Передмова

Вступний розділ своєї славетної книги «Добробут для всіх» (1956) Людвіг Ергард назвав «Червона нитка». У ньому із гор­дим вдоволенням за добре зроблену роботу він вказує на основні «нитки з клубка Аріадни», які вивели післявоєнну Німеччину з хаосу на шлях добробуту для всіх, висвітлює засади своєї концеп­ції — принцип свободи ринку в поєднанні із соціальною рівнова­гою та моральною відповідальністю кожної особи — перед усіма.

У червні 1948 p. JI. Ергардові, завдяки його мужності, переко­наності та настирливості, вдалося впровадити у Західній Німеч­чині концепцію соціальної ринкової економіки як своєрідного «третього шляху» — чогось середнього між необмеженим капіталізму соціалістичним плановим господарством. Він поєд­нав грошову реформу країн-союзниць з економічною лібераліза­цією (між іншим, без відома країн-союзниць), яка поклала, на­решті, край наявній примусовій економіці. Тим самим в «уріза­ній» Німеччині було звільнено від пут ринково-економічні сили, конкуренцію та прагнення до успіху, що, зрештою, і забезпечи­ло «німецьке економічне диво»...

Не менше за тодішню Німеччину Україна сьогодні прагне сво­го «економічного дива». Однак у 90-х pp. XX ст. влада та систе­ма управління накинули на щойно народжені ринково-еконо­мічні сили, конкуренцію та прагнення до успіху не те що пута, а зашморг, що й призвело до відомого невтішного стану справ. Тому в Україні жоден з авторів численних програм трансфор­мації економіки не пережив вдоволення Л. Ергарда, яке супро­воджує його розповідь про успіхи в розбудові соціального ринко­вого господарства у Німеччині. «Червоні нитки» авторів україн­ських програм, образно кажучи, «червоніють» за депресію еко­номіки в Україні.

Відчуваючи певною мірою власну моральну відповідальність за стан України, усвідомлюю, що бути відповідальним — це від­повідати не лише за себе, а й за все, що коїться навколо тебе. Од­ним із рушійних мотивів написання цієї книги став пошук від­повіді на запитання, чому в сучасній Україні не знайшлося осо­бистостей, рівновеликих Л. Ергарду? Запитання стосується не лише найвищих щаблів української влади, а й усієї когорти уп­равлінців, людей, які приймають рішення і повинні мати хист ухвалювати їх правильно та добиватися їхнього здійснення. Цю когорту все частіше пробують називати «українською елітою», хоч точніше все-таки було б обмежитись поняттям «український менеджмент», включаючи в нього бізнесових менеджерів, і державних керівників-управлінців.

Одна із можливих відповідей на це запитання: «Ергард» в Україні не з'явився, бо в Україні немає німецької дисципліни та організованості. Тут, якщо йти «ергардовим» шляхом, без «канчука» не обійдеться. А де гарантія того, що під «канчуком» опи­няться лише ті, хто цього заслуговує?

Можлива інша відповідь. Мовляв, соціальна ринкова еконо­міка вичерпала себе і взагалі не може впоратися з вимогами XXI ст. і вже не здатна здійснити поставлену Л. Ергардом мету — «доб­робут для всіх». Однак проф., д-р Отто Шлехт пише: «Я впевне­ний, що за послідовної ревіталізації принципів соціальної ринкової економіки, як її розуміє Ергард, вона і в наступному столітті буде базою для вдалого суспільного та економічного устрою. ...У центрі соціальної ринкової економіки стоїть змагання. Змаган­ня на політичному рівні спонукає виборців обирати між програ­мною та перспективною альтернативами, а на економічному рівні Ґарештує ефективне виробництво і приводить до постій­них інновацій, які йдуть на благо споживача. Саме соціальна рівновага як складова частина соціальної ринкової. відрізняє її від чистої чи вільної ринкової економіки. . Соціальна ринкова економіка вимагає наявності сильної держави, проте" це має бути держава, сконцентрована на створенні політичних ринкових умов. Сюди належать конституційні та регулювальні принципи Валтера Ойкена: приватна власність, від­криті ринки, активна політика змагання, стабільність еконо­мічної політики. Необхідні також наявність громадської ін­фраструктури, середня за тривалістю та узгоджена з ринком політика зростання і стабілізації, підтримка середнього про­шарку населення та регіональної економіки, а також механізми регулювання захисту довкілля»0

