5.1. Українська шляхологія

В економічній і політичній літературі України сього­дні з'явилися десятки, якщо не сотні, праць, при­свячених розглядові шляху України у трансформацій­ний період. Однією з перших книг у цьому жанрі)

який можна було б назвати «шляхологією», була кни­га Левка Лук'яненка «Де добрий шлях?» (1993). По­тім тему продовжили інші головні «шляхологи». Крім індивідуальних чи колективних монографій, цілях Україні вказують різноманітні аналітичні до­повіді багатьох науково-дослідних установ (Міжнарод­ного центру перспективних досліджень, Національно­го інституту стратегічних досліджень, Національно­го інституту українсько-російських відносин, Євро­пейського центру макроекономічного аналізу Украї­ни тощо).

Безперечно, жанр потрібний і важливий. Разом з тим, коли розглядаєш українську «шляхологію», спа­дає на думку зауваження Б. Антоненка-Давидовича, що не треба обмежувати свою мову одним-однісіньким словом «шлях», коли маємо так багато синонімів; зо­крема, шлях нагору називають узвозом¹⁹⁶. Адже Укра­їна має відшукати саме узвіз, тобто дорогу нагору.

Українська «шляхологія» породжує численні твори зарубіжної соціально-економічної та соціально-полі­тичної думки, які намагаються описати наші стартові умови і сформулювати рекомендації. Далеко не всі вони рівноцінні.

О. Гуревич вказує на банальність і помилковість ре­цептів іноземних експертів. З метою довести, що «про­грама» зарубіжних «шляхологів» щодо України не спрацювала (і теоретично, і практично), журналіст посилається на погляди професора соціології в універ­ситеті Дж. Вашингтона Амітана Етціоні (в минулому радника президента Дж. Картера) та професора Колу­мбійського університету Роберта Мандела.

Так, у статті, опублікованій ще в травні-червні 1992 р. в англійському журналі «Challenge», А. Етціоні попе­реджає, що програми прискореної приватизації, дереґулювання, адміністративної реформи в екс-СРСР за­знають невдачі через ігнорування повільного й посту­пового характеру змін соціальних інститутів, які не­можливо прискорити жодною зовнішньою допомогою. Положення про те, що основні фонди можна приватизувати, а потім використати для створення ефектив­ної економіки, А. Етціоні спростовує тим, що біль­шість їх малопридатна для безболісного виходу на міжнародний ринок. Щонайбільше вони придатні для напівпротекціоністської економіки, відтак наділена магічними рисами приватизація перетворить більшість цих фондів на брухт. Отже, А. Етціоні передбачав, що перехідний період буде довгим і поступовим, коли де­які держпідприємства забезпечуватимуть зайнятість доти, доки не будуть профінансовані і побудовані нові підприємства (саме так учинили в Китаї й Польщі). В іншому випадку можна викликати таку тривалу де­пресію з відповідним рівнем безробіття й падінням виробництва, якої не зможе витримати навіть напівдемократичний режим. Народи екс-СРСР, доходить висновку А. Етціоні, «повинні самі вирішити, якою мірою їм потрібно напружуватися, щоб досягнути вищого рівня життя»^19В.

Аналогічно професор Колумбійського університету Роберт Мандел, який отримав Нобелівську премію з економіки 1999 р. за роботи кінця 50-х—початку 60-х p., що заклали основи єдиної валюти на кшталт європейської, 1997 р. опублікував статтю під назвою «Великі спади», де розбив теорії, які пояснювали безпрецедентний спад національного доходу в колиш­ньому СРСР і країнах Східної Європи суто об'єктивни­ми чинниками. Насправді, вважає Р. Мандел, перед нами — результат неправильної економічної політи­ки. Існує тісна взаємозалежність грошової і фіскаль­ної політик із політикою обмінного курсу, тобто немо­жливо розірвати внутрішню і зовнішню економічну по­літику країни. В умовах, коли капітал починає вільно перетинати кордони, ті, хто ухвалює політичні рі­шення, стверджує Р. Мандел, повинні вибирати — зберегти стабільний обмінний курс чи відпускати його у вільне плавання. Зрештою, десятки урядів у всьому світі — від Таїланду до Росії — відпустили націо­нальні валюти, заздалегідь розплатившись фінансо­вими кризами різної глибини.

