5. Етика кримінально-процесуального доказування – предмет, структура, принципи

Перед тим як винести обвинувальний чи виправдувальний вирок (суб'єкти доказування), юристи повинні виконати складну і відповідальну роботу, в процесі якої виникають специфічні проблеми, які розв'язують, послуговуючись засобами права і моралі. Досліджує їх етика кримінально-процесуального доказування, яка є галуззю юридичної етики.

Доказування є діяльністю державних органів щодо збирання, дослідження й оцінювання фактичних даних про обставини, достовірне встановлення яких необхідне для правильного вирішення справи. А норми процесуального права, що регламентують цілі, порядок, межі і зміст цієї діяльності, називають доказовим правом.

Встановлення істини у кримінальній справі є необхідною умовою справедливого судочинства, його відповідності вимогам права і принципам моралі. Судочинство демократичної держави має швидко й повністю розкрити злочин, викрити винуватих, забезпечити правильне застосування закону, щоб кожен злочинець був підданий справедливому покаранню, а жоден невинний не був притягнутий до кримінальної відповідальності і навіть не потрапив до підозрюваних.

Доказування як процесуальна діяльність здійснюється через комплекс процесуальних дій осіб, яких називають суб'єктами доказування. Залежно від процесуальних інтересів і функцій їх поділяють на дві основні групи. Суб'єктами доказування першої групи є посадові особи, які мають державні повноваження і відповідають за доказування на відповідних стадіях процесу. Це слідчий, особа, яка проводить дізнання, державний обвинувач (прокурор), суддя. До другої групи суб'єктів доказування належать обвинувачуваний, його захисник, законні представники, потерпілий і його представник тощо. У процесі доказування беруть участь свідки, експерти, спеціалісти та інші особи.

Основою доказування є діяльність органів держави, які відповідають за встановлення істини у справі. Вони здійснюють доказування на відповідній стадії процесу, зокрема збирають і перевіряють докази; проводять дії, необхідні для визнання суб'єктами доказування осіб, які належать до другої групи, і залучають їх до конкретних процесуальних дій; на основі зібраних, перевірених і оцінених доказів виносять рішення, на підставі яких відбувається перехід до наступної стадії, справу вирішують або припиняють судочинство.

Моральні проблеми, що виникають у процесі судочинства, насамперед доказування, пов'язані з пошуком істини, яка є основною проблемою в судочинстві. Проте у кримінальному судочинстві, де встановлені слідчим і судом фактичні обставини стають підставою для прийняття відповідальних рішень, що стосуються долі людини, дуже важливою є достовірність використовуваних знань. З огляду на це закон детально регламентує засоби доказування, що гарантує найдоцільніший і найефективніший з точки зору завдань судочинства порядок одержання, перевірки і засвідчення знань. Ефективність доказування залежить не тільки від фахових знань суб'єкта доказування, а й від знання ним логіки, дотримання її вимог. А це породжує нові моральні проблеми.

Логічно правильне мислення необхідне для досягнення істини у процесі судового доказування. Зрозуміло, що логічна досконалість мислення не є самоціллю, однак вона належить до моральних цінностей, а проблема правильності мислення в кримінальному процесі є проблемою не тільки юридичною, а й етичною. Адже доказування в кримінальному судочинстві забезпечує встановлення істини про обставини розслідування злочину, а також обґрунтування одержаних даних.

Судове доказування підлягає не лише логічним, а й юридичним нормам, які перебувають у зв'язку з моральними. Воно пов'язане з ризиком різноманітних помилок і неточностей, здатних спричинити негативні правові й моральні наслідки. Наприклад, невизначеність у юриспруденції поняття "доказ" породжує численні непорозуміння, ускладнює пошук істини. А між тим "зміст, що вкладається в це поняття, — за словами сучасного російського юриста Олександра Коблікова, — впливає на встановлення і реалізацію прав і гарантій учасників кримінального судочинства, що органічно пов'язано із забезпеченням демократичних принципів здійснення правосуддя, гарантій прав і законних інтересів учасників процесу". Тлумачення поняття "доказ" впливає і на розв'язання моральних проблем, що виникають у процесі судочинства.

Доказом вважають і певні факти, і знання про них, і логічне доведення, а іноді навіть увесь процес доказування. Нерідко доказ протиставляють аргументу. Мовляв, у логіці доказом вважають аргумент, а в судочинстві — фактичні дані, що містяться в законно встановленому джерелі. Все-таки доказ-факт слід розглядати не як аргумент, а як об'єктивну основу аргументу. Адже принаймні деякі факти (матеріальні докази) не можна вважати аргументами через їх нездатність потрапити до мисленої "тканини" доведення, оскільки вони є матеріальними предметами, явищами, а не думками (або з огляду на те, що вони вже втратили буття і належать минулому).

