Тема 2. Основні історичні типи філософії

1. Антична і середньовічна філософія.

2. Філософія епохи Відродження і Нового часу.

3. Німецька класична філософія.

Приступаючи до вивчення першого питання «Антична і се­редньовічна філософія» студенту слід знати, що антична філо­софія містить у собі філософські вчення Давньої Греції і Давньо­го Риму з кінця VII ст. до н.е. по VI ст. н.е.

Перші грецькі філософи прагнули зрозуміти природу, світ як ціле і проникнути в їх сутність, ставили завдання виявити єдине начало усього сущого і знаходили його в різних матеріальних ре­чах (космоцентризм). Так, засновник першої філософської школи античної Греції Фалес (бл. 624-547 до н.е.) таким началом вважав воду, Анаксимандр (610-540 до н.е.) - апейрон Дхаотичну, без­межну першоречовину), Анаксимен (588-525 до н.е.) - повітря, Геракліт (540 — бл. 480 до н.е.) — вогонь.

Зверніть увагу на те, що Геракліт висунув ідею плинності буття і тим самим поклав початок діалектиці, діалектичному ро­зумінню світу.

Важливе значення для розвитку античної (і подальшої) філософії мало атомістичне вчення Левкіппа і Демокріта (460-370 до н.е.) які вчили, що всі речі складаються з атомів і порожнечі.

Вперше проблеми антропології (грецьк. anthopos - людина + logos - вчення, наука) розглядає Сократ (470-399 до н.е.) На основі принципу «Пізнай самого себе» — він ставить завдання зрозуміти сутність людини через її діяльність. Він вважає, що в основі діяльно­сті лежать загальні ідеальні поняття, для виявлення яких розробляє діалектичний запитально-відповідальний метод - метод бесіди' з ме­тою спонукати співрозмовника самому знайти істину.

Вершиною античної філософії є філософські системи Пла­тона й Арістотеля.

Платон (427-347 до н.е.) був одним із основоположників ідеалізму. За його вченням в основі світу лежать абсолютні ідеї (ейдоси), похідним від яких є світ чуттєвих речей.

Ідеї представляють певне божественне царство, в якому до народження перебувають безсмертні душі людей, споглядаючи істинно суще. З'єднуючись з тілом, душа забуває про те, що спо­стерігала на небі. У процесі життя, сприймаючи матеріальні предмети, душа згадує те, що бачила у світі ідей.

Платон, як і Сократ, розробляє діалектичний метод пізнання.

Найважливішою частиною філософії Платона є його вчення про досконалу, ідеальну державу, в якій панують Благо, Мораль­ність, Справедливість і Закон. Таку державу він намагався ство­рити і на практиці.

Найвидатнішим серед давньогрецьких мислителів був Аріс-тотель (384-322 до н.е.) - учень Платона, вчений-енциклопедист, вихователь Олександра Македонського, заснов­ник логіки, як засобу раціонального пізнання світу.

Думаючи, що ідея як сутність речі не може знаходитися поза самою річчю, він піддав критиці Платона за відрив ідей від мате­рі. Річ, будучи єдністю матерії і форми, виникає завдяки дії при­чини. Форма є дійсністю того, можливістю чого є матерія. Сходи форм ведуть до вищої форми, або «форми форм». Ця гранична форма є Бог - джерело і першодвигун буття.

Соціально-політичне вчення Арістотеля відрізняється від платоновського, Ідеалом Арістотеля є держава, яка створює оп­тимальні умови для відображення «природи людини». Людина -суспільна і політична істота. її мета - щастя, яке досягається доб­рочесним життям, навчанням і роздумами.

Арістотелем завершується розквіт давньогрецької філософії.