Це якраз те, що треба й Україні, і на базі цього, можливо, і має бути збудована ринкова програма нашої, соціально орієнтованої економіки. Але час незалежності плине, а віз нашої госпо­дарки" удолині, біля підніжжя світової економіки.

І до цього плинного часу ми мусимо ставитися як до надзви­чайно серйозного фактора, бо час — це не лише гроші, як ко­лись сформулював Бенджамін Франклін6, час — це наше з Вами життя і життя нашої країни. Цим і обумовлюється актуальність пропонованої монографії.

Тут доречно зауважити, що один із навчальних курсів, що йо­го читають студентам Міжнародного інституту менеджменту в Києві (МІМ-Київ), називається «Управління часом», або «Само-енеджмент». Курс має за мету навчити ефективно розташову­вати себе в часі, від чого залежить так звана «питома вага часу» особистості. Питома вага часу — це відношення результатів зробленого до часу, затраченого на це, або вага наслідків, дій чи цілей, досягнутих в одиницю часу. Для її підвищення необхідні самоуправління, самовдосконалення у використанні часу, «запе­кла» боротьба з крадіями часу.

З певними застереженнями аналогічний підхід можна застосовувати й до всього українського суспільства. Підрахунки свідчать, що одна доба нашого майже 50-мільйонного населення — це, умовно кажучи, життя однієї «умовної» людини протягом 137 тисяч років. Таким ресурсом бажано розпорядитись ефективно, знайшовши чи вирахувавши типових крадіїв часу суспільства у цілому, треба збільшити питому вагу теперішнього історичного часу. Хоч це й виглядає завданням фантастичним, його все-таки треба розв'язувати, оскільки хочемо мати соціально-орієнтовану ринкову економіку і з її допомогою та через неї досягти добробуту для всіх, хто живе і житиме в Україні.

Проблема в тому, що наше суспільство уже згаяло час і не по збулося при цьому тих недоліків та вад, що про них інші суспільства вже давно забули. А час і надалі невпинно рухається, і як написав Л. Мартинов: «Что почти неподвижности мука мчаться куда то со скоростью звука, зная, что єсть уже где-те некто, летящий со скоростью света!»

Отже, проблема у підвищенні швидкості нашого руху та під вищенні питомої ваги нашого часу. А це можливо лише через правильне визнання й прийняття нами проблем, які ми збираємося розв'язувати.

П. Друкер з цього приводу зауважує: «Не можна сказати, ще більшість керівників втрачають велику частину свого часу розв'язуючи проблеми сьогодення. Насправді вони розв’язують вчорашні проблеми. Керівники дуже багато часу витрачають і на спроби переробити минуле. [...] Повернення «нормального) ) перебігу справ — це завжди марнота, «нормальність» — т більш ніж реальність вчорашнього дня. Завдання підприємця - не поширювати вчорашні норми на сьогоднішню реальність що змінилася, а змінювати бізнес, його поведінку, установки і очікування, а також товари, ринки і канали збуту, щоб і відповідали вимогам нової реальності» . Причина, з якої не реалізовуються гарні перспективи і цілі вказує П. Друкер, завжди одна: бізнес переростає філософію звички і сталу практику ведення справ... «Для такого бізнесу чаї біжить дуже швидко. І якщо протягом короткого періоду н вжити заходів, то він буде приречений. Радикальним засобом розв'язання проблеми в тому разі, якщо управління даного бізнесу не змогло пристосуватися до вимог часу, є його продаж»^ Очевидно, закономірність, зауважена П. Друкером, має силу н лише для бізнесу в «окремо взятому підприємстві», а й у маєш табах усієї країни. Але якщо її менеджмент (зокрема й український) у цілому не зміг пристосуватися до вимог часу, то вцьом разі, за П. Друкером, радикального розв'язання проблеми, тобто продажу чи «виклику нових варягів», ми досягти, безумовно, не можемо (хоча процес приватизації, пошук багатих інвесторів йде і в цьому напрямі). Тому набагато краще протягом короткого періоду часу змінити свою філософію, звички і сталу практику ве­дення справ, що не відповідають вимогам сучасної світової еконо­міки. Цей процес ми й пробуємо називати «наздоганянням часу».