Не кожен юрист чітко усвідомлює, що, виявивши факт, необхідно закріпити знання про нього у формі відповідного судження, яке повинне бути об'єктивним за змістом, чітким і ясним, позбавленим двозначності й багатозначності. Не усвідомлюючи відмінності між фактом і знанням про нього, ототожнюючи їх, юрист, як правило, переконаний у своїй правоті навіть за умови, що його судження про факт є перекрученими. Це спричинює відхід від істини, вимог закону і моралі.

Поняття "факт" і "подія" не завжди ототожнюють. На незалежності й автономності фактів наполягають так звані фактуалісти. їх опоненти (прибічники "теоретизму") стверджують, що факти повністю залежать від теорії. Як традиційно буває у таких випадках, істину слід шукати між крайнощами: події, явища є справді незалежними, оскільки мають своє буття, без них не існує сутність, закономірні зв'язки, але вони стають промовистими лише у світлі певної версії, догадки про сутність досліджуваної справи. Тоді їх і розглядають як факти, тобто події, що мають відношення до справи.

Основу так званого теоретизму утворюють, очевидно, класовий і партійний підходи, які реалізують себе в заідеологізованих соціологічних концепціях. Так, доноси дітей на своїх батьків ("ворогів народу") комуністична ідеологія розцінювала як факти, що свідчили про винятково важливе досягнення у боротьбі сил добра проти сил зла, а батькопродавців іноді навіть проголошували героями, гідними наслідування. Автори гуманістичних соціальних доктрин, народна думка такі явища, події розглядають як факти, що свідчать про живучість сил зла.

Уникнення таких труднощів можливе за чіткого диференціювання понять "доказування", "доведення" і "доказ", уникнення двозначності у тлумаченні поняття "доказ" ("судовий доказ"), розрізняючи доказ як факт і доказ як знання про факт, аргумент. Таке розрізнення можливе лише за наявності контексту. Прибічникам "теоретизму" необхідно протиставити строгу орієнтацію на чинне (демократичне) законодавство, відмову від будь-якого іншого (класового, партійного, корпоративного, кланового тощо) підходу при вирішенні кримінальних справ. Орієнтиром юриста при вирішенні суспільних суперечностей повинні бути вимоги закону і моралі.

Численні правові та моральні проблеми породжують й інші аспекти процесу доказування і судочинства. Йдеться про предмет доказування, обставини, що підлягають з'ясуванню, роль непрямих доказів, межі доказування, моральне значення оцінки доказів за внутрішнім переконанням тощо. Особливість цих проблем можна проілюструвати, розглянувши моральні засади використання деяких видів доказів. їх поділяють на такі види: докази, що ґрунтуються на показаннях свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого; докази, що ґрунтуються на висновках експертів; речові і неречові докази тощо. Докази-факти не завжди є чимось реально існуючим і доступним безпосередньому спогляданню. Адже зв'язок, що існував між окремими фактами й утворював єдине явище злочину, на час судочинства вже втратився, став недоступним для безпосереднього сприймання слідчого, суддів. Явище злочину розпалось на факти, одні з яких перестали існувати (нанесення удару, поведінка злочинця в момент скоєння злочину, агонія жертви та ін.), а інші втратили свої первісні властивості, що цікавлять слідчого і суд. Про безпосередність пізнання таких фактів може йтися лише стосовно очевидців (свідків, потерпілого та ін.), а не стосовно суддів, слідчого. Збирають, перевіряють і оцінюють факти та відповідні докази спеціалісти, а отримують їх від інших людей, які або є "джерелами" відомостей про суттєві для справи обставини, або залучаються до їх досліджень. Тому неабияке значення мають моральні якості тих, хто оперує доказами, і тих, від кого їх одержують, а також моральні засади законодавства, яке регламентує одержання і використання доказів.

Різноманітні труднощі збирання, перевірки й оцінювання доказів дають підставу зрозуміти, чому свідчення обвинуваченого тривалий час вважалося найдосконалішим засобом досягнення істини. Проте значна кількість таких свідчень вживалась у прямому значенні цього слова. І лише в 1789 р. було зроблено перший крок щодо захисту свободи і гідності особистості обвинувачуваного. Йдеться про презумпцію невинуватості як принцип права, вперше проголошеного у Франції і закріпленого в Декларації прав людини і громадянина. У статті 9 Декларації проголошувалось, що кожна людина винуватою вважається після того, як це визнає суд, а за необхідності її арешту будь-яка строгість, яка не є необхідною, повинна каратися законом.