Поступово починається її занепад і криза (I-V вв. н.е.). У цей період виникають і розвиваються п'ять філософських напрямків: 1) скептицизм, що виражав радикальну недовіру до світу; 2) пе­рипатетизм, що продовжив вчення Арістотеля; 3) епікуреїзм, який намагався знайти життєву опору для людини; 4) стоїцизм, що шукав щастя людини через її причетність до логосу; 5) пла­тонізм, який продовжив вчення Платона і дав початок новій школі - неоплатонізму. (Про ці напрями дивіться у рекоменгдо-ваній літературі, та довідниках).

Середньовічна філософія охоплює історичний відрізок з II по XIV ст. і є сукупністю релігійно-філософських вчень.

10

11

У цей період пануючою стає релігійна ідеологія - теоцент-ризм (грець, theos - Бог). Згідно з християнським віровченням, вона розглядає світ як творіння Бога. Людину також створив Бог, а її сутність полягає в її духовності.

Середньовічна філософія висунула проблему про ставлення Бога до створеного ним світу, завдання раціонального обґрунту­вання віри, розуміння знання як божественної відвертості.

Значне місце на той час у філософії посідає питання про співвідношення загальних понять та емпіричних предметів. Но­міналісти (лат. потепа - назви, імена) вважали, що існують тільки окремі речі. Реалісти (лат. realis - речовинний) вчили, що загальні поняття первинні й існують незалежно від окремих ре­чей. Концептуалісти (лат. conceptus - думка, уявлення) вважа­ли, що загальні поняття не існують незалежно від окремих речей, а є специфічними формами пізнання дійсності.

Студенту варто уважно ознайомитися з аргументами учених цих напрямів у середньовічній філософії, тому що суперечка, по­чата ними, продовжувалася й у наступних століттях між раціона­лістами і сенсуалістами.

Провідним ученим того періоду - часу розквіту схоластики (грецьк. schole - школа) - був Хома Аквінський (1225-1274). На його вчення варто звернути особливу увагу, тому що його філо­софія - томізм (лат. Thomas - Хома) стала ідеологічною доктри­ною католицизму.

Хома Аквінський прагнув обґрунтувати питання гармонії ві­ри і розуму, вивести буття Бога з буття речей, запропонував ідею потенційного (можливого) і актуального (дійсного) буття. В ан­тропології він виходив з уявлення про особистість як єдність ду­ші і тіла.

Середньовічна філософія, через релігійність і схоластич­ність, була догматичною і консервативною й наприкінці XIV ст. вже не задовольняла потреби суспільного розвитку. На зміну їй прийшла філософія Відродження.

Розглядаючи друге питання «Філософія епохи Відродження і Нового часу», варто виходити з того, що епоха Відродження -це період у культурному й ідейному розвитку країн Західної і Центральної Європи з XV до XVII ст.

Відмітними рисами епохи Відродження є: 1) повернення до культурної спадщини античності, її відродження; 2) боротьба проти церкви і схоластики; 3) утвердження світської культури і гуманізм як цілісного світогляду; 4) посилення престижу науки й експериментального дослідження.

Для творчості представників філософської думки Відроджен­ня характерною є віра у безмежні можливості людини, запере­чення схоластики й аскетизму, утвердження розкріпаченої, гар­монічної, творчої особистості (антропоцентризм, де грецьк. anthropos - людина). У філософії утверджується пантеїзм (грецьк. pan - усе + theos - Бог), що ототожнював бога з приро­дою і світом у цілому.

Початок філософії Відродження пов'язують з іменами італій­ського філософа Марсиліо Фічино і німецького мислителя Ми­коли Кузанського.

Фичино (1422-1495) усі релігії, які існували раніше, розгля­дає як ступіні розвитку «загальної релігії», наділяє людину здат­ністю до пізнання світу, захищає земну красу, споглядання якої розглядає як вищий ступінь пізнання. Кузанський (1401-1464) ві­домий тим, що відкрив принцип збігу протилежностей - макси­муму і мінімуму, став родоначальником нової європейської діа­лектики і своїм вченням зруйнував античне і середньовічне уяв­лення про космос як про щось кінечне.

