5.7. Ми запізнилися

Теза про спізнення України у долучені до світової економіки, яка подеколи з'являється в літературі, не дістала належної оцінки. До того ж є різні версії та­кого спізнення. Наприклад, Д. Бібішев та інші вка­зують, що ми спізнилися на кілька років, а подаль­ше зволікання може призвести до ще більшого зрос­тання соціально-економічної напруженості у суспіль­стві, зменшення шансів та погіршення умов рівноправ­ного входження України до міжнародної спільноти або й взагалі до катастрофічних для існування Україн­ської держави наслідків²³¹. На нашу думку, це спіз­нення вираховується десятиріччями. Але треба не ра­хувати роки, а діяти.

Спізнення, на думку названих авторів, зумовлене об'єктивними та суб'єктивними чинниками, головні з яких такі:

— еклектичність укладу національної економіки, яка виявляється у наявності як старих, так і нових структурно-функціональних чинників;

— недостатній досвід управління економікою в умо­вах переходу до ринкових відносин, застосування тра­диційних для командної економіки, а тому не завжди коректних, методів управління;

— переслідування часто-густо особами, які прийма­ють управлінські рішення на всіх рівнях ієрархії еко­номіки, не національних, а відомчих, кланових, вузько партійних, нерідко навіть особистих інтересів і, як наслідок, фактична протидія заходам щодо вдоскона­лення управління економікою;

— нерозвиненість інформаційної інфраструктури тощо.

Наслідком цього є:

— нечіткість уявлення і формулювання держав­ним керівництвом цілей і завдань національної еко­номіки;

— неповнота знань управлінців про структурно-функ­ціональну організацію економіки і зміст процесів, що в ній відбуваються, внаслідок неповноти, недостат­ньої вірогідності і несвоєчасності надходження, обро­бки та використання статистичної інформації про фу­нкціонування економіки;

— недосконалість і фрагментарність організації сис­теми підтримки прийняття рішень, яка не забезпечує повною мірою врахування всіх взаємозв'язків і взаєм­ного впливу економічних процесів, що відбуваються на рівнях галузей і регіонів.

Таке управління призводить до збільшення внутрі­шньої конфліктності економіки, тобто звужуються мо­жливі діапазони її стабільного розвитку. Якщо ж до цього додати зовнішні системоруйнуючі чинники, які виникають унаслідок об'єктивних розбіжностей націо­нальних інтересів різних країн з інтересами України, то можливості досягнення Україною її національних цілей стають ефемерними.

Інший аспект українського спізнення розвиває А. На-корчевський, який спирається на концептуальну схе­му Кен'їті Омае, за якою багатство суспільства може створюватися як на засадах корпорації, так і на заса­дах нації.

А. Накорчевський стверджує, що Україна опинилась У парадоксальній ситуації — «ми спізнилися, ми бу­дуємо національну державу у той час, який японець Кен'їті Омае назвав епохою «кінця національної дер­жави». Омае пише: «... національні держави втратили вже свою роль як значні одиниці глобальної економіки сучасного світу без кордонів». І далі: «Більше того, діяльність справжніх глобальних ринків капіталів значно зменшила їхню можливість контролювати

валютні курси або захищати свої валюти, національ­ні держави стали неминуче підвладними дисципліні яка накладається на них економічним вибором лю­дей і організацій, над якими вони практично не ма­ють контролю»²³³.

Такий погляд, погодимося із А. Накорчевським, мо­жна цілком віднести до ситуації в Україні: «Можна лементувати, сваритися, сперечатися, але якщо ми визнаємо логіку сучасного ринку, який начебто щиро­сердно намагаємося запровадити в Україні, то муси­мо погодитися з парадоксальним висновком, що побу­дова національної держави в Україні в її традиційній формі врешті-решт суперечить інтересам її економі­чного розвитку та зростанню добробуту народу, і з цим нічого не вдієш. Такою є логіка сучасного розвит­ку. Подобається вона нам чи ні, те аж ніяк не впли­ває на реальні процеси, які відбуваються у світі. Як писав Джеймс Медісон у десятій Федералістській статті: «Причини розбіжностей не можуть бути усунені, рішення може бути знайдене лише в засобах контролю за їх наслідками». Тож і нам треба навчи­тися жити у новому світі й робити з цього всі висно­вки, хоча б якими неприйнятними для традиційних упереджень вони були. Тільки навести контроль за наслідками — буде замало, треба ще й активно їх використовувати. Україні історія надала унікальний шанс, коли природний анархізм та індивідуалізм ук­раїнського народу, який, мабуть, був чи не головною причиною неспроможності українців побудувати рані­ше свою національну державу в класичному розумін­ні, може стати фактором майбутнього успіху в сві­ті, побудованому на нових принципах децентраліза­ції й демасифікації».

Отже, український «третій шлях» — це шлях праг­матичний, який іґнорує всі ідеології, за винятком од­нієї — «добре все, що поліпшує життя людей».

Обидві версії українського спізнення мають для укра­їнського менеджменту засадниче значення. Наше про­жите життя, наше запізнення ми можемо констатувати як таку ж саму об'єктивну реальність, як і день нинішній. Добре відома думка Марка Аврелія: лю­дяні не належить ні минуле, ні майбутнє, їй належить тільки теперішнє. Минулого ніколи не повернеш, то­го, що було, не зміниш. А майбутнє — у синьому чи рожевому мареві десь за обрієм, і його теж можна збудувати лише в уяві. Якщо дивитись на ці речі ма­теріалістично (навіть фізично) — це так. Але вчораш­нє минуле людини — в її сьогоднішньому: це її досвід минулих перемог і поразок, це її знання, які вона не втратить до кінця своїх днів і які взяті у сьогоднішнє з минулого. Це також її почуття й переживання, які вона перенесла у сьогодні із свого минулого.

Так само й наше минуле спізнення піде з нами у майбутнє, якщо минулу поразку не перетворити на сьогоднішню перемогу. Спізнення має бути компенсо­ване наздоганянням часу, надолуженням прогаяного.

Під зведений хор «пророків» щодо «відсталої назав­жди України» нам треба навчитися цінувати те, що маємо. Скидається на те, що тільки загроза катакліз­му, який насувається, може примусити нас навчитися жити, не обтяжуючись кайданами нереалізованих мо­жливостей, і подивитися на себе та свою організацію із зовні, під кутом зору нових обставин.

Є кінофільм, в якому його герой у першій серії запі­знюється на потяг, внаслідок чого, як він вважає, вся його доля склалася невдало. У другій серії, за тих са­мих обставин, цьому «невдасі» режисер надає мож­ливість устигнути на поїзд, проте цього разу невдаха герой свою нещасливу долю пояснює вже тим, що він не спізнився. То, можливо, справа не у спізненні, а в тому, як ми його сприймаємо, і в тому, що не маємо стратегії майбутнього?