Тепер, судячи з усього, надійшла черга й України. Але скільки втрачено часу і ресурсів! У цьому зв'язку виникає запитання: «Чому під акомпанемент закли­нань політичної і фінансової влад про стабільність на­ціональної валюти у світі «гуляє» понад $200 млрд. російських і $20 млрд. українських капіталів?» Най-вірогідніша відповідь така: замість залучати великі інвестиції, неправильна валютно-фіскальна політика, по суті, виштовхнула їх із країни. Але де були радни­ки цієї влади? Адже про порочність фіксованого з кори­дорним присмаком обмінного курсу говорив не тільки Р. Мандел, а й провідний представник ліберальної школи економіки, лауреат Нобелівської премії з еко­номіки Мілтон Фрідман, багато інших найавторитет­ніших економістів.

Справді, немає пророків у своїй вітчизні, зауважує О. Гуревич, і зазначає, що тільки 1998 p., після по­яви в Інтернеті статті двох американських професорів про віртуальну економіку (автори не були консульта­нтами пострадянських урядів), була усвідомлена при­рода панівної для нас безгрошової, боргової економі­ки. «Ми співучасники її створення, — пишуть Геді та Айкс. — Вона не отримала б сьогоднішнього свого розвитку і, можливо, не стала б такою корумпованою та неефективною, якби не отримувала підтримки ззов­ні... Відмовляти Росії в допомозі небезпечно, але пле­кання віртуальної економіки тільки посилює цю не­безпеку в майбутньому... Замість удавати спільне розуміння ринкових перетворень, чи не краще дати росіянам зрозуміти, що за їхній вибір економічної по­літики відповідальні вони самі?» Порівнюючи ці ду­мки, О. Гуревич робить висновок: коло замкнулося, ставка на інфантилізм нації до добра не доведе.

Думкам одного з найгостріших і найдошкульніших критиків сучасних реформ української влади, яка не помічає його тим упертіше, чим глибшими стають йо­го матеріали, ми надали такої детальної уваги, позаяк цей автор підходить, на нашу думку, найближче з усіх українських «шляхологів» до найболючішої проблеми українського суспільства — його мазохістського уявлення про власний інфантилізм. Зрозуміло, що робити ставку на інфантилізм нації — чи то зарубіж­ним «шляхологам», чи то нашим політикам та мене­джерам — недоречно і обурливо. Але чи немає правди в такій характеристиці?

Справді, за вибір економічної політики маємо від­повідати ми самі й ніхто інший, тільки наша «голо­ва», чи то пак «еліта».

І коли протягом десятиліття ми не знайшли свого узвозу, то гіпотеза щодо нашого інфантилізму, або, сказати б,— безголів'я, постає цілком виправданою. Відомий український письменник Євген Гуцало, роз­думуючи в повісті «Безголів'я» про корені російської експансіоністської політики, про минуле й сучасне, яскраво схарактеризував такий «безголовий» стан. То­му з-поміж усіх уживаних щодо суспільства характе­ристик — зрілий капіталізм чи соціальна демократія, постсоціалізм чи посткапіталізм, постіндустріалізм чи постмодерн, пост(недо)модерн тощо — народ України мав би обрати «постбезголове» суспільство, тобто сусп­ільство, яке кінець кінцем позбудеться свого «антиін-телектуалізму» та «антиінноваційності».

Найглибше проблему суспільної трансформації Ук­раїни за доби незалежності в контексті багатовікового історичного досвіду розглядають В. Кремень, Д. Табач­ник, В. Ткаченко у монографії «Україна: альтернативи поступу» (1998). У ній зроблено спробу критично пе­реосмислити історичний досвід українського народу на шляху його самоствердження в національній дер­жаві. Автори дають своє розуміння української загаль­нонаціональної ідеї, осмислюючи сучасні проблеми Ук­раїни; наголошують на необхідності для українців по­долати синдром імперського мислення, психологію «молодшого» брата; запрошують до творчої дискусії щодо шляхів подальшого розвитку однієї з найбіль­ших європейських держав.

