Тема 2. Морські простори з національно-правовим режимом.

План лекції

1. Внутрішні води.

2. Територіальне море.

3. Архіпелажні води.

1. Внутрішні води.

Морські простори, які входять до складу державної території, знаходяться під суверенітетом прибережної держави, тобто належать цій прибережній державі, що здійснює в їх межах територіальне верховенство. До числа таких просторів відносяться внутрішні морські води, територіальне море, архіпелажні води.

Правове положення цих морських просторів (територій) визначається виключно внутрішнім законодавством держави. Але при цьому на виконання своїх договірних зобов'язань держава при встановленні правового режиму цих морських просторів повинна враховувати норми міжнародного морського права (про право мирного проходу іноземних суден у територіальному морі прибережної держави, про право архіпелажного проходу іноземних судів у водах держави-архіпелагу тощо).

Внутрішні морські води – це водний простір, розташований між береговою лінією і тими вихідними лініями, від яких відраховується ширина територіального моря. Внутрішні води входять до складу суверенної території прибережної держави і розташовані: у континентальних і острівних держав (не держав-архіпелагів) - у бік берега від вихідних ліній територіального моря; у держав-архіпелагів - у бік берега від замикаючих ліній внутрішніх вод.

У міжнародному морському праві прийнято виділяти два види вихідних ліній: нормальна вихідна лінія і пряма вихідна лінія. Нормальною вихідною лінією є лінія найбільшого відпливу вздовж берега, зазначена на офіційно визнаних прибережною державою морських картах великого масштабу. Нормальні вихідні лінії зазвичай використовуються там, де берегова лінія є відносно рівною і не потребує додаткового «згладжуванні». Одним з основних завдань прямої вихідної лінії являється додаткове «згладжування» берегової лінії за рахунок проведення прямих ліній від «мису до мису», тому такі лінії застосовуються зазвичай там, де берегова лінія значно порізана, тобто маються затоки чи інші поглиблення.

Точне застосування правил проведення вихідних ліній, як нормальних, так і прямих, має велике практичне значення, тому ці лінії є базовими для проведення зовнішніх меж територіального моря, прилеглої зони, виключної економічної зони і континентального шельфу.

У внутрішні води входять: вода морських портів, заток, бухт, губ, лиманів, історичні води, а також води, розташовані в бік берега від вихідних ліній, прийнятих для відліку територіальних вод.

Всі ці водні простори в Конвенції ООН з морського права 1982 р. об'єднані єдиним терміном «затока». Для того щоб така затока могла бути віднесеною до категорії внутрішніх вод, ширина входу в нього, за загальним правилом, не повинна перевищувати 24 морські милі.

Однак в окремих випадках прибережна держава може віднести до своїх внутрішніх вод такі затоки і навіть моря, ширина входу в які перевищує 24 морські милі. В основі такого підходу лежить концепція історичних внутрішніх вод, що отримала визнання в сучасному міжнародному морському праві. Відповідно до положень цієї концепції, історичними можуть бути визнані не тільки затоки, але і моря, важливий лише факт історизму та економічних інтересів прибережної держави, а також визнання іншими державами за цим водним простором статусу внутрішніх вод.

Класичним прикладом загальновизнаних історичних внутрішніх вод є наступні: Гудзонова затока (Канада) - ширина входу перевищує 60 морських миль; Біле море (Російська Федерація) - ширина входу близько 80 морських миль; Варангер-фіорд (Норвегія) - ширина входу більше 27 морських миль; Чеська губа (Росія) - ширина входу близько 27 морських миль та ін.

Прибережні держави на основі конвенційних і звичайних норм міжнародного морського права в своєму національному законодавстві самі встановлюють, які водні простори входять до складу їх внутрішніх морських вод.

В Україні у відповідності зі ст. 6 Закону України про державний кордон України від 4 листопада 1991 р. до внутрішніх вод України належать: морські води, розташовані в бік берега від прямих вихідних ліній, прийнятих для відліку ширини територіального моря України; води портів України, обмежені лінією, яка проходить через постійні портові споруди, що найбільш виступають у бік моря; води заток, бухт, губи лиманів, гаваней і рейдів, берега яких повністю належать Україні, до прямої лінії, проведеної від берега до берега в місці, де зі сторони моря вперше утворюється один або кілька проходів, якщо ширина кожного з них не перевищує 24 морських миль; води заток, бухт, губ і лиманів, морів і проток, що історично належать Україні; обмежена лінією державного кордону частина вод річок, озер та інших водойм, береги яких належать Україні.

Виходячи з того, що внутрішні морські води є невід'ємною частиною суверенної території прибережної держави, їх правовий режим встановлюється виключно національним законодавством. В Україні правовий режим внутрішніх морських вод регулюється Конституцією України, Кодексом торгового мореплавання України, Законом України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 року та ін..

У доктрині сучасного міжнародного права існує дві крайні точки зору щодо права на за хід іноземного судна в порти прибережної держави. Згідно з однією з них, всі морські торговельні порти повинні бути відкриті для торгових суден усіх держав.

