Тема 22. Історія естетичної думки

1. Естетичні погляди епохи античності і середньовіччя.

2. Естетична думка епохи Відродження і Нового часу.

3. Естетична думка України.

При вивченні питання «Естетичні погляди епохи антично­сті і середньовіччя» необхідно чітко усвідомити, що основні на­прями в розвитку етики чітко визначилися в Стародавній Греції, де мистецтво і філософське осмислення його сутності досягли високого розвитку.

Геракліт, Демокріт, Арістотель вважали, що естетичне бере початок у матеріальних властивостях і закономірностях буття. Цілісність, міра, пропорційність, гармонія окремих частин, єд­ність різноманіття розглядаються ними як об'єктивні основи пре­красного. Зокрема, Арістотель (384-322 pp. до н.е.) розглядав проблеми естетики у своїх працях «Риторика», «Політика», «По-естетика». Мистецтво - це наслідування, відтворення природи. Він був проти простого копіювання, говорив про творче відобра­ження дійсності, коли можна відійти від точного відтворення, за­безпечивши виразність художнього твору.

Піфагорійці - вбачали основу естетичного в чисто кількіс­них відносинах, що розуміються як ідеальні сутності. Вони вва­жали, що число складає суть речей, тому пізнання світу зводиться до пізнання керуючих ним чисел. Гармонію чисел вони бачили в розташуванні планет, музиці як вищому носії гармонії.

Платон (АП-ЪА1 pp. до н.е.) оголосив ідею джерелом есте­тичного почала. Найважливішою естетичною проблемою у Пла­тона є прекрасне. Він шукає абсолютно прекрасне: ідея робить предмети матеріального світу прекрасними, вона поза часом і простором, вона незмінна. Краса має понадчуттєвий характер і осягається не почуттями, а розумом.

У часи середньовіччя ідеалістичні тенденції античної есте­тики отримали продовження в працях Августина Блаженного, Хоми Аквінського та ін. Августин (354-430 pp.) вважав, що світ прекрасний, тому що його створив Бог. Бог - є понадчуттєвим.

166

167

Він є вічною й абсолютною красою. У своїй сутності краса - це добро й істина, що чуттєво сприймаються у формі краси, яка спо­глядається. Краса має значення не сама по собі, а відповідає зміс­ту, вкладається в неї. Теоретично Августин виправдовує схема­тизм, символістику, алегоризм середньовічного офіційного мис­тецтва.

Хома Аквінський (1225-1274 pp.) намагався визначити спе­цифіку естетичного почуття, яке, на його погляд, є безкорисли­вим. Мистецтво він розглядає як наслідування. Прекрасним нази­ває образ, який найбільш точно відображає річ, навіть якщо вона сама по собі потворна.

Розквіт естетики Візантії пов'язаний з IV-VI ст. Представни­ками його були Г. Ниський, І. Златоуст, Псевдо-Діонісій Ареопа-гіт. їх цікавили не тільки традиційні питання про прекрасне, але й проблеми образа, символу, значення слова і його внутрішнього змісту. Особливе місце в естетиці Візантії посідала розробка ес-тетико-мистецтвознавчих функцій ікон і правил зображення Бога. Для вирішення цієї проблеми розроблялися поняття канону, умо­вності, лаконічності, декоративності.

У цілому середньовічна естетика мала схоластичний, тобто формальний, відірваний від життя характер і узагальнювала по­ложення мистецтва, що перебували під безпосереднім впливом церкви.

При вивченні питання «Естетична думка епохи Відро­дження і Нового часу» необхідно звернути увагу на те, що одні­єю з найважливіших особливостей естетики Відродження є тіс­ний зв'язок з художньою практикою. Це предметна естетика, яка мала на меті вирішення конкретних питань мистецтва. Згідно з точкою зору гуманістів, світ за своєю глибокою сутністю прекра­сний: краса є основою його законів. Мистецтво має відкрити ці об'єктивні закони і керуватися ними.

Головна теза естетики Відродження - це положення про те, що мистецтво є відображенням дійсності. Необхідне відтворення в мистецтві природи і людини як її досконалого витвору. Незва­жаючи на те, що естетика цього періоду не являла абсолютно од­норідного явища, вона була реалістичною, тісно пов'язаною з ху­дожньою практикою, спрямованою на дійсність.

У Новий час в Європі зароджується класицизм (від лат. classicus - першокласний) - напрям в естетиці XVII-XVIII ст. Ба­тьківщиною його вважається Франція. Естетика класицизму оріє­нтувала на створення творів мистецтва, що відрізняються логіч­ністю, суворою урівноваженістю і гармонією. Для неї характерна відверта типізація образів, регламентація жанрів та форм, звер­нення мистецтва до розуму, а не до почуттів, прагнення підкори­ти творчий процес непорушним правилам і канонам.

Найбільш популярним теоретиком класицизму був Ніколя Буало (1636-1711), який ставив духовну красу вище фізичної, а твори мистецтва - вище творінь природи.

Естетика класицизму зазнала критики в епоху Просвітницт­ва. Французькі просвітителі головну увагу приділяли з'ясуванню соціальної функції мистецтва і пізнавальної природи художньої творчості. Вольтер, Дідро, Гельвецій, Руссо підкреслювали, з од­ного боку, морально-соціальний аспект мистецтва, а з іншого -вказували на те, що воно може виконати свою високу місію, якщо правильно відображатиме реальність. У розвитку естетичної дум­ки Просвітництва особливо вагомі заслуги Д. Дідро (1713-1784), на переконання якого природа вища за мистецтво. Художник ні­коли не створить такий твір, який би перевершував природу, то­му що копія не здатна повністю відтворити оригінал.

