- •1.Походження і розвиток української мови. Основні етапи становлення української літературної мови.
- •2. Лексикологія як окрема мовознавча галузь, її предмет, завдання, значення та часткові відгалуження (порівняльна лексикологія, історична л., контрастивна л., семасіологія, ономасіологія).
- •3. Зв’язок лексикології з іншими мовознавчими галузями та іншими гуманітарними науками.
- •4. Системна організація словникового складу мови; синтагматика і парадигматика слова (системна та текстова сполучуваність слова).
- •5. Народнорозмовна і книжна лексика – два основні джерела формування лексичного складу української літературної мови.
- •6. Фразеологія як окрема мовознавча галузь, її предмет, завдання, значення та зв’язок з іншими гуманітарними науками. Фразеологія та пареміологія.
- •7. Словник фразеологічних антонімів української мови. В. С. Калашник, ж. В. Колоїз. Київ, 2004
- •10. Визначення слова. Основні ознаки слова як мовної одиниці.
- •8. Лексикографія як окрема мовознавча, її предмет, завдання, значення.
- •9. Визначення слова. Слово в мові, в тексті й у словнику.
- •11. Фразеологізм і слово. Їх спільні та відмінні ознаки.
- •12. Лексичне значення слова. Проаналізувати різноаспектність визначення лз.
- •13. Структура лексичного значення. Слово і поняття. Денотативний, сигніфікативний і конотативний компоненти лексичного значення.
- •14. Поняття семи і семеми. Структура семеми. Метод компонентного аналізу в дослідженні лексичної семантики.
- •15. Типи лексичних значень (прямі і переносні; первинні і вторинні; вільні і зв’язані).
- •16. Зв’язані лексичні значення, їх типи та спосіб реалізації.
- •17. Фразеологічно зв’язані значення слова та умови їх реалізації.
- •18. Синтаксично зв’язані значення слова, їх типи та умови реалізації.
- •19. Багатозначність слова, її причини та спосіб існування в мові.
- •20. Визначення полісемії. Топологічна структура багатозначного слова та її типи.
- •21. Лексичні значення багатозначного слова у синхронії і діахронії. Первинні і вторинні значення. Переінтеграція значень.
- •22. Типи перенесення найменування та їх роль у розвитку лексики української мови.
- •23. Метафора і аналогія як основні засоби розвитку і збагачення лексико-семантичної структури слова; їх подібні та відмінні ознаки.
- •24. Метонімія як тип перенесення найменування, його роль у розвитку лексичного значення слова та вживанні слова.
- •25. Омонімія як тип системних відношень між мовними одиницями різних рівнів мови. Лексична омонімія та її джерела.
- •26. Омонімія як тип мовної універсалії. Лексичні омоніми та суміжні явища (омофони, омоформи, омографи). Пароніми як особливий клас слів за співвіднесеністю форми і значення.
- •27. Типи лексичних омонімів. Омоніми в словниках української мови.
- •28. Критерії розмежування значень лексичних омонімів та багатозначних слів.
- •29. Визначення синонімів. Навести різні визначення, які наявні в науковій літературі, у підручниках та посібниках, і пояснити, як у кожному з них відображено основні ознаки синонімів.
- •30. Пояснити суть явищ варіантності слова, дублетності, лексичної синонімії. У чому полягають їх спільні та відмінні риси.
- •31. Роль конотації в розвитку лексичного значення слова. Конотативні компоненти семантики в структурі лексичного значення синонімів. Конотація узуальна і оказіональна.
- •32. Класифікаційні ознаки синонімів.
- •33. Класифікація синонімів за семантичною функцією.
- •34. Ідеографічні синоніми української мови, основа відмінності їх лексичного значення та методика їх розпізнавання.
- •36. Стилістичні властивості церковнослов’янізмів у сучасній українській літературній мові та їх відображення в „Словнику української мови”.
- •37. Структура синонімічного ряду і синонімічного гнізда.
