116.Культурні процеси в Україні після 1991 р.

Сучасний етап розвитку культури

Позитивні риси Негативні риси

• Подолання самоізольованості культури

• Відновлення історичної пам'яті народу

• Розкріпачення суспільної свідомості

• Відновлення і поширення релігійної культури

• Звільнення від догматів та стереотипів радянських часів

• Поява нових жанрів, типів, напрямків мистецтва і загалом культури

• «Повернення» емігрантської культури на батьківщину, зв'язок із діаспорою • Необдумане руйнування цінностей радянського періоду

• Залежність культурного розвитку від примхів ринку, комерціалізація культури

• Згортання до мінімуму державного фінансування культури

• Звуження поля діяльності установ культури

• Поширення і засилля масової культури

• Криміналізація сфери культури

• Агресивність деяких релігійних сект

• Поляризація культури

З проголошенням незалежності України держава відчувала гостру потребу у створенні законодавчої бази в галузі культури. Цього потребувала, по-перше, та обставина, що необхідно було скасувати союзне законодавство, по-друге, — в умовах переходу до ринкової економіки змінювався сам підхід до фінансування культури державою.

Важливим кроком у цьому напрямку стало прийняття Верховною Радою України 19 лютого 1992 р. "Основ законодавства про культуру". Ця програма розвитку національної культури практично поривала з минулим, визначала напрямки розвитку культури, надавала йому пріоритетності. А напередодні прийняття цього закону Президент України видав Указ "Про невідкладні заходи щодо соціального захисту діячів культури і мистецтва в умовах переходу до ринкових відносин", завдяки якому близько 70 провідних працівників культури і мистецтв одержали персональні стипендії і пенсії.

Вагомим був внесок інтелігенції у відродження української культури. З ініціативи Спілки письменників України, Народного руху України, Асоціації творчої інтелігенції "Світ культури", ^статуту літератури ім. Т. Шевченка та інших організацій у Києві у вересні 1991 р. відбувся Форум інтелігенції України, який виробив конкретні програми участі творчих працівників у державотворчому процесі

Великомасштабні культурно-політичні акції відбулися в 1992 р. у день проголошення IV Універсалу Центральної Ради; 22 січня 1992 р. у Києві в Палаці культури "Україна" розпочав роботу Конгрес українців суверенних держав колишнього СРСР. Завданням форуму було консолідувати так звану східну діаспору, надати їй можливу державну допомогу. Значною подією став проведений у серпні цього ж року Всесвітній форум українців.

Значним кроком до національно-культурного відродження було створення урядової Комісії з питань повернення культурних цінностей, яку очолив мистецтвознавець О. Федорук.

У 2000 р. у складі Міністерства культури і мистецтв України створено Державну службу контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон. До відання служби віднесено державну експертизу культурних цінностей, повернення викрадених, незаконно вивезених і неповернених творів мистецтва. Відбувся Всеукраїнський з'їзд працівників культури і мистецтв, на якому з програмними промовами виступили Президент України Л. Кучма та міністр культури Б. Ступка, визначивши шляхи розвитку культурно-мистецького процесу держави.

У дев'яностих роках виникають недержавні культурно-мистецькі організації, серед них такі, як асоціація творчої інтелігенції "Світ культури", громадські об'єднання театр-студія "Арабески", "Арт-екзистен- ція", асоціація "Артгалереї України", асоціація "Нова музика", мистецьке об'єднання "Дзига", Центр міжнародних культурних ініціатив та ін.

В організації і здійсненні різноманітних за характером культурних програм дедалі більшу роль відіграють благодійні фонди. Крім згаданого українсько-американського фонду "Відродження" створено благодійний фонд "Літературна скарбниця" при Спілці письменників України. Діють також фонди М. Грушевського, Український фонд підтримки культури, "Центр сучасного мистецтва", "Деметра", "Мистецьке березілля", Фонд розвитку історичних досліджень та ін.