З німецьких просвітителів /. Гердер (1744-1803) уперше по­рушив питання про необхідність історичного підходу до худож­ньої культури. Краса, за Гердером, виникає з життя, яке вище за мистецтво. В основі прекрасного є істина, всяка краса повинна вести до істини і добра.

Глибоке трактування у німецьких просвітителів отримали такі фундаментальні естетичні поняття, як прекрасне, трагічне, комічне, піднесене, а також питання, позв'язані з суспільною природою мистецтва (його соціальна обумовленість, місце в жит­ті суспільства).

Представник німецької класичної філософії Г. Гегель (1770-1831) відзначав, що предметом естетики повинне бути «царство прекрасного». Гегель негативно ставився до терміна «естетика» і вважав, що його варто замінити іншим - «філософія мистецтва» або «філософія художньої творчості». Він ввів в естетику поняття

168

169

«прекрасне», яке ототожнював з мистецтвом, відсікаючи від предмета естетики все, що знаходиться поза мистецтвом.

Ідею зв'язку естетики і прекрасного розвинув М. Чернишевський (1828 - 1899). Визначаючи предмет естетики через поняття прекрасного, він не обмежував його сферою мис­тецтва, а наполягав на здатності цієї науки до всестороннього охоплення життя.

Маркс і Енгельс вважали, що виникнення мистецтва слід розглядати в тісному зв'язку з практичною діяльністю людини. Справжніми творцями естетичних цінностей є народні маси.

Представниками естетики XX ст. були: А. Річардс,

Ч. Огден, Д. Дьюрі, Т. Монро, М. Вейц (позитивістська есте­тика), 3. Фрейд, А. Адлер (психоаналітична естетика), А. Бергсон (інтуітивістська естетика), Е. Гусерль, М. Шелер, Р. Інгарден, М. Мерло-Понті, М. Дюфренн (феноменологічна естетика). М. Гайдеггер, В. Дельтей, Г. Гадамер (структуралістська естети­ка), Л.Шестов, М. Бердяев, А. Камю, Ж.-П. Сартр (екзистенціалі-стська естетика).

Серед робіт сучасних учених виділяються праці англійця X. Осборна, присвячені постмодерністській естетиці, а також американського культуролога І. Хассана в області культури постмодернізму, синтезу художнього і наукового пізнання.

Вивчаючи питання «Естетична думка України», необхідно знати, що вперше естетичні ідеї в Україні відбиті в трактатах пе­ріоду Київської Русі - «Ізборниках» 1073 і 1076 років, «Повчан­ні» Володимира Мономаха, а також у «Повести временних лет » Нестора та «Слові о полку Ігоревім».

Особливу роль у розвитку естетичной думки відіграла Киє-во-Могилянська академія. Значний внесок був зроблений Ф.Прокоповичем (1681-1736), який розглядав красу людини як гармонію душі і тіла. Видатний філософ Г. Сковорода (1722-1794) створив філософію серця, одним з аспектів якої було есте-тико-художне пізнання світу.

У XIX ст. з новаторськими естетичними ідеями виступав Т.Шевченко (1814-1861). Він значну увагу приділяв питанням специфіки прекрасного, сутності художнього процесу та соціаль­ної значимості мистецтва.

Дослідження /. Франко (1856 - 1916) поєднало в собі етичні та естетичні аспекти буття. Він збагатив науку ідеями, присвяче­ними вивченню природи художньої свідомості, соціальних і пси­хологічних основ творчості.

Відомий композитор, фольклорист і музикознавець ТІ. Сокольский (1832-1887) досліджував естетичні проблеми му­зичної критики, національних особливостей музичної творчості, прагнув розкрити співвідношення музичної психології й естети­ки. А. Потебня (1835-1891) став основоположником лінгвістич­ної естетики.

У розвитку естетичної думки України першої половини XX ст. значну роль відіграли видатний діяч і теоретик театрального мистецтва Лесь Курбас (1887-1942) та письменник Микола Хви­льовий (ІЮЗ-1933.

У другій половині XX - на початку XXI ст. в області естетики інтенсивно працюють такі дослідники, як Б. Кубланов, В. Іванов, В. Баленко, Д. Кучерюк, І. Іваньо, В. Мазепа, А. Канарський, О. Фортова, М. Гончаренко, Л. Левчук, В. Панченко та ін. Так, осми­сленню й оцінці української естетики присвячена праця І. Іваньо «Нарис розвитку естетичної думки України», Естетиці праці - дослі­дження Д. Кучерюка «Естетика праці». Складні проблеми існування мистецтва в сучасному культурному просторі піднімає В. Панченко в роботі «Художня творчість у контексті культури». Л. Левчук присвя­чує свої дослідження («Західноєвропейська естетика XX ст.», «Пси­хоаналіз: історія, теорія, мистецька практика») проблемам культури й естетики.

* * *

Довідкова література: Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М., 2001. Ст.: «Арістотель», «Августин Блаженный», «Фома Аквинский», «Гегель», «Фрейд», «Сартр», «Сковорода».

Філософський енциклопедичний словник. - К., 2002. Ст.: «Естетика», «Відродження» «Арістотель Стагірит», «Августин», «Тома Аквінський», «Гегель», «Фройд», «Сартр», «Сковорода».

¹ -^Щ^* ■

170

171