Професор

Професор (від лат. рrofessor – викладач, вчитель) – вчене

звання (науково-педагогічне), посада викладача вищого навчального закладу чи співробітника наукової установи. Професор веде навчальну та методичну роботу, читає лекційні курси, проводить наукові дослідження, керує самостійною підготовкою та науково-дослідною роботою студентів, підготовкою наукових та педагогічних кадрів.

Термін “професор” уперше стали вживати в Римській Імперії (середина І ст. до н.е. – кінець V ст.), де професорами називали вчителів граматичних шкіл, вчителів-наставників. Згодом професорами називали вчителів духовних шкіл, а з XII ст. – викладачі університетів. Термін “професор” був синонімом вчених ступенів магістра чи доктора наук.

Офіційно звання професора почали присвоювати викладачам університетів з XVI ст. До того їх здебільшого називали докторами або магістрами.

У вузах і науково-дослідних інститутах СРСР звання професора спочатку присвоювали кваліфікаційні комісії народних комісаріатів. А згідно з Постановою РНК СРСР від 26 квітня 1938 р. їх функції було передано Вищій атестаційній комісії (ВАК) СРСР. Відтоді звання професора присвоюється Вищими атестаційними комісіями за поданням Вчених рад ВНЗ чи науково-дослідних установ.

Професорів у царській Росії, до якої входили більша частина України, поділяли на ординарних – повноправних членів академічного сенату і екстраординарних – не членів сенату, що отримували значно нижчу платню.

Доцент

Доцент (від лат. docere “навчати”) – вчене звання викладачів вищих навчальних закладів, які виконують функцію університетських лекторів; вчене звання співробітників наукових установ; посада у вищих навчальних закладах.

У царській Росії Університетським статутом 1863 р. було введено посаду доцента, яким вважали штатних університетських викладачів, що мають вчений ступінь магістра. Університетським статутом 1884 р. звання до­цента було ліквідоване і введене звання приват-доцента, яке збереглося до 30-х років ХХ ст.

Приват-доцент (від лат. privatum – “приватний” і docent – “вчитель”) – учене звання позаштатного викладача в університетах та деяких інших навчальних закладах царської Росії, введене за ініціативою М. I. Пирогова з метою розширення кола викладачів, здатних читати лекційні курси поряд з професорами та доцентами.

У США, Польщі посаді доцента приблизно відповідала посада ад'юнкт-професора (від англ. associate professor, Assoc. Prof.), у Франції – maître de conférences.

5.4. Наука і освіта в Україні у XIX–XX ст.

У Росії, до складу якої входила більша частина сучасної України, як і в інших країнах, величання викладачів звертаннями на кшталт “магістр”, “доктор”, “професор” увійшло в обіг раніше, ніж було офіційно визнане. Перші вчені ступені тут було узаконено 20 січня 1819 р. “Положе­нием о производстве в ученые степе­ни”, що проіснувало до 1884 р., коли його зміст перейшов остаточно до університетського статуту (рис. 5.10).

Рис. 5.10. Вчені ступені, передбачені “Положе­нием о производстве в

ученые степе­ни”

По­ложенням передбачалося три категорії наук (відповідно до кількості тодішніх факультетів) – філософські, медичні та юридичні. З кожної категорії призначалися публічні іспити у присутності усіх членів факультету. Вищий ступінь присвоювали лише тому, хто мав попередній. Були визначені і можливі терміни здобуття вченого ступеню. Дійсного сту­дента допускали до кандидатського іспиту лише через рік, кандидата до магістерського – через два, магістра до “докторського” іспиту – через три роки.

Склавши усні та письмові іспити, здобувачі вченого ступеню магістра чи доктора мали підготувати дисертацію і після схвалення факульте­том захистити її публічно. У 1820 р. було введено правило, згідно з яким особи, що бажають обійняти посаду професора, повинні мати ступінь доктора чи магістра.

