Етапи роботи над ліричним твором.

Підготовка до сприймання твору.

Читання твору.

Навчальна пауза.

Повторне читання.

Словникова робота.

Бесіда за змістом прочитаного.

Використання окремих елементів аналізу.

Повторне читання.

Вивчення напам’ять (за програмою).

Підсумкові заняття.

Творчі усні та письмові роботи. Підготовка до сприймання твору.

Читання твору.

Навчальна пауза.

Повторне читання твору.

Словникова робота.

Бесіда за змістом прочитаного.

Використання елементів аналізу.

Вивчення напам’ять.

Підсумкові заняття.

Творчі усні та письмові роботи. Підготовка до сприймання твору.

Читання твору.

Навчальна пауза.

Підготовка до аналізу.

Аналіз твору.

Підсумкові заняття.

Творчі усні та письмові роботи.

Існують методичні прийоми, широко вживані під час викладання більшості предметів, які, проте, на уроках вивчення лірики слід застосовувати дуже обережно

Що ж до наочних посібників, то, по-перше, їх, як правило, не слід використовувати раніше, ніж учні сприймуть поетичний твір внаслідок власної чуттєвої та розумової активності, по-друге, в учнів не повинно скластися хибного уявлення про тотожність образів, створених засобами словесного мистецтва, та образів іншого характеру (фотографій, малюнків тощо).

нша справа ─ твори живопису на теми, навіяні поезією. Ілюстрації художників до окремих поетичних творів чи картини, створені за їх мотивами, доцільно розглядати після того, як в учнів склалося своє розуміння поетичного тексту.

Музичне ілюстрування в шкільній практиці, на жаль, використовується вкрай рідко. А це дуже цікавий і ко- рисний вид роботи, здатний створювати сильний емоційний заряд, а емоційність уроку читання, як відомо, над- звичайно важлива для повноцінного сприйняття тексту. Музичне ілюстрування - це підбір "музичних картин" до вірша. Наприклад, учитель може запропонувати ді- тям послухати музику, співзвучну за своїм настроєм ліричному твору, і запитати: "Чи можна вважати цю музи- ку ілюстрацією до вірша?" Учитель може також після прослуховування двох уривків із музичних творів запита- ти учнів, який із них більше відповідає прочитаному віршу. Варто поговорити з дітьми про те, які почуття ви- кликає у них музика, яка вона за характером, настроєм

Билет №

1. Шляхи розвитку античної лірики. Новації александрійської школи (Теокріт, Аполоній Родоський). Школа неотериків у Римі (Гай Валерій Катулл).

для А. ш. особливо актуальними були питання нормування літературної мови. Значною мірою саме тому олександрійські філологи звертали основну увагу не на філософські проблеми мови, а на розробку вчення про мовних формах і їх вживанні. В А. ш. граматика виділилася в особливу область дослідження, яка дала початок всьому пізнішому античного і європейського вчення про мову. Принципи опису мови, вироблені А. ш., в науковій літературі визначаються як «система олександрійської граматики». Відокремивши предмет граматики від інших областей вивчення мови, А. ш. вычленяла в ній різні частини — прообрази сучасної фонетики, морфології, синтаксису, а також розділи, що не увійшли згодом в граматику і склали предмет лексикології, стилістики, текстології, палеографії і т. д. Основою граматичного вчення А. ш. є вчення про частини мови і їх «акциденциях» (поняття, близьке до сучасного поняття граматичної категорії). В А. ш. інтенсивно велися пошуки «почав» граматичного мистецтва, тобто тих вихідних принципів, які кладуться в основу граматичного опису. Найважливішим з цих принципів вважалася «аналогія» як особливість будови мови, яка відображає системну організацію. Але мова у повсякденному вживанні часто виявляє відхилення від регулярних форм — «аномалії». В античному «суперечці про аналогії та аномалії» відбувалася кристалізація основ граматичного дослідження. Вчені А. ш. виступали як прихильники аналогії, розвиваючи вчення про регулярні закономірності будови мови, в основному про парадигмах словозміни. А. ш. розробила вчення про мову на всіх ярусах його будови, починаючи з «елементів, або літер». Граматична термінологія, використовувана в сучасних навчальних граматиках, а також у власне наукових творах з загального і часткового мовознавства, в деякій свій частини сходить до термінології А. ш.

Неотерики — це гурток римських поетів середини І ст. до н.е. До гуртка входили представники молодої аристократії. Неотерики відмовились від великих форм епоса і драми і розробляли нові жанри- епілії,епіграму,елегію .Саме неотерики збагачували свої твори темними натяками,скритими цитатами,запозиченнями у інших авторів. При виборі сюжетів перевагу надавали тим,де можна розгорнути патетику і навіть патологію,любов,пристрасті. Взірцем для них слугувала грецька поезія,головним чином александрійська поезія з кола Каллімаха.Вірші неотериків вирізнялися «вченістю» та довершеністю форми. Значення неотериків полягає у тому, що вони першими з римлян утвердили підхід до літератури як до мистецтва, знайшли поетичну форму для вираження інтимних переживань і встановили високі критерії у поезії. Кажучи сучасної мовою — це були модерністи в поезії.Поезія неотериків насичена ерудицією і часто сентиментальна. Найяскравішими представниками були Гай Ліциній Кальв, Гай Гельвій Цінна, Марк Фурій Бібакул, Квінт Корніфіцій, Валерій Катон.Найвидатнішим з представників був Катулл.Йому належить низка епіліїв на міфологічні теми.