Для цього потрібно не лише вичавити з себе останні краплини раба, як радив А. Чехов, а й відмовитися від усталеного переко­нання, що ми «відстали назавжди». 3 усіх поглядів — наших людських і природних ресурсів, геополітичного положення, мо­тивації до кращого життя народу — Україна може бути не менш успішною, ніж Японія, США, європейські сусіди. Ми лишень довго барилися, були не такими працьовитими і раціональними, легковажили з часом, відведеним нам історією. Звичайно, треба враховувати стартові умови, з яких ми розпочали будівництво економіки, і особливості розвитку громадянського суспільства.

Треба наздоганяти світовий потяг поступу. У розробці концеп­ції «наздоганяння» й полягає мета і завдання цього досліджен­ня. Такі «курси наздоганяння» ми ніби вже проходили за радян­ських часів, але знов настав час, коли треба зайнятися практи­кою, адже на якомусь етапі, за «тоталітарного менеджменту», ми виявилися неефективними.

Ця книжка — результат життєвих спостережень, наукових студій та здобутого досвіду менеджменту на різних посадах, що їх мені довелося обіймати. Дуже часто поведінка людей чи будь-які соціальні явища, що відбуваються, не мають пояснення. І якщо правильно те, що ми знаємо про світ тільки мізерну част­ку,— то чому не думати, не шукати і не знаходити ще не відомі закономірності або хоча б не систематизувати досвід для встано­влення таких закономірностей?

Хотілося б, щоб ця книжка допомогла читачам зрозуміти, як краще керувати собою, підприємством, компанією, організацією, країною у наш «турбулентний» час, і спробувати хоча б умовно, через збільшення питомої ваги власного часу, повернути втраче­ний час — і свій, і України в цілому. Бо ще Конфуцій повчав: «Якщо людина навчиться управляти собою, їй не складе труд­нощів управляти і державою».

Власне, ця залежність і є відповідь на запитання, чому у нас немає мудрого Вашингтона чи настирного Ергарда: ми не навчи­лися керувати самі собою. Про це писав у післяреволюційний час Микола Бердяєв, попереджаючи про нездатність людей із Широких верств після царської імперії керувати собою. Просце го­ворить і нерозвинутість громадянського суспільства у нашій краї­ні. Це доводить і стагнація української економіки, якій ще про­фесійно не сформований український менеджмент ніяк не може Надати прискорення.

Безумовно, це тільки гіпотеза, яку треба обґрунтувати. Але не відкидаймо цієї здогадки і рушаймо на пошук істини.

Подяки

У роботі над книжкою мені дуже допомогли українські і зару­біжні колеги і друзі, співробітники МІМ-Київ, члени моєї сім'ї.

Передовсім хочу відзначити участь свого наставника, який особистим прикладом життя і творчості вже більше десяти років надихає мене на самовіддану працю і самореалізацію. Це — Бог­дан Гаврилишин, доктор філософії й економіки, іноземний член НАН України, член Міжнародної Академії менеджменту, прези­дент Тернопільської Академії народного господарства, голова Наглядової ради МІМ-Київ, голова Наглядової ради Міжнарод­ного центру перспективних досліджень, член Римського клубу.

Висловлюю щиру вдячність доктору економічних наук Анато­лію Гальчинському, академіку НАН України Валерію Гейцю, доктору економічних наук Богдану Андрушківу, доктору еконо­мічних наук Олександру Шарову та провідному науковому спів­робітникові Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України Володимиру Полохалу, які взяли на себе труд з рецензування та наукового редагування рукопису книжки й на­дали цінні поради та зауваження щодо поліпшення змісту книги.