У 1844 р. залишено ли­ше три вчених ступені – кандидата, магістра і доктора та скорочено термін їх здобуття. Магістром тепер можна було стати через рік після закінчення університету, доктором – ще через рік. У 1864 р. затверджено нове поло­ження про здобуття наукових ступенів. Було скасовано іспит на ступінь доктора, залишився лише публічний захист дисертації з призначенням двох офіційних опонентів.

Н аукові ступені та вчені звання в Російській імперії давали право на отримання відповідного класу на державній службі (рис. 5.11).

Рис. 5.11. Відповідні класи державної служби при отриманні вченого ступеню чи звання

Особи, що мали сту­пені чи звання, звільнялися від спеціальних іспитів, необхідних для отримання чина колезького асесора чи статського радника. Професорам і докторам присвоювали певні чини, вони носили формені мундири. Ректор мав чин 5-го кла­су, ординарний професор – 7-го, екстраординарний професор, ад'юнкт, проректор – 8-го класу. Це відкривало шлях до дворянства: чин 9-го класу на­давав персональне дворянство, 4-го класу – спадкове дворянство.

Прийнята в Російській імперії система вчених ступенів та наукових звань загалом відповідала європейській, проте відзначалася більшою вимогливістю. Зарубіжні вчені ступені в Росії оцінювалися на щабель нижче: ступені бакалавра і ліценціата прирівнювалися до російського кандидата, а доктора – до магістра. Тому той, хто повертався з-за кордону доктором, діставав у Росії після додаткових іспитів ступінь магістра.

Після 25 років праці на посаді професору присвоювали звання заслуженого з правом виходу на пенсію із збереженням повної зарплатні. (У Краківському університеті, наприклад, обрані на посаду доктори, що пропрацювали на кафедрі не менше як 20 років, діставали почесне звання “батьків університету”).

За університетським статутом 1906 р., здібним студентам після закінчення університету пропонували залишитися при кафедрах на 4 роки для “приготов­ления к профессорскому званию”. Спочатку потрібно було скласти усний іспит на ступінь магістра і захистити магістерську дисертацію, якою слугувала переважно опублікована робота. В особливих випадках, коли здобувач був доб­ре відомим, йому відразу присвоювали ступінь доктора (наприклад, статистик А. А. Чупров, економіст П. Б. Струве).

Випускникам учительського інституту при Московському університеті присво­ювали титул бакалавра. Бакалаврами називали також викладачів духовних академій.

З установленням радянської влади і проведенням «революційних» реформ у системі освіти поширюється відмова від атестатів при прийомі на навчання та від диплому при призначенні на роботу, розформовуються всі університети і на їхній основі створюється мережа вузькопрофільних інститутів, знецінюються наукові ступені та вчені звання.

Цю помилку скоро відчули, тому вже у 1925 р. було запропоновано впровадити у всі ВНЗ посаду доцента, що було затверджено постановою РНК СРСР від 22.08.1930 р. У 1933 р. було відновлено діяльність більшості університетів.

У 1934 р. в СРСР знову були запроваджені звання асистента, доцента і професора. Згідно з інструкцією Всесоюзного комітету по вищій технічній освіті при ЦВК СРСР від 10.06.1937 р., вчені звання зберігалися за їх власниками протягом 5 років з моменту припинення роботи у ВНЗ чи НДІ. Постановами РНК СРСР від 20.03.1937 та 26.04.1938 рр. було затверджено порядок присудження наукових ступенів кандидата та доктора наук, який із незначними змінами зберігався понад 50 років.

Щодо наукових ступенів, то на території сучасної України дипломи доктора філософії, права та інших наук до 1918 р. видавали у Харківському, Київському св. Володимира та Одеському (Новоросійському) університетах, до 1939 р. – у найстарішому університеті України – Львівському (нині Львівський національний університет імені Івана Франка), до 1941 р. – у Чернівецькому університеті.