Революційний переворот у світогляді епохи Відродження пов'язаний з відкриттями польського астронома Миколи Копер­ника (1473-1543) - геліоцентричної системи; італійського мисли­теля Джордано Бруно (1548-1600), який висунув ідею про не­скінченність Всесвіту і множинність світів; італійського вченого Галілео Галілея (1564-1642), який заклав основи експеримента­льно-математичного природознавства і намагався відокремити науку від релігії. Принцип геоцентризму, що панував до цих від­криттів (Земля - центр Всесвіту), за яким видиме тотожне дійс­ному, замінив новим геліоцентричним принципом (Сонце -центр сонячної системи), згідно з яким, видиме - це перекручене відо­браження схованої за явищами сутності. Цей новий принцип став теоретико-пізнавальним методом класичної науки.

В області соціально-політичних вчень гуманізм епохи Від­родження проявився в розвитку теорії держави й утопічних соці-

12

13

алістичних ідей. Італійський історик Ніколо Макіавеллі (1469-1527) та французький соціолог Жан Боден (1530-1596) обґрунто­вують вчення про централізовану державу, яку розглядають як головне знаряддя в боротьбі проти гегемонії церкви.

Соціалістичні утопічні ідеї про побудову справедливого сус­пільства розвивають англійський гуманіст Томас Мор (1479-1555), італійський чернець Томазо Кампанела (1568-1639) та ні­мецький реформатор Томас Мюнцер (1490-1525).

Приступаючи до вивчення філософії Нового часу, зверніть увагу на те, що в цей період відбувається перехід до великої ма­шинної індустрії і викликаних цим змін соціально-економічних відносин. Наука стає символом Нового часу. Спираючись на нау­ку, філософія ставить завдання збільшення влади суспільства над природою та інтелектуальним удосконаленням людини.

Наука потребувала нової методології пізнання, яку розроби­ли Френсіс Бэкон, Рене Декарт і Бенедикт Спіноза. У філосо­фії розвиваються два напрями в теорії пізнання —. сенсуалізм і ра­ціоналізм.

Родоначальником філософії і науки Нового часу став Бекон (1561-1626), який відродив матеріалізм, що почався з античності. Матерію він розглядав як активне начало, невід'ємне від руху.

Розчищаючи ґрунт для нової науки, Бекон здійснив «велике відновлення наук». Свій задум він втілив у «Новому органоні». На шляху пізнання природи існують перешкоди - це засміченість свідомості людей «ідолами» (або примарами), перекрученими образами дійсності і неправильними уявленнями. Бэкон виділив чотири види «ідолів».

У центрі філософських поглядів Бекона був індуктивний ме­тод (проходження пізнання від часткового до загального), спря­мований на експериментальне, емпіричне дослідження природи.

На відміну від такого підходу, Декарт (1596-1650) прагнув розробити універсальний метод пізнання, виходячи з раціоналіз­му (лат. rationalis - розумний, доцільний, обґрунтований), який єдиним джерелом достовірного знання визнає розум.

Декарт вважав, що в людському пізнанні є кілька первісних ідей, у першу чергу ідея Бога. Основним методом пізнання він вважав дедукцію, тобто рух пізнання від загального до окремого.

Основна риса філософії Декарта - дуалізм. Існують, вважав ін незалежно одна від одної дві субстанції: духовна і матеріаль­на, душа і ^тіл0-

Спіноза (1632-1677) переборов дуалізм Декарта, він довівши,

_шо світ вічний і є єдиною, неподільною субстанцією, вічною в часі і нескінченною в просторі. Як раціоналіст, він вважав, що в самому розумі закладена відповідність утворених ідей із сутністю пізнаваних речей. Критерієм істини для Спінози є розум, універ­сальним методом пізнання - математика, точніше, геометрія.

Подальший розвиток філософії Нового часу рухався в двох напрямах. Перший: Ф.Бекон - Дж. Локк - французькі матеріаліс­ти XVIII ст. - сенсуалізм Дж. Берклі та Д. Юма - класична німе­цька філософія (Л. Фейербах). Другий: Р. Декарт - Б. Спіноза -Г. Лейбніц - класична німецька філософія (І. Кант, Г. Гегель).