За допомогу в обговоренні ідей цієї книжки та за безкомпро­місну доброзичливу критику перших варіантів рукопису сердечно дякую кандидатові філософських наук Сергієві Клепку та заслуженому економісту України Вадимові Сніжку. і

Щиро вдячний професорам менеджменту Гарвардської школи бізнесу Джорджу Лоджу та Ерлу Сасеру, Борену МакФарлену, колишньому віце-президентові Університету Кентукі (США) Де-віду Картеру, голові Світового банку Джеймсу Вулфінсону та спів-| робітнику Світового банку д-ру Даніелю Кауфману, професорам! Лєшеку Бальцеровичу, Анджею Козьмінські, Стефану Квятковському (всі троє — з Польщі), Богдану Кравченку (Канада), Яну Лі (Канада), Вікторові Асканасу (Канада), Леоніду Євенку (Росія), Сергію Філоновичу (Росія) за їхній науковий доробок, яким я послуговувався, працюючи над цією дослідницькою роз­відкою.

Окремо складаю щиру подяку співробітникам та викладачам Міжнародного інституту менеджменту (Київ) — доктору еконо­мічних наук Максу Гольцберґу, кандидатові економічних наук Юрію Мартинюку, кандидатові технічних наук Валерію Городе-цькому, кандидатові економічних наук Любові Коцемір, своїм невтомним помічникам Ірині Тихомировій та Ларисі Свояк, а також за дієву підтримку при підготовці цієї книжки директо­рові Фундсьйон «Відродження» (Женева, Швейцарія) Христині Батрух.

Із вдячністю відзначаю надихаючий приклад підприємців і менеджерів Адольфа Лундіна (Швеція), Юрія Чопівського (США), Рудольфа Мюлера (Швейцарія), Джона Вайтгеда, Наталії Яресько (обоє — США), Родріка та Карли Гілс, Патрика Арбора, Ореста федеша (всі — США), Володимира Авраменка, Федора Шпига, Станіслава Василенка, Ганни Антоньєвої, Юрія Єханурова (всі — Україна) та багатьох інших.

Спеціально хочу відзначити роль студентів МІМ-Київ, які пря­мо чи опосередковано дали мені багато думок чи інспірацій під час викладання курсів «Самоменеджмент» та «Основи менедж­менту».

Сердечні слова подяки висловлюю дружині Людмилі й дітям, Наталі й Олі, які мужньо терпіли мою недостатню присутність у сім'ї протягом тривалого часу праці над книгою та мандрів по світу для збирання свіжих ідей і думок, що знайшли місце у кни­жці, та створили атмосферу для роботи над книжкою.

Не претендуючи на досконалість твору, відповідальність за всі недоліки книжки приймаю на себе.

ВСТУП

Пропонована книжка розрахована на науковців, ос­вітян, менеджерів різних рівнів управління і всіх тих, хто цікавиться проблемами менеджменту та прогресивного розвитку України. Цим обумовлено вибір ужи­ваного на Заході наукового і літературного жанру в галузі організаційної теорії — «писання менеджменту» («Writing Management»)9, інколи навіть наближеного майже впритул до гарвардського методу «case study», тобто навчання на прикладах із реального життя і через розгляд та розв'язання проблем із без посередньою участю слухачів.

Цей метод сильний тим, що слухачі не просто споглядально слухають приклади з діяльності фірм, ком паній чи цілих країн, а беруть активну участь у само стійному розгляді ситуацій та у пошуку рішень, як підказує саме життя. Завдяки цьому розвивається мистецтво думання, мислення, виробляються навички творчого підходу до будь-якої ситуації, що може ви никнути у професійному житті менеджера. Певний досвід у цьому плані набуто в Міжнародному інститут ті менеджменту (МІМ-Київ) та інших навчальних за кладах11. Будемо сподіватися, що деякі частини ціє книжки читачі сприймуть як щось подібне до «cas study» і приєднаються до віртуальної дискусії, бо авто більше зацікавлений у заохоченні процесу думання, н у декларуванні готових рецептів на всі випадки.

