6.3. Змінити парадигму менеджменту в Україні

Отже — як Україні розбагатіти?

Узвіз — шлях угору — один: становлення українсь­кого менеджменту, здатного будувати Україну як одну багатогалузеву корпорацію. І девізом тут можуть бу­ти мудрі слова Й. Ґете, який писав:

«Найбільша заслуга людини полягає в тому, щоб якомога більше підкорити собі обставини і якнайме­нше підкорятися їм. Наш світ лежить перед Зодчим, який лише тоді заслуговує на це ім'я, якщо із випад­ково нагромаджених природою брил з великою обере­жністю, цілеспрямовано та впевнено відтворює на­роджений у голові прообраз. Все поза нами — ще й на­важуся стверджувати, і в нас самих — лише стихія, але в глибинах нашої душі закладена творча сила, здатна створювати те, що має бути, і вона не дасть нам ні сну, ні спокою доти, поки воно так чи так не буде здійснено нами, або поза нами, або всере­дині нас».

Наша Україна («Як ця дивна нещасна країна,— за­питувала у Верховній Раді Ю. Тимошенко,— досі не знайшла собі місця на цвинтарі історичних колізій?» ) у турбулентному світі безпорадно «лежить» пе­ред українським менеджментом і просить допомоги. Українські керівники лише тоді заслуговуватимуть на ім'я «менеджмент», якщо із випадково нагрома­джених природою й історією «брил» національного характеру, його вад і переваг обережно, цілеспрямова­но та впевнено відтворюватимуть народжений в україн­ській шляхології прообраз багатої України. Для цьо­го, як це ми обґрунтували у попередніх розділах, по­трібно зовсім небагато: змінити старі засади українсь­кого менеджменту, його ментальність та еліту новими. Систематизовано цю трансформацію засад можна уна­очнити такою таблицею:

Для такої зміни засад нібито й небагато треба: на­лагодити сучасну бізнес-освіту і впровадити в життя усвідомлення її необхідності, важливості та безперерв­ності, не зважаючи на істину, висловлену Конфуцієм: «Людей легше примусити до послуху, ніж до знання».

6.4. Бізнес-освіта — чинник українських реформ

6.4.1. Місія сучасного українського менеджера

Число рекомендацій, яким має бути менеджер, вимог до нього, його знань, умінь, навичок — нескінченне. З цього розмаїття бачень необхідно відібрати ті, до­тримання яких гарантуватиме успішність менедже­ра. Не претендуючи на повне висвітлення сучасних принципів роботи українського менеджера, вислови­мо переконаність — на наш погляд, успішнішим буде той керівник, підприємець, який дотримуватиметься та­ких принципів своєї діяльності: реальність, підприєм­ливість, лідерство та інтелектуальний спосіб розвитку капіталу.

Менеджер взагалі, у тому числі і український,— пе­редусім реальний менеджер у реальному житті, тобто особа, що скеровує діяльність інших осіб, організовує їхні та свої зусилля для досягнення конкретних за­вдань.

Обсяги понять «менеджер», «підприємець», «бізне­смен» загалом не збігаються, хоч і мають багато спіль­ного. Деякі дослідники намагаються увиразнити ро­льові особливості цих ключових фігур сучасної економіки. Найчастіше вододіл проходить за критерієм вла­сності. Підприємець — передусім власник, менеджернайманий працівник. На наш погляд, такий поділ не­продуктивний, бо у реальному житті встановити межі переходу від «чистого підприємця» до «чистого мене­джера», а від нього — до «бізнесмена» — навряд чи можливо. П. Друкер в одній із своїх книжок вказує, що «управління — це нова технологія (а не нова га­лузь науки чи винахід), яка робить американську еко­номіку підприємницькою. їй також під силу перетво­рити Америку в підприємницьке суспільство»³²³. «Ви­никнення підприємницького суспільства може стати важливим поворотним пунктом в історії цивілізації». П. Друкер розвиває теорію інноваційної підприємни­цької діяльності з визначення, яке сформулював фран­цузький економіст Ж. Б. Сей ще 1800 року: «Підпри­ємець переміщує економічні ресурси з галузі низької продуктивності в галузь вищої продуктивності і при­бутковості»³²⁵. Розвиваючи теорію практики підпри­ємництва, П. Друкер вказує, що підприємництво ви­магає впровадження підприємницького управління і підприємницьких стратегій. Тому український мене­джер, на наш погляд, за своїм характером чи внутрі­шньою природою має бути підприємцем, здатним реа­лізувати в українському бізнесовому середовищі заса­ди підприємницького суспільства, розкриті П. Друкером у названій книжці.

Український менеджер також має бути лідером. У менеджменті досі триває дискусія з питання: лідером народжуються чи стають? Така дискусія здається без­плідною, позаяк лідером стаєш, коли ним народжу­єшся і коли (водночас) ним робишся. Інакше кажучи, щоб стати справжнім лідером, звичайно, треба мати задатки до цього, але передусім багато працювати над тим, щоб їх реалізувати у справжнє лідерство. Для цього варто використовувати шість правил Джека Велша, якими має керуватися лідер:

— Контролюй свою долю, бо це зробить хтось ін­ший.

— Сприймай дійсність такою, якою вона є, а не та­кою, якою вона була чи могла б бути.

— Будь щирим із кожним.

— Не керуй, веди (лідируй).

— Змінюйся сам, а не чекай, що обставини змусять тебе змінитися.

— Якщо ти не маєш конкурентної переваги (опо­ри),— не конкуруй.

Тим часом універсальних рецептів лідерства немає. Не тільки різні цивілізації потребують різних якос­тей лідерства чи здатності до керівної влади, а й різні колективи, ситуації вимагають різнотипних лідерів.

