Билет №

1. Класицизм, як літературний напрям. Естетичні засади класицизму («Поетичне мистецтво» Ніколя Буало): раціоналізм, принцип природо відповідності, ієрархія жанрів. Своєрідність клацистичної трагедії: Корнель «Сід» і Расін «Федра».

Класици́зм (англ. classicism, від лат. classicus — зразковий) — напрям в європейському мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI-го ст. Найбільшого розквіту досягає у Франції (XVII ст.). Певною мірою притаманний мистецтву усіх країн Європи, у деяких зберігав свої позиції аж до першої чверті XIX ст. Для історизму важливим був принцип свободи вибору — необмеженість власного, суб'єктивного трактування історичних форм^[1].

Визначальні риси класицизму:

• раціоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму, ігнорування особистих почуттів);

• наслідування зразків античного мистецтва;

• нормативність, встановлення вічних та непорушних правил і законів (для драматургії — це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця);

• обов'язкове дотримання канонічних правил написання творів (зображення героя тільки при виконанні державного обов'язку, різкий поділ дійових осіб на позитивних та негативних, суворе дотримання пропорційності всіх частин твору, стрункість композиції тощо);

• у галузі мови класицизм ставив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів;

• аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої-суспільної верстви;

• встановлення ієрархії жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні; поділ жанрів на «серйозні», «високі» (трагедія, епопея, роман, елегія, ідилія) та «низькі», «розважальні» (травестійна поема, комедія, байка, епіграма).

Основним естетичним критерієм літератури класицизму було визнано її раціоналістичність, відповідність формально-логічним вимогам розуму і здорового глузду.

Класицизм — це мистецтво раціональних правил за встановленими зразками.

Теорія класицизму намагалася звести до певних норм усі сфери та структурні елементи літератури й літературного твору і жорстко визначала ієрархію жанрів.

Принципи раціоналізму, що відповідають філософським ідеям Р.Декарта і картезіанства, лежать в основі й естетики класицизму. Вони визначають погляд на художній твір як на створіння штучне — свідомо створене, розумно організоване, логічно побудоване. Висунувши принцип "наслідування природі", класицисти вважають неодмінною умовою його строге дотримання непорушних правил, почерпнутих з античної поетики (Аристотеля, Горація) і мистецтва, що визначає закони художньої форми, у якій і виявляється розумна творча воля письменника, що перетворює життєвий матеріал у прекрасний, логічно стрункий і ясний твір мистецтва. Художнє перетворення натури, перетворення природи в прекрасну й облагороджену є одночасно й актом її вищого пізнання — мистецтво покликане виявити ідеальну закономірність світобудови, часто сховану за зовнішнім хаосом і безладдям дійсності. 

Жанри в класицизмі поділялися на «високі» й «низькі». До високих належали трагедія, ода, дифірамб, героїчна поема, до низьких — комедія, сатира, епіграма, авантюрний роман, бурлескна пародійна поема, байка. Встановлювались міжжанрові межі, а будь-які різножанрові поєднання, наприклад трагікомедія, вважались неприпустимими. Високі жанри відтворювали історичні події, життя царів, полководців, знатних вельмож, міфологічних або біблійних героїв. Низькі жанри зображали повсякденне життя простих людей, міщан, селян, слуг. Для кожного жанру визначався мовний стиль, відповідно високий або низький. У високих жанрах використовувалась піднесена патетична мова, в низьких, навпаки, — проста, повсякденна мова. У високих жанрах прославлялись ідеї монархії та громадянського служіння, а в низьких жанрах викривалися вади суспільства і характерів.

Поетичне мистецтво»[ред. | ред вікі-текст] Саме знамените твір Буало — поема-трактат у чотирьох піснях «Поетичне мистецтво» (фр. «L'art poétique») — являє собою підведення підсумків естетики класицизму. Буало виходить з переконання, що в поезії, як і в інших сферах життя, вище за все повинен бути поставлений bon sens, розум і здоровий глузд, якому повинні підкорятися фантазія і почуття. Як за формою, так і за змістом поезія повинна бути общепонятна, але легкість та доступність не повинні переходити у вульгарність і вульгарність, стиль повинен бути витончений, високий, але в той же час простий і вільний від химерності і тріскучих виразів

Художні принципи класицизму виклав Н. Буало у поемі «Мистецтво поетичне». У його творі відбилось ідеальне уявлення про розумну й справедливу владу освіченого монарха. Ідеал прекрасного, що відстоює Буало, пов’язаний у першу чергу з античним мистецтвом, особливо часів Римської імперії, коли у творах переважали громадянські, героїчні і патріотичні мотиви.

Утілюючи ці принципи в конкретні драматичні твори, драматурги уникали змішування трагічного і комічного, великого і низького.