- •38. Джерела і шляхи формування лексичної синонімії української літературної мови.
- •39. Визначення антонімів. Логічна основа антонімічних відношень. Семантична і структурна класифікація антонімів.
- •40. Визначення антонімів. Антоніми різнокореневі та спільнокореневі. Стилістичні функції антонімів (антитеза, оксюморон).
- •41. Активний і пасивний фонд лексики сучасної української мови.
- •2. Пасивна лексика сучасної української літературної мови
- •42. Архаїчна лексика. Тематичні групи архаїзмів, їх класифікація. Пояснити стильові функції архаїзмів різних типів на прикладі одного конкретного твору української літератури (за вибором).
- •43. Діалектна лексика та її місце в стильовій системі української мови. Типи діалектизмів.
- •44. Суржик як соціолінгвістичний феномен (за працею л. Масенко „Мова і суспільство: постколоніальний вимір”).
- •45. Неологізми, оказіоналізми та потенційні слова. Пояснити значення і співвідношення цих термінів. Функції неологізмів у мові.
- •46. Лексика української мови з погляду її походження. Хронологічні шари і тематичні групи питомої лексики української мови
- •47.Запозичені слова у лексичному складі української мови. Шляхи і джерела запозичення слів з інших мов.
- •48. Розмежування запозичень за ступенем їх адаптації (пристосування) до законів української мови ((за підручником і. Ющука „Українська мова” (к.: Либідь, 2003).
- •49. . Фонетичні та морфологічні ознаки запозичень із різних мов.
- •50. Зв’язок лексики української мови з класичними мовами (грецькою та латинською).
- •51. Основні стилі сучасної української літературної мови. Визначення стилю. Стильова диференціація лексики літературної мови.
- •52. Стилістична диференціація лексики усного вияву мови.
- •53. Лексика емоційно нейтральна і емоційно забарвлена (емоційно-оцінна, експресивна, фамільярна, вульгарна).
- •55. Стилістична диференціація лексики писемного стилю мови.
- •55. Стилістична диференціація лексики писемного стилю мови.
- •56. Термінологічна лексика української мови, її тематичні групи, особливості становлення і розвитку в українській літературній мові.
- •57. . Поетизми як особливий тип лексики писемного вияву мови.
- •58. Одиниці дослідження фразеології
- •59. Значення і класифікація фразеологізмів.
- •60. Будова фразеологізмів (за підручником і. Ющука „Українська мова” (к.: Либідь, 2003).
- •61. Лексичний склад фразеологізмів
- •62. Прислів’я і приказки як особливі типи стійких висловів. Лексичний склад і будова прислів’їв і приказок
- •63. Крилаті слова як особливий тип фразеологічних зворотів. Роль т. Шевченка у збагаченні фразеології української мови (за працею в. Сімовича „Шевченкові „крилаті слова”).
- •64. Джерела фразеології української мови.
- •66. Словники мови письменників (г.Квітки-Основ’яненка, т.Шевченка), їх значення для стильового нормування лексики літературної мови
- •67.68. .Зародження і розвиток української лексикографії. 68. Найвагоміші досягнення української лексикографії від середини 1950-их років до нашого часу
- •70. „Російсько-український словник” за редакцією а. Кримського, с. Єфремова (1924-1933 рр.).
- •71. Загальна характеристика „Словника української мови” в 11 томах (на основі вступної статті та довідкових матеріалів, уміщених у першому томі Словника; енциклопедії „Українська мова”).
- •72. Загальна характеристика синонімічних словників української мови
- •73. Загальна характеристика „Словаря української мови” за редакцією б.Грінченка. Його роль в історії української літературної мови та української лексикографії.
- •74. Загальна характеристика словника б. Грінченка
- •Важливість словника
- •Видання
- •75. Типи словників. Основні словники української мови , видані від 2000-го року й дотепер
74. Загальна характеристика словника б. Грінченка
«Словарь української мови» — перекладний українсько-російський словник, виданий 1907–1909 у Києві у 4 томах. Його зібрала редакція журналу «Кіевская старина», упорядкував з додатком власного матеріалу Борис Грінченко.
