Билет №

1. Еволюція жанру античної трагедії. Софокл – драматург доби розквіту афінської демократії (Епід-цар, Антігона). Евріпід – драматург драматург доби кризи полісу (Медея, Іфігенія в Авліді).

Добу, за якої жив Софокл, називають «золотим віком Перікла». То був період найвищого розквіту афінської рабовласницької демократії

За часів афінської демократії етика вимагала від гро­мадян доброчесності, без якої людина не може бути корисного ні собі, ні народові. Греки вбачали найвищу доброчесність у справедливості. У їхньому розумінні справедливість — це прагнення до загального добра (основа демократії). Едіп каже, що горе народу для нього «біль­ше, ніж власне». Він мусить врятувати Фіви — і правда стає прилюдною. Іокаста кінчає життя самогубством, а Едіп виймає собі очі. За власним вироком він засуджує себе й на довічне вигнання: «З видющого — сліпець, із багача — жебрак».

Софокл займає чільне місце в тріаді великих трагіків. Молодший сучасник і учень Есхіла Софокл зобразив пору розквіту афінської демократії, зумівши гідно змінити свого вчителя і може стати улюбленим драматургом сучасників.

Продовжуючи справу Есхіла, Софокл додав трагедії, всім її елементам викінченості і досконалість. Якщо в Есхіла герої нерідко виступають як знаряддя богів, зовнішніх сил, те в Софокла персонажі більш “ очеловечены ” , більш самостійні у своїх діях та вчинках, коли всі ж залишаються обмеженими у знаннях. Тож людина безсилий протистояти лютому року, неспроможна переломити уготованную йому долю. Класична “трагедія року” – “Цар Едіп”, герой якої може уникнути долі, попри всі свої зусилля, які його тільки в протилежних результатів. Колись могутній цар покриває себе ганьбою. І тоді водночас Софокл показує людей “такими, які повинно бути”, тобто героизированными , піднесеними, наділеними високими моральними якостями. Такий Едіп, шукаючи злочинця, т. е. себе, і потім нещадно себе страчує; така й Антігона з однойменної трагедії, яка роблячи похоронний обряд над братом, оприлюдненими Креонтом “ворогом”, - виконує свій вищий борг, але й бере на себе смерть. Софокл постає як майстер чітко виписаних людських характерів. Він використовує прийом контрасту, протиставляючи одних героїв іншим: Едіпа Креонту (в “ Царе Едипі”), Антігону Исмене (в “Антігоні”). Його трагедії зазвичай мають розгорнуті “передісторії”. Багато обставини з'ясовуються у розвитку подій. На очах глядачів зазвичай відбувається розв'язка, і ми неодмінно виявляємо відгомони минулого у цьому. Блискучий зразок такий композиції – трагедія “Цар Едіп”. Вона невипадково вважається однією з шедеврів світової драматургії. Майстерно володіючи архітектонікою, побудовою п'єси, Софокл надає партіям “чарівну солодкість і велич”; хор ж, своєю чергою, вдало доповнюють виконані драматизму діалоги. П'єси Софокла настільки досконалі і гармонійні, що його ще називали “Фідієм літератури”.

Художні особливості трагедій Софокла: • в центрі трагедії – людина,а не бог і не титан • трагедій визначає ретельна робробка людських характерів.Софокл зображає особистість цільну,глибоку,підкреслюючи не лише позитивні,а й негативні риси • драматург вводить у дію третього аткора,посилюється драматизм • відбувається скорочення партій хору,а кількість учасників хору збільшується з 12 до15 • Софокл урізноманітнив композиці. і техніку трагедії,обов’язковим елементом його трагедії є пролог,в якому викладається передісторія подій. • Софокл першим вводить в театральне дійство живописні декларації • найбільшим було те що він виділив свої драми із складу трилогії