104. Поява нових творів літератури і драматургії (а. Малишко, о. Гончар, м. Бажан, Остап Вишня та ін.).

Андрі́й Самі́йлович Мали́шко (1 (14) листопада 1912, Обухів — 17 лютого 1970, Київ) — український поет, перекладач, літературний критик. У 1930 р. Андрій Малишко надрукував перші вірші в журналах «Молодий більшовик» та «Глобус».

Упродовж 1935–1940 років видав збірки: «Батьківщина» (1936), «Лірика», «З книги життя» (1938), «Народження синів» (1939), «Листи червоноармійця Опанаса Байди», «Березень», «Зоревідні», «Жайворонки» (усі — 1940). У цей же період написав поеми «Трипілля» (надруковано лише уривки), «Ярина», «Кармалюк», «Дума про козака Данила».

У 1941 — 1944 pp. поет служив військовим кореспондентом де виступав і як поет, і як публіцист; видав сім збірок поезій: «До бою вставайте!» (1941), «Україно моя!» (1942, виходила двічі), «Понад пожари» (1942), «Слово о полку» (1943), «Битва» (1943), «Полонянка» (1944), «Ярославна» (1946). Героїко-трагічний пафос циклу з п'яти віршів «Україно моя!», написаного 1941 p., передавав щирий особистий біль за рідну землю, віру в її визволення. «Україно моя!» — одне з найяскравіших поетичних явищ років війни. За поему «Прометей» Малишко отримав у 1947 р. Сталінську премію. У 1950 р. з'явилась збірка «За синім морем», написана після відвідин поетом Канади та США разом з групою діячів культури. Наступного року він отримав за неї Сталінську премію.

Новий і чи не найпродуктивніший етап у творчості поета починається із середини 50-х pp. У збірці «Що записано мною» (1956) містяться тексти відомих пісень: «Знову цвітуть каштани», «Пісня про Київ», «Як на дальнім небосхилі»; у збірці «Серце моєї матері» (1959) — «Пісня про рушник», «Ми підем, де трави похилі»; у збірці «Полудень віку» (1960) — «Вчителька» тощо. У їх озвученні поету допомагали такі музичні корифеї, як брати Георгій і Платон Майбороди, Лев Ревуцький, Пилип Козицький, Михайло Вериківський, Андрій Штогаренко, Сергій Козак, Олександр Білаш.

Протягом 1961–1970 років вийшли збірки «Листи на світанні» (1961), «Прозорість» (1962), «Дорога під яворами» (1964), «Рута» (1966), «Синій літопис» (1968), «Серпень душі моєї» (1970).

Оле́сь (Олекса́ндр) Тере́нтійович Гонча́р (* 3 квітня 1918, Ломівка[1] — † 14 липня 1995, Київ) — український радянський письменник, літературний критик, громадський діяч. Лауреат Сталінської премії (1948), перший лауреат премії імені Тараса Шевченка (9 березня 1962), голова Спілки письменників України (1959–1971), академік НАН України (1978).

Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як митця. Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» тощо) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті. 1936 р., коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Гончар гаряче мріяв потрапити в саму гущу тих подій. Цьому бажанню тоді не судилося збутися, але через п'ять літ він таки «кинув синій портфель» і разом з іншими студентами Харківського університету пішов добровольцем на фронт. Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім «Прапороносців». Після завершення роботи над трилогією «Прапороносці» героїка війни і далі хвилювала митця. В кінці 40-х і на початку 50-х років він пише низку новел («Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта» й ін.), багато в чому суголосних з «Прапороносцями». У написаній тоді ж документальній в основі своїй повісті «Земля гуде» зображено діяльність молодіжної підпільної організації «Нескорена полтавчанка», очолюваної комсомолкою Лялею Убийвовк.

Видані протягом 50-х років книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — історико-революційній проблематиці.

Серед них — романи «Тронка» (1963), (в грудні 1964 передав у бібліотечний фонд грошову винагороду Ленінської премії, присудженої йому за роман «Тронка»), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та ін.

Якщо роман «Тронка» приніс авторові Ленінську премію (1964 р.), то доля написаного наприкінці 60-х років «Собору» склалася менш успішно. Роман «Собор» був опублікований у журналі «Вітчизна» у 1968 році. Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі критика піддала його тенденційному остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття.

Ще в роки свого життя на Дніпропетровщині, Олесь Гончар жив на тій же самій вулиці, де був збудований без єдиного цвяха дерев'яний козацький собор, що руйнувався. Цей собор стояв у центрі Новомосковська, недалеко від того місця де жила його сестра. У 90-их роках собор, який пов'язують з образом собору у книжці «Собор», був відбудований.

