102. Творчість п. Тичини.

Павло́ Григо́рович Тичи́на -український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч. Новатор поетичної форми. Член ВКП (б) (1944). Директор Інституту літератури АН УРСР .Голова Верховної Ради УРСР двох скликань. Міністр освіти УРСР Академік АН УРСР (1929). Член-кореспондент Болгарської академії наук. Усі роки радянської влади Тичина був визнаним поетом. Його твори регулярно друкувалися, він мав найвищі державні нагороди і літературні премії, сім разів обирався депутатом Верховної Ради, був міністром освіти України у тяжкий повоєнний час і писав безліч панегіриків про всіляких «вождів народів», про «щасливе» життя радянських людей, римував пафосні словеса «ростимо ж ми гей», «наші славні п'ятирічки», «будем, будем бить», «партія веде» та багато іншого. Але все це не повинне затулити від нас щире золото поезії — «О панно Інно», «Розкажи, розкажи мені, поле», «А я у гай ходила». У пам'яті людей залишилося й те добре, що Тичина робив для людей особисто. Увесь офіціоз Тичинівської творчості — це спроба поета і людини вберегти себе від повторення страшної долі багатьох митців України, яких було знищено у сталінських таборах, адже і походження, і початок життєвого шляху, і професії братів могли стати причиною арешту та загибелі Павла Григоровича. Пізніше, у своїх автобіографіях, він дуже акуратно добирає слова, говорячи про сім'ю найбільшого розквіту він досяг як поет. Уже перші збірки його творів, які були видані на початку XX століття, здобули найвище визнання. В. Елан-Блакитний назвав поета красою і гордістю нової української поезії. Рецензент і літературознавець Я. Івашкевич писав у 1922 році: «Українська література в особі Павла Тичини здобула геніальну особистість». М. Коцюбинський належно оцінив і підтримав поетичний талант Тичини. Не провина, а біда поета була в тому, що в роки тоталітарного режиму, як сказав поет-емігрант Євген Маланюк, від його перших «Сонячних кларнетів» одна пофарбована дудка зосталась. У спадщині поета, окрім великої кількості поетичних збірок — близько п'ятнадцяти великих поем. Найбільші з них лишились недовершеними, але кожна — по-своєму. З поеми «Шабля Котовського» в різний час були надруковані чотири великих розділи, за якими важко скласти уявлення про зміст цілого твору. З драматичної поеми «Шевченко і Чернишевський» відома самостійна за сюжетом перша частина з пізніше дописаною фінальною сценою, що замінила другу частину поеми, рукопис якої загинув у часи війни. Велика за обсягом поема-симфонія «Сковорода», над якою автор працював щонайменше двадцять років, — твір теж недописаний (виданий він був уже після смерті автора). В «Сковороді», поемі «Похорон друга» (1942), окремих фраґментах з посмертної збірки «В серці у моїм» (1970) Тичина, не зважаючи на загальну пропагандистську нудотність переважної частини свого післявоєнного поетичного здобутку, засвідчив живучість свого поетичного таланту.

103. Творчий доробок м. Рильського.

Украïнська поезiя дала людству таких велетнiв свiтового рiвня як Франко, Леся Украïнка, раннiй Тичина, Маланюк, Барка, Стус. Та з-помiж них постать Максима

Рильського вирiзняється яскравими неповторними гранями. Його творчий доробок вражає вагою зробленого, довершенiстю художньоï форми, вишуканiстю образу та

глибиною думки. Шедеврами украïнськоï поезiï стали вiршi Рильського раннього перiоду, серед яких "Яблука доспiлi, яблука червонi!" сприймається з особливою

глибиною i хвилюванням. У цьому вiршi ми бачимо Рильського, сповненого пластики почуттiв, якi навiть у розлуцi розсипаються цiлою палiтрою напiвтонiв. Рильський почав писати рано, перший його вірш надруковано 1907, перша юнацька збірка поезій «На білих островах» вийшла 1910 року. Першою вже зрілою, що визначила появу видатного поета, була збірка «Під осінніми зорями» (1918, перевидана у понад пал. скороченому вигляді 1926).У 1920-х роках Рильський належав до мистецького угруповання «неокласиків», переслідуваного офіційною критикою за декадентство і відірваність від сучасних потреб соціалістичного життя. Протягом десятиріччя вийшло десять книжок поезій, серед яких «Синя далечінь» (1922), «Поеми» (1925), «Крізь бурю і сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Гомін і відгомін», «Де сходяться дороги» (1929), та декілька книжок поетичних перекладів, зокрема 1927 року — переклад поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш».як і решта неокласиків, Рильський безпосередньо своєю творчістю не реагував на політичні події і протягом 1920-х років цілковито ізолювався від радянської дійсності, лише подеколи в одвертій формі (наприклад, у вірші «На світі є співучий Лянґедок») чи у вигляді іронічних «відступів» (як у «Чумаках» чи поемі «Сашко») виявляв обурення проти ідейно-політичної та літературної атмосфери, що панувала тоді (зокрема, у статті «Моя апологія, альбо самооборона», «Більшовик», Київ, ч.216, 23 вересня 1923). Після ув'язнення, з 1931 року творчість Рильського зазнає змін, і в збірці «Знак терезів» (1932) проголосив активне сприйняття радянської дійсності, завдяки чому він єдиний з неокласиків урятувався від сталінського терору і був зарахований до числа офіційних радянських поетів. Його творчість поділилась на два річища — офіційне та ліричне, в останньому йому вдавалося створити незалежні від політики, суто мистецькі твори, які пережили його. У радянську добу Рильський написав тридцять п'ять книжок поезій, кращі серед яких — «Знак терезів» (1932), «Літо» (1936), «Україна», «Збір винограду» (1940), «Слово про рідну матір», «Троянди й виноград» (1957), «Голосіївська осінь», «Зимові записи» (1964); чотири книжки ліро-епічних поем.