3.3. Власність і менеджмент

Світовий досвід засвідчив переваги сучасного постіндустріального капіталізму перед соціалізмом, зведе­ним на пануванні державної власності. Причому со­ціалізм програв як у бідних та середніх країнах, так і в індустріально розвинутих. Відомий український вчений М. Амосов стверджує, що багатих соціалістів взагалі не буває, бо соціалізм де тренує і розкладає суспільство109. Коефіцієнт корисної дії економіки, як­що його визначати як міру того, яка частина набуто­го дістається громадянам, в умовах соціалізму падає до ЗО—40% замість нормальних 60—70% . Ресурси витрачаються надмірно. Натомість приватна власність краща за суспільну, бо вона краще стимулює до пра­ці і збереження її продукту. Але, якщо говорити про становище в нашій країні, то, як пише С. Грабовський: «Численним клановим угрупованням вигідна пролонгація до безконечності нинішнього перехідного ста­ну, адже це дає їм змогу безперешкодно отримувати прибутки завдяки над експлуатації громадян Украї­ни. Варто нагадати, що за радянських часів на рубль продукції трудівник отримував близько 20 копійок (і це вже, за класичними визначеннями Карла Марк­са, було над експлуатацією), а нині робітник одер­жує (в кращому разі) 3—5 копійок із гривні»110. За таких умов українському менеджменту дуже складно працювати в реальній економіці, зробити її приваб­ливою й адаптувати до неї людей.

Відразу після оголошення курсу на приватизацію державної власності на початку 90-х років у нашому суспільстві не бракувало невтішних прогнозів щодо розвитку цього процесу. Стверджувалося, що за будь-якої системи здійснення приватизації її зміст буде один — черговий етап пограбування народу кількома групами чиновників з метою розміщення капіталів за кордоном. У результаті значна частина основних виро­бничих фондів опиниться в руках іноземного капіталу, що, у свою чергу, сприятиме побудові колоніальної економіки з усіма прикрощами, які звідси виплива­ють. Справді, після зміни юридичного статусу майна, яким розпоряджалася держава, ефективність керів­ництва ним не поліпшилася. Крім того, багато «наці­ональних бізнесменів» виявилися зацікавленими не в довготривалих економічних програмах, а у вивозі за безцінь сировини й отриманні максимальних прибут­ків у найкоротший термін.

Б. Андрушків у своїх статтях слушно зазначає, що окремі помилки приватизації, які відбулися чи то стихійно, чи то злочинно цілеспрямовано, давали мо­жливість одним — раптово розбагатіти, іншим — за­лишитися у «верстві слабо захищених». Тож він про­понував спочатку змусити державний сектор економі­ки працювати на повну силу, створити необхідний за­хист вітчизняного товаровиробника тощо, а вже потім плекати приватний сектор економіки, причому відпові­дно до декларованих доходів.

Проте автори прогнозів помилилися в одному: в ру. ках іноземного капіталу опинилася лише незначна частина основних виробничих фондів. Повзучу прива­тизацію здійснено в інтересах українських чиновни­ків і директорів. Навряд чи можливе було інше. Соці­алістичний чиновник, маючи право фінансового під­пису і трансформуючись у капіталістичного менеджера, це право не міг випустити зі своїх рук. К. Маркс писав у передмові до «Капіталу»: «Висока англіканська церк­ва скоріше простить нападки на 38 з 39 статей си­мволу їі віри, аніж на 1/39 її грошового доходу». Правило універсальне. Його не змінити ані указами, ані законами.

