6. Моральне значення вільної оцінки доказів судом за власним переконання

1.Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

2. Жоден доказ не мас наперед встановленої сили.

1. У теорії кримінального процесу та на практиці сформувалося стійке розуміння поняття оцінки доказів як розумової, логічної діяльності, що приводить до таких правових ознак доказів, як допустимість, належність, достовірність та достатність кожного окремого доказу та їх сукупності для формулювання висновків, рішень у справі (про поняття правових ознак доказів див. коментар до ст. 84 КПК).

Оцінка джерела доказів з точки зору повноти відомостей, які в ньому містяться, здійснюється шляхом зіставлення відомостей, що стосуються тієї самої обставини, із відповідним змістом аналогічного джерела доказів (наприклад показань обвинуваченого, що одержані у різний час або під час проведення різних слідчих дій: допиту, слідчого експерименту тощо).

Оцінка доказів тісно переплітається з їх перевіркою. У науці кримінального процесу є загальновизнаним положення, що логічний етап перевірки доказів починається з їх аналізу й синтезу. Аналіз проводиться шляхом умовного роз'єднання змісту й джерела. Аналізуючи зміст доказу, суб'єкт доказування більш глибоко пізнає його узгодженість чи неузгодженість з іншими доказами і таким чином збільшує своє уявлення про обставини події, що досліджується, або доходить необхідності отримати нові докази. Самостійний аналіз джерела доказу надає можливість виявити його особливості, які дозволяють вести мову про об'єктивність і правдивість джерела. Зокрема, на показання свідка можуть впливати його вік, професія, стан здоров'я і органів відчуття, обставини сприйняття подій та явищ, соціальні ознаки, зумовлені рівнем інтелекту, службовим і сімейним статусом тощо. Аналіз доказів передбачає і їх синтез, тобто перевірку в сукупності. Такий підхід до перевірки доказів дає можливість аналізувати їх із точки зору суперечливості або достовірності, повноти чи неповноти, логічного зв'язку або відсутності такого тощо.

Слідчий, наприклад, при отриманні якогось окремого доказу піддає його перевірці, збирає при цьому нові докази. Потім він оцінює зібрану сукупність доказів, порівнює їх між собою. Якщо отриманий доказ буде підтверджений недостатньо або певні суперечності не будуть усунуті, виникає необхідність отримати нові докази. Таким чином, оцінка доказів існує не тільки на заключному етапі доказування при дослідженні всієї сукупності зібраних і перевірених доказів, тобто протягом усього процесу доказування. Саме в результаті такої оцінки слідчий отримує нове похідне знання про те, наприклад, що обвинувачений (підозрюваний) у справі може переховуватися від слідства та суду, перешкоджати всебічному, повному та неупередженому дослідженню обставин кримінального провадження або займеться злочинною діяльністю. Такс знання стає підґрунтям для вибору виду запобіжного заходу і спрямоване, зокрема, на забезпечення ефективного процесу доказування в цілому. І навпаки, допущені при такій оцінці помилки слідчого перешкоджають розвитку і завершенню доказування у кримінальному провадженні.

Перевірку не можна ототожнювати з оцінкою доказів, тому що оцінку становить суто розумовий (логічний) процес, а поєднання цього процесу з практичними діями складає перевірку доказів. До того ж у першому випадку досліджуються один чи кілька доказів, переважно з метою встановлення їх змісту та допустимості; а в другому - тільки зміст усіх зібраних і перевірених доказів, а також кожного доказу окремо, зв'язки і відносини між ними, обставини, котрі ними встановлюються. Наприклад, якщо достовірність доказів повною мірою не може бути встановлена через обмежену кількість доказів і заслуговує на оцінку з урахуванням повної сукупності доказів у справі, то належність і допустимість можуть бути встановлені вже на етапі збирання і перевірки доказів.

У коментованій статті закріплено засаду вільної оцінки доказів. Серед основних умов вільної оцінки доказів, яка має обов'язковий характер для всіх суб'єктів оцінки, що ведуть процес, законодавець називає такі:

- необхідність формування внутрішнього переконання;

- необхідність всебічного, повного і неупередженого розгляду всіх обставин кримінального провадження в їх сукупності;

- необхідність керуватися законом;

- жодні докази не мають для суб'єкта оцінки наперед встановленої сили. Внутрішнє переконання доцільно розглядати як мету (результат) оцінки доказів у разі прийняття будь-якого процесуального рішення. Внутрішнє переконання - це такий стан свідомості суб'єкта оцінки, коли він вважає, що зібрані й перевірені у справі докази є достатніми для вирішення питання щодо наявності чи відсутності обставин, які входять до предмета доказування, або інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, і впевнений у правильності свого висновку та готовий до практичних дій відповідно до отриманих знань.