Доказування

Поняття

Кримінально-процесуальне доказування - це здійснювана в правових і логічних формах частина кримінально-процесуальної діяльності сторін і суду, що полягає у висуванні можливих версій щодо системи юридично-значущих обставин кримінального провадження, у збиранні, перевірці та оцінці доказів за цими версіями, а також в обгрунтуванні висновку про доведеність вини особи та йою подальшому обстоюванні у судових стадіях процесу.

Діяльність сторони обвинувачення з доказування вини особи здійснюється на виконання обов'язку, який отримав назву "тягар доказування".

За своєю гносеологічною суттю кримінально-процесуальне доказування є різновидом пізнання людиною дійсності. Тому в ньому застосовуються з урахуванням специфіки всі закони і категорії сучасної гносеології.

Водночас кримінально-процесуальне доказування не є науковим в тому розумінні, що воно:

1) не ставить перед собою мету пізнання закономірностей розвитку природи і суспільства (пізнавальна діяльність спрямована на з'ясування обставин конкретного діяння);

2) не може продовжуватися безкінечно, воно обмежене процесуальними строками;

3) здійснюється спеціальними суб'єктами, за допомогою специфічних засобів, у визначеній кримінально-процесуальним законом формі.

Але кримінально-процесуальне доказування має і багато спільного з науковим пізнанням, насамперед з історичним, оскільки досліджується подія минулого.

Сукупність правових норм, якими регламентується порядок доказування у кримінальних справах, утворює підгалузь кримінально-процесуального права - доказове право. Систему доказового права складають:

1) норми глави 4 "Докази і доказування" КПК, що регулюють загальні положення доказування: поняття доказів; предмет доказування; способи збирання доказів; правила оцінки доказів; процесуальні джерела доказів;

2) норми-засади кримінальною провадження - вільна оцінка доказів; змагальність сторін та свобода у наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; презумпція невинуватості;

3) норми, якими врегульовані права і обов'язки учасників кримінального провадження в частині доказування - наприклад, право підозрюваного, потерпілого та інших заінтересованих учасників процесу подавати докази;

4) норми, якими регламентується провадження слідчих і судових дій та інших процесуальних дій із збирання та перевірки доказів (глави 20-21, ст.ст. 351-363 КПК).

Структура

5.2.4.1. Загальні положення

Процес доказування - це шлях відтворення реальної картини події кримінального правопорушення, з'ясування її суті і вироблення на підставі цього стороною обвинувачення відповідних процесуальних рішень, а стороною захисту - своєї "захисно)"' позиції у провадженні.

Цей процес складається із комплексу процесуальних дій і відносин, що можуть бути згруповані в окремі, відносно самостійні елементи. Останні є важливими для аналізу внутрішнього змісту кримінального процесуального доказування.

Елементи процесу доказування не є етапами доказування. Етапи - це періоди пошуку істини у різних справах і в окремих стадіях кримінального процесу. Наприклад, різними є етапи доказування під час досудового розслідування і в суді; у справах про вбивство і про крадіжку.

Елементи доказування є єдиними для всіх категорій кримінальних справ. В окремих стадіях процесу вони можуть різнитися лише своєю роллю і поєднанням.

Найбільш поширеною (традиційною) є позиція вчених, згідно з якою процес доказування складається з 3 елементів: збирання, перевірка і оцінка доказів. Але така сукупність елементів не відображає повною мірою зміст доказової діяльності, що завжди здійснюється з метою спростування або доведення певної версії (гіпотези, тези), а також обгрунтування висновків у кримінальному провадженні.

5.2.4.2. Висування версій

Висування версій у кримінальному провадженні. У кожному провадженні є, як мінімум, 2 версії:

1) подія кримінального правопорушення мала місце;

2) події не було.

5.2.4.3. Збирання доказів

Збирання доказів - це здійснювана із дотриманням процесуальної форми діяльність сторін обвинувачення і захисту із пошуку та виявлення джерела фактичних даних, вилучення необхідної інформації і її фіксації.

Кримінально-процесуальний закон (ст. 93 КПК) передбачає такі способи збирання доказів.