Урок в іншому. Народові було байдуже, хто керува­тиме колишньою «загальнонародною власністю», якою він ніколи не керував раніше,— адже це робили ті са­мі чиновники та директори. Щоправда, народ споді­вався, що ваучеризація якоюсь мірою буде відшкоду­ванням його безправності у сфері управління власніс­тю. Але він швидко розлучився і з цією ілюзією; за­лишалася ще надія на будь-якого ефективного власни­ка. Таке примирення було авансом довіри до держа­ви. Та верхівка державного апарату за останні роки довела свою неспроможність ефективно керувати еко­номікою у формі делегування прав на управління вла­сністю112. Перетворивши приватизацію у «гру для до­рослих», українське чиновництво без сорому і сумлін­ня, не дотримуючись жодних заповідей, почало заби­вати голи тільки у ворота народу, стократно підвищив­ши навіть соціалістичну норму експлуатації і «синіх», і «білих комірців». На виправдання недосконалої сис­теми управління власністю з'явилася версія, що обі­цяні результати приватизації є міфологемою постсоціалістичного суспільства, в яку населенню не треба було вірити. Проте приватизація, що почалася напри­кінці 1992 року, наближається до завершення. Вже майже завершена приватизація малих підприємств. За останні вісім років 70,6 тис. об'єктів змінили формy власності. Недержавні підприємства на даний час Bжe виробляють 70 відсотків промислової продукції113.

Про наслідки дізнаємося з дослідження «Соціаль­но-економічні результати приватизації» (ЕКСОР, }999) Керівник дослідження О. Бондар, голова Фон­ду державного майна України, фахівець у галузі еко­номічної кібернетики, з 1992 р. працює на керівних посадах в органах приватизації, бере активну участь у розробці законодавчої і нормативної бази реформу­вання власності та створення фондового ринку Украї­ни. В зазначеному дослідженні, зокрема, визначають­ся шляхи адаптації колективів до нових умов госпо­дарювання і вплив приватизаційних процесів на змі­ни в управлінні.

Автори дослідження роблять такі висновки: «Яких-небудь значних змін у господарській прак­тиці приватизованих підприємств ще не відбулося... На своєму первинному етапі приватизація сприяла лише так званій реактивній — нерегульованій, спон­танній,— реструктуризації... Домінуючою моделлю по­ведінки підприємств стала орієнтація на виживання [...] Вочевидь, що говорити про перетворення праців­ників приватизованих підприємств у реальних, а тим більше ефективних стратегічних власників корпора­тивного майна не доводиться. І не тільки тому, що усім розпоряджаються директори підприємств. Ба­гато працівників-акціонерів не можуть і не хочуть брати участь в управлінні акціонерним товарист­вом, воліючи залишатися пасивними власниками Цтних паперів. Ті ж нечисленні з них, які здатні Управляти корпоративним майном., найчастіше такої можливості, бо на підприємствах ще створені відповідні механізми та процедури, що передбачають корпоративну відповідальність за ухвалені рішення (виділено нами.— Б. Б.). [...] Все це Розводить... до збільшення кількості тих, хто готових підтримати ідеї повернення у власність держава майна, що було приватизоване раніше. Тільки первинної приватизації починається поступове формування сталої та ефективної системи права„ власності, відкриваються можливості економічної реалізації останньої»115.

Отже, декларованої мети — зміни форми власності для підвищення ефективності підприємництва та збільшення прибутковості (хоча й існують переконливі приклади успішної роботи деяких підприємств, щ0 змінили форму власності) — загалом в Україні не досягнуто, оскільки приватизація поки що не має ради, кального позитивного впливу на поліпшення діяльнос­ті трудових колективів та зростання добробуту народу.

Такого висновку доходять й інші дослідники.

Так, наприклад, О. Пасхавер, президент Центру еко­номічного розвитку, позаштатний радник Президента України з питань економічної політики, досліджуючи в рамках проекту Київської групи Гарвардського ін­ституту міжнародного розвитку перебіг приватизації в Україні, відзначив:

«Потрібно визнати: приватизація не виправдала очікувань суспільства в тому розумінні, що [...] не спричинила кардинальних змін у господарській пове­дінці власників і вищих менеджерів, не запобігла по­гіршенню стану української економіки»116.

