5.10. Український інтелектуальний потенціал не капіталізується

Потенціал, за визначенням,— міра потужності, на­явні можливості, сили, запаси, засоби, що можуть бути використані. Інтелектуальний потенціал, приміром, особи визначається як сума того, що вона знає. Але інтелектуальний капітал особи — це вже сума тих знань, які вона здатна використовувати для оде­ржання доходу.

З терміном «інтелектуальний капітал» пов'язу­ється розуміння розвитку суспільства в новому тися­чолітті. Тема повного використання інтелектуального потенціалу, трансформації його в капітал — найгарячіша. Давненько ця тема обговорюється й вищим ке­рівництвом України, бізнесовими колами та громад­ськістю. Здійснено низку конкретних дій: Указом Пре­зидента України створено міжвідомчу комісію із за­хисту прав інтелектуальної власності, що свідчить про особливу увагу до цього питання. У програмі дій, за­пропонованій урядом на наступні п'ять років, пріори­тетне значення відведено розвиткові інформаційних технологій, Інтернету.

У цьому напрямку маємо приклади успішних рі­шень. 10 років працює у комп'ютерному бізнесі, з йо­го найрозвинутішими ринковими механізмами, ком­панія «Квазар-Мікро». Євген Уткін, її президент, го­лова правління Української асоціації виробників про­грамного забезпечення, зазначає, що його компанія інвестувала величезні ресурси для того, щоб мати в онлайновому режимі (режимі реального часу) інфор­мацію про ринок, про продукцію, про всі процеси, що йдуть у компанії. Помилка в прогнозах може кошту­вати сучасній компанії життя²⁵⁰.

За підрахунками Є. Уткіна, Україна за радянських часів володіла 40 відсотками потенціалу СРСР в га­лузі кібернетики. Він зазначає, що «у нас інтелектуа­льний потенціал є інтелектуальним капіталом, кот­рий не реалізувався». Нереалізований інтелектуальний потенціал, звичайно, нічого не вартий. Проте в мене­джменті знань важливо мати методику оцінки його вартості за умови ймовірної його реалізації. Така ме­тодика необхідна для вироблення ефективних рішень як урядом, так і в бізнесових компаніях, для кваліфі­кованого інформаційно-аналітичного забезпечення ухвалення рішень. Аби досягти підтримки громадськості, уряд чи компанія мають аргументувати кожне рішен­ня, показати його переваги над альтернативним, спрогнозувавши можливі наслідки.

Якщо методики оцінки інтелектуального капіталу фірм більш-менш розроблено²⁵², то, наскільки відомо, методик оцінювання обсягу інтелектуального потен­ціалу, здатного «капіталізуватися», не існує. Можна скористатись оцінкою Є. Уткіна: після першого року відродження індустрії програмного забезпечення й си­стемних рішень в Україні обсяг виробленого програм­ного забезпечення прогнозується на рівні $100 міль­йонів з подальшим зростанням за експонентою протя­гом наступних 10 років. Україна має перспективу ста­ти, нарівні з Індією, Пакистаном, Ірландією та Ізраї­лем, світовим лідером виробництва програмного забез­печення.

Суспільство спрямовується системою різних еліт, у якій еліта інтелекту заблокована номенклатурною та олігархічною елітою, що у свою чергу складається з бізнесменів, які нехтують моральними принципами. Менеджерська еліта, найпевніше, «привласнюється» олігархами у процесі приватизації.

Внаслідок цього в суспільстві реалізуються рішен­ня, які віддаляють Україну від суспільства знань. Український інтелектуальний потенціал індустрії про­грамного забезпечення працює переважно поза межа­ми України або збільшує капітал компаній, що експо­ртують високі технології. Кількість українських ком­паній, які розробляють програмне забезпечення, не перевищує 20. Обсяг їхньої продукції складає декіль­ка мільйонів гривень. Українські 40 відсотків радян­ської кібернетики тануть на очах. Ситуація зумовлена не відсутністю державного фінансування, а ігноруван­ням та придушенням бізнесу високих технологій, що практично призвело до повного його згортання.

Український інтелектуальний потенціал не стає ка­піталом не тому, що відпливають уми та інформація, а тому, що не може «себе продати». Виробити сьогодні набагато легше, ніж продати. Треба знати еко­номічні обставини, сучасні технології, ринкову кон'ю­нктуру, законодавство різних країн і, головне, свого споживача. Перша вимога ринку — інформація. Як­що ви нічого не знаєте про ринок, значить, ринку для вас не існує. Якщо ринок нічого не знає про вас, зна­чить, ви не існуєте для ринку. Наша мета — добитися конкурентноздатності, яка буває тільки реальною. Конкурентноздатність не може бути потенційною.

Можна скільки завгодно бити себе в груди, запевня­ючи у своїй геніальності, але коли ви щось не вироби­ли й не продали, цим запевненням гріш ціна.

Якщо американський менеджмент знань вболіває за те, щоб не було втрачено найдрібніших знань його службовців, то українські фірми мусять турбуватися, чи знають їхні службовці все, що треба знати. Чого ми не знаємо? — ось найважливіше запитання, на яке треба знати відповідь нашому бізнесу. Ці запитання такі:

• Чи знаємо ми філософію сучасного бізнесу, мене­джменту, організаційного розвитку?

• Чи знаємо, як зменшувати енерго- та ресурсоємність нашої продукції?

• Чи знаємо, як зменшувати надлишковість нашої службової інформації?

• Як не робити ту роботу, якої не потрібно робити?

• Що мусимо робити, щоб Президент не наклав ве­то на закон про збільшення мінімальної зарплатні?

• Що робити, щоб зросли прибутки або ж заробітна платня?

• Де і як знайти ідеї для здобування грошей? Список можна продовжити... Незнання відповідей

на ці та подібні питання або знання, яке не може виявити себе в реальних результатах,— ось головна причина повільної капіталізації українського інте­лекту.