Тема 8. Пізнання і його основні форми

1. Пізнання як ставлення людини до світу. Суб'єкт і об'єкт пізнання.

2. Почуттєве і раціональне пізнання та їх форми.

3. Проблема істини у філософії та науці.

При вивченні питання "Пізнання як ставлення людини до світу. Суб'єкт і об'єкт пізнання" належить зрозуміти, що ви­вчення сутності пізнання є одним із основних завдань філософії. Теорія пізнання (гносеологія або епістемологія) є найважливішою частиною багатьох філософських систем, а часом - основним їх компонентом.

Пізнання - це сукупність процесів, завдяки яким людина отримує, переробляє і використовує інформацію про світ і про саму себе.

Пізнавальна активність, у кінцевому підсумку, спрямована на задоволення матеріальних і духовних потреб та інтересів людей, що виникають у ході історичного розвитку, і в цьому сенсі нероз­ривно пов'язана з доцільною практичною діяльністю. Остання є історичною передумовою, основою і найважливішою метою пі­знання.

Конкретні речі, явища, процеси, на які безпосередньо спря­мована пізнавальна активність людей, прийнято називати об'єк­том пізнання. Той, хто здійснює пізнавальну діяльність, є су­б'єктом пізнання.

Суб'єктом може бути окремий індивід, соціальна група (на­приклад, співтовариство учених) чи суспільство в цілому. Отже, пізнання - це специфічна взаємодія між суб'єктом і об'єктом, ос­новна мета якої полягає в забезпеченні відповідно до потреб су­б'єкта, моделей і програм, які керують освоєнням об'єкта.

Таким чином, гносеологія вивчає особливий тип відносин між суб'єктом і об'єктом - пізнавальний. "Відносини пізнання" містять у собі три компоненти - суб'єкт, об'єкт і зміст пізнання (знання). Для з'ясування сутності пізнання слід проаналізувати відносини між: а) суб'єктом, що отримує знання, і джерелом

60

61

знання (об'єктом); б) між суб'єктом і знанням; в) між знанням і

об'єктом.

У першому випадку мета полягає в тому, щоб пояснити, як стає можливим перехід від джерела до "споживача". Для цього необхідно теоретично пояснити, яким чином зміст пізнаваних ре­чей і явищ переноситься до свідомості і перетворюється у ній

зміст знання.

При розгляді другого типу пізнавальних відносин, виникає комплекс питань, пов'язаних, з одного боку, з освоєнням люди­ною вже готових, наявних у культурі масивів знань (у книгах, таблицях, касетах, ЕОМ тощо), з іншого - з оцінкою суб'єктом тих чи інших знань, їхньої глибини, адекватності, міри засвоєння, повноти, достатності для вирішення тих чи інших завдань.

Щодо відносин між знанням і об'єктом, то вони підводять до проблеми вірогідності знання, істини та її критеріїв.

При вирішенні гносеологічних проблем слід враховувати на­ступне:

• об'єкт пізнання (речі, природні і соціалйні явища, знакові структури) існує поза і незалежно від суб'єкта і самого процесу пізнання. Звідси методологічна вимога - речі і явища слід пізна­вати об'єктивно, тобто такими, якими вони є самі по собі. В ре­зультати, одержані у процесі пізнання, людина не повинна вноси­ти нічого від себе;

• реальність треба пізнати такою, якою вона є. Це поло­ження є висновком зі всієї історії пізнання і практики людства. Людина здатна адекватно, з необхідною в кожному конкретному випадку повнотою пізнавати природне і суспільне буття. Не існує жодних принципових обмежень на шляху нескінченного руху су­б'єкта до більш адекватного і вичерпного осягнення реальності;

- суб'єкт у процесі пізнання є активним. Духовно-теоретичне і духовно-практичне освоєння світу людиною містить у собі дія­ льність, пов'язану з одержанням інформації про світ і саму себе, а також різноманітні форми творчості, конструювання нових пред­ метних реалій "світу культури".