О. Пасхавер, аналізуючи перебіг приватизації, по­яснює її невдачі на основі підходу, за яким бюрокра­тія є клас, що підлаштовує суспільство під розв'язан­ня своїх проблем; відтак, на його думку, у невтішних наслідках приватизації винна лише бюрократія. Але ж командно-адміністративну економічну систему руй­нували й валили якраз із метою протидії бюрократичному менеджменту, то хто ж тоді винен? Чи могло бу­ти інакше?

Ефективності приватизації завадили недосконалі закони, непрофесійний менеджмент, порушені спонтанні механізми співпраці в суспільстві. Депресія на економіки породжена формами і методами української приватизації, тобто роздержавлення власності її процесу передачі її в руки приватного власника. Остання відбувалася без налагодженого управління власності

тю» зорієнтованого на прибуток та стійку ефектив­ність. І ТУТ український менеджмент взяв у заручни­ця самого себе. Орієнтуючись на старі догми теорії менеджменту, згідно з якими управління власністю за капіталізму проголошується ефективним на тій під­ставі, що нею керує професійний менеджер, який не є власником, інтереси українських менеджерів не враху­вали. Проте навіть у країнах класичного капіталу сьогодні визнають, що менеджер тоді успішніший, коли він має певні права на власність.

Українські реформатори упустили той чинник, що основним власником в Україні прагнутиме стати ме­неджер, управлінець, який вже є в Україні, а не «за­морський дядечко», який раптом погодиться вкласти мільйони доларів у брухт, яким йому на тлі західних високих технологій здається обладнання більшості на­ших підприємств.

Опанування методів управління власністю в умовах переходу від адміністративно-командної, централізовано-планової економіки до сучасної, соціально орієн­тованої ринкової економіки ще й досі є надзавданням для України, шляхи розв'язання якого у нас, як і в багатьох інших колишніх республіках СРСР, мають істотні відмінності порівняно з країнами Східної Єв­ропи — колишніми членами Ради Економічної Вза­ємодопомоги (РЕВ) і навіть республіками Балтії.

Наприклад, у Польщі протягом одинадцяти останніх Років соціалістичного врядування на чолі з В. Ярузельським досить м'яко і послідовно сприяли формуванню численних приватних власників у аграрному Сеторі, промисловості та в галузі сервісу.

Політика Чехії і Словаччини стосовно приватної власності була також набагато м'якшою, ніж в Україні Чехія відразу після революції на чолі з В. Ґавелом провела дуже важливу реформу, яка, зокрема, охопила систему управління та управлінських кадрів. В Словаччині від ключових посад у керівництві держави усунули всю колишню номенклатуру

Економічна система в Угорщині також була лояльною до приватної власності. Навіть події 1956 року де спричинилися до таких її утисків, які були в колишньому Радянському Союзі, зокрема в Україні. До того % історичні передумови формування приватної власності у згаданих країнах були набагато ліпшими, бо Україна не була самостійною державою, як вони.

Балтійські ж країни, хоч і були «тимчасово окупо­ваними територіями», мали інший менталітет, а гніт тоталітарного режиму порівняно з іншими республі­ками Радянського Союзу тут був не таким тривалим. Вони мали значно м'якші умови для розвитку прива­тної власності і сформували суспільне розуміння при­ватної власності на ментальному рівні. Тож не дивно, що нині Польща, Угорщина, Чехія та Словаччина, кра­їни Балтії досить швидко трансформуються і впевнено прямують до європейської спільноти.

У Китаї намагаються зберегти соціалізм у політиці і створити капіталізм в економіці. Почавши з реформ у сільському господарстві ще в кінці 70-х років, там відмовилися від великих комун і почали приватизу­вати землю. Це були дуже широкі реформи. Вони охопили близько 1 млрд. людей, тобто близько 80% населення Китаю. Таким чином, приватна власність у сільському господарстві Китаю запанувала, що й дало дуже швидкі результати. З технологічного погляду сільське господарство було значно слабше оснащеним, і його значно легше можна було приватизувати. Як­раз така легка і швидка приватизація й дала ефектив­ні і швидкі результати. Стосовно промисловості, то ЦІ питання вирішуються трохи складніше і пізніше за рахунок створення відповідних умов для припливу іноземного капіталу насамперед із таких країн, я^Тайвань, Японія, Гонконг1.'На думку визнаного поль­ського реформатора і вченого Лєшека Бальцеровича11 у Китаї створена подвійна система: на півдні — біль­ше капіталізму, а на півночі — соціалізму.