Яскравим явищем, яке підготувало настання "золотої доби" римської літератури, була діяльність в епоху кінця Республіки гуртка молодих поетів-неотериків(грец.neoteroi - " новітні поети"), які сповідували філософію Епікура. [Ю.І.Ковбасенко. Антична література: Навчальний посібник для студентів. — К.: Київський університету імені Бориса Грінченка, 2011. — 247 с.]

2. Соціально психологічний роман у французській літературі середини 19 століття. Проблема героя в романах циклу «Людська комедія» Оноре де Бальзака («Батько Горіо», «Євгенія Гранде», «Шагренєва шкіра»), «Червоне і чорне» Стендаля, «Мадам Боварі» Гюстава Флобера.

Людська комедія (фр. La Comédie humaine) — багатотомна колекція зв'язаних між собою творів Оноре де Бальзака, в яких відображено в найрізноманітніших аспектах французьке суспільство часів Реставрації та липневої монархії.

«Людська комедія» складається з 95 завершених творів (оповідань, повістей, романів та есе) й 48 незавершених творів, деякі з яких мали тільки назви^[1].

Грандіозний витвір Бальзака називається 

«Людською комедією» і складається з 98 романів, повістей, оповідань, п'єс. 

Але насамперед це — цілісний задум письменника, який хотів усебічно змалювати життя французького суспільства, закономірності й тенденції його розвитку, головні рушійні сили. 

Романи поєднуються спільними персонажами — а їх в епопеї більше двох тисяч. І кожен має свої біографію, вдачу, долю. 

Один з провідних героїв циклу — Растіньяк, бідний молодий провінціал, студент, який поступово позбувається ілюзій про можливість чесного життя, входить до вищого паризького світу, одружується з дочкою мільйонера, стає міністром та пером Франції. 

Він є головним героєм у романі «Батько Горіо», 

другорядним — в «Шагреневій шкірі»;

з'являється або згадується він у романах «Втрачені ілюзії», «Кузина Бета», «Банкірський дім Нусінгена», «Розкоші та злидні куртизанок», «Комедіанти безвідома про це», «Депутат від Арсі».

Колишній каторжник Вотрен діє в романах «Батько Горіо», «Розкоші та злидні куртизанок», драмі «Вотрен». 

Про загибель Люсьєна де Рюбампре, головного героя «Втрачених ілюзій», ми дізнаємось з роману «Розкоші та злидні куртизанок».

В центрі уваги Стендаля- письменника - людський характер. Стендаль був певен, що "немає цілком гарних, або цілком поганих людей". Людина, на думку письменника, визначається тим, як вона "розуміє щастя" і "як вона на нього полює" тобто тим, яку життєву мету вона ставить і якими засобами домагається цієї мети. Свій принцип відображення дійсності Стендаль пояснював за допомогою образу дзеркала. У дзеркалі відображається все - і гарне, і погане. Цей принцип Стендаль застосував і для створення характерів своїх героїв. Образ головного героя Жюльєна Сореля - постать не абстрактна, а живий, суперечливий, складний характер, в якому узагальнене поєднується з індивідуальним. Багато в чому цей персонаж, а також інші герої роману (жіночі образи пані де Регаль і Матильди де Ма-Моль) нагадують їхнього автора: у них втілено ті риси чи поривання Стендаля, які за різних обставин він не зміг реалізувати.      Трагічний фінал життя головного героя та його коханої жінки пані де Регаль стає моральною перемогою над суспільством і власними вадами. У долях героїв роману відображено конфлікти епохи. Створюючи своє панорамне полотно життя Франції, Стендаль переконливо доводить, що існуючі суспільні закони руйнують душі і долі людей.     В романі "Червоне і чорне" органічно поєднані риси психологічного роману (глибина розкриття внутрішнього життя персонажів) і роману філософського, в якому автор порушує найактуальніші й найскладніші проблеми історії, політики й естетики.

Життя Емми Боварі, центральної героїні флоберівського роману в різних варіантах повторює одну і ту саму ситуацію: вона створює уявлення про якийсь ідеальний світ, шукає його навколо себе і не може знайти. Гостре розчарування розбиває її серце, стає причиною відрази до життя. Цей негативний урок нічому її не навчає: Еммина душа знову й знову починає жити ілюзіями, які, в свою чергу, приречені на загибель під тиском вульгарної реальності. Трагічний фінал роману очікуваний і закономірний. Емма не бажає розлучатися зі своїми ілюзіями, визнати, що життя мудріше. Для Емми залишається єдиний вихід - самогубство. Це остання і остаточна втеча героїні від дійсності.     Автор не виводить у романі жодного позитивного героя і таким чином не нав'язує читачу можливого вирішення конфлікту, залишаючи все на розсуд читача.