У гносеології суб'єкт є не тільки системою, яка отримує, збе­рігає і опрацьовує інформацію (подібно до будь-якої живої сис­теми). Суб'єкт - це насамперед суспільно-історичний феномен, наділений свідомістю, здатний до цілеспрямованої, предметної,

творчої діяльності. З цієї точки зору, суб'єкт пізнання - це не тільки окрема людина, але й соціальна група, прошарок, суспіль­ство тієї чи іншої історичної епохи.

Якісно по-новому підходить сучасна теорія пізнання і до роз­гляду природи об'єкта. Для суб'єкта не байдуже, є щось актуальне об'єктом пізнання чи ні. З гносеологічної точки зору ця різниця ста­новить спеціальний інтерес.

Все викладене вище дозволяє сформулювати загальну зако­номірність пізнання, яка свідчить про те, що ступінь предметно­го освоєння реальності в практиці людей виокремлює ту сукуп­ність вимірів об'єкта, яка є в кожну дану епоху основою його ві­дображення у свідомості людей. Людина вступає в контакт з об'­єктами (речами, явищами, процесами) природного і суспільного буття у всій їх нескінченній складності. Спонукувана до діяльно­сті своїми матеріальними і духовними потребами, ставлячи ті чи інші цілі, людина завжди бере їх як деякий "частковий об'єкт" або "предмет".

Суб'єкт і об'єкт, як протилежні сторони, мають суперечливі відносини. Суб'єкт не може впливати на об'єкт інакше як предме­тно. Це значить, що у своєму розпорядженні він повинен мати матеріальних посередників свого впливу на об'єкт, що пізнається: руки, знаряддя праці, вимірювальні інструменти, хімічні реакти­ви тощо. Прогрес пізнання неможливий без постійного розши­рення й ускладнення цього "світу посередників". Так само меха­нізм впливу об'єкта на суб'єкт передбачає свою систему посеред­ників: безпосередню сенсорну інформацію, різні знакові системи і, передусім, людську мову.

Основним пізнавальним відношенням є відношення "образ -предмет". У широкому розумінні, образом можна назвати такий стан свідомості, який так чи інакше пов'язаний з об'єктом. Стосо­вно об'єкта можна виділити три типи образів: 1) образи-знання, Що відбивають об'єктивну реальність; 2) образи-проекти, які є уявними, конструкціями, що повинні чи можуть бути втілені на практиці; 3) образи-цінності, які відображають потреби й ідеали суб'єкта.

Розглядаючи питання "Почуттєве і раціональне пізнання та їх форми", слід виходити з того, що почуттєве пізнання міс­тить у собі образи, які дають органи чуттів людини.

62

63

Основні форми почуттєвого рівня пізнання - відчуття, сприйняття та уявлення. У відчуттях кожний з органів почут­тів людини специфічним для неї способом відбиває окремі влас­тивості речей (колір, звук, запах, твердість). Сприйняття - цілі­сне відображення властивостей і ознак предмета. Уявлення - на­очний цілісний образ речі, що виникає на основі уяви і минулого почуттєвого досвіду, що зберігається і відтворюється у пам'яті.

Почуттєві образи людини, на відміну від образів, що дають органи почуттів у тварин, опосередковані соціальним досвідом і мають внутрішню активність. Базовою формою почуттєвого пі­знання є відчуття, які забезпечують безпосередній зв'язок свідо­мості з об'єктивною реальністю і виступають як єдиний зовніш­ній канал, за допомогою якого можна отримати інформацію про світ.

Раціональне пізнання. Людина дістає інформацію за допо­могою природних сигналів, що йдуть від об'єктів, і штучних сиг­налів, переданих від суб'єкта до суб'єкта та функціонуючих у сис­темі людської мови. Розвиток і удосконалення мови тісно пов'я­зані з розвитком раціонального рівня пізнання. Мова - найважли­віший інформаційний посередник між суб'єктом і суспільством. Без неї неможливо оперувати готовими знаннями. Раціональне мислення - це функціонування існуючих у мові знань, пов'язаних з реальністю через посередництво почуттєвих образів, здатних відбивати недосяжне для органів почуттів.