Та це — специфіка Китаю; буквальних же запозичень потрібно уникати, хоча певний досвід щодо тог як відмовлятися від державного сектора і переходити до приватного, слід враховувати і в нашій політиці.

Ще один аспект. У Китаї було створено дуже багато дрібних підприємств у державному секторі, які потім стали приватними. Це також добрий шлях для того, щоб через розвиток малого бізнесу реформувати еко­номіку.

За Л. Бальцеровичем, приватизація за рахунок ство­рення нових приватних підприємств є шляхом дуже довгим і неефективним. Адже завжди приватному се­кторові протидіятиме міцний державний; отже, це треба робити організовано. Якщо навіть швидко міня­ти форми власності, то все одно в широкому плані приватизація триватиме досить довго — і 20, і ЗО ро­ків118.

Л. Бальцерович скептично ставиться до песимісти­чних оцінок відомого економіста Василя Леонтьєва про те, що Росії, щоб мати розвинену ринкову еконо­міку, потрібно 50 або й 70 років. Він вважає, що по­ки люди рахують роки, жодного руху до мети не буде. Треба просто йти і треба йти швидше. Проте чимало керівників державних підприємств за інерцією чекають на погашення або скасування боргів, отримання деше­вих кредитів, продають основні засоби, аби вижити.

Приватна власність переносить акценти переважно на інвестиції приватного капіталу, кредити комерцій­них банків і вихід на ринок цінних паперів через ви­пуск додаткових акцій. Корпорації формують новий орган управління — раду директорів або наглядову раду, наділену певними повноваженнями щодо призна­чення виконавчого директора та розробки стратегії компанії. Змінюються роль, функції та система управ­ління бізнесом з боку адміністрації підприємства, ви­никає відповідальність перед акціонерами, місцевою владою, громадськими інституціями тощо. Іншими За своєю суттю стають зв'язки і взаємодія з постачаль­никами, профспілками, змінюються представницькі функції та відносини із засобами масової інформації.

Такими є принципові особливості підходу до управління власністю.

Виходячи зі світового досвіду розвитку економіки треба орієнтуватись на розумний баланс приватної державної та колективної власності. Всі вони потребу­ють оптимального, ефективного розвитку та націлено­сті передусім на результат.

Держава повинна турбуватися про такі правила, за­кони, нормативи та засоби економічного регулювання, які забезпечували б найефективніше використан­ня власності, не переймаючи на себе всіх функцій ад­міністрування, планування, розподілу, оперативного контролю тощо. Держава має переосмислити своє ста­влення до підприємництва, відмовившись від жорст­кого контролю на користь ефективного регулювання та створення підприємствам умов успішної роботи.

Д-р Богдан Гаврилишин вказує:

«Державні підприємства також можуть добре фу­нкціонувати, якщо вони пристосовуються до ринко­вих відносин і якщо ними керують професійні компе­тентні менеджери, а не політичні фігури. Найяскра­віше свідчення цього — Синґапур, який досяг економі­чного прогресу в перші 25 років своєї незалежності за допомогою підприємств, що були створені і управля­лись державними органами»119.

Щодо приватизованих підприємств, то річ не в то­му, хто приватизує. Річ у тім, чи буде налагоджено на підприємствах ефективний менеджмент: чи буде задіяно інтелектуальний потенціал нашого менеджменту, нашої некапіталізованої інтелектуальної еліти тощо.