Нищівна кампанія проти роману Олеся Гончара «Собор» у Дніпропетровську стала своєрідним каталізатором дисидентського руху в регіоні. Представники патріотичної інтелігенції міста в серпні 1968 року написали лист-протест в органи влади в Києві, який став відомий як «Лист творчої молоді м. Дніпропетровська». Автори «Листа» — поет Іван Сокульський та журналіст Михайло Скорик — звернулися до ЦК КПУ, описавши ситуацію, що склалася на Дніпропетровщині у зв'язку з боротьбою проти "идейно порочного, антисоветского, националистического романа «Собор». Після оприлюднення «Листа» за кордоном, його авторами зацікавилося КДБ УРСР. Відбувся судовий процес, учасники якого були засуджені на різні терміни ув'язнення.

Бажа́н Мико́ла Плато́нович (26 вересня (9 жовтня) 1904, Кам'янець-Подільський — 23 листопада 1983, Київ) — український письменник, філософ, громадський діяч, перекладач, поет. Академік АН УРСР (з 1951 року), Заслужений діяч науки УРСР (з 1966 року), заслужений діяч мистецтв Грузинської РСР (з 1964 року), народний поет Узбецької РСР. М. Бажану належать переклади поем Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» (1937), Алішера Навої «Фархад і Ширін» (1947), Давида Гурамішвілі «Давитіані» (1949), віршів О. Пушкіна, В. Маяковського, С. Чіковані , Ю. Словацького, Ц. Норвіда, Я. Івашкевича, Р. М. Рільке та інших. Перший вірш Бажана було опубліковано в «Жовтневому збірнику панфутуристів», який вийшов у світ в 1923 році в Києві. У 1926 році в Харкові виходить перша книга поета — «Сімнадцятий патруль», присвячена героїці громадянської війни.

Поступово Бажан формує свій власний експресіоністічно-бароково-романтичний стиль і охоплює широке коло тем української історії та сьогодення. Його твори «Будівлі» (1924), «Гетто в Умані» (1928), «Розмова сердець», «Дорога» (1930) стали сенсацією в українській літературі того часу. Велика історична поема «Сліпці» вважається творчою вершиною Миколи Бажана.

Талановитий поет привернув увагу радянської влади. Його творчість починає засуджуватися в літературних журналах, періодичній пресі. У середині 1930-х років відбувається такий бажаний для більшовиків перелом у творчості М. П. Бажана. Спочатку він багато займається перекладами, а трохи пізніше головною темою його творчості стає прославляння соціалістичного будівництва і боротьба з «буржуазним націоналізмом». Його твори 1930-х років повні лестощів і вихваляння радянському ладу і його вождям («Товариш стоїть в зореноснім Кремлі» (1932), поема-трилогія про Кірова «Безсмертя» (1935–1937), поема «Клич вождя» (1939)). У 1940 році М. П. Бажан вступає у ВКП(б). Свою літературну діяльність до кінця життя він буде поєднувати з активною державної та громадською роботою. У 1960—1970-х роках продовжував активну літературну діяльність. З друку виходять його збірки «Італійські зустрічі» (1961), «Чотири розповіді про надію» (1967), «Уманські спогади» (1972), поеми «Політ крізь бурю» (1964) та «Нічні роздуми старого майстра» (1976). Автор літературно-критичних творів «Дружба народів — дружба літератур» (1954), «Люди, книги, дати» (1962).

Драматургія - «Березі́ль» — український театр-студія, заснований Лесем Курбасом у 1922 році в Києві. В 1926 році його було переміщено до Харкова, де він зайняв приміщення, яке до цього належало театру імені І.Франка під керівництвом Гната Юри (нині це будівля Харківського Українського академічного Драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка). Зараз назву «Березіль» носить мала сцена Харківського Українського академічного Драматичного Театру імені Т. Г. Шевченка. Один із перших українських радянських театрів. Назва театру походить від назви першого весняного місяця — березня. Датою народження театру прийнято вважати 31 березня 1922 року. Першу виставу «Березілю» було представлено 7 листопада того ж року. Вона називалася «Жовтень» і була створена за текстом творчого постановчого колективу. Працював як державний театр з 1922 до 1926 у Києві, а з 1926 до 1933 — у Харкові (тодішній столиці радянської України). Період життя та становлення театру у Києві вважають його «політичним» періодом, а харківський період — філософським. Величезна генерація талановитих акторів та режисерів була вихована театром «Березіль»: М.Крушельницький, Й.Гірняк, Н.Ужвій, А.Бучма, І.Мар'яненко, В.Чистякова, І.Стешенко, Н.Титаренко, С.Шагайда, Л. Гаккебуш, В. Василько, O.Сердюк, Д. Мілютенко, Д.Антонович, Г.Бабіївна, O.Добровольська.

Театр корифеїв — перший[2] професійний український театр. Його було відкрито 1882 року в Єлисаветграді, і в цей рік український театр відокремився від польського та російського. Засновником театру був Марко Лукич Кропивницький, що володів усіма театральними професіями. Після нього найдіяльнішим був Микола Карпович Садовський, що боровся за українське слово та український театр за часів їх заборони. Із Театром корифеїв також пов'язані імена М. Заньковецької, П. Саксаганського. Стиль синкретичного театру, що поєднував драматичне й комедійне дійство з музичними, вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав суто народною свіжістю й неподібністю до жодного існуючого театру.