4.1. Керованість як показник менеджменту

У тезі про те, що криза українського управління по­яснюється здебільшого тим, що ті, хто керують, не вміють і не знають, як керувати, є істина, але не вся. Навіть у майстерного пілота літак, трапляється, ви­ходить із його керування через втрату літаком керо­ваності. Поняття керованості об'єкта, досить широко досліджуване у технічних науках і теорії систем, у менеджменті фактично не вивчається, за винятком праць англійського вченого Дж. Вудворта і його послі­довників у 60-і роки та робіт російського фахівця у галузі концептуального управління 3. Кучкарова156.

Зокрема, 3. Кучкаров зазначає, що радянська сис­тема мала не бачену досі можливість маніпулювати колосальними ресурсами (природними, людськими, інтелектуальними...), проте водночас мала й нижчий к. к. д., ніж у паровоза. Таку незбагненну неефек­тивність, а часто й повне безглуздя функціонування системи за величезного витрачання ресурсів, називають

- цілком системним терміном — втрата керованості. Керованість — це властивість керованої підсистеми однозначно виконувати вимоги підсистеми керуючої.

Умови керованості відомі з теорії управління:

І по-перше, об'єкт повинен мати певні межі, які об'єк­тивно не можуть бути довільними, а повинні виокремлювати деяку цілісність;

по-друге, об'єкт повинен піддаватися спостережен­ню — тобто його сторони треба «бачити» регулярно й достовірно;

і, по-третє, мусить бути можливість на об'єкт вплива­ли, і у відповідь на відомі впливи об'єкт має реагувати відомим і гарантованим способом.

Отже, цілісність — спостережуваність — керованість. Як мінімум, така трійка властивостей об'єкта необхідна щодо суб'єкта, відповідаючи цілям і мож­ливостям останнього. Така позиція так званих «росій­ських концептуалістів»157.

Сучасним суспільствам потрібно багато рішень, гар­них і різних. Як їх отримувати? Нині якісні, ком­плексні рішення є продуктом і результатом досить «високої» технології процесу вироблення рішень (за­пропоновано термін decision manufacturing). Процес вироблення рішень становить ядро так званої системи організаційного управління (СОУ).

СОУ тривіальна тільки на перший погляд (з огляду на уявлення, узвичаєні на вищих поверхах влади). І вже зовсім не тривіальні СОУ великих концернів і транснаціональних корпорацій, оборонних комплексів. Це масштабні, складні людино-машинні системи з ком­плексом регламентуючої документації, моделей, техні­чних засобів, інших видів забезпечення, спрямованих на матеріалізацію певного проекту. В одній і тій са­мій організації або відомстві можуть одночасно екс­плуатуватися десятки різних СОУ.

Чимало українських дослідників вбачають можливість подолати українську управлінську кризу шляхом ство­рення Державної системи підтримки прийняття управ­лінських рішень (ДСПР), пропонуючи побудувати та­ку систему на основі Державної економіко-математичної моделі (ДЕММ)158. Запровадження ДЕММ в системі державного управління, стверджують ці вчені, вимагає принципово іншого підходу до організації як самого процесу управління, так і підготовки управ­лінських кадрів. Це означає, що вже сьогодні, на їх-на думку, треба поступово розгортати роботи щодо адаптації керівників усіх рівнів управління до умов середовища ДСПР, головним модулем якої є ДЕММ. d огляду на масштабність порушених проблем, автори пропонують «вже зараз почати формування націона­льної школи підготовки фахівців державного управлі­ння», тобто еліти. Практична реалізація запропонованого підходу можлива лише за умов цілеспрямованої створеної у рамках державних програм та на єдиній концептуальній і методологічній основі організації проведення системних досліджень економіки Україну з подальшим використанням напрацювань і постій­ним вдосконаленням державних механізмів управління. Прикладами таких механізмів можна вважати роз­роблені в 60-х роках у США системи JOPS (Об'єднана система оперативного планування), JSPS (Об'єднана система стратегічного планування), PPBS (система «Планування — програмування — розробка бюдже­ту») тощо.

Не можна відкидати слушність цих пропозицій, але не можна забувати й аналіз результативності соціалі­стичних економік на засадах централізованого плану­вання. І тому, на наш погляд, ця ідея за нинішніх умов нереалістична, проте створення інформаційної сис­теми підтримки діяльності уряду України на таких засадах вкрай необхідне.

Щодо тези про втрату керованості українською еко­номікою чи суспільством потрібно також зауважити, що аналогія між керованістю систем технічних і соці­альних не може бути однозначною. Суб'єкт керуван­ня в технічній системі завжди розглядається як су­б'єкт позитивний, хоча й технічна система проекту­ється з розрахунку на те, що керування нею може по­трапити до рук некомпетентної людини. В соціально-економічних системах ситуація не така однозначна, і втрата керованості соціальними системами зумовлена її реакцією на неадекватне керування.

