учнів, показавши неповторне в перебігу його думок, почуттів. фактів долі. Ми відповідаємо на питання: як він ішов до смерті? Яким обрав себе? Чи виявив своє неповторне "Я" серед людей? Чи знівелював його у натовпі? Чи пішов у "внутрішню еміграцію", відкриваючись лише перед аркушем паперу?

5. естетизм: творчість є суттю письменницького життя, він живе водночас у реальному світі і у світі своїх героїв - й невідомо, який з цих двох світів йому ближчий. Відтак учитель занурює школярів, як майбутніх читачів митця, в художні хронотопи його книг. вводить у коло їх персонажів, знайомить ", естетичними принципами автора [12, 119-120].

Джерелами вивчення біографії можуть бути:

• Написане самим письменником, біографія якого вивчається: автобіографія, щоденник: записники; епістолярій; автобіографічні мотиви у творчості.

• Написане його сучасниками: спогади; листи; присвяти; літературно-критичні статті; ювілейні та прощальні промови. Особливо цікавим с написане письменником про письменника-сучасника, колеги по перу краще ніж будь-хто розуміють і відчувають одне одного (М.Коцюбинський про І.Франка, Леся Українка про О. Кобилянську, М.Черемшина про В.Стефаника).

• Написане науковцями: біографії; огляди творчості (літературні портрети).

• Написане письменниками: біографічні художні епос, драма, ліроепос, лірика, есе ("Шрами на скалі" Р.Іваничука, "Іду до тебе" І. Драча. "Сковорода" П.Тичини. "Іван Вишенський" І.Франка, "Шевченко" Є.ІІлужника, "Тричі мені являлася любов" Р.Горака).

• Основні форми

• Найголовніший метод викладання біографії - слово вчителя, тобто художня розповідь (монологічний виклад матеріалу з застосуванням ораторських прийомів, що підсилюють емоційний вплив на учнів [8, 199]). Передусім вчитель відбирає, що саме він розкаже: які моменти з життя письменника переказуватиме детально, які перелічить без коментарів, що цитуватиме, як унаочнюватиме розповідь, як активізуватиме увагу школярів. У своїй розповіді вчитель прагне до завершеності, цілісності в змалюванні образу художника слова, але зв'язний текст є різностильовим: частини звучать по-різному — як довідка, як художня епічна чи лірична оповідь, як наукове дослідження, як публіцистичний роздум. Продумати, як саме подати кожний з провідних моментів біографічного матеріалу - завдання, у вдалому виконанні якого один із секретів успіху уроку.

• Прийом самостійною учнівського дослідження доцільно застосовувати саме при вивченні біографії. Дуже важливо, щоб учень не просто прослухав (хай і найуважніше) розповідь про життєпис поета, прозаїка, драматурга, а ще й сам узяв активну участь у процесі пізнання певної особистості. Тоді його знання стануть переконаннями.

• Провівши його, школярі виступають на уроці співдоповідачами вчителя, розкривають одну зі сторінок життя й таланту письменника. На уроці вивчення біографії треба пам'ятати, що життя митця – це передусім життя його творів. Тож учитель має називані твори, показувати їх різноманіття, зацікавлювати в їх прочитанні. Слід не обмежуватися назвою і жанром, а переказувати цікавий епізод, відзначати мистецьку знахідку, — отже, самому вчителеві знати творчість письменника далеко ширше за шкільну програму.