57. Перший професійний історик України Микола Костомаров.

М. І. Костомаров — визначний історик, письменник, літературознавець, фольклорист, педагог. Він був одним із засновників першої таємної політичної організації в Україні (Кирило-Мефодіївське братство), програма якої передбачала скасування кріпосного права, встановлення соціальної рівності, свободи слова, боротьбу проти самодержавного централізму, за право кожного народу на вільний національний розвиток, федерацію рівноправних слов'янських народів. М. Костомаров здійснив велику роботу для розвитку національної самосвідомості українського народу, визначенню його менталітету, виступав за самостійність його мови й культури. Як історик М. Костомаров утверджував провідну роль народних мас у суспільному житті, досліджував визвольні народні рухи, ввів до наукового вжитку велику кількість архівних історичних документів, був автором близько 300 фундаментальних історичних досліджень, критичних і полемічних статей, які, зокрема, стосувалися життя українського народу. Вчений багато зробив для з'ясування етногенезу східнослов'янських народів, вивчення їх міфології, вірувань, фольклору й археології. Він був організатором створення популярної літератури для самоосвіти народу, порушував питання народної освіти рідною мовою та педагогічні проблеми, став одним із засновників недільних шкіл. Велика заслуга М. Костомарова в збиранні народної творчості, вивченні його звичаїв і побуту, у розвитку теоретичних засад народжуваної фольклористики, у виробленні на засадах народної естетики літературної теорії нової української літератури. Він став одним із перших фахових українських літературних критиків, який виробляв її науково-методичні засади, одним із організаторів української журналістики, видавцем і популяризатором творів українських письменників, насамперед Т. Шевченка; перекладачем творів слов'янських і західноєвропейських літератур.Чи не найбільша заслуга належить М. Костомарову у становленні нової української літератури, в розбудові в ній нових художніх напрямів, тематики й проблематики, в інтеграції нею здобутків світового літературного розвитку (зокрема античності), у виробленні нового літературного стилю, створенні нових жанрів, засобів образного мислення та ін.Виступаючи як український і загальноросійський діяч, він обіймав своїм духовним зором усю повноту історичного життя слов'янських народів.

58. Життя і творчість Пантелеймона Куліша

Пантелеймон Олександрович Куліш народився 8 серпня 1819р. на хуторі біля м. Воронежа теперішньої Сумської області в козацькій родині. Навчався в повітовому училищі Новгород-Сіверська, у 1836р. закінчив п'ять класів Новгород-Сіверської гімназії.

Протягом 1839—1840 pp. Куліш навчався на філософському та юридичному факультетах Київського університету. Але не закінчив його.

У 1841 р. написав прозові твори: «Циган», «Огненный змей. Повесть из народных преданий». У 1841 —1845 pp. Куліш викладав російську словесність у Луцькій, Київській, Рівненській та Петербурзькій гімназіях. Підтримував діяльність Кирило-Мефодіївського братства. У 1846р. письменник опублікував «Повість про український нарід», яка зіграла не останню роль у справі його арешту. У 1856р. письменник отримав дозвіл друкуватися.

Впродовж 1856—1857 pp. вийшли два томи етнографічно-фольклористичної, історіографічної, літературної збірки «Записки о Южной Руси», в якій Куліш запровадив новий правопис — «кулішівку», яка лежить в основі сучасного українського

правопису. У 1857р. було відкрито «Друкарню П.О. Куліша», в якій вийшов альманах «Хата»; для школярів читанка «Граматка» та український буквар. Письменник доопрацював редакції роману «Чорна рада» українською та російською мовами (перша редакція 1846 р. не вийшла друком через арешт автора і заборону його творів). У 1861 — 1862 рр. Куліш брав участь у виданні першого загальноукраїнського часопису «Основа», який на той час став осередком національного руху, надрукував в ній історичні нариси «Хмельниччина», «Виговшина», публіцистичну працю «Листи з хутора». У 1862 р. письменник видав збірку поезій «Досвітки». У 1882р. письменник видав збірку «Хуторна поезія». У 1893р. письменник видав збірку поезій «Дзвін», а у 1897р. вийшла збірка «Позичена кобза». Пішов Пантелеймон Куліш з життя [14 лютого] 1897 року на своєму хуторі Мотронівка.

59. Перший український політолог Михайло Драгоманов.

Народився Михайло Драгоманов 18 вересня 1841 р у родині дрібнопомісних дворян, нащадків козацької старшини. Навчався в Гадяцькому повітовому училищі, потім у Полтавській гімназії. Разом із сестрою Ольгою, майбутньою письменницею Оленою Пчілкою, матір’ю Лесі Українки, ще в гімназії Михайло перечитав силу-силенну книг, раз у раз зазираючи в бібліотеки родин Лисенків, Старицьких.

Восени 1859 року М. Драгоманов вступає на історико-філологічний факультет Київського університету, на той час попечителем цього закладу був прославлений хірург М.Пирогов, який за взірець мав академічну європейську свободу, і завдяки цьому університет являв собою осередок наукового, політичного і громадського життя. 1863 року юнак вступає в “Київську громаду”, яка саме зазнавала утисків з боку влади, починає викладати в університеті всесвітню історію. 1864 року Михайло Драгоманов одружується з акторкою Людмилою Кучинською, яка все життя була його вірною помічницею.

Із середини 60-х Драгоманов починає регулярно друкуватися, саме тоді він сформулював кредо для наступних поколінь українських патріотів: “Чиста справа потребує чистих рук”. 1869 року Михайло Драгоманов публікує працю, яку того ж року захищає як магістерську дисертацію – “Питання про історичне значення Римської імперії і Тацит”. Він привертає увагу громадськості до того, що в Римській імперії всі вільні жителі провінцій були зрівняні у правах з жителями Риму.

У 1870-1873 рр. Драгоманов перебував у науковому відрядженні в Європі і відтоді вважав себе соціалістом. Але розумів соціалізм не як класову боротьбу, а як ідею соціальної справедливості. Повернувшись до Києва, він викладає античну історію і активно працює у “Старій громаді”, у співавторстві з Володимиром Антоновичем видає двотомник “Історичних пісень малоруського народу”. Але невдовзі, за доносом М.Юзефовича, Драгоманова як неблагонадійного звільнено з університету. В 1976 році було підписано Емський указ, і громадівці приймають рішення перенести видавничу діяльність за кордон. 1876 року “Стара громада” власним коштом делегує М.Драгоманова до Женеви. Йому вдалося видати п’ять томів збірника “Громада”, на шпальтах якого друкувалися матеріали про Україну, її народ, його духовні устремління, пошуки шляхів до рівності серед світової спільноти.

Через розрив зі “Старою громадою” в 1886 році Михайло Драгоманов був позбавлений фінансової підтримки й у 1889 році прийняв запрошення обійняти посаду професора кафедри загальної історії Софійського університету. У Болгарії провів останні роки свого життя, там і помер 1895 року.