Елементарні форми раціонального (логічного) мислення -поняття, судження й умовиводи, які виділяють і фіксують в зна­ках мови предметні ознаки речей.

Поняття відбиває істотні ознаки речей, тобто ті, що є не­обхідними і достатніми для їхньої відмінності у певному відно­шенні. У поняттях ніби концентруються, підсумовуються наші знання. Судження, фіксуючи будь-які ознаки предмета, затвер­джує чи заперечує яку-небудь інформацію про об'єкт пізнання: "троянда червона", "метафізика заперечує протиріччя як джерело розвитку", "атом є невичерпним".

Умовивід - це пов'язування суджень (оперування ними), ре­зультатом чого є нове знання без звернення до свідчень, що їх надають органи почуттів. Наприклад, ще в давні часи був зроб­лений висновок (судження) про те, що Земля має форму кулі. Цей

висновок одержали в такий спосіб. Відомо, що кулясті тіла відки­дають тінь у формі диска. Земля під час місячних затьмарень від­кидає тінь у формі диска. Значить, вона кругла.

Людське пізнання є єдністю почуттєвого і раціонального. Люди ставлять завдання перед пізнанням і тлумачать його ре­зультати на рівні раціонального мислення, а необхідну інформа­цію дістають за допомогою органів почуттів. Учений не просто дивиться в мікроскоп, він перевіряє якесь припущення (гіпотезу), виконує логічно обґрунтовану програму дослідження, витлумачує побачене у світлі певних понять і теорій.

При вивченні питання "Проблема істини у філософії та на­уці" варто виходити з того, що основними характеристиками від­носин між пізнавальним образом, людськими знаннями і об'єктом є істина і помилка.

Істинним є образ, адекватний об'єкту, що відображається. Образ, що не відповідає своєму об'єкту, розглядається як помил­ка. Ці, на перший погляд, прості визначення породжують складні проблеми, як тільки постає питання про те, чим є така відповід­ність і який механізм її встановлення.

Відповідність означає збіг ознак образа й об'єкта. Якщо з ко­жною з ознак поняття співвідносяться ознаки об'єкта і навпаки, то поняття відповідає об'єкту. Будь-який об'єкт має багато якос­тей, є багатовимірним, багатоякісним, невичерпним у своїх влас­тивостях, зв'язках і відносинах. Знання ж про нього містить кін­цеву кількість інформації. Виходячи зі сказаного, можна визна­чити основну проблему теорії істини: як можна встановити від­повідність кінцевого за своїм змістом знання об'єкта, що є не­скінченним? Для її вирішення необхідно розглянути основні ха­рактеристики істини: об'єктивність, конкретність і перевірка практикою.

Під об'єктивністю істини розуміється такий зміст наших знань, який, відбиваючи дійсний стан речей, не залежить від су­б'єкта пізнання, тобто не залежить ні від людини, ні від людства.

Та найважливіша обставина, що характеристика будь-якого образу як істинного чи помилкового, може бути дана не взагалі, а тільки стосовно певних умов пізнання, того чи іншого зрізу об'­єкта. Маючи на увазі цю обставину, в філософії говорять про

64

65

конкретність істини, про те, що не існує абстрактної істини, вона завжди конкретна.

Відповідність образа предмету встановлюється за допомогою практичної діяльності. Практика - об'єктивний критерій істини. Існує безпосередня й опосередкована практична перевірка істини. Якщо досліджуваний предмет на практиці виявляє себе саме так, як передбачалося, це значить, що наші уявлення про нього є іс­тинними.

# # #

Довідкова література:

Современный философский словарь. - М., 2004. Ст.: «Объект», «Отношение», «Отражение», «Познание», «Понятие», «Практика», «Рациональное», «Рефлексия», «Субъект», «Сужде­ние», «Умозаключение».

Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М., 2001. Ст.: «Истина», «Теория информации», «Рационализм», «Сенсуализм», «Теория познания», «Объект», «Субъект».

Філософський енциклопедичний словник. - К., 2002. Ст.:

«Істина», «Раціоналізм», «Теорія пізнання», «Суб'єкт», «Об'єкт».

,ф,