110. Поетичне кіно”: с. Параджанов, ю. Іллєнко.

Параджанов Сергій — визначний вірменський і український кінорежисер, народний артист УРСР (з 1990), лауреат Державної премії України ім. Т.Шевченка (1991, посмертно).

Юрій Іллєнко— український політик, кінооператор («Тіні забутих предків»), кінорежисер («Криниця для спраглих», «Вечір напередодні Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою», «Легенда про княгиню Ольгу»), сценарист («Мріяти і жити», «Лісова пісня» — всього 47 кіносценаріїв). Батько актора і продюсера Пилипа Іллєнка (1977) та українського політика, члена ВО Свобода Андрія Іллєнка (1987).

Український кінематограф 1960-70-х років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка.

У цей час з'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині; «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка (1965); «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965).

Однак реакційна політика т.зв. «застою» фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер С.Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя. «Авторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинився під забороною. Драматична доля також спіткала фільми Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968) та «Білий птах з чорною ознакою» (1971), який тріумально отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю.

Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно проявляються в стрічках Миколи Мащенка «Комісари» (1971) і «Як гартувалася сталь» (1973).

111.Традиції українського народного живопису у творах т. Яблонської та в. Зарецького.

Новими творчими здобутками засяяв у цей час талант прекрасної художниці Т. Яблонської. Ще в 50-х pp. вона здобула визнання й авторитет завдяки своїм чудовим полотнам «Весна», «Ранок», «Хліб» та ін. У 60-х pp. Т. Яблонська демонструє новий стиль створення синтетичних образів на основі давніх традицій українського народного живопису. Разом з В. Зарецьким вона засновує фольклорний напрям в українському образотворчому мистецтві.У 1960-х роках звернулася до джерел народного мистецтва, шукаючи в мистецьких традиціях ритміки форм і кольорів. Це дало її мистецтву нову формотворчу живучість, зокрема у таких творах:

«На ярмарку в Солотвині» (1960),«Весілля» (1963), «Разом з батьком» (1962), «Травень» (1965),«Літо» (1967) та ін.

У цих творах наблизилася до основного руху нового українського мистецтва — бойчукістів, які прагнули до гармонійного поєднання традицій з модерністичними напрямами сучасності.

В.Зарецький.

Характерним для доби стильовим прийомом неофіційного мистецтва є використання візерунків та (загальна) декоративність рішення композиції. Ці

риси притаманні творчості до київського художника Віктора Зарецького

Творчість В. Зарецького 1960-х років, «селянська естетика» якої є прикладом, що втілює новий шлях українського мистецтва і вирізняє його з-поміж інших національних шкіл у радянському та світовомумистецтві. Особливістю творів «селянського» циклу

Зарецького є сміливість, з якою митець використовує мотиви народної творчості у композиційному та колористичному вирішенні. «Селянський» цикл став підґрунтям стильової еволюції в напрямку формально декоративної манери.

Народні декоративні мотиви, що мають неповторний національний характер, межують у творах із власними стилізаціями художників. Декоративна ритмічна побудова полотна складається із зображувальних елементів – узагальнених і декоративно вирішених людських постатей, зображень тварин, птахів та квітів, розташованих здебільшого на спрощеному тлі, що утворюється з узгоджено розміщених площин, головні елементи протиставляються другорядним за допомогою руху, форми, тону і кольору. Ритміка елементів,що повторюються, напрямків та розмірів модулів природного матеріалу з якого

твориться зображення, чергування фактурних і текстурних площин, виступає як провідний організатор полотна.

Притаманна народному мистецтву символічність присутня у більшості флоромозаїк митців. Народне мистецтво, у більшій мірі селянське, нерозривно пов’язане із поглядами землероба на навколишній світ, а тому провідними його поняттями є сонце, земля та вода.