Що стосується рекомендацій та пропозицій, сформульованих у книжці, то частина з них належить д описової теорії менеджменту, а частина — до нормативної теорії менеджменту. Як вказує словацький дослідник проф. М. Седлак, описова теорія менеджменту відображає те, як менеджери управляють організацією, як реагують на ситуацію, яка складається, до роблять тощо. З опису взаємовідносин у певних умовах випливає, що якщо в якійсь ситуації станеть­ся подія А, то за нею відбудеться подія Б. Однак опи­сова теорія не вказує, що треба зробити для досягнен­ня поставленої мети. Нормативна теорія менеджмен­ту ґрунтується на встановленні мети і причинних зв'язків, які визначають шляхи її досягнення. Вона відповідає на запитання, що треба зробити або як слід управляти, щоб досягти поставленої мети. Слід пого­дитися з М. Седлаком, що обидва підходи є необхід­ними12.

Деякі проблеми, що постають у реальних умовах, ма­ють стандартний характер. Для їх розв'язання мене­джери можуть застосовувати універсальні методи,— вони описані у численних посібниках з менеджменту. Для розв'язання нестандартних проблем існують спеціа­льні, складніші методи або певні технології, розробле­ні теорією менеджменту та іншими науковими дисцип­лінами, про які повідомляється у спеціальній літера­турі з менеджменту. Теоретики і практики менеджмен­ту різних країн та економічних шкіл взаємно збагачу­ються ідеями, продуктивними методами керівництва, сучасними організаційно-структурними формами і тех­нологічними засобами управління.

Дослідження в галузі менеджменту в Україні акти­візувалися після здобуття нею незалежності. Україн­ські вчені досліджують питання сучасного управлін­ня і становлення українського менеджменту в кон­тексті реформування перехідної економіки України, їхні роботи сприяють розв'язанню багатьох різнопла­нових проблем: виробничого, інноваційного та фінан­сового менеджменту, Маркетингу; банківської діяльності; економічного стимулювання; економетричного Моделювання та проектного аналізу тощо

Вагато робіт відображають проблеми розвитку ме­неджменту (механізм функціонування та прийняття Рішень в активних системах управління, інформацій­на основа фінансового менеджменту, залучення логістики до формування стратегії підприємств, маркетингова стратегія підприємства, система екологічного ме­неджменту підприємств та ін.); сучасного підприєм­ництва в Україні (методи оцінки ризиків, кредитуван­ня малого та середнього бізнесу, групування показни­ків фінансової звітності та ін.)- Велику увагу приділе­но питанням інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема ролі держави у забезпеченні сприятливого; інвестиційного клімату, форм інвестування виробни­цтва. Важливе місце посідають питання регулювання економіки України, серед них: реструктуризація та її макроекономічний аспект, банкрутство підприємств та його наслідки, організація перевірок суб'єктів госпо­дарської діяльності тощо14.

У працях українських науковців-управлінців про­стежується єдність поглядів на необхідність форму­вання власної моделі менеджменту, яка має врахову­вати тенденції світового менеджменту, але спиратися при цьому на знання ментальності свого народу, зок­рема сформованої протягом 74 років під впливом тоталітарного режиму. З'явилися перші публікації пре особливості української ментальності та їх вплив т становлення вітчизняного менеджменту.

Підпорядкований загальносвітовим закономірностям менеджмент має, одначе, регіональні та національні особливості, що й дає право розглядати й науково ви вчати американський, японський або ж український його варіанти.