Після жовтневої революції 1917 р. було повністю ліквідовано українську університетську систему самоврядування та автономію, а майбутніх викладачів стали готувати “Інститути народної освіти”. У 1934 р. деякі вузи (інститути народної освіти) перейменували в університети і стали повертати вчені ступені, однак при цьому не йшлося про повернення університетської автономії та самоврядування.

У 1934 р. партійними органами СРСР було прийнято рішення запровадити значно меншу, спрощену дисертацію і ступінь, якому дали назву “кандидат наук”. Першопочатково це було зроблено для того, щоб полегшити здобуття вченого ступеня малограмотними претендентами та дати їм право займати посади доцента і професора, інші керівні посади в навчальних і наукових закладах.

Право присудження наукових ступенів, яке в усьому світі належить ректорам університетів, в СРСР передали спеціально створеним адміністративним органам – Кваліфікаційним комісіям, пізніше – Вищій Атестаційній Комісії у Москві.

Двоступенева система, запроваджена в часи СРСР для слабкопідготовлених претендентів, з часом втратила своє первісне призначення – завдяки активній діяльності науковців. Незважаючи на партійний диктат в науці, вона перетворилася на досить логічну обґрунтовану систему, яка була досить ефективною протягом десятиліть у республіках СРСР, у тому числі в Україні, і діє тепер.

Термін “кандидат наук” набув поширення не тільки в СРСР, але і в країнах соціалістичного табору. Через відсутність ідентичних наукових ступенів у зарубіжних країнах сьогодні деколи виникають труднощі при укладенні міждержавних домовленостей про взаємне визнання наукових ступенів, у процесі їх нострифікації. Деколи аналогом ступеня “кандидат наук” вважають передбачений Болонським процесом ступінь ”Doctor Philosophy” (Ph.D.).

Несприятливі історичні умови (відсутність власної централізованої держави, належність окремих українських земель до різних державних утворень) були однією із причин того, що вища освіта, а отже, і наука, в Україні розвинулись пізніше, ніж у Західній чи Центральній Європі.

Першим навчально-науковим осередком, що досягнув університетського рівня, в Україні стала Києво-Могилянська Академія. Це відбулося на початку VII ст. У тому ж сторіччі у 1661 р. з’явився і Львівський університет. Більшість інших університетів були створені вже у XIX ст. у східній та західній частинах України, які входили на той час відповідно до складу Російської та Австро-Угорської імперій відповідно.

У радянські часи вища освіта і наука в Україні швидко розвивалися. У десятки разів збільшилась кількість вищих навчальних закладів, у сотні разів – чисельність студентства та викладацького складу. При цьому пріоритетний розвиток забезпечувався технічним, технологічним, медичним, педагогічним та військовим вищим навчальним закладам. Великого поширення набули вечірні та заочні форми навчання, які з часом ставали поєднанням навчальних закладів з промисловими та сільськогосподарськими підприємствами.

Аналіз ситуації в науці показує, що запровадження після жовтневої революції двох рівнів наукових ступенів різко змінило положення науковців, насамперед це виразно позначилося на їхніх вікових характеристиках. Ці зміни тривають і досі, вже після розпаду СРСР, їх можна спостерігати на прикладі українських вищих шкіл. В СРСР з 1934 р. по кінець 1986 р. було захищено близько 518 тисяч дисертацій (близько 11 тис. за рік – за винятком воєнних років), у т.ч. 473 тис. кандидатських дисертацій і 45 тис. докторських. Відношення докторів до кандидатів наук становило 1 : 10.

Для порівняння, на 1 жовтня 2010р. в економіці України працювало 14 418 докторів наук, що на 4,0% більше, ніж на відповідну дату минулого року. У 2010 р. диплом доктора наук отримала 491 особа. У суспільних науках працювали 42,8% докторів наук, у технічних – 11,8%, природничих – 15,5%, медичних – 14,6%, сільськогосподарських – 3,3%, у гуманітарних науках – 12,0%. Середній вік чоловіків докторів наук на момент отримання диплома становив 49 років (жінок – 47 років).