Для сторони обвинувачення:

1) проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій;

2) витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок;

3) проведення інших процесуальних дій (наприклад, виїмки). Сторона захисту, потерпілий вправі використовувати такі способи:

1) витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб речей, копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок;

2) ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій.

Ініціювання стороною захисту, потерпілим проведення слідчих (розшукових) дій здійснюється шляхом подання слідчому, прокурору відповідних клопотань. Постанова слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій може бути оскаржена слідчому судді;

3) шляхом здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів (наприклад, огляду).

Докази можуть бути одержані на території іноземної держави в результаті здійснення міжнародного співробітництва під час кримінального провадження.

5.2.4.5. Оцінка доказів

Оцінка доказів (ст. 94 КПК) - це розумова (логічна) діяльність представників сторін та слідчою судді під час досудового розслідування, а суду у судовому провадженні, яка полягає в тому, що ці особи, керуючись своїм внутрішнім переконанням, яке грунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінальною провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів -з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідною процесуальною рішення.

Жодні докази для суду, прокурора, слідчого не мають наперед встановленої сили (ст. 94 КПК). Це правило є основним для системи вільної оцінки доказів, яка існує у кримінально-процесуальному праві всіх розвинених демократичних держав.

Вільна оцінка доказів допускає варіативність у результатах оцінки одних і тих саме доказів, здійснюваної різними службовими особами, які здійснюють кримінальне провадження. Судді, які входять до складу колегії, що розглядає кримінальну справу, мають право на окрему думку під час підписання вироку. Це право також випливає із правила про вільну оцінку доказів.

Вільна система оцінки доказів не допускає можливості покладання визнання обвинуваченим власної вини (доказу, що був "досконалим" для формальної системи оцінки) в основу обвинувачення. Оскільки невизнання обвинуваченим вини не може бути саме по собі підставою для постановлення виправдувального вироку, то і визнання ним вини не може бути покладено в основу обвинувального вироку.

У сторін обвинувачення і захисту є право знати про докази один одного. Однак сторона захисту має певні переваги у реалізації цього права, що полягають у такому:

- пред'являти "свої' докази лише по завершенні досудового розслідування, а із матеріалами сторони обвинувачення ознайомлюватися протягом всього часу розслідування і у будь-який час (за деякими винятками);

- ознайомлюватися із усіма доказами, що є у розпорядженні сторони обвинувачення (навіть з результатами негласних слідчих дій).

Доступ до матеріалів кримінального провадження, зібраних стороною обвинувачення, забезпечує обвинуваченому право на захист.

5.2.4.6. Обґрунтування висновків

Обгрунтування висновків у провадженні, яких дійшли суб'єкти доказування, - це підтвердження правильності висновків, що містяться у кримінальному процесуальному рішенні, сукупністю доказів (фактичне обгрунтування) і посиланнями на відповідні норми права (юридичне обгрунтування). Такі висновки формулюються на офіційних засадах і повинні бути переконливими для всіх осіб, які мають відношення до кримінального провадження, а також для всіх інших членів референтної групи, до якої крім службової особи, яка обґрунтовує рішення, суб'єктів, що здійснюють відомчий контроль та прокурорський нагляд (процесуальне керівництво досудовим розслідуванням), адвокатів (захисників обвинуваченого та представників потерпілого) належать всі інші юристи.

Від органів, які здійснюють кримінальне провадження, вимагається викласти свої висновки у рішенні, обґрунтувавши їх доказами так, щоб ні в кого не виникало сумнівів щодо правильності цих висновків.

Обґрунтуванню підлягають висновки про:

1) наявність чи відсутність обставин, які належало встановити;

2) доброякісність чи недоброякісність доказів і їхніх джерел;

3) належність і допустимість доказів;

4) їхні юридично-значущі властивості;

5) характер необхідних у справі рішень.

Предмет

Будь-який суб'єкт, звертаючись до дійсності, що його оточує, стикається з безкінечною множиною об'єктів: предметів, явиш, процесів. Спроба вивчення їх всіх одночасно позбавлена сенсу. Через це в ході пізнання виокремлюють в реальному світі лише деякі предмети, явища, процеси, націлюючи на них свій пізнавальний інтерес. Залежно від їх кількості (обсягу) розрізняють: 1) об'єктивну реальність; 2) об'єкт; 3) предмет пізнання.