Вивчаючи рекомендовану літературу, зверніть увагу на фра­нцузьку філософію XVIII ст., яка ввійшла в історію як епоха Про­світництва. Вона не була однорідною. Найбільш радикальна час­тина просвітителів стояла на позиціях матеріалізму й атеїзму: 77. Гольбах, К. Гельвецій, Ж. Ламетрі, Д. Дідро. Менш радикальна: Ш.Монтеск'є, М.Вольтер, Ж.-Ж. Руссо - була на позиціях ідеалі­зму і деїзму. Деїзм (лат. deus - Бог), допускав існування Бога як першопричини світу, заперечував його наступне втручання в природні і соціальні процеси.

Французька філософія відстоювала вільнодумство. Вона да­ла науково-матеріалістичне пояснення світу, піддаючи критич­ному аналізу релігію.

При вивченні третього питання «Німецька класична філосо­фія» варто знати, що наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст. німецькими мислителями був створений спадкоємний ряд філософ­ських систем, які прийнято називати класичною філософією. її осно­вними рисами були: а) відродження діалектики; б) критика повсяк­денного (того, що не суперечить здоровому глузду) мислення; в) пра­гнення подати філософію як систему наукового знання.

Родоначальником німецької класичної філософії є І. Кант (і /24-1804). На початковому етапі своєї діяльності, у так званий «докритичний» період (до 70-х років XVIII ст.), він займався пе­реважно природно-науковими проблемами: він обґрунтував за-іежність морських припливів і відливів від положення Місяця,

14

15

розробив гіпотезу про походження Сонячної системи з газової туманності (згодом відому як гіпотеза Канта - Лапласа).

У «критичний» період (з початку 70-х років) Кант переосми­слює попередню теорію пізнання і роль людини як суб'єкта пі­знання. Основна риса цього періоду - агностицизм. Світ, що пі­знається, Кант поділяє на явища (речі, як вони існують для свідо­мості) і «речі в собі» (речі як вони існують самі по собі). «Речі в собі», впливаючи на органи чуттів, викликають відчуття, але від­чуття і навіть судження не дають людині достовірного знання про «речі в собі».

Наше мислення прагне досягти абсолютного знання про «ре­чі в собі», але не може вийти за межі явищ, що формують нашу свідомість, за межі досвіду. Воно впадає в антиномію (нерозв'я­зане протиріччя) бо можна довести, що людина має волю і не має її, що світ скінченний і нескінчений, що існує першопричина (Бог) і що вона не існує.

Крім світу, даного нам у відчуттях, є й інший світ - світ волі, який пізнається практичним розумом. Кант вчить, що людина має автономну волю. Під тиском волі практичний розум керує вчинками людини в суспільстві, які підпорядковуються мораль­ним законам і пред'являють до людини певні категоричні вимоги або категоричний імператив (грецьк. kategorikos - рішучий, безу­мовний + лат. imperativus - веління, вимога). Імператив ствер­джує: «Роби так, щоб твоя поведінка могла стати загальним зако­ном. Підходь до інших так, як ти хотів би, щоб вони підходили до тебе. Знай, що своїми вчинками ти формуєш спосіб дії інших і створюєш форму, характер взаємних відносин».

Як бачимо, Кант, обґрунтовуючи вчення про людину і її пі­знання, розділив світ природи і світ людини, що знаходяться в протиріччі.

Ці протиріччя намагалися вирішити Й Фіхте (1762-1814) та Ф. Шелінг (1775-1854). Але вдалося це зробити тільки Г. Гегелю (1770-1831).

Своїм головним завданням Гегель вважав створення діалек­тики як науки, системи і логіки. Для цього йому знадобилося охопити всі знання і всю людську культуру в їх розвитку, крити­чно переробити їх і створити складну філософську систему, в якій розвиток світу подається як розвиток абсолютної ідеї (духу).