За незначного  збільшення кількості професорів (на 0,2%)  і  старших  наукових  співробітників (1,7%)  чисельність  доцентів  зросла  майже  на чверть проти 2009р. (відповідно 9 434, 2 286, 2 159 осіб). При цьому число жінок доцентів стало більше на третину, старших наукових співробітників – на 5,5%.

Протягом останніх років при розподілі кількості докторів наук за віком спостерігається збільшення частки науковців пенсійного віку: серед чоловіків вона становить 58,0% (у 2009р. – 54,8%), серед жінок – 53,2% (52,4%), частка учених до 40 років залишається досить незначною – 3,7% (532 осіб). Середній вік на 01.10.2010р. становив 61 рік (жінок – 57 років).

Слід зазначити, що кількість докторів наук, які виїжджають з України за кордон на постійне місце проживання, з року в рік скорочується і за останні 5 років у середньому не перевищувала 6 осіб.

Контрольні запитання

1. Який історичний розвиток пройшов процес підготовки наукових кадрів у Європі?

2. Коли були засновані перші університети?

3. Як поділялись університети за типами у Європі у XIII–XVIII ст.?

4. Що таке університетське самоврядування?

5. Якими були основні види навчання в університеті у Євпропі у XIII–XVIII ст.?

6. Скільки факультетів і які з них мали середньовічні університети?

7. Що передбачає навчальний цикл “артистичних” (підготовчих) факультетів середньовічних університетів?

8. Що розуміють під терміном “бакалавр”?

9. Яка хронологія впровадження освітнього рівня “бакалавр”?

10. Які різновиди ступеню бакалавра існували у ХІІІ ст.?

11. Які різновиди ступеню бакалавра у ХV ст.?

12. Як трактують термін “магістр”?

13. Яка хронологія впровадження освітнього рівня “магістр”?

14. Що розуміють під терміном “ліценціат”?

15. Коли було запроваджено науковий ступінь “кандидат наук”?

16. Яка хронологія впровадження освітнього рівня “доктор”?

17. Які вчені ступені передбачені “Положе­нием о производстве в ученые степе­ни”?

18. Що передбачають класи державної служби при отриманні вченого ступеню чи звання?

19. Що розуміють під вченим званням “приват-доцент”?

20. У якому випадку присвоюється вчене звання доцента?

Тести

1. Які з варіантів відповідей є науковими ступенями в Україні?

а) професор і доцент;

б) доктор наук і професор;

в) доктор наук і кандидат наук;

г) кандидат наук і доцент.

2. Які з варіантів відповідей є вченими званнями в Україні?

а) професор і доцент;

б) доктор наук і професор;

в) доктор наук і кандидат наук;

г) кандидат наук і доцент.

3. Наука та освіта є цілісним комплексом, який існує ще з часів:

а) Античності;

б) Середньовіччя;

в) Ренесансу;

г) Просвітництва.

4. У Середньовіччя термін “бакалавр” трактувався як:

а) королівський воїн, що самостійно домігся звання дрібнопомісного дворянина (bas cavalier);

б) відважний вояка, що домігся звання дрібнопомісного зброєносця;

в) зброєносець шляхетного роду, що самостійно домігся звання шляхетного дворянина (bas cavalier);

г) зброєносець шляхетного роду, що самостійно домігся звання дрібнопомісного дворянина (bas cavalier).

5. Ліценціат – це науковий ступінь, прийнятий у системі вищої освіти:

а) Франції, університетах Австрії, Фінляндії, Швейцарії;

б) Англії, університетах Італії, Іспанії, Німеччини;

в) Франції, університетах Португалії, Чехії, Польщі;

г) Латвії, університетах Литви, Угорщини, Чехії.