Можна погодитися з деякими вченими, що виходом із складного становища, в якому знаходиться сього­дні наша країна, є розробка нової теорії управління перехідним суспільством, розробка свого власного «Но­вого курсу» (за аналогією до «нового курсу» Ф. Рузвелта). Його можна назвати «новим управлінським курсом», який консолідував би навколо себе значну частину населення³²⁷. Але висновок, що для цього по­трібно висунути на посаду Президента країни вольо­вого і цілеспрямованого лідера, здатного авторитар­но-демократичними методами реалізувати «новий уп­равлінський курс» на практиці, є навряд чи правиль­ним. Очевидно, треба змиритися з ілюзорністю надії на «сильного» лідера на вершині владної структури, який може врятувати нас.

На думку американського соціолога, автора одного з варіантів теорії постіндустріального суспільства і концепції трьох хвиль, А. Тофлера, прагнення силь­ного керівництва ґрунтується на хибних концепціях, одна з яких є міфом про те, що диктатори «зроблять так, що поїзди приходитимуть своєчасно». Соціалі­стичний досвід навчив нас, що сильне керівництво, навіть тоталітаризм, надто обмежені для того, щоб бути ефективними.

Український менеджер, який допоможе Україні на­здогнати час, передусім має бути інтелектуальним капіталістом. На жаль, сьогодні в Україні «героєм» є інший тип капіталіста — олігархічний.

У газетній статті М. Краснянський характеризує українських олігархів як «людей розумних і талано­витих», які «недаремно вважають себе елітою». Але їхній розум, пише автор, їхній талант не спрямовані на процвітання України, а лише на захист ОСОБИС­ТИХ інтересів (лише в окремих епізодах вони збіга­ються з державними). Переробляючи відому амери­канську формулу на український лад, автор виводить «формулу успіху» українського олігарха: «Що вигід­но олігарху,— те НЕВИГІДНЕ Україні». Автор статті вважає, що в Україні є інша еліта — еліта інтелігентів-інтелектуалів. Остання не нажила капіталів лише тому, що поняття особистої честі для неї ще не втра­тило значення і їй огидно мати справу з тіньовим ка­піталом, криміналітетом, хабарами та іншими «при­вабами» олігархічного «бізнесу», метою якого є привла­снення чужої доданої вартості через згубні для Украї­ни товарно-грошові схеми. Автор від імені такої інте­лектуальної «безкапітальної» еліти заявляє: «Так, сьо­годні ми повністю відчужені від влади, ми позбавлені можливості висловлювати свої думки в ЗМІ і на ТВ..., ми отримуємо жебрацьку зарплатню. Але ми не падаємо духом — ми через це вже одного разу пройш­ли: при диктатурі КПРС з нами було те ж саме. Але саме наша висока духовність, наша особиста честь, наш мовчазний опір стали частиною тієї скелі, об яку розбилася диктатура КПРС. Так, зараз — час ВАШОЇ ЕЛІТИ, але час НАШОЇ ЕЛІТИ в Україні ще прийде. І тоді це буде інша Україна — Україна інте­лектуального злету і високих технологій, значний центр національної і всесвітньої культури».

Отож запитаймо: «Чому представники невидимої, гнаної і голодної інтелектуальної еліти не прийшли в український менеджмент, в український бізнес?» Це передусім пов'язано із загальною кризою цінностей, відсутністю умов, за яких можна було б розбагатіти законно. Але справедливість треба виборювати.

І тут прикладом може бути Пітер Друкер. Ще до того, як поняття інтелектуального капіталі ввійшло в моду, П. Друкер першим показав, що означає бути інтелектуальним капіталістом, тобто тим, хто встано­влює ціну на свої знання, які він нагромаджує для можливих клієнтів поза його організацією: ваші знан­ня і досвід є вашим новим багатством; вони є това­ром, який належить вам, а не вашій компанії. Зали­шаючи організацію, ви забираєте те багатство із со­бою. Інтелектуальний капіталіст, вказує П. Друкер, є новим типом працівника, навіть ціннішим, аніж голо­вний адміністратор³³¹.

Сам П. Друкер, як ніхто інший, здобув «торгову ма­рку» безпосередньо за допомогою менеджменту. Він, можливо, найвпливовіший сьогодні фахівець з мене­джменту сучасних організацій, який працював консу­льтантом багатьох урядів, громадських установ і кор­порацій. Друкер вчить, як стати інтелектуальним ка­піталістом. Для цього він радить уподібнитися свідку або спостерігачеві. Забудьте про PR (public relations), каже він, ви є ніщо; ваше знання є все. Інтелектуаль­ному капіталісту потрібно лише одне: навчитися вчи­тися.

Інтелектуальний капіталіст — це систематичний но­ватор. За П. Друкером, «систематичне новаторство полягає у цілеспрямованому й організованому пошуку змін і в систематичному аналізі можливостей, щоб результатом цих змін могли стати економічні чи соціальні інновації».

Новаторство, провадить далі П. Друкер, як галузь знань (до того ж ще й наукова база підприємництва) — діагностична наука, систематичне дослідження змін, які потенційно можуть стати джерелом підприємни­цьких можливостей. Для систематичного новаторства треба оволодіти мистецтвом критичного і конструкти­вного мислення.

Українському менеджерові бракує концептуальної кваліфікації (майстерності, мудрості) для розуміння взаємозв'язку різних чинників, що впливають на його ситуацію, яка й спонукатиме його здійснювати за­ходи, потрібні для досягнення максимального добра для всієї організації. Таку кваліфікацію кожен має здобувати, якщо є бажання наздоганяти час.