Усе це й зумовило тематичну та художню своєрідність класицистичної літератури, драми зокрема.

У 1636 р. була поставлена трагедія Корнеля «Сід», дія якої відбувається у середньовічній Іспанії. Естетика класицизму не дуже поважала Середньовіччя, розцінюючи його як епоху варварства. Але до всього іспанського у Франції ставилися особливо через іспанське походження королеви Ганни Австрійської. У моді були і сюжети, пов'язані з її батьківщиною. Корнель втілив тут важливу класицистичну ідею: борг перед троном і державою важливіше кревної, родової помсти.

Корнель одержав визнання як ведучий драматург епохи. Він створив і розробив жанр так званої політичної трагедії. Її головний герой – державний або суспільний діяч, що повинен зробити вибір між почуттям і боргом. Шедеврами цього жанру стали трагедії «Горацій» і «Цинна, або Милосердя Августа» на сюжети з історії античного Рима. Обидві п'єси написані в строгій відповідності з правилами класицизму.

У трагедіях «Сід» П. Корнеля, «Британік», «Федра» Ж. Расіна відбився конфлікт між людською гідністю, високим моральним обов'язком та пристрастями.

2. Нонконформізм як течія американської прози 20 століття (Джером Селінджер «Над прірвою у житті»).

Нонконформі́зм (англ. non-conformism — «незгода») — незгода, неприйняття норм, цінностей, цілей, панівних у конкретній групі в конкретному суспільстві. В деяких випадках нонконформізмом називають просто готовність індивіда відстоювати свою особисту позицію в тих випадках, коли вона суперечить позиції більшості. У таких випадках описане в цій статті явище виділяють під назвою "Антиконформізм" (від англ. anti - - "проти-").

Якщо говорити більш простими словами, то нонконформізм - це вибір свого власного шляху, а не слідування тому, яке висуває суспільство. Такі люди не приймають те, що диктує натовп

Роман Селінджера є твором з непростою тематикою. Він наповнений складною символікою, тонкими ледь помітними мотивами, де ліризм оповіді поєднується з гумором, де сумну тональність різко змінює радісна й навпаки, де перед нами відкриваються складна й багатогранна система образів з тонким психологізмом у зображенні внутрішнього світу головного героя і його ставлення до інших персонажів. Усе це ставить повість «Над прірвою у житі» на рівень світових шедеврів XX століття. Імена головних персонажів мають тісний зв’язок з їх характером та їх роллю у творі, вони значущі, несуть у собі прихований зміст, що дає змогу краще зрозуміти персонажа.

У селінджеровському романі нема ані зерна дидактики, йому притаманні ліризм і абсолютна щирість, які породжують повну довіру до оповідача. Взаємопов'язаність суб'єктивного і об'єктивного дотримано доволі оригінально: Холденівські автохарактеристики (домінуюча - "я такий брехун") насправді виявляються продиктовані поглядом з боку, характеристикою суспільною. Поведінка героя свідчить про інше: фантазер, здатний до будь-якої вигадки, щоб зробити приємне хорошій людині... Отже створюється подвійний об'єктивний стандарт: загальноприйнята видимість і справжня сутність, які різнобіжні. Нетиповість Холдена підкреслюється і зовнішніми стигматами (шапочка, зріст тощо).

3. Особистісно-зорієнтоване навчання на уроках світової літератури: технологія та структура особистісно-зорієнтованого уроку, основні вимоги та критерії ефективності уроку з особистісно-зорієнтованою направленістю.

Особистісно зорієнтований підхід у навчанні грунтується на сприйнятті індивідуальності, самостійності дитини як носія суб’єктивного досвіду, який у нього складається з перших днів його життя. Учень має право на особистісний шлях розвитку, він являється центром навчального процесу і співтворцем уроку, а учитель допомагає лише дитині розвиватися і самореалізуватися. 