У монографії В. Кременя, В. Ткаченка «Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації» (1998) аналізується низка нових факторів, з якими суспільство зіткнулося за останні роки. Це насампе­ред прийняття Конституції України, пошук «україн­ської ідеї», глибокий розкол у суспільстві, феномен нелеґітимності політичної влади. Два стратегічні за­вдання — розбудова правової соціальної держави та розвиток громадянського суспільства — ще дуже да­лекі від свого розв'язання.

Подолання синдрому «неісторичного народу» та ком­плексу «молодшого брата» автори монографій пов'я­зують із поглибленням самоорганізації суспільства та підвищенням його партнерських якостей щодо інших країн світової співдружності. Ці завдання набули осо­бливої гостроти за умов протиборства ідеологем «захі­дного лібералізму» і «євразійської соборності» в сус­пільно-політичній думці середини 1990-х років. Утвер­дження української ідентичності, віднайдення Украї­ною шляху до себе, визначення магістрального на­пряму суспільного поступу автори пов'язують з необ­хідністю «зняти» дилему «Схід—Захід» через культу­рно-політичний синтез цивілізаційних надбань кож­ного народу на просторі «Великої Європи».

В. Кремень і В. Ткаченко попереджають, що «по­шук Україною свого власного шляху у світову спів­дружність народів має бути суголосним проблемам сьогодення, віддзеркалювати насущні проблеми, зу­мовлені історичною долею України, менталітетом її народу, його психологією і характером, інтелектуа­льним потенціалом. Засадничою в загальнонаціональ­ній ідеї завжди є думка самовідтворення і самореалізації творчого потенціалу народу, розуміння того, що грядущі реформи (еволюційні та революційні) ма­ють відбуватися в магістральному річищі загально­світових цивілізаційних процесів, але вони допустимі лише в певних межах, визначених історичним досві­дом кожного окремого народу. Переступивши ці межі, ми матимемо суспільний розкол, ентропію, хаос і са­мознищення даного народу як самостійного суб'єкта історичного процесу»²⁰³.

Оглядаючи в цілому «шляхологічну» літературу, від­значимо плюралізм методологічних підходів до розв'язання цієї проблеми і низку справжніх наукових здобут­ків, унаслідок чого ми стали краще розуміти себе. Ра­зом з тим, як відзначає А. Гальчинський, економічна наука вагомого слова щодо проблем шляхології не ска­зала: «Майже десятирічний термін реформ — це пері­од, достатній для конче необхідних наукових уза­гальнень. Таких узагальнень поки що немає».

На наш погляд, сіть, яку автори закинули в море фактів і теорій, аби впіймати «рибу» — істину про Україну,— виявилася із дуже завеликим вічком. Макроекономіку в державі можуть творити одна-дві-три розумні людини, але найбільші й найскладніші про­блеми постають у мікроекономіці, яку творять мільйо­ни. Проте література про мікроекономіку та її мене­джмент за своїм обсягом менша за «макрошляхологію», до того ж проблеми, за які беруться її автори, виявляються розв'язуваними лише на макрорівні. То­му виникає потреба в мезопідході, за якого не випус­каються з уваги проблеми «макрошляхології», але разом з тим послідовно розглядаються реальні про­блеми реальних людей без зайвого заглиблення у мікропроцеси, для виходу з яких знадобляться і бром, і барокамери. («Історію України не можна вивчати без брому»,— здається, так казав В. Винниченко).

Разом з тим «шляхологія» не звернула уваги на такі важливі питання: які проблеми ми ставимо? У чому полягає процедура постановки проблеми? Адже з управлінської практики відомо, що набагато прості­ше проблему не помітити, відкинути деяку трудність, аніж її розв'язувати. Тому прийняття якихось про­блем, перетворення їх на завдання, а відтак на пред­мети управління є процесом відкриття перспективи для колективу чи суспільства в цілому. Відкриту ж перспективу можна порівняти з цементним розчином, арматурою для якого є визначеність напрямку розви­тку. Виразне і ясне бачення можливих перспектив і напрямків — один із небагатьох історичних шансів нашого виживання на своїй землі. Це стосується і проблеми бідності сучасної України.