4.4. Потрібна «менеджерська революція» в Україні

Серед тенденцій світового менеджменту чільне місце займає тенденція перетворення професіонала-менеджера на ключову фігуру високоефективного управління. Для опису такої тенденції існує термін «менеджерсь­ка революція»¹⁹². Згадаймо Віктора Гюго, який ска­зав: «Батальні вияви прогресу називають революці­ями. Коли революції закінчуються, стає очевидним, що людство зазнало великого потрясіння, зате про­сунулося вперед». Запитаймо себе: а чи можлива "у нас подібна «менеджерська революція»? Якщо ж ні, то яка тоді альтернатива? Здається, що альтернативи немає. Тому виникає ще одне запитання: «Що і кому потрібно робити, щоб «менеджерська революція» почалася? »

Передусім найвищим інстанціям державного управ­ління треба перестати недооцінювати чинник професіонала-менеджера.

У менеджменті розвинутих країн названий чинник пов'язують з умінням керівника-менеджера сформу­вати (в рамках стратегічного менеджменту) механізм управління організацією «за метою і результатами». З усіх тенденцій світового менеджменту таке управлі­ння займає чільне місце, воно концентрує в собі всі інші, уже згадувані тенденції і «школи» управлінсь­кої думки.

Саме брак чіткої орієнтації всіх ланок і елементів управління на кінцеву мету діяльності, рівень досяг­нення якої є найважливішим вимірником отриманих результатів, багато в чому обумовив крах соціалістич­ного виробництва. Безумовними наслідками відсутності чіткої орієнтації стали безвідповідальність, прагнення без великих зусиль «виловити рибку із ставка», втра­ти робочого часу, інертність та безініціативність у ро­боті. Розмитість цілей і відсутність відповідальності за їх досягнення в організаціях як соціальних об'єктах різного масштабу і профілю діяльності є пожив­ним середовищем для функціонування тієї самої забю­рократизованої системи врядування, яка завжди уна­очнювала наше минуле суспільство і так само сього­дні унаочнює систему управління.

Дослідження тенденцій світового менеджменту і осо­бливостей становлення соціально-економічного мене­джменту в Україні з урахуванням ментальності насе­лення і трудових відносин дають змогу виразніше означити орієнтири формування української моделі менеджменту, ймовірно, характерної і для інших кра­їн — колишніх республік СРСР.

Загально визнано, що в центрі даної моделі має бу­ти людина як особистість і головна продуктивна сила суспільства. Основу стратегічного менеджменту має складати механізм управління соціальним об'єктом «за метою і результатами», що реалізовує основопо­ложні принципи соціального управління: визначення цілей, зворотний зв'язок за результатами діяльності, цілезорієнтовану мотивацію активної роботи праців­ників. Виняткова роль у менеджменті належить керівникові-менеджеру, за своїми генетичними здібностя­ми і знанням стратегічного менеджменту здатному до керівної роботи, до того ж компетентному в питаннях оперативного менеджменту (як сукупності методів, прийомів, способів впливу на індивіда і колектив). Щодо змістовного наповнення самого стратегічного менеджменту, то він покликаний сформувати високо­ефективний механізм управління будь-яким соціаль­ним об'єктом різного масштабу і профілю діяльності.

Ця модель має бути водночас і жорсткою, і демо­кратичною, принаймні в перехідний період. Жорст­кість необхідна, щоб змінити ментальність трудових відносин і повернути їх у цивілізоване річище. Демо­кратичність же має виходити з демократичної суті української людини і з необхідності сприяти розкрит­тю досі закріпаченого творчого потенціалу основної маси працівників. До таких висновків дійшли українські вчені-управлінці, на ці висновки слід зважати керівникам багатонаціональних компаній, які займа­ються бізнесом в Україні.

Менеджерська революція в Україні можлива за двох умов:

сама влада зрозуміє її необхідність;

держава та учасники системи бізнес-освіти і консалтинґу підготують менеджерів до такої революції.

Наразі ж спостерігаємо, що ні президентські струк­тури, ні уряд, ні професійний парламент, ані апарат міністерств і державних комітетів в Україні не роб­лять цього.

І хоч би які видавалися укази і закони, вони не бу­дуть дієвими, поки не забезпечуватимуться відповід­ними механізмами управління та кадрами, здатними повністю реалізувати ідею.