6. Перші вчені ступені у Росії було узаконено:

а) 20 січня 1919 р.;

б) 20 лютого 1819 р.;

в) 20 січня 1819 р.

г) 20 лютого 1919 р.

7. Найстарішим університетом у світі є університет:

а) Оксфорд у Великобританії;

б) Сорбонна у Франції;

в) Кембридж у Великій Британії;

г) Аль-Каруїн у місті Фес (Марокко).

8. У ХІІІ ст. ступінь бакалавра вважався:

а) найвищим університетським ступенем;

б) найнижчим університетським ступенем;

в) найвищими науковим ступенем;

г) найнижчим науковим ступенем.

9. Ліценціат трактується як:

а) перший учений ступінь у деяких країнах, що присвоюється на третьому-четвертому році навчання у вищому навчальному закладі і дає право викладати в середньому закладі;

б) другий учений ступінь у деяких країнах, що присвоюється на третьому-четвертому році навчання у вищому навчальному закладі і дає право викладати в середньому закладі;

в) перший учений ступінь у деяких країнах, що присвоюється на першому-другому році навчання у вищому навчальному закладі і дає право викладати в середньому закладі;

г) третій учений ступінь у деяких країнах, що присвоюється на четвертому-п’ятому році навчання у вищому навчальному закладі і дає право викладати в середньому закладі.

10. Вчені ступені, передбачені “Положе­нием о производстве в ученые степе­ни”:

а) бакалавр, магістр, доктор;

б) бакалавр, магістр, професор;

в) дійсний студент, магістр, доктор;

г) дійсний студент, магістр, кандидат наук.

11. Об’єднання викладачів між собою та викладачів зі студентами з метою здобуття нових знань – це:

а) інститут;

б) академія;

в) училище;

г) університет.

12. Розрізняли два різновиди ступеню ба­калавра у ХІІІ ст.:

а) прості, завершені;

б) складні, вивершені;

в) прості, складні;

г) формальні, вивершені.

13. Ступінь ліценціата присвоюють особам, що склали:

а) на 1–2 році навчання у вищій школі 1–2 іспити з певних дисциплін;

б) на 1–2 році навчання у вищій школі 3–4 іспити з певних дисциплін;

в) на 3–4 році навчання у середній школі 3–4 іспити з певних дисциплін;

г) на 3–4 році навчання у вищій школі 3–4 іспити з певних дисциплін.

14. “Положе­нием о производстве в ученые степе­ни” передбачалися три вчені ступені:

а) дійсний студент, магістр, доктор;

б) учень, студент, магістр;

в) студент, магістр, професор;

г) магістр, доктор, професор.

15. Ректором першого університету у Болоньї у 1481 р. був обраний українець:

а) І. Франко;

б) В. Стефаник;

в) М. Вернадський;

г) Ю. Дрогобич.

16. Середньовічні університети складалися з 4 факультетів:

а) „творчих мистецтв”, теологічний, історичний , правничий;

б) „вільних мистецтв”, теологічний, медичний, правничий;

в) теологічний, біологічний, правничий, „добровільних мистецтв”;

г) „вільних зань”, теологічний, філософський, правничий.

17. Кандидат наук – науковий ступінь в Україні та деяких інших країнах СНД, вперше запроваджений:

а) після Жовтневого перевороту;

б) після Першої світової війни;

в) після Другої світової війни;

г) з дня проголошення Незалежності України.

18. Уже у 1925 р. було запропоновано впровадити у всі ВНЗ посаду, яка затверджена постановою РНК СРСР від 22.08.1930 р.:

а) кандидат наук;

б) професор;

в) доцент;

г) асистент.

19. Від самого початку створення вищих шкіл у Європі склалося кілька типів університетів:

а) світський тип вищої школи, республіканський тип вищої школи;

б) управлінський тип вищої школи, світський тип вищої школи;

в) монархічний тип вищої школи, світський тип вищої школи.