Використання результатів, одержаних зарубіжними вченими в галузі управління, без відповідної адаптації до умов української економіки, без розвитку власної теорії може виявитися недостатньо ефективним. Незважаючи на високий рівень та різноманіт ність зарубіжних досліджень з питань управлінню (М. Альберт, І. Ансоф, Д. МакҐреґор, Ф. Герцберґ Б. Гурней, А. Маслоу, Е. Мейо, М. М. Мескон, Д. Мо утон, У. Оучи, П. Друкер, А. Файоль, Г. Емерсон, Т. Пітерс, В. Вотермен, Дж. Гелбрейт, Ф. Котлер, Г. Міни берґ, М. Паркер, М. Портер, Дж. Котер, Дж. Bnd Д.А. Томпсон, Г. Попов, М. Седлак, Н. Стефанов та ін.), наведені в них положення щодо організації управлін­ня навряд чи можна некритично використовувати — з огляду на значні відмінності управлінської праці в українській економіці від менеджменту економіки про­мислово розвинутих країн.

У світі склалися відомі наукові школи менеджмен­ту, які певною мірою впливають на розвиток культу­ри управлінської праці в Україні. Разом з тим, незва­жаючи на порівняно велику кількість праць із зага­льної теорії управління, різних напрямів менеджмен­ту, сучасна вітчизняна бібліографія з питань бізнесо­вого, промислового, державного управління переважно описова і практично не торкається проблем кризи укра­їнського управління й відповідного методологічного забезпечення в її умовах ефективних форм та методів менеджменту, збалансованості стратегій економічних суб'єктів, змісту й процедур формування механізму стратегічного управління, розробки принципів філо­софії менеджменту, організації бізнесової освіти.

Спираючись на вказані праці українських і зару­біжних дослідників, автор комплексно розглядає про­блеми становлення українського менеджменту в умовах загальної кризи управління, адже, як пише Конфуцій, «коли державою урядують згідно з розумом,— посоромленими є бідність і нужда, коли державотворчі урядують розумно, посоромленими є багатство та почесті».

Мета цієї книги — дослідити основні моделі і стра­тегії розвитку менеджменту у зіставленні з соціоеко-номічним становищем України з погляду сучасної теорії і практики менеджменту, виявити закладені в них засади, концепції, простежити їхні причинно-наслідкові зв'язки і передбачити напрями, концепції і за­роби вирішення менеджментом економічної політики 1 господарської стратегії в історичній перспективі і на Цій базі як виявити, так і сформулювати відповідно До умов України принципи нової філософії управління і менеджменту, яку все частіше бере на озброєння український менеджмент нині, у час прискореного процесу конвергенції моделей менеджменту.

Проблема становлення українського менеджменту в умовах загальної кризи управління, яка виявляється передусім у незадовільних результатах розвитку еко­номіки, різноманітних суб'єктів господарювання, стрім­кому зниженні рівня життя широких верств населен­ня, не є лише технічною проблемою органів управлін­ня, менеджерів, підприємців, хоча й до її розв'язання ми тільки-но приступили. Ця проблема, на наш по­гляд, є точкою перетину багатьох інших проблем ук­раїнського суспільства і тому потребує широкого між­дисциплінарного аналізу. Такий підхід дасть можли­вість позбутися невиправданого спрощення проблем розвитку менеджменту в Україні як сучасної форми управлінської праці, адекватної новим соціоекономічним і політичним реаліям України. Тому структура книги відображає намагання гнучко охопити багато­вимірні проблеми різних управлінських рівнів і сфер на основі міждисциплінарного підходу.

У розділі «Менеджмент: його суть і роль» окреслю­ються тлумачення поняття «менеджмент» та супутніх хрестоматійних понять, розглядається суть і специ­фіка менеджменту як наукової дисципліни, як сфери та виду діяльності і як специфічної групи людських ресурсів чи верстви суспільства. Уточнюються методо­логічні засади дослідження менеджменту, зокрема «па­норамний метод» вивчення процесів управління. Ви­сувається ідея жетаменеджменту на основі розумін­ня людини як сутності, що керує собою (Homo villicus).

У розділі 2 визначаються «Концепції менеджменту для України», які відбираються з розмаїття концеп­цій світового менеджменту, подається конспективний огляд тих концепцій менеджменту, які становлять ос­новне теоретичне підґрунтя практичної роботи.