У цьому зв'язку особливо необхідно виокремити пе­вний аспект управлінської кризи, а саме — кризу людських стосунків, яка порушила принципи стиму­лювання, відповідальності і дисципліни, чіткості ви­конання прийнятих рішень, суворого контролю й санк­цій, корпоративної етики. Уявлення про нібито вто­ринність управління, що склалося, звело проблеми керівництва господарськими процесами до гранично простих зв'язків і відносин, примітивного розуміння

багатоскладових об'єктивних процесів, практично під­гнивши гнучке й нормативне реґулювання імпульси­вними заходами з «гасіння пожеж».

Саме на рівні суб'єктів господарювання виявляють­ся всі неґативні наслідки погано налагодженої, невреґульованої, малоефективної системи управління. Руй­нівно впливають на поведінку підприємств такі вияви управлінської кризи, як відсутність розмежування і невпорядкованість прав та відповідальності власників і керівників, дезорганізація зв'язків між владою і гос­подарськими суб'єктами, незабезпеченість правового захисту договірних відносин, неузгодженість внутріш­ніх управлінських структур, безгосподарність підпри­ємств, що перебувають у державній власності, розлад­нання системи замовлень і закупівлі продукції для державних потреб тощо.

У XXI ст. на перший план перетворень виходить мікроекономіка з її двома основоположними інстру­ментами — ефективним управлінням і цивілізованим підприємництвом. Щодо України з її різноманітним історичним досвідом та величезним ресурсним і виро­бничим потенціалом довготермінова перспектива нау­кового управління в умовах ринкової економіки вида­ється цілком здійсненною.

Хоча нам більше відомо про розв'язання в західно­му менеджменті гуманітарних проблем управління, нарівні з ними розроблялися й питання оптимальної організаційної структури. Тут, як і в галузі управлін­ня персоналом, відбувався перехід від «абсолютних» принципів і схем до гнучкості і ситуаційності.

Від 50-х років практика менеджменту нагромадила чималий досвід пристосування організаційної струк­тури до конкретних і змінюваних завдань компаній, великий внесок в узагальнення досвіду і науковий ана­ліз британських дослідників (зокрема Дж. Вудворта), які показали зв'язок організаційної структури з розмі­рами фірми і завданнями, які нею виконуються, чис­лом зайнятих у ній та низкою інших чинників159- Бу-Ло введено поняття «норма керованості», яка залежала від складності організації й довжини управлінських комунікацій. С. Ковалевський це поняття застосував до аналізу форм адміністративного менеджменту засвідчивши кризу сучасного ієрархічного управлін­ня160.

Ускладнення зовнішнього середовища й необхідність гнучкого реагування на нові можливості поза фірма­ми і всередині них призвели до тенденції переміщува­ти центри управління від традиційних ієрархій до ке­рівників проектних груп, члени яких підпорядковані двом чи більше менеджерам — колишнім (функціона­льним) і новим. Потреба в залученні людей і ресурсів з різних функціональних відділів привела до появи матричної структури, а самооновлення компаній на ви­рішальних ділянках роботи покликало до життя нову дисципліну менеджменту — управління змінами. То­му най вірогіднішим є припущення, що втрата керова­ності настала внаслідок порушення організаційних за­конів побудови виробничих та соціальних структур через надмірну централізацію161.

Проте кризу управління в Україні здебільшого по­яснюють іншими причинами, і найпоширеніші — на­ша нібито специфічна ментальність, відсутність еліти, єдиної національної ідеї, нероздроблена ідеологія, зовнішні негативні впливи тощо.

Для наукового розв'язання цієї колізії — розбіж­ності в поясненні кризи управління втратою керова­ності, викликаної ментальністю, ідеологією, зародко­вим станом справжньої еліти тощо та альтернативно­му поясненні кризи ненауковістю, непрофесіоналізмом українського менеджменту — світовий аналітич­ний менеджмент має відповідні засоби.

Досить використати алгоритм визначення міри ке­рованості організацій, застосувавши його до наявних комерційних і некомерційних, промислових і нелрО' мислових організацій в Україні,— і матимемо серед­ню характеристику керованості суспільства як ко­лись, так і сьогодні. Таке дослідження має практик-

ї

У цінність і для адміністративної реформи, і для вдо­сконалення управління бізнесом.

Так, в Україні не сформована менеджментська елі­та, котра здатна втілювати в життя досягнення сучас­ної науки управління. Але цей якісний висновок має цілком кількісну характеристику — порушення міри керованості українськими організаціями. Тому, назагал підтримуючи ідеї щодо створення Державної си­стеми підтримки прийняття управлінських рішень (ДСПР) на підставі Державної економіко-математичної моделі (ДЕММ), або ж ідеї концептуального, управління чи створення «ситуаційних кімнат управлін­ня», підкреслюємо, що ключ до розв'язання управлін­ської кризи вбачається нами у подоланні некерова­ності кількох десятків тисяч українських підприємств та організацій (як через зміну загальних умов середо­вища, в якому функціонує українське управління, так і через нейтралізацію внутрішніх гальмівних чин­ників). Останні полягають у намаганні реалізовувати старі засади управління (через незнання нових, адек­ватних часові, або ж у силу інтересів слабкої людсь­кої природи, чи навіть злочинних намірів).