Особливо актуальними залишаються для українсь­кого менеджменту ідеї Людвіґа Ергарда (творця німе­цького «економічного дива»), який створив модель соціально орієнтованої ринкової економіки, де зі сво­бодою приватного підприємництва забезпечується со­ціальний захист найбіднішої частини суспільства. Але сьогодні цю модель наші економісти і політики обго­ворюють незаслужено рідко.

На жаль, в Україні на початку 90-х років не знайшлося особистості, що дорівнювала б Л. Ергарду, була здатна глибоко проникнути в сутність найуніверсальнішої формули економічної політики — «соціального ринкового господарства». І всім нам, включаючи мі­ністрів і депутатів, зовсім не зайве прислухатись до слів «батька» німецької економіки. Він заслужив пра­во на поради своїми справами. Доказом цього слу­жить нинішня Німеччина.

Сьогодні найвищі пріоритети України — підвищення ефективності реальної економіки, структурні перетво­рення у секторах економіки та окремих підприємст­вах, забезпечення якісної й результативної праці ад­міністрацій усіх рівнів, спрямованої на трансформа­цію економічної системи та на адаптацію реальної економіки до нових умов.

А зробити це мають люди на всіх щаблях управлін­ня економікою, озброєні відповідними знаннями, на­вичками, розумінням і бажанням продуктивно пра­цювати.

На превеликий жаль, як було згадано вище, підго­товленість керівників до управління галузями й під­приємствами в умовах зміни організаційних форм і форм власності слабка. Тим часом у процесах роздер­жавлення, приватизації, реструктуризації, корпоратизації й акціонування підприємств перед вищим управ­лінським персоналом постає коло засадничо нових за­вдань, як щодо цілей і методів управління, так і щодо відповідальності перед окремими соціальними група­ми та суспільством загалом.

Без якісних змін у функціонуванні корпоративних корівних органів — спостережних рад або рад управ­ління — успіх неможливий, бо саме вони, зрештою, Відповідають перед суспільством за результати діяль­ності підприємства. Саме ці ради повинні визначати Стратегію підприємства, формувати адекватну орга­нізаційну структуру його, підбирати найкращі кан­дидатури генерального директора чи президента ком­панії.

Все це стосується як підприємств, що перебувають у повній або частковій державній власності, так і тих, що належать до недержавного сектора економіки. Не­обхідно переходити від жорсткого адміністративного контролю до ефективного економічного регулювання і створення умов для продуктивної праці. Безпереч­но, це тривалий процес, для прискорення якого слід організувати цілеспрямоване навчання членів корпора­тивного управління, бо інакше всі справи знову візь­ме до своїх рук чиновник старої формації, що працює за сумнозвісними приписами: «не можна, не пускати, контролювати». Але віддамо йому належне — він це робить чудово, бо ж не має мотивації поводитись інакше.

Питання мотивації і загальної культури державного менеджменту стосовно управління власністю (як дер­жавною, так і недержавною) надзвичайно важливі. Держава мусить організовувати ефективну роботу і ефективне використання державної і недержавної вла­сності. Людям, які сьогодні керують корпораціями з часткою приватної власності, треба робити це по-ново­му, усвідомивши суть поняття «корпоративне управ­ління», а також зміст нової відповідальності перед, власником (акціонерами, серед яких і держава), перед суспільством, місцевою владою тощо.

На всіх щаблях державної влади має законодавчо встановитись інше, нове об'єктивне розуміння прива­тної власності. Саме у законах слід зафіксувати відпо­відальність чиновників і держави загалом за розви­ток і недоторканність приватної власності як надзви­чайно серйозного джерела наповнення державного бюджету.

Створити імунітет для інституту приватної власнос-1 ті, підвищити її роль в економіці здатні лише фахівці відповідної кваліфікації. Слабка готовність керівни­ків до управління галузями і підприємствами в нових умовах гальмує просування цих процесів. Треба що­найшвидше запровадити програми навчання з питань корпоративного управління для працівників Кабінету

Міністрів, Фонду державного майна, відповідних мі­ністерств і державних комітетів, голів рад директорів (наглядових рад) та директорів підприємств.