Відповідно до іншої точки зору, прибережна держава в силу свого суверенітету над внутрішніми водами сама приймає рішення про те, дозволяти або забороняти захід іноземних судів у свої торгові порти.

Мабуть, єдиним випадком, визнаним усіма, коли прибережна держава не вправі відмовити іноземному судну в заході до її порту, є вимушений захід судна при форс-мажорних обставинах. Наприклад, в результаті стихійного лиха або необхідності надання медичної допомоги людині, що перебуває на судні і т. п.

Таким чином, слід визнати, що прибережна держава вправі повністю заборонити вхід в свої внутрішні морські води будь-яким іноземним суднам. Однак, як правило, в інтересах міжнародного співробітництва держави відкривають свої окремі порти для заходу іноземних невійськових суден. Ці загальні принципи знайшли відображення і в національному законодавстві України (ст. 14 Закону України «Про державний кордон України», ст. 73 КТМ).

Відкриваючи свої морські порти для заходу іноземних суден, прибережна держава здійснює в них різні види контролю спрямованого як на захист своїх національних інтересів, так і на забезпечення виконання вимог цілого ряду міжнародних нормативних документів. До таких належать: санітарний, прикордонний і митний контроль за іноземними судами, особами, які перебувають на цих судах, і вантажами, а також контроль за безпекою мореплавання і попередження забруднення морського середовища. Порядок проведення цих видів контролю регламентується національним законодавством прибережної держави, однак з урахуванням норм міжнародного права.

Санітарний контроль - один з найбільш старих і важливих видів контролю, здійснюваного у сфері торговельного мореплавання. У 1926 р. приймається універсальна Міжнародна санітарна конвенція з широкого кола питань, яка регламентувала основні питання санітарного режиму суден у морських портах. У 1969 р. Всесвітньою організацією охорони здоров'я були прийняті Міжнародні медико-санітарні правила, які зі змінами 1973 р. і 1981 р. діє і в даний час.

Прикордонний контроль здійснюється по закінченні санітарного огляду судна, а у випадках, передбачених нормативними документами після проведення на судні необхідних протиепідемічних заходів. Він являється складовим елементом прикордонного режиму портів і регламентується виключно національними нормативними актами держави порту.

Митний контроль є одним із засобів проведення митної політики. Цей контроль займає особливе місце в системі державного контролю, яке «обумовлюється особливостями цілей, формами і методами його здійснення». Питання митного контролю регламентуються виключно національними нормативними актами держави порту.

На іноземні торгові судна, до яких зазвичай відносять усі судна, крім військових і використовуваних для публічних цілей (охорона узбережжя, рибоохорона і т.д.), що знаходяться у внутрішніх морських водах прибережної держави, поширюється карна, цивільна й адміністративна юрисдикція прибережної держави.

В основі кримінальної юрисдикції лежить загальне правило про те, що оскільки внутрішні морські води є частиною державної території, то злочини, скоєні на іноземних торгових суднах, що перебувають у межах цих вод, підлягають юрисдикції прибережної держави. Але на практиці, найчастіше в силу двосторонніх угод, влади прибережної держави переважно утримуються від здійснення карної юрисдикції стосовно моряків іноземного судна, якщо вчинені ними злочини не порушують мир і порядок в ньому, якщо втручання не є міжнародним зобов'язанням прибережної держави або якщо про зворотне не просять дипломатичні або консульські посадові особи держави прапора судна. Іноземні торгові судна не повинні надавати притулок для осіб, переслідуваних владою прибережної держави за вчинений злочин.

Цивільна юрисдикція над іноземними торговими суднами полягає в тому, що судовою владою прибережної держави можуть розглядатися цивільні позови у відношенні іноземного торгового судна і майна, що знаходиться на його борту, під час стоянки судна в порту. Такі позови можуть бути заявлені до судна в зв'язку з невиконанням контракту, заподіянням шкоди, рятуванням і т.п. Цивільна юрисдикція включає також право компетентних влади прибережної держави на затримання і арешт торгових іноземних суден в забезпечення позовів або рішень, винесених судовими або арбітражними органами.

Адміністративна юрисдикція в основному базується на нормах адміністративного права, встановлює режим перебування іноземних суден у внутрішніх морських водах прибережної держави. Згідно з цими нормами іноземні судна як державні, так і приватні, підлягають адміністративній юрисдикції прибережної держави в повному обсязі. Насамперед це стосується виконання митних і санітарних правил, а також контролю, що відносяться до безпеки суден, охорони людського життя, допуску іноземців. Її відмінною рисою є те, що вона здійснюється стосовно всіх без винятку суден, як державних, включаючи судна, призначені виключно для публічної служби (охорона промислів, санітарна і карантинна служби, захист моря від забруднення та ін.), так і приватновласницьких, тобто діє принцип повної компетенції прибережної держави.