філософська система Гегеля починається із вчення про логі-

Пе питання він вирішує з позиції ідеалізму. Логіка в цілому лючає об'єктивну логіку (вчення про буття і сутність) і суб'єк­тивну логіку (вчення про поняття).

Об'єктивна логіка - це логіка доприродного світу, що пере­буває в стані до створення світу Богом. Це є абсолютна ідея. Бог і абсолютна ідея тотожні як першопричини, але водночас різні у своєму стані. Бог завжди дорівнює самому собі, тоді як абсолют­на ідея безперервно розвивається від абстрактних і бідних за змі­стом визначень до більш повних і конкретних.

Після «роботи» об'єктивної логіки до справи долучається су­б'єктивна логіка (вчення про поняття). Вона проходить той самий шлях за допомогою понять, суджень та умовиводів і одночасно відображає історію практичного руху культури, в процесі якої людина освоює (пізнає) світ.

Саморозвиток ідеї приводить логіку до кінцевого пункту -виникає природа. Поняття природи у Гегеля незвичайне. Це інша форма буття, ідеї. Зміст і значення природи в тому, щоб опосере­дковувати собою божественний і людський дух у їх розвитку -розгортанні ідеї.

Метою діалектичного розвитку абсолютної ідеї є усвідом­лення й абсолютне пізнання свого власного шляху. Це усвідом­лення має відбуватися у формі, що відповідає змісту ідеї. Рухаю­чись до абсолютного самопізнання, дух сам знаходить для себе необхідні форми. Це споглядання, уявлення і понятійне мислен­ня, які одночасно є і ступенями самопізнання духу.

На етапі споглядання дух з'являється у вигляді мистецтва, на етапі уявлення - у вигляді релігії і на вищому етапі - у вигляді філософії. Філософія - це вершина світової історії і культури й кінцева стадія самопізнання - абсолютна істина.

Грандіозна філософська робота, здійснена Гегелем, привела його до висновку про розумність світу, яке він висловив у афори­змі: «Усе дійсне - розумне, усе розумне - дійсне». При цьому у процесі розумного розвитку ідеї переборюється зло і недоскона­лість світу.

Філософія Гегеля мала величезне значення для розвитку всієї Духовної культури Європи. Але філософське осмислення світу не

16

17

має межі. І гегелівська філософія була не тільки розвинута далі, але й піддана критиці.

Л. Фейербах (1804-1872) свою діяльність спрямував на кри­тику християнської релігії, ідеалізму Гегеля й утвердження ан­тропологічного матеріалізму. Він вважав, що для релігії й ідеалі­зму загальною основою є абсолютизація людського мислення, протиставлення його людині і перетворення в самостійно існую­чу сутність.

Причина і таємниця релігії й ідеалізму знаходяться на землі. Людина як родова істота у своїй діяльності лише опосередковано пов'язана з ідеєю, із загальним, котре переважає над одиничним. Люди не розуміють, що ці загальні ідеї є їхнім же витвором, і приписують їм надприродні властивості, перетворюючи їх в аб­солютну ідею Бога.

Щоб перебороти таке розуміння ідеї, треба зрозуміти люди­ ну з її мисленням як земну істоту. Предметом філософії мають бути не дух, не природа, а людина. ,

Людина для Фейербаха - це духовно-природна істота, най­важливішою характеристикою якої є чуттєвість. Люди зв'язані між собою природними зв'язками насамперед почуттям любові. Разом з тим Фейербах нехтує дуже важливою особливістю люди­ни - її соціальною сутністю.

* * *

Довідкова література:

История философии. - М., 1999.

Історія філософії. - К., 2002.

Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М., 2001. Ст.: «Античная философия», «Философия», «Схоластика», «Классиче­ская немецкая философия» «Философия Нового и новейшего време­ни» и др.

Філософський енциклопедичний словник. - К., 2002. Ст.: «Філософія», «Відродження», «Німецька класична філософія» та ін.