Вихід із глухого кута — спільними зусиллями пред­ставників української влади і менеджменту, не нехту­ючи конструктивним потенціалом носіїв національної ідеї, сконструювати і запровадити нову форму розв'я­зання проблем розвитку України. Ця форма, з од­ного боку, має бути органічною для вітчизняної полі­тичної, організаційної і духовної культури, а з друго­го — ґрунтуватися на об'єктивних тенденціях суспіль­ного розвитку і сучасних досягненнях світової науки і практики управління. Цю форму має використати влада для власного поетапного само реконструювання себе в корпорацію осіб, що ухвалюють рішення. її треба використати для поступової реформи системи освіти, навчання і виховання, її перевлаштування на формування дедалі ширшого прошарку осіб не просто «освічених», а здатних професійно і компетентно ух­валювати рішення, виходячи із цінностей та ідеалів української культури і на основі сучасних знань про предмет. Тим самим утворяться два взаємодотичні, але незалежні контури, всередині яких Влада й Мене­джмент реалізують свій власний інтерес (стабільне відтворення), при цьому ніде не втручаючись у компетенцію одне одного. Таким чином, йдеться про ком­плекс із двох взаємозалежних стратегічних програм, що їх умовно можна назвати так: «Українська корпо­рація» і «Український менеджмент-університет».

Богдан Гаврилишин у записці «Економічна транс­формація вимагає отримання освіти в галузі менедж­менту (на прикладі України)» обґрунтував, що для до­сягнення справжнього прориву в управлінні підприєм­ствами через спеціальну освіту необхідно створити мережу інститутів менеджменту/бізнес-шкіл з конкуруючо-кооперативними відносинами між ними. («Кон­куруючі» — означає прагнення до досконалості, а «кооперативні» — обмін досвідом, дидактичними ма­теріалами, спеціалізацію та взаємодоповнення, позаяк не всі бізнес-школи можуть охопити увесь спектр на­вчальних програм). У записці передбачено розвиток наукових досліджень і підвищення кваліфікації про­фесорсько-викладацького складу через навчання як в Україні, так і за кордоном¹⁹⁴.

Після розпаду адміністративно-командної системи в Україні утворився інституційно-управлінський ваку­ум, який перешкоджає встановленню ефективних сис­тем мотивації, узгодженню інтересів різних економіч­них суб'єктів, досягненню оптимальної спрямованості економічної стратегії держави. Першочергового зна­чення набуває розвиток широкої мережі інститутів управління з метою узгодження приватних економіч­них стратегій та економічної стратегії держави. Еко­номічним суб'єктам треба створити легальні можли­вості відкрито впливати на розробку державної стра­тегії формування ефективної структури власності і менеджменту в економіці України.

Щоб «менеджерська революція» почалася в Украї­ні, необхідно наявну систему управління (державного, соціально-політичного, соціально-економічного, громад­ського тощо) проаналізувати під кутом зору «цілей і результатів» і розробити оптимальний проект управ­лінських відносин в Україні, завдяки якому можна

було б вийти на рівень панування «добробуту для всіх». Потрібно визначитися і в найефективніших організа­ційних структурах для прийняття рішень, а також об'єктивно оцінити в загальнодержавному масштабі реальну потребу в керівних кадрах як сфери держав­ного управління, так і сфери бізнесу в державному і недержавному секторах економіки з погляду поточ­них та перспективних потреб країни, розробити і ре­алізувати загальнодержавну програму задоволення цієї потреби.

Розділ 5

ЧОМУ УКРАЇНА БІДНА

Чому і як Україна опинилась у нинішній неприваб­ливій ситуації і нині вважається однією з найбідніших країн? Без глибокого розуміння того, що сталося, що спричинило цей стан і які причини об'єкти­вні, а які — суб'єктивні, ми не зможемо ефективно рухатися вперед. Потрібні аналіз сучасної економіки України і пропозиції українському менеджментові,, який може і мусить змінити цей стан. Проте було б неправильним і небезпечним спрощенням вважати бід­ність лише різновидом економічного стану людей, що піддається статистичному вимірюванню. Бідність — це радше стан сприйняття людьми світу і навколиш­нього середовища й широта горизонту такого сприй­няття. З цього погляду цікавий такий факт: 90% жи­телів України вважають себе бідними. Такі результа­ти опитувань соціологів оприлюднені на розширеній колегії Міністерства праці України (2000p.).

Називаючи Україну бідною, матимемо на увазі перед­усім відчуття своєї незаможності переважною більшістю населення. Дошукуючись причин бідності України, об­межимося звичними критеріями, за якими визнача­ється багатство суспільства: гроші (успішність еконо­міки) — енергія — простір — інформація (знання) — час,— саме вони найпридатніші для розуміння суті справи і пробудження ініціативи українського мене­джменту.