Кримінальне правопорушення є об'єктом дослідження в багатьох галузях права і суміжних науках. Але в кожній із них досліджуються окремі його сторони. Так, в кримінальному праві досліджують поняття, різновиди кримінальних правопорушень, їх склад тощо; у кримінології - рівень і динаміку злочинності та способи запобігання і протидії їй. Виділяються окремі сторони кримінального правопорушення для дослідження в межах інших галузей права і наук: криміналістиці, правовій психології тощо.

Коло обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, є предметом кримінального процесуального доказування. Кожне кримінальне провадження є унікальним за "набором" обставин, котрі треба встановити. Тому регламентувати у кримінальному процесуальному законодавстві повний перелік обставин, що с обов'язковими до встановлення у кожному провадженні, є практично неможливим1. Крім того, у доказуванні беруть участь сторони, котрі самостійно, з урахуванням власної позиції і регламентації події у законі про кримінальну відповідальність, визначають коло питань, що є необхідними для дослідження.

Предмет доказування складають кримінально-правовий, цивільно-правовий та кримінальний процесуальний елементи.

Кримінально-правовий елемент предмету доказування утворюють обставини, встановлення яких дозволяє дати правильну юридичну кваліфікацію певного діяння як кримінального правопорушення і призначити справедливе покарання. До них належать обставини, що становлять склад кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого та обтяжують чи пом'якшують його відповідальність.

Цивільно-правовий елемент предмету доказування визначається обставинами, пов'язаними із заявленим цивільним позовом та можливою конфіскацією майна обвинуваченого.

Кримінальний процесуальний елемент - це ті обставини, доказування яких є необхідним для вирішення поточних питань кримінального провадження. Ними є обставини, які визначаються в законі як підстави прийняття кримінальних процесуальних рішень як за результатами певного обсягу діяльності у кримінальному провадженні (підстави до застосування запобіжного заходу чи до закриття провадження), так і для провадження процесуальних дій (підстави до провадження обшуку).

Предметом доказування можуть бути і самі докази, коли йдеться про вирішення питання щодо їх допустимості, належності, достовірності, достатності. ЄСПЛ зазначив, що у змагальному процесі належить розглядати не тільки докази, що безпосередньо стосуються фактів цієї справи, а й інші докази, які можуть стосуватися належності, достовірності й достатності перших ("Mirilashvili v. Russia").

Не підлягають встановленню у кримінальному процесі загальновідомі факти та ті, що встановлені раніше судовим рішенням, що набрало чинності (преюдиційні факти).

Предметом доказування можуть слугувати лише обставини ймовірні. А усе, що належить до сфери "чудес" (неприродного), тобто суперечить законам природи, не може бути елементом предмета доказування. Хоча поняття про природне та неприродне, можливе та неможливе у час інтенсивного розвитку науки та комп'ютерних технологій є відносними. Межі "чудесного" постійно змінюються, а тому у певних випадках для того, щоб встановити, чи належить якесь явище до сфери неприродного, слідчі, прокурори та суд повинні призначити експертизу.

Предметом доказування у кримінальному провадженні є певні факти. "Підведення" цих фактів під відповідні статті закону покладається на сторону обвинувачення. Сторона захисту також може бути причетною до встановлення обставин предмету доказування, але предмет доказування сторони захисту не збігається із предметом доказування сторони обвинувачення. Захист може або сприяти встановленню предмету доказування, на осягнення якого спрямована діяльність обвинувачення (наприклад, у разі дійового каяття обвинуваченого), або визначити власний предмет доказування. У будь-якому разі зміст предмету доказування, який опановує захист, обумовлюється предметом доказування сторони обвинувачення.

Остаточний висновок про встановлення чи невстановлення обставин предмету доказування сторонами робить суд, який вирішує питання про винність і покарання обвинуваченого.

Висловлені в ухвалі слідчого судді, суду за результатами розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу висновки щодо будь-яких обставин, які стосуються суті підозри, обвинувачення, не мають преюдиціальною значення для суду під час судового розгляду або для слідчого чи прокурора під час цього або іншого кримінального проваджень.

Не підлягають доказуванню у кримінальному провадженні негативні положення, котрі полягають у запереченні не якогось конкретного факту, а сукупності можливих фактів, що не допускають їх індивідуалізації. Не можна, наприклад, доказувати, що певний киянин, який не має фізичних вад, ніколи не був на певній вулиці Києва. У тому випадку, коли негативний факт стосується конкретного випадку, то він (факт) уявляється негативним лише за формою, містячи у собі позитивне твердження. Так, наприклад, негативне положення, що підсудний не перебував у відповідному місці у відповідний час, містить у собі позитивне твердження про те, що він знаходився у якомусь іншому місці.