г) республіканський тип вищої школи, монархічний тип вищої школи.

20. Розрізняли такі види рівня бакавра у XV ст.: baccalarii formati, baccalarii cursors, currentes на:

а) на медичних факультетах;

б) на богословських факультетах;

в) на біологічних факультетах;

г) на політологічних факультетах.

Практичні завдання

1. Побудуйте хронологічну таблицю до питання “Історичний екскурс підготовки наукових кадрів у світі”.

2. Схематично відобразіть дату, місто діяльності та найменування найстаріших університетів світу.

3. Графічно відобразіть вимоги ті порядок здобуття ступеню доктора (наук) у різні часи і в різних університетах.

Рекомендована основна література:

1. Гайденко В. П. Западноевропейская наука в средние века: общ. принципы и учение о движении / В. П. Гайденко, Г. А. Смирнов ; [отв. ред. И. Д. Рожанский, А. В. Ахутин] ; АН СССР, Ин-т истории естествознания и техники. – М. : Наука, 1989. – 351 с.

2. Гуревич А. Я. История Средних веков : 2-е изд. / А. Я. Гуревич, Д. Э.  Харитонович. – М. : МБА, 2008. – 320 с. 

3. Джуринський О. М. Історія освіти та педагогічної думки / О. М. Джуринський. – М. : Владос-Прес, 2003. – 400 с.

4. Піскунов А. І. Історія педагогіки та освіти. Від зародження виховання в первісному суспільстві до кінця XX століття : навч. посіб. / А. І. Піскунов ; за ред. А. І. Піскунова. – М. : ТЦ Сфера, 2004. – 512 с.

Додаткова література:

1. Большая советская энциклопедия. – Москва. – Т. 23 (1931). – С. 362; Т. 47 (1940). – С. 426-427; Т. 56 (1936). – С. 84–102; С. 475; Т. 8 (1972). – С. 470; Т. 21 (1975). – С. 155; Т. 27 (1977). – С. 17–21.

2. Высшее образование в Европе. – Том 15. – М. : Логос, 1990. – № 3. – 118 с.

3. Кинелев В. Г. Высшее образование в России. Очерк истории до 1917 года / В. Г. Кинелев ; под ред. В. Г. Кинелева. – М. : НИИВО, 1955. – 352 с.

4. Корсак К. В. Світова вища освіта: порівняння і визнання закордонних кваліфікацій і дипломів : монографія / К. В. Корсак. – К.: МАУП-МКА, 1997. – 209 с.

5. Микитьсь В. Давньоруські студенти і професори / В. Микитьсь, К. Абрис. – К., 1994. – 288 с.

6. Українська радянська енциклопедія. – Т. 1. – К. : УРЕ, 1959. – 325 с.

7. Садовни­чий В. А. Университетское образование. При­глашение к размышлениям / В. А. Садовни­чий, В. В. Белокуров, В. Г. Сушко, Е. В. Шикин. – М. : Изд-во МГУ, 1955. – 352 с.

8. Южаков Н. С. Большая энциклопедия / С. Н. Южаков ; под ред. С. Н. Южакова и П. Н. Милюкова. – Т. 2. – СПб, 1900. – 1039 с.

9. Яблонський В. А. Вища освіта України на рубежі тисячоліть / В. А. Яблонський. – К., 1998. – 225 с.

10. Harvard University, Graduate Studies in Natural Sciences. 1995-1996. – Cambridge, Massachusets, 1995. – 59 р.

11. Jagellonian University. Guide for International Students. 1996-1997. – Cracow, 1996. – 73 р.

12. Slownik naucny. Ilustrowana Encyklopedia obecnych vedomosti. Treti dil. – Praha, 1890. – 112 p.

13. Wielka encyclopedia powszechna ilustrowana. Tom V. – Warszawa, 1891. – 732 p.