Технологія проведення

Технологія особистісно-орієнтованого уроку (за С.Подмазіним) 1. Етап орієнтації:  мотивація вчителем запланованої діяльності, позитивна настанова на роботу;  орієнтація учнів щодо місця певного знання в цілому курсі, розділі, темі за допомогою схем, таблиць, опор, вербальних засобів тощо;  визначення особистісного досвіду учнів і пов'язання цього досвіду з проблемами заняття. 2.Етап визначення мети передбачає:  що може дати робота саме на цьому уроці для складання тематичного заліку, державної атестації, майбутнього життя;  визначення показників досягнення поставлених завдань. Методи і прийоми реалізації першого та другого етапів: актуалізація, проблематизація, інтрига, ігрова ситуація, прийоми розвитку пізнавального інтересу. 3. Етап проектування:  залучення учнів до виконання випереджальних завдань, підготовки повідомлень, рефератів, виготовлення та відбору наочності;  складання плану роботи;  обговорення плану уроку. 4. Етап виконання плану діяльності:  подання можливих варіантів і способів виконання навчальної діяльності (усна чи письмова форма, типи завдань, форми звітності, індивідуальна робота чи робота в групах, робота з текстом чи іншими засобами одержання інформації);  вибір учнями способу фіксації нового матеріалу (конспект, схема, таблиця, опора, план, тези, висновки тощо);  варіативність домашнього завдання (диференціація за рівнем складності та способом виконання). Методи та засоби психолого-педагогічної підтримки діяльності учнів: заохочення, створення яскравих наочно-образних уявлень; навчально-пізнавальна гра; створення ситуації успіху, пізнавальний інтерес; створення проблемної ситуації, спонукання до пошуку альтернативних рішень; ви-конання творчих завдань; кооперація учнів, створення ситуації взаємодопомоги тощо. 5. Етап контрольно-оцінювальний:  заохочення учнів до різних видів контролю, самоконтролю, взаємоконтролю, роботи в групах;  участь у виправленні помилок і недоліків у знаннях, усвідомлення їх причин шляхом взаємо-та самоаналізу;  надання можливості дітям самостійно або за участю вчителя, інших учнів порівнювати отримані результати з критеріями стандарту, закладеного у навчальній програмі;  використання механізмів цінування (позитивного ставлення до успіхів школяра), оцінювання (виставлення рівневих оцінок за 12-бальною системою, поурочним балом, рейтингом) не тільки результатів, а й самого процесу навчання. 6. Заключний етап:  усвідомлення учнями ситуації досягнення мети;  відчуття успіху;  підкріплення позитивної мотивації, тобто реалізація «методу «Цінування».

Урок - основний елемент освітнього процесу, але в системі особистісно-орієнтованого навчання змінюється його функція, форма організації.  Особистісно орієнтований урок на відміну від традиційного в першу чергу змінює тип взаємодії «вчитель-учень». Від командного стилю педагог переходить до співпраці, орієнтуючись на аналіз не стільки результатів, скільки процесуальної діяльності учня. Змінюються позиції учня - від старанного виконання до активної творчості, іншим стає його мислення: рефлексивним, тобто націленим на результат. Змінюється і характер створених на уроці відносин. Головне ж у тому, що вчитель повинен не лише давати знання, але і створювати оптимальні умови для розвитку особистості учнів. 

Структура особистісно-зорієнтованого уроку:

1. Мотиваційний етап (з’ясування (забезпечення) емоційної готовності до уроку; актуалізація суб’єктного досвіду та опорних знань).

2. Цілевизначення та планування діяльності.

3. Етап опрацювання навчального матеріалу.

4. Рефлексивно-оцінювальний етап.

Основі вимоги до уроку світової літератури за цією методикою я визначила такі: -весь навчальний матеріал, ширше весь навчально-виховний процес, мусить бути персоналізований; - учитель повинен знайти такі форми і способи його організації, які б апелювали до славного досвіду учня, активізували його емоційну, інтелектуальну сфери, підключали його до процесу пізнання; - учень на уроці відчуває власну причетність до всього, що на ньому відбувається; - рівноправні стосунки на уроці; - дружелюбна обстановка і взаємоповага, взаємозацікавлення сторін.

Ефективність

"Особистісно-зорієнтоване навчання надає кожному учневі, опираючись на його здібності, нахили, інтереси, особистісні цінності і суб’єктний досвід, можливістьреалізувати себе в пізнавальній та інших видах діяльності…

Створюються умови для повноцінного розвитку таких функцій учня:

• здатність до вибору;

• вміння рефлексувати, оцінювати своє життя;

• пошук сенсу життя, творчість;

• формування образу «Я»;

• відповідальність;

• автономність. 

Дана методика дає можливість кожній дитині, спираючись на її здібності, нахили, інтереси реалізувати себе в пізнанні, навчальній діяльності, поведінці.

Сутність особистісно зорієнтованого навчання полягає в тому, щоб:

• визначити життєвий досвід кожного учня, рівень інтелекту, пізнавальні здібності, інтереси, якісні характеристики, які спочатку треба розкрити, а потім узгодити зі змістом освіти;

• формувати позитивну мотивацію до пізнавальної діяльності, самопізнання, самореалізації та самовдосконалення в межах соціокультурних і моральних цінностей;

• “озброїти” учнів механізмами адаптації, саморегуляції, самозахисту, самовиховання та іншими, необхідними для становлення самобутньої сучасної людини, здатної вести конструктивний діалог з іншими людьми, природою, культурою та цивілізацією в цілому [4].