1.4. Типи процесу пізнання
Пізнання – це такий рівень функціонування свідомості, за якого одержується нове знання не тільки для окремого суб’єкта, а й для суспільства у цілому. Нові знання є наслідком людської діяльності та розвиваються з форм донаукового, повсякденного знання, спираються на індивідуальний і загальнолюдський досвід, на суспільну практику. Пізнавальне ставлення людини до світу формується за допомогою різних типів пізнання (рис. 1.14).
Міфологічне пізнання – тип пізнання, характерний для первісної культури, вид цілісного дотеоретичного пояснення дійсності за допомогою чуттєво-наочних образів надприродних істот, легендарних героїв, які у процесі міфологічного пізнання постають реальними учасниками повсякденного життя. Міфологічне пізнання характеризується персоніфікацією, уособленням складних понять в образах богів і антропоморфізмом.
Міфологічне пізнання – це пізнання езотеричне, або таємне. Воно
Рис. 1.14. Типи пізнання
передавалося через певні ритуали окремим особам і саме по собі, як належить, мало якусь надприродну силу. Міфологія і за межами первісного ладу та протягом усієї історії людства була і донині залишається суттєвим аспектом культури. Міфологію деколи розглядають як найважливіше явище в культурній історії людства.
Релігійне пізнання. Його об'єктом в монотеїстських релігіях, тобто в іудаїзмі, християнстві та ісламі, є Бог, який виявляє себе як Суб'єкт, Особа. Акт релігійного пізнання, або акт віри, має персонально-діалогічний характер.
Мета релігійного пізнання в монотеїзмі – нестворення або уточнення системи уявлень про Бога, а порятунок людини, для якої відкриття буття Бога одночасно виявляється актом самовідкриття, самопізнання і формує в її свідомості вимогу етичного оновлення. У Новому Заповіті метод релігійного пізнання сформульований самим Ісусом Христом в “заповідях блаженства”: “Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать”.
Релігійне пізнання через віру, за допомогою якої християнин сподівається поєднатися із Самим Богом як уседосконалим буттям і безмежним джерелом усіх благ. На цьому шляху він стикається з перешкодами, які пов’язані з його одночасним залученням до церковної і світської сфер. У суспільстві ці сфери життєдіяльності досить часто конфліктують одна з одною.
Вирізняють три концепції релігійного пізнання, що зумовлені вченнями про Бога в католицизмі, протестантизмі та православ’ї (рис. 1.15).
Філософське пізнання є особливим типом цілісного пізнання світу. Його специфікою є прагнення вийти за межі фрагментарної дійсності і знайти фундаментальні принципи і основи буття, визначити місце людини у ньому. Філософське пізнання ґрунтується на певних світоглядних передумовах. У процесі філософського пізнання суб'єкт прагне не тільки зрозуміти буття і місце
Концепції релігійного пізнання
КАТОЛИЦИЗМ
Для католиків Бог є абсолютно актуальною чистою сутністю, яка безмежно перевищує все створене буття і тому недосяжна для нього. Сутність Божа диференціюється шляхом співвідношення з самою собою. Як внутрішня сутність розглядаються три божественні особи (іпостасі): Отця, Сина і Святого Духа. Ненароджений Отець народжує Сина. Син народжується від Отця. Дух Святий походить від Отця і Сина як однієї причини. Відповідно до такого розуміння Абсолюту в католицизмі на сьогодні домінує схоластичний, тобто опосередкований теоретико-раціоналістичний або інтелектуалістичний шлях пізнання Бога з його створінь, Святого Письма та Святого Переказу, що був сформульований Томою Аквінським і залишається офіційною доктриною сучасної Римо-католицької Церкви. Слід зазначити, що досить впливовою альтернативою томістського інтелектуалізму в католицизмі тривалий час був напрямок екзистенційно-містичного, безпосереднього пізнання Бога, обґрунтований ще святим Августином
ПРОТЕСТАНТИЗМ
Для батьків – засновників протестантизму Лютера та Кальвіна Бог є безмежно величною істотою, перед якою має зникнути будь-яке людське Я. Саме пафосом величі живого Бога надихалася протестантська реформація з її запереченням всього людського. “Все від Бога – ніщо від людини”, – ось гасло первісного протестантизму. Й тому спасіння, за переконанням протестантів, можливе лише вірою, лише через Письмо, лише благодаттю Божою. Проте в результаті, здавалося б, повного заперечення суб’єкта, протестантизм прийшов до його абсолютного ствердження у релігійному пізнанні. Заперечення Святого Переказу як об’єктивно існуючого способу тлумачення Біблії, штовхнуло протестантизм до крайнього суб’єктивізму на шляху пізнання надприродної істини, що можна виразити формулою: “Все від Бога – через людину”. Для протестантизму релігійне пізнання цілком визначається особистою вірою людини, яка осягає Бога виключно за допомогою Святого Письма
ПРАВОСЛАВ’Я
Згідно з догматичним ученням Православної Церкви, Бог являє собою три вседосконалі особи (іпостасі) – Отця, Сина і Святого Духа, які рівною мірою володіють єдиною божественною сутністю. Сутність Божа є безмежним джерелом божественних дій (енергій) стосовно створіння. Кожна Божа особа є унікальним образом буття сутності. Особи мають і спрямовують енергії, що еманують із сутності. Православ’я проголошує абсолютний примат містико- досвідного, кардіоцентричного пізнання вірою через причастя благодатним божим енергіям. Раціонально-логічне мислення виступає тут лише як одна з багатьох і аж ніяк не першочергова сторона інтегрального богопізнання; у своїй окремості воно розглядається як недосконале, часткове
Рис. 1.15. Концепції релігійного пізнання
людини у ньому, але і показати, якими вони мають бути, тобто прагне створити ідеал.
У філософії є два основних погляди на процес пізнання (рис. 1.16).
Рис. 1.16. Підходи до проблеми пізнання у філософії
Наукове пізнання – це дослідження, характерне своїми особливими цілями й завданнями, методами здобуття і перевірки нових знань. Воно покликане прокладати шлях практиці, давати теоретичні основи для вирішення практичних проблем. Рушійною силою наукового пізнання є практика, вона дає науці фактичний матеріал, який потребує теоретичного осмислення та обґрунтування, що створює надійну основу для розуміння сутності явищ об’єктивної дійсності. Шлях пізнання визначається від живого споглядання до абстрактного мислення і від останнього – до практики. Це є головною функцією наукової діяльності.
Наукове пізнання є відносно самостійною, цілеспрямованою пізнавальною діяльністю, яка складається із взаємодії низки компонентів (рис. 1.17).