Багатоукладна економіка України не може обмежу­ватися лише найостаннішими новаціями менеджмен­ту Маючи конгломерат підприємств з різним рівнем

Управління, нам доведеться використовувати концеп­ції менеджменту, які вже, можливо, й не актуальні в західних компаніях. Тому до впровадження концеп­цій менеджменту на українських підприємствах слід застосовувати своєрідний історичний підхід, тобто на­цілювати на впровадження на певному підприємстві чи в організації того методу менеджменту, який відпо­відає їхньому «історичному часу» в еволюції управ­лінської думки та форм менеджменту.

Най адекватнішими виявляються такі сучасні напря­ми і концепції науки й практики управління українсь­ким бізнесом: стратегічний менеджмент як засіб до­сягнення бізнес-успіху, маркетинг як сучасна концеп­ція управління підприємством, менеджмент ризику та антикризовий менеджмент, управління хаосом (cha­os management) та інтегральний менеджмент — ключ до розвитку в XXI ст. Стверджується, що успішний менеджмент — це наука здорового глузду, якої нам бракує так само, як ринку і корпоративної культури. У цьому зв'язку обговорюється проблема української адаптації менеджеризму, концепції, яка у 30-і pp. XX ст. вивела СІДА з Великої депресії і яка, ймовір­но, є най адекватнішою для української системи управ­ління в цілому.

У розділі 3 «Цемент суспільства» це метафоричне поняття використовується для характеристики сукуп­ності механізмів координації і співпраці, які стихій­но чи свідомо утверджуються в суспільстві з метою його стабілізації. Автор з'ясовує, який «цемент сус­пільства» є в розпорядженні українського менеджме­нту і наскільки це визначає його успіх та його про­блеми. Ключовим для розвитку менеджменту є по­шук інгредієнтів і «марок» суспільного цементу в ко­ординатах чотиривимірного соціального простору «Мен­тальність — Еліта — Ідеологія — Економіка». З цією Метою розглядається, зокрема, процес української при­ватизації. За сучасних українських умов, коли факти­чно здійснюється приватизація менеджменту, а не власності, ймовірність «менеджерської» чи «кадрової революції» в Україні, тобто подолання кризи управлін­ня, оцінюється як невисока. Стверджується, що її збільшенню сприятимуть реалізація ідей Людвіґа Ер-гарда та розвиток людських ресурсів на основі багато сегментної схеми інвестицій.

У розділі 4 «Криза українського управління» дослід­жуються внутрішні ознаки кризи й складається харак­теристика управління в Україні, розглядаються не­привабливі риси українського менеджменту в недале­кому минулому. Зазначається, що за час українського постсоціалізму 1991—2000 pp. (цим терміном позна­чено невизначеність соціального устрою, що панувала й панує в Україні після здобуття нею незалежності) український менеджмент змінився, але, поряд з де­якими новими його позитивними рисами, виявилися нові негативні: зневага до довгострокового плануван­ня, невміння імпортувати нові технологічні прийо­ми, низька комп'ютеро-озброєність, латентність ве­ликої потреби в менеджерах, відчуженість від між­народної менеджерської освіти, аварійна ситуація з кадровим забезпеченням, нерозвинутість і деформа­ції структури вищого управління, майже тотальне неволодіння бізнесовою мовою. На основі аналізу зроб­лено висновок про необхідність модернізації україн­ського управління і пропонується застосовувати муль­типлікаційний підхід до модернізації управління, вна­слідок чого й можлива «менеджерська революція» в Україні.