Правопис заведений словником отримав назву — грінченківка[1] або грінчевичівка[2]
Словник складався 46 років (1861–1907) і мав великий вплив на усталення української літературної мови й літературного правопису. «Словарь української мови» налічує близько 68 000 слів. У кінці четвертого тому окремим додатком наводяться «Крестные имена людей». «Словарь української мови» є найповнішим і лексикографічно найдосконалішим українським словником до початку 20 століття. Працю над словником розпочали ще Є. Тимченкоі В. Науменко, які впорядкували лексичний матеріал журналу «Основа» 1861—62 та пізніші лексичні нагромадження, 1897 опублікували (за російським правописом) перші аркуші (літери А — В) як додаток до журналу «Киевская старина».
З 1902 до роботи над словником було залучено Б. Грінченка. Він використав праці багатьох кореспондентів журналу «Киевская старина», зібрав матеріали з творів художньої літератури і фольклорних джерел, частково послуговувався попередніми словниками подібного типу, додав значний власний матеріал (діалектні і фолькльорні записи).
У передмові до словника Грінченко зазначив, що у виданні його "прийнятий той правопис, який вжито в українських паралелях в «Словаре русского языка, составленном Вторым отделением Императорской академии наук» і в той же час вживається і в наукових та інших виданнях Наукового товариства ім. Шевченка у Львові.[3]
Грінченко дипломатично не згадав рекомендацій спеціально створеної комісії Другого відділення Імператорської академії наук, до якого звернувся відповідальний за друкування словника В. М. Доманицький. Комісія на окремій нараді запропонувала:
Літери ї не вживати для позначення м'якості приголосних перед і.
Не позначати через ь м'якості приголосних з, с, ц перед сполуками губних приголосних із і: звір, сміх, звізда.
Вживати ё для передачі йотації о та м'якості приголосних перед ним.
Роздільну вимову позначати не апострофом, а за допомогою ь: пьять, зьїсти.
У відповідних іменниках середнього роду писати подвійний приголосний та -я: знання, а не знаннє.
Відповідні африкати позначати буквосполуками дж, дз.
Не відбивати асимілятивних змін у дієслівних формах перед -ся: даєшся, дається , а не даєсся, даєцця.
Передавати проривний дзвінкий задньоязиковий приголосний буквою ґ.[4]
Пропозиції було розіслано для обговорення українським філологам, зокрема Б. Грінченкові, П. Житецькому та К. Михальчукові.[5] У своїй відповіді Б. Грінченко відстоював написання йо, ьо та апостроф.[6] Ці елементи «галицької» орфографії він застосував у публікації «Словаря украинского языка» (апостроф уживав і після губних приголосних перед є, ї, я, ю, висловився за вживання тільки і після м'яких приголосних). Усупереч правилам НТШ Б. Грінченко велику групу загальних назв, згідно з наддніпрянською вимовою, надрукував із початковою буквою и: идол, ижиця, икати, илкий, инакий і похідні від нього, индик, иржа, Ирід (Ирод), искра, ич та багато ін.
Дуже близький до «Грінченкового» правопису є правопис, що його був вживав Є. Тимченко.[7]
Про роль Б. Грінченка І. Огієнко сказав: «Правопис цього словника був прийнятий по всіх українських редакціях та виданнях. Ось цей правопис, як слід збірної праці письменників всього XIX-го століття й усього українського народу, і запанував в Україні, і держиться в нас аж до сьогодні»[1]. Справді, Б. Грінченко використав із практики своїх попередників усе, що було раціональне, відповідало природі української мови, надавало нашій орфографії національного обличчя. Та цей правопис все-таки використовували не в усіх деталях. Наприклад, у російсько-українському словничку географічної термінології, укладеному Природничою комісією Українського товариства шкільної освіти (1917 р.), не вживається апостроф: згірья, скамьянілість.[8][9]