Тема 16. Культура і цивілізація

1. Поняття культури і цивілізації.

2. Закономірності культурно-історичного процесу.

3. Науково-технічний прогрес і розвиток культури.

При вивченні питання "Поняття культури і цивілізації" ва­рто звернути увагу на те, що поняття "культура" має багатовікову історію. Воно походить від латинського "cultuza " - догляд, обро­бка, оброблення, виховання, розвиток.

Уперше поняття «культура» ми зустрічаємо у давньоримсь­кого оратора Цицерона (106-43 pp. до н.е.). Під культурою він ро­зумів доброчинний вплив, що має філософія на розум людини.

У середні віки культура асоціювалася з особистою досконалі­стю людини. Відродження (Ренесанс) культурною істотою вважає універсально розвинену, діяльну людину. В епоху Просвітництва (XVIII ст.) культуру розуміли як втілення розумного, того, що можна виміряти досягненнями наук і ремесел.

Починаючи з епохи Відродження поняття культури стає ши­роко вживаним. При цьому культура осмислювалася як щось протилежне "натурі", тобто природі. Гердеру, який розглядав культуру як розвиток здібностей розуму людини, належить ви­значення культури як другої природи. Культура - це сукупність цінностей, створених людиною. Культура, як відзначив О. Флоренський, є мовою, що поєднує людство, середовище, у якому виростає особистість.

Коли говорять про культуру, мають на увазі щось цінне для людини не як фізичної, а як духовної істоти - цінності етичні, ес­тетичні, релігійні. їх називають духовними цінностями, а сфери їх функціонування - духовною культурою. Вони проникають та­кож до сфери виробництва і побуту (наприклад, дизайн), тому іс­нує також поняття "матеріальна культура". Матеріальну і ду­ховну культуру поєднує те, що вони не тільки створені людиною, але й існують для людини, тобто культура втілює в собі не тільки працю, але й людську духовність.

Людина, як суб'єкт і наслідок культурного процесу, живе і розвивається в суспільстві, тому культура - це специфічно суспі­льний спосіб життєдіяльності і саморозвитку людини. Це не тільки сукупність результатів людської діяльності, але й сам її процес, а також: істинні відносини між: людьми.

Багатомірність і сутність культури виявляється в її основних функціях: соціальній (гуманістичній), пізнавальній, аксіологічній, семіотичній, нормативній.

Соціальна, чи гуманістична, функція виявляється в тому, що культура сприяє перетворенню, удосконаленню, гуманізації людини і відносин між людьми, а отже, - гуманізації суспільства. Пізнавальна функція реалізується так: через культуру людина отримує знання про світ, про саму себе і про інших людей. Крім того, самоусвідомлення будь-якої культури неможливе без інте­ресу до іншої культури і без спроби її зрозуміти, без діалогу культур. Аксіологічна функція виражається в тому, що культура визначає систему ціннісних орієнтирів у житті людини і суспіль­ства. Семіотична функція (семіотика - вчення про знаки і зна­кові системи) полягає в тому, що культура закріплює через сис­тему прийнятих у ній знаків і символів зміст її духовних і мора­льних цінностей. Нормативна функція знаходить своє відобра­ження в тому, що всередині культури формується регламент спі­лкування між людьми, норми і характеристики їхньої поведінки.

Сучасна культура формується як структура, що складається зі способів життя, чи стилів життя. Існує загальний тип культури, який трансформується в різних шарах суспільства, часом доходя­чи в цих трансформаціях до протилежності. Тому будь-яка куль­тура породжує свою антикультуру, яка є реальністю, в якій па­нуючі в суспільстві принципи не відкидаються, а виступають в іншій формі вираження, наприклад, патологічний стиль життя, соціокультура злидарства.

Поряд з поняттям культури у філософії, починаючи з XVIII ст., став широко вживатися відомий вже з античності термін "ци-вілізація'''' (від лат. civilis — цивільний, державний). Кожна цивілі­зація виникає на енергетичному полі культури. Цивілізації в істо­рії могли так чи інакше наближатися чи віддалятися від культури, але ніколи не існували окремо від неї.

