3.2. Структура особистості людини

Структурою називають сукупність елементів, що складають ціле. Говорячи про структуру особистості людини, ми маємо на увазі елементи структури особистості. Оскільки особистість людини є надзвичайно складним утворенням, то таким самим складним є завдання визначення структури. До сьогодні існує величезна кількість підходів і теорій структури, але відсутня єдина загальновизнана концепція структури особистості.

Однією з проблем структури особистості людини є співвідношення біологічного й соціального. Людина - істота біологічна, вид Homo sapiens. Це означає, що вона має певну біологічну організацію: анатомічну будову, фізіологічні функції, генний апарат, ендокринну систему і т. ін. Уся сукупність біологічних особливостей складає пудгрунтя формування індивідуально - психологічних особливостей. Усе біологічне у людині існує як соціально обумовлене. Індивідуальність особистості людини зберігає у собі відбиток біологічних, природних особливостей. У процесі взаємодії з системою соціальних відносин вони набувають соціальності та існують у єдності і не можуть розглядатись як самостійні складові цілісної системи. Складові елементи структури особистості несуть на собі відбиток як природного, так і соціального. Тому доцільніше розглядати саме їх вплив на структурні утворення особистості людини.

Саме з цієї точки зору розглядали структуру особистості радянські психологи К.К. Платонов та А.В. Петровський.

К.К. Платонов розглядає особистість людини як струк­турно - динамічну систему. У цьому підході особистість є складною системою, що постійно розвивається, змінює склад компонентів та зв’язки між ними. Він вводить термін «підструктура» особистості. До підструктур можуть входити включені всі відомі властивості особистості. У структурі особистості людини К.К. Платонов виділяє чотири основні та дві накладені підструктури. До основних підструктур він відносить: спрямованість, досвід, психічні процеси, психо­фізіологічні особливості. До накладених – здібності і характер.

1. Спрямованість – це сукупність мотивів, що визначають напрямок діяльності людини. Мотиви як внутрішні спонукальні сили до діяльності поділяються на усвідомлені та неусвідомлені. До усвідомлених мотивів відносять ті мотиви, що визначають стрижневе підґрунтя особистості, а саме: інтереси, світогляд, переконання, мрії, ідеали. Серед неусвідомлених мотивів найбільш вивченим є установка. Вчення про установку започаткував видатний грузинський психолог Д.М. Узнадзе (1886 –1950 рр.). Уста­нов­кою називають внутрішню готовність людини певним чином виконати діяльність. Так, студентам пропонували визначити тонкі запахи у запропонованій рідині. Чим тільки не пахла дистильована вода у чисто вимитих пробірках? Спочатку була зроблена установка: знайти запах. Діє установка і у навчанні. Якщо студент навчається «для заліку», то після нього все швидко забувається. Якщо є установка, що «це потрібно у майбутньому», то навчальний зміст запам’ятовується міцно і надовго.

Спрямованість формується практично системою соціальної взаємодії. Вона найбільш соціально обумовлена і є результатом навчання і виховання, найбільш динамічна, легко може змінюватися з плином часу.

2. Досвід людини. Він формується у процесі взаємодії з предметним світом і поєднує знання, уміння та навички. Ця підструктура має соціально - біологічну обумовленість. Соціального у ній більше, ніж біологічного. Біологічним тут є здорова нервова система (і, зазвичай, психіка), що забезпечує нормальну взаємодію з предметним світом і оволодіння предметною діяльністю. Досвід змінюється протягом життя.

3. Психічні процеси. Сюди входять особливості пізна­вальних та емоційно - вольових процесів. Ця підструктура особистості людини має біосоціальну обумовленість. Біологічного у ній більше, ніж соціального. Малодинамічна.

4. Психофізіологічні особливості. До них відносять особливості анатомічної будови, особливості фізіологічних функцій, тип вищої нервової діяльності, тип темпераменту, вікові особливості, статеві особливості, патологічні особливості. Вони мають біологічну обумовленість. Соціальне практично відсутнє. Ця підструктура найбільш стійка і практично не змінюється протягом життя.

Розглянуті підструктури є основними, бо вони визначають формування накладених підструктур.

Здібності, як ми вже зазначали, є узагальненими психічними діяльностями, що визначають оволодіння новими практичними діями чи діяльностями. Саме здібності визначають включеність особистості у систему культурно-історичних відносин суспільства.

Характер є неповторним поєднанням властивостей особистості, що виявляються у діяльності і типових способах поведінки. Про характер людини можна говорити на підґрунті системи відносин, а саме: до діяльності, до інших людей, до себе, до речей.

А.В. Петровський з точки зору співвідношення біоло­гічного і соціального у структурі особистості виділяє три підструктури: інтраіндивідну, інтеріндивідну, метаіндивідну.

1. Інтраіндивідна, або внутрішньоіндивідна, підструк­тура. Це біологічна організація індивідуальності, що виявляється в особливостях будови, функцій, темпераменту і т. ін.

2. Особистість людини є суб’єктом системи взаємовідносин із суспільством і виявляється у просторі й часі як результат міжіндивідних відносин. Проявом особистості не може бути один індивід, а лише наслідок взаємодії мінімум двох осіб. Ця взаємодія опосередковується предметною діяльністю і забезпечує формування соціальних якостей особистості людини. Тому друга підструктура відображає саме цю якість. Це інтеріндивідна підсистема. Вона формується у взаємодії між людьми.

3. Метаіндивідна, або надіндивідна, підструктура виходить за межі інтраіндивідної та інтеріндивідної підструктур. Крім того, вона виходить за межі зв’язків, що існують сьогодні. У процесі практичної діяльності і взаємодії з іншими людьми кожна особистість свідомо чи несвідомо впливає на інших людей і тим самим щось змінює або здійснює «внески» в інших людей, залишає у них частинку своєї особистості. Це процес своєрідного продовження себе в інших людях не тільки у момент взаємодії, але й за його межами. Процес продовження суб’єкта в інших людях називається персоналізацією.

Персоналізація забезпечує вирішення вічної проблеми смерті і безсмертя. Якщо суб’єкт продовжений в інших людях, то з його смертю особистість «повністю» не вмирає, бо метаіндивідна підструктура продовжує жити. Про цю підструктуру краще сказати, ніж О.С. Пушкін, не можна: «Нет, весь я не умру… доколь в подлунном мире жив будет хоть один пиит».