Закономірна присутність психологічного компоненту у формуванні внутрішнього переконання суб'єкта оцінки зумовлює неминучий вплив його почуттів на результати оцінки доказів і якість рішень, що приймаються. На внутрішнє переконання впливають також морально-стичні чинники, ситуативне, цілеспрямувальне, соціальне - на встановлення суб'єкта оцінки тощо. Це не означає, що суб'єкт оцінки вправі приймати процесуальні рішення лише за наявності у нього внутрішнього переконання: саме по собі внутрішнє переконання не мас правового значення. Стаття 94 КПК вимагає, щоб ця впевненість ґрунтувалась на "всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності" відповідно до вимог закону.

Тобто закон вимагає, щоб внутрішнє переконання було обґрунтованим. Вимоги закону щодо розгляду обставин справи слід розглядати і як вимоги щодо оцінки відповідних доказів. Це пов'язано з тим, що процесуальне рішення приймається на підставі всебічної, повної і об'єктивної оцінки зібраних і перевірених на даний час доказів, а не обставин справи. Тому внутрішнє переконання, якого доходять суб'єкти оцінки, перш за все грунтується саме на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх доказів у їх сукупності. Шлях внутрішнього переконання повинен відображатися через мотивування висновків. Це дозволяє його перевірити і зробити висновок про правильність або помилковість.

Морально-етичне значення оцінки доказів за внутрішнім переконанням полягає в тому, що за своє рішення про доведеність чи недоведеність винуватості відповідача та його наслідків суддя несе відповідальність перед своєю совістю судді та людини. Категорія «совість» носить філософський характер і визначається як суб’єктивна свідомість відповідності або невідповідності власної поведінки моральним цінностям. Керуватися совістю значить порівнювати кожен свій поступок з мораль­ними переконаннями та вчиняти у відповідності з ними. Не випадково, приступаючи до виконання своїх обов’язків, судді приймають присягу, в якій присягають «чесно і сумлінно виконувати обов’язки судді, здій­снювати правосуддя, підкоряючись тільки закону, бути об’єктивним і справедливим». Суверенний в прийнятті рішення, суддя відповідає морально за його правиль­ність перед суспільством, перед відповідачем, особами, які приймають участь у справі, іншими учасниками адміністративного процесу, будучи пов’язаним з ними почуттям професійного та людського обов’язку. Роль совісті в процесі доказування була б мінімальною, якби вона зводилась лише до відповідальності судді за вже здійснений аморальний просту­пок. Її істинна цінність в тому, що страх перед докорами совісті в май­бутньому заставляє людину давати попередню моральну оцінку кожному своєму проступку.

Як правильно відзначають окремі автори, у вченні про оцінку дока­зів юридичні проблеми переплітаються з проблемами світогляду, теорії пізнання, психології, логіки та інших наук.

Внутрішнє переконання при оцінці доказів може розглядатися в різ­них аспектах. Так, в психологічному аспекті воно означає відчуття впев­неності, переконаності в правильності своїх висновків. Морально-етичну сторону внутрішнього переконання характеризують дії, вчинки, що вчинені відповідно до своїх переконань. Гносеологічний аспект виражає відповідність (невідповідність) переконання в чому-небудь об’єктивній дійсності.

До основних внутрішніх факторів, що мають вплив на формування внутрішнього переконання при оцінці доказів суб’єктами доказування, відносяться морально-етичні ціннісні орієнтації суб’єктів доказуван­ня, рівень кваліфікації роботи по юридичній спеціальності, пов’язаної з оцінкою доказової інформації, психологічні характеристики даного суб’єкта, його здатність протистояти зовнішньому впливу і відстоювати власну точку зору. На відміну від зовнішніх, внутрішні фактори носять латентний характер і майже не піддаються вивченню і засвідчити їх вплив ми можемо зважаючи на зовнішні прояви – поведінці, мові, рішенням, які приймаються.