122

123

У філософії і соціології розрізняють чотири підходи до розу­міння цивілізації: 1. Ототожнення цивілізації і культури, коли ці поняття вважаються синонімами. 2. Цивілізація тлумачиться як ідеал прогресивного розвитку людства. 3. Цивілізація є певною стадією в розвитку локальних культур. 4. Цивілізації розгляда­ються як якісно різні етнічні (тобто пов'язані з приналежністю до певного народу) соціальні утворення, що характеризують рівень суспільно-матеріального розвитку різних регіонів планети.

Цивілізація - це певний тип соціальної організації суспільст­ва, спрямований на відтворення, збільшення суспільного багатс­тва і регламентацію громадського життя.

Коли говорять про цивілізацію, її початок пов'язують з якісно новим етапом у розвитку матеріальної культури - з використан­ням техніки. У науці відомий поділ ранньої історії людства на дикість, варварство і цивілізацію. Початок останньої пов'язують з умінням застосовувати метали у виробництві.

Поняття культури і цивілізації, як відзначалося вище, часто вживають як синоніми, але іноді їх протиставляють, заявляючи про ворожість цивілізації культурі. Уперше про це заговорив у XVIII ст. Руссо, критикуючи цивілізацію за те, що людина живе в ній не природними, а нав'язаними їй цінностями, підкоряючись зовнішнім, а не внутрішнім факторам буття. У XIX ст. подібну думку висловлював Ніцше: прогрес народжує маленьку людину; чим далі просувається прогрес, тим дрібнішою стає особистість. Мислителі XX ст. вже не мали сумніву в тому, що, зробивши життя людини зручнішим, прогрес не зробив її щасливішою, але призвів до бездуховності культури.

Збереження культури - це збереження людства, тому що ти­ми технічними засобами, що створило людство, воно здатне зни­щити себе. А отже, у людини немає альтернативи: майбутнє люд­ства - це розвиток культури. Культура проявляється через розви­ток людини як свідомої, творчої і самодіяльної істоти. Прогрес культури є одним із законів історії суспільства. Кожна культура передусім, цивілізує суспільство і людину.

Будь-який народ має свою власну самобутню культуру, тому кожна культура має стійку, консервативну сторону - у вигляді традицій, і новаторську - у формі творчості.

Розглядаючи другого питання "Закономірності культурно-історичного процесу", важливо зрозуміти, що зіткнення культу­ри і цивілізації приводить до необхідності зрозуміти закономір­ності розвитку культурно-історичного процесу, їх співвідношен­ня з закономірностями соціального розвитку в цілому.

Ідея розвитку в суспільстві, як правило, розглядається у зв'я­зку з суспільним прогресом. Якщо виходити з того, що визнача­льним у є прогрес у продуктивних силах, то ідея прогресу висту­пає як універсальна закономірність розвитку суспільства від про­стих форм до форм більш складних і досконалих. Однак якщо ви­значення рівня цивілізації за ступенями розвитку її технічного потенціалу сумнівів не викликає, то з культурою справа дещо ін­ша. Часто культурна цінність того чи іншого явища визначається саме його старовинністю. Іншими словами, справжні цінності культури визначаються часом.

Спроби виявити закономірності культурного процесу зво­дяться до необхідності відповісти на наступні запитання: що ле­жить в основі культури, що визначає стадії її розвитку, які взає­мини між її елементами, характер ставлення до інших культур.

Починаючи з епохи Просвітництва (XVIII ст.), на основі ви­ділення об'єктивно притаманних культурі тих чи інших закономі­рностей, у науці склалися такі основні концепції культурного процесу: еволюційна, дифузійна, теорія культурних циклів.

Еволюційна теорія вважає, що культури еволюціонують, на­шаровуються одна на одну і можуть існувати лише шар за шаром. Еволюція в культурі і природі має спільні закономірності, але культура володіє власним енергетичним потенціалом, тому при­належність до культури, дає людині позитивний чи негативний заряд. Еволюціонізм наполягає на єдності культур. Різні культури є рівноцінними і рівноправними, їх можна зрозуміти тільки як ча­стину такої єдності.