У розділі 5 «Чому Україна бідна» зроблено спробу діагностувати стан українського суспільства через ук­раїнську «шляхологію» — своєрідний жанр міждис­циплінарної літератури про кризу і причини ниніш­нього становища в Україні, про пошук «українського шляху» розвитку. Аналізується коректність часто вжи­ваних пояснень бідності України («глобальний еконо­мічний апартеїд», «енергозалежність» тощо); розгля­даються більш «важкі» причини її бідності: незнання енергетичної «формули успіху» та нової карти бізне­су, незбіг моральних та ділових підходів щодо бізнесу, марнотратство державою коштів тощо. їх подо­ланню заважає те, що влада не поновлює концептуа­льне озброєння. Через це ми запізнюємось на потяг світової економіки і не маємо стратегії поступу до майбутнього. Зроблено висновок, що Україна «бідна» через кризу системи її управління. Ця тривала криза є відображенням сучасного стану українського сус­пільства як антипода суспільства знань («безголове суспільство»).

У розділі 6 «Україна може і мусить стати багатою» інтегрується весь попередній аналіз та вказуються креативні точки зростання України, які не зовсім оче­видні у контексті сучасної української шляхології, яка ще не обчислила теоретичну траєкторію зростання її економіки з найбільшою швидкістю. До таких точок зараховуються: ідея корпорації як точка «відштовху­вання» України для наздоганяння потяга сучасної еко­номіки, механізм розв'язання конфліктів і рух кожно­го шляхом до самого себе, до ідеалу Homo villicus.

Виявляючи комерційні можливості української еко­номіки, автор визнає, що всім, хто створює і розвиває їх, спершу треба щонайменше мати кращих учителів, мати бажання якомога частіше підкоряти обставини і якнайменше скоритися їм. А такого мистецтва можна навчитися лише завдяки бізнес-освіті.

Розвиток української бізнес-освіти постає однією з центральних проблем українських реформ. Тенденція зростання інтересу керівників бізнесу до системної освіти менеджменту має бути всіляко підтримана дер­жавою. Обґрунтовується необхідність створення Укра­їнської асоціації бізнесових шкіл та інституцій.

У післямові пояснюються мотиви написання книги та окреслюється коло питань, які автору не вдалося розв'язати і які потрібно теоретично розв'язувати у першу чергу, щоб ідея добробуту для всіх в Україні з міфологеми перетворилася на алгоритм дій українсь­кого менеджменту.

Книга не виникла сама собою. їй передували апро­баційні публікації та виступи на науково-практичних

конференціях, семінарах, тематичних «круглих сто­лах», інтерв'ю вітчизняним і зарубіжним мас медіа. Серед них такі публікації:

• Новий план Маршала для України // Політична думка.— 1996.— № 1.

• Ukraine: International Cooperation and Mutual In­terests // Partnerships for peace, democracy and pro-speriti.— New York: University Press of America, 1996.

• Гарвардські нотатки: спостереження, думки і сум­ніви // Вітчизна.— 1997.— № 7—10; 1998.— № 1, 2.

• Роль освіти у формуванні національної управлін­ської еліти // Економічний часопис.— 1997.— №11— 12.— С. 41—42.

• Економічна освіта й економічний розвиток: орга­нічний взаємозв'язок // Постметодика.— 1998.— №3 (17).

• Управління власністю: орієнтація на прибуток та стійку ефективність // Економічний часопис.— 1999.— № 2.

• Кадрове забезпечення ринкових перетворень в Ук­раїні // Економічний часопис.— 1999.— № 10.

• Самоменеджмент: управління своїм часом //Of­fice.— 1998.— № 1—12; 1999.— № 1—4.

• Українські підприємства: необхідні менеджери сві­тового рівня // Час відродження.— 2000.— № 7.

• Personal Issue for Market Economy Transition in Ukraine // Business Development and Management Edu­cation in the Context of Globalization. Editors: B. Wawr-zyniak, I. Koladkiewicz, International Management Ins­titute, Kiev, Ukraine, and Leon Kozminski Academy of Entrepreneurship and Management.— Warsaw, 2000.— p. 49—56.

• New intellectual products — future of Ukrainian economy // Intellectual product and intellectual capi­tal.— Warsaw: «Poiico-Art», 2001.— P. 119—130.

Розділ 1

МЕНЕДЖМЕНТ: ЙОГО СУТЬ І РОЛЬ