67.68. .Зародження і розвиток української лексикографії. 68. Найвагоміші досягнення української лексикографії від середини 1950-их років до нашого часу

Розвиток української лексикографії починається з давніх часів перекладом незрозумілих грецьких чи старослов’янських слів безпосередньо в тексті на полях книжки, − ці пояснення отримали назву глоси. Такі записи містяться в „Ізборнику” Святослава 1073 р. До другої половини ХVІ ст. це було основним видом словникарської роботи. Особливого поширення таке явище набуло в Пересопницькому Євангелії, де налічується близько 200 глос. Важливого значення набув перший друкований словник „Лексис…” Лаврентія Зизанія (Вільно, 1596 р.). Цей словник містить 1061 словникову статтю. До старослов’янських слів подано по одному, а то й більше українських відповідників. Найвищим досягненням української лексикографії давньої доби став „Лексикон славено-росскій…” Памва Беринди, виданий у Києві 1627 р. Словник містить дві частини: у першій подано 5600 статей − переклад старослов’янських слів українською мовою; друга частина містить 1400 статей − етимологія біблійних особових і топонімічних назв. З появою творів, писаних живою українською мовою, почався новий період у розвитку лексикографії, її основою стала жива розмовна та літературна мова. Збільшується кількість видаваних словників, набувають поширення словнички-додатки до українських видань у першій половині ХІХ ст. − у 1809 р. такий словничок поданий до „Енеїди” І. Котляревського; Цінним надбанням української лексикографії став „Малоруско-німецкий словар” Є. Желехівського і С. Недільського (Т. 1−2, 1885 − 1886 рр.). У цьому словнику подано українську лексику з художньої літератури, подекуди діалектні слова, які передаються пристосованим до західноукраїнських умов правописом П. Куліша. Важливою подією словникарства був вихід у Львові „Словаря російсько-українського” М. Уманця (Михайло Комаров) та А. Спілки ( (Т. 1−4, 1893 − 1898 рр.). Словник містить 37 тисяч слів, що пояснені одним чи кількома відповідниками, у тому числі й діалектизмами. Велику цінність становить підготовлений і виданий Б. Грінченком „Словарь української мови” (Т. 1−4, 1907 − 1909 рр.). Словник відзначається широтою використаних джерел, налічує приблизно 68 тисяч слів, У 1910 р. у Чернівцях опублікували „Словар чужих слів” З. Кузелі і М. Чайковського. З 1917 до 30-х років простежується активний розвиток лексикографії. З’являються перекладні словники, особливо багато виходить термінологічних словників. Помітним є прагнення укладачів словників відшукати й максимально подати народну питомо українську лексику.. З 1918 − 1919 рр. створено термінологічну комісію Українського наукового товариства в Києві, на базі чого 1921 р. утворено Інститут української наукової мови, а з 1930 р. Інститут мовознавства. Найважливіші словники цього часу: перекладні загальномовні українсько-російські „Словник української мови” Д. Яворницького (Т. 1, 1920 р.), який був задуманий як доповнення до „Словаря…” Б. Грінченка і містив тільки ті слова, яких у ньому не було або вони мали інше значення. „Російсько-український словник” ВУАН (відомий як „Академічний словник”) за редакцією А. Кримського та С. Єфремова і за участю В. Ганцова, Г. Голоскевича та інших. Словник залишився незавершеним у зв’язку з політичними подіями. Упродовж 1924 − 1933 рр. вийшло окремими випусками три томи (по літеру П) із запланованих чотирьох. У цей час з’являються термінологічні і галузеві словники. Зокрема, потрібно відзначити „Словник ботанічної номенклатури.З-поміж інших типів словників варто виділити „Історичний словник українського язика” за редакцією Є. Тимченка (1930, 1932; вийшли випуски на літери А − Ж). З 1933 до 50-х років простежується помітне звуження словникарської роботи, і це пов’язано зі згортанням українізації, репресіями проти українських мовознавців. У цей час відбувається значне уніфікування української лексики в словниках (обмеження синоніміки з народної мови, „саморобних” відповідників з українськими коренями замість іншомовних слів тощо). Це робилося внаслідок розгорнутої боротьби з „українським буржуазним націоналізмом” та „шкідництвом на мовному фронті” і відповідних офіційних постанов „не вносити штучної відмежованості української мови від російської”. Особливо помітні відмінності від попередніх років сталися в термінології. Основні загальномовні словники цього періоду: „Російсько-український словник” (1937 р., 45 тис. слів; укладачі С. Василевський, Є. Рудницький та ін.); „Російсько-український словник” (1948 р., близько 80 тис. слів за ред. М. Калиновича та участю Л. Булаховського і М. Рильського). З кінця 50-х до кінця 80-х років простежується розширення словникарської роботи і поява ряду традиційних та нових для лексикографії словників, послаблюється ідеологічний тиск. Упродовж 1953 − 1963 рр. вийшов „Українсько-російський словник” за ред. І. Кириченка у 6-ти томах (близько 122 тис. слів). Це був найповніший до 70-х років словник української мови з великим ілюстративним матеріалом. У 1970 − 1980 рр. вийшов тлумачний „Словник української мови” в 11-ти томах (понад 134 тис. слів) − найповніший і найдокладніший на сьогодні словник української мови.  У зазначений час з’являються такі нові типи словників, як історичні та етимологічні словники: „Словник староукраїнської мови ХІV − ХV ст.” за ред. Л. Гумецької (Т. 1−2, 1977 − 1978 рр.); „Етимологічний словник української мови”, запланований в Інституті мовознавства НАН України у 7-и томах, з 1982 до 2006 р. вийшло 5 томів; словники власних назв: „Власні імена людей” Л. Скрипник і Н. Дзятківської (1986 р.); словники мови письменників: „Словник мови Шевченка”(Т. 1−2, 1964 р.), „Словник мови творів Г. Ф. Квітки-Основ’яненка” (Т. 1−3, 1978 − 1979 рр.); словники, що відображають системні відношення  в лексиці − словники синонімів, антонімів, паронімів; діалектні словники; фразеологічні словники „Фразеологічний словник української мови” Г. Удовиченка (1984 р.).