Серед важливих законодавчих актів у галузі культури, які після 1991 р. ухвалила Верховна Рада — "Закон про бібліотеки" та "Закон про музеї", укази Президента "Про Всеукраїнський день працівників культури та аматорів народного мистецтва", "Про державну підтримку клубних закладів", видані 2000 р. Міністерство культури і мистецтв

України підготувало для розгляду в парламенті проекти законів про кіно, про переміщення культурних цінностей, про охорону культурної спадщини, про неприбуткову та благодійну діяльність. Сьогодні в підпорядкуванні Міністерства культури і мистецтв перебувають 15 національних закладів культури, діє Український центр культурних досліджень, ^ститут пам'яткоохоронних досліджень та Національний науково-реставраційний центр з трьома філіями в регіонах, створено кілька заповідників національного значення. До культурно-політичних досягнень незалежної України слід віднести систему президентських нагород 1995 р. Окрім впровадженої 1992 р. Почесної відзнаки затверджено орден Богдана Хмельницького, відзнаку "За мужність" (у вигляді восьмикутної зірки і хреста) та орден Ярослава Мудрого п'ятьох ступенів. Серед перших нагороджених — діячі культури О. Басистаж, А. Мокренко, академік Ф. Бурчак, генерали та офіцери Збройних Сил України.

Освіта та наука.

З проголошенням державної незалежності розпочато перебудову в системі освіти. Згідно з розробленою 1992 р. Державною національною програмою "Українська освіта в XXI столітті" (керівники П. Таланчук та А. Погрібний), новостворена система національної освіти мала позбутися залишеної в спадок "репресивної педагогіки", гостро постала проблема атестації педагогічних кадрів, технічного забезпечення шкіл, видання підручників, упровадження нових критеріїв оцінки знань.

Освіта в Україні не мала сучасної законодавчої бази. У 1992 р. Верховна Рада схвалила "Закон про освіту", а в грудні 1993 р. — зміни та доповнення до "Закону про підприємництво", які передбачали створення будь-яких приватних навчальних закладів тільки за дозволом Міністерства освіти. Поглиблення кризи в економіці погіршило матеріальне становище працівників галузі. Це призвело до відтоку кваліфікованих кадрів — упродовж року заклади освіти покинуло 16 тис. учителів. Повністю дискредитувала себе система вечірнього і заочного навчання для здобуття середньої освіти — постала нагальна потреба надати право середнім школам приймати екзамени екстерном, а зекономлені кошти скеровувати для свого зміцнення. Час вимагав заміни не тільки підручників гуманітарного профілю, але й перекладних, здебільшого російських, з фізики, хімії, біології та інших предметів. А це за катастрофічної нестачі паперу, зростання поліграфічних витрат ставало величезною проблемою.

Певних успіхів досягнуто в переведенні на україномовний режим середньої та вищої школи. За кілька років кількість першокласників, які навчаються українською мовою, зросла з 43,5 до 67,74% (станом на 1 вересня 1994 р.). На початок 1994 р. українською мовою велося викладання у 37% академічних груп вищої школи (1989 р. — 6, 1991 — 24, 1992 — 28%). Водночас у східному та південному регіонах через спротив антиукраїнських сил справи просувалися дуже повільно, а надання права учневі самому вирішувати, вивчати чи не вивчати йому державну мову, в школах Криму свідчило про відсутність належної політики держави в галузі освіти.

Позитивні Негативні

• Поступове утвердження у сфері освіти української мови

• Демократизація навчального процесу

• Зв'язок освіти з національною історією, культурою і традиціями

• Поява навчальних закладів різних видів і форм власності

• Орієнтація реформ в освіті на європейські зразки з урахуванням національної специфіки • Обмеженість державного фінансування освітніх закладів

• Недостатня матеріально-технічна база

• Падіння соціального престижу педагогічної діяльності і як наслідок загострення кадрової проблеми

• Помилки в проведенні реформ