Диффузіопізм як культурологічна течія виходить з того, що культура не еволюціонує, а розливається, культури здатні взаєм­но проникати одна в одну, утворювати культурні кола чи культу­рні автономії. Тому етнокультурна карта світу не збігається з по­літичною. Основою культурної автономії є елементи, що роблять культурний тип стійким: мова, побутові звички, житлові будівлі, кераміка, одяг.

124

125

Теорія культурних циклів (культурно-історичної типології, локальних цивілізацій) стверджує з того, що культура представ­лена різними типами культур, що змінюють одна одну. Кожний тип має певну усталеність, проживає свій шлях і зникає. Елемен­ти, що роблять культурно-історичний тип стійким: мова, полі­тична незалежність, культурна самобутність; багатство культури, що досягається через різноманіття її національних рис; збережен­ня реліктових культур, відсутність запозичень у ранньому періоді культури.

Отже, багатоманітність теорій культурного розвитку є свід­ченням складності в осмисленні закономірностей розвитку куль­тури, а спроби їхнього виявлення часто пов'язані з конкретними кризовими ситуаціями, пережитими культурою.

Розглядаючи питання "Науково-технічний прогрес і розви­ток культури" варто звернути увагу на те, що одним з питань, що відображає проблему взаємовідносин культури і цивілізації, є з'ясування ролі і місця науково-технічного прогресу в бутті лю­дини та розвитку культури.

Наука є якщо не рупором ідеї прогресу, то відображенням рівня його досягнень. Зв'язок науки і цивілізації, особливо сучасної, тех­ногенної, не викликає сумнівів. Однак и роль у цивілізаційному про­гресі стала розгортатися як ворожа відносно культури.

Підсумком науково-технічного прогресу стали не тільки до­сягнення, а й підміна культури, а точніше - заміна культури тех­нократичною цивілізацією, з приматом засобів над метою, мети над смислом, смислу над буттям, техніки над людиною.

Цивілізація, спрямована на володіння речовими цінностями, зводить самих людей до рівня речей, а саму свідомість - до рівня речової свідомості. Тут на першому місці стоїть не турбота про розвиток духу, творчості, гармонії, а розважальна індустрія, на базі якої виникла і поширюється так звана "масова культура", яка не стільки піднімає людський дух, скільки розбещує його че­рез поширення і нищих емоцій, почуттів і пристрастей.

Причина кризи світу техногенної цивілізації є не матеріаль­ною, а духовною. Вона полягає в розбіжності культури і цивілі­зації, у приниженні культури, пануванні речової цивілізації. Цю кризу можна перебороти тільки духовним відновленням, зрос­танням культури.

Точкою творчого підйому у вирішенні цієї проблеми може стати не нове політичне мислення, не нова релігія, не міфологія, а та область науки, що знаменує собою початок процесу форму­вання нової наукової свідомості і наукового мислення.

Разом з тим студенту варто пам'ятати, що заняття наукою і науково-технічною творчістю саме по собі не забезпечує зрос­тання рівня духовності. Для науки (особливо для техніки) досить таланту. Вона на певному етапі може забути про загальнолюдські цінності, "відгородитися" від культури.

Однак не можна забувати, що культура набагато давніша і ширша за науку. Не може бути науки поза культурою. Коли куль­турні цінності втрачають своє значення, у суспільстві починає панує бездуховність.

* * *

Довідкова література:

Современный философский словарь. - М., 2004. Ст.: «Куль­тура», «Маргинальность», «Постиндустриальное общество», «Цивилизация».

Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М., 2001. Ст.: «Культура», «Массовая культура», «Философия культуры», «Ци­вилизация».

Філософський енциклопедичний словник. - К., 2002. Ст.: «Культура», «Масова культура», «Маргінальна культура», «Філософія культури», «Цивілізація».

126

127