69. Термінологічні словники української мови періоду українізації (за працями з історії українського мовознавства М. Жовтобрюха – „Історія української періодичної преси”, Ю. Шевельова – „Українська мова в першій половині ХХ ст. (1900-1941): Стан і статус”, Чернівці, 1998). „Російсько-український фразеологічний словник” В.Підмогильного та Є.Плужника (перше видання 1926 р., друге – 1927 р.).

Період в історії української мови – доба українізації, що піднесено розпочалася 1925 р.тамінорно закінчилась у 1933 р., – попри «зигзагоподібну», за визначенням Ю. Шевельова, політику радянської влади щодо української мови закріпив і примножив здобутки періоду визвольних змагань, сприяючи повноцінному розвитк всіх стилів української мови. Зокрема словники з правничої термінології та ділової мови, видані протягом 1917–1919 рр. і в період українізації є найпоказовішим фактом на підтвердження того, що в діловодстві почали активно послуговуватися саме українськоюмовою.

Сукупно за ці два періоди було видано більше двадцяти діловодних словників: близько десяти – упродовжперших пореволюційних років і близько дванадцяти – у роки українізації. Таким чином, головною рисою, що якісно відрізняла словники доби українізації від аналогічних ви- дань попередніх років, було прагнення до нормалізації поданого в них мовного матеріалу. Як зазначає Ю. Шевельов, у цей період «сама літературна мова була нормалізована й піднесена навищий рівень» [15, с. 166]. І хоча словники, зокрема й ділової мови, ще інколи й друкувалисяна периферії, «приватна ініціятива в складанні термінологічних словників великою мірою занепала, праця ця тепер велася централізовано» [15, с. 168]. Якщо в перші роки після революції правопис був ще неусталений, а лексикографи могли на власний розсуд користуватися правилами, виписаними в граматиках різних авторів, то 1929 р. укладачі словників уже мали єдиний затверджений Академією правопис. Прагнення розвинути словниковий запас на народній основі залишалося основною тенден- цією розвитку лексичного фонду офіційно-ділового стилю і в 20–30-ті рр. За часів українізації лексикографи-термінологи у своїй роботімали керуватися «Інструкцією для укладання словників» Інституту української наукової мови, надрукованою в першому номері «Вісника» за 1928 р. Однією з головних настанов цієї Ін струкції було те, що термінолог повинен був творити слова-терміни, яких не вистачає в мові, «з кореневих мовних основ» за допомогою притаманних українськіймові афіксів [5, с. 66]. Так, у російсько-українському словнику «Фразеологія ділової мови», що був укладений письменниками Валер’яном Підмогильним та Євгеном Плужникомі вийшов друком 1927 р. вКиєві, російське слово «житель», яке перекладено я мешканець, у позначеннях мешканців різних на селених пунктів і місцевостей набуває національного колориту: «житель предместья» – передміщанин; «житель столицы» – столичанин; «городской житель» – городя-нин; «сельский житель» – селянин. Окрім безпосереднього словотвору, вчені часто переосмислювали вже наявні вмові слова, надаючи їм нового «індустріального» значення. Як пише Ю. Шевельов, «відновлення архаїчнихелементів, звичайний спосіб розвиткумови в період національного відродження, широко практикований, скажімо, в Чехії, не було притаманне добі українізації» Так, у словнику «Фразеологія ділової мови» Підмогильного–Плужника яскраво виражена тенденція до залучення діалектного матеріалу у формуванні термінологічної бази офіційно- ділової мови. Наприклад, відповідниками до російських термінів на позначення різних заводів стали не кальки з російських словосполучень, а їхні питомо українські народні назви: «завод винокуренный» – гуральня, винниця; «завод пивоваренный» – броварня; «