Розділ 9. Державне регулювання туристичної діяльності

В Україні органом виконавчої влади, що здійснює державне управління, міжгалузеву і міжрегіональну координацію у сфері туризму є Державна туристична адміністрація – національна туристична адміністрація (за термінологією ВТО).

Принцип державного регулювання туристичної діяльності полягає в тому, що держава, визнаючи туристичну діяльність однієї з пріоритетних галузей економіки Україні, сприяє розвиткові туристичної діяльності і створює сприятливі умови для її функціонування, визначає і підтримує пріоритетні напрями, формує образ України як країни, сприятливої для туризму, і рекламує її на міжнародному рівні, а також підтримує і захищає українських туристів, туроператорів і турагентів. Найважливішими цілями державного регулювання туристичної діяльності є:

• забезпечення прав громадян на відпочинок, свободу пересування й інших прав при здійсненні подорожей;

• створення умов для діяльності, спрямованої на виховання, освіту й оздоровлення туристів;

• розвиток туристичної індустрії, створення нових робочих місць, збільшення доходів держави і громадян України, розвиток міжнародних контактів;

• збереження об'єктів туристичного показу, раціональне використання природного і культурного потенціалу країни, туристичних ресурсів.

Пріоритетними напрямами державного регулювання є підтримання і розвиток внутрішнього та в'їзного туризму (подорожі громадян Україні й іноземних громадян у межах України), а також соціального і самодіяльного туризму.

Державне регулювання туристичної діяльності здійснюється через:

• створення нормативних і правових актів, спрямованих на упорядкування й удосконалювання відносин у сфері туристичної індустрії;

• сприяння у просуванні турпродукту на внутрішньому і світовому туристичних ринках;

• ліцензування, стандартизація в туристичній індустрії, сертифікація туристичного продукту;

• встановлення правил в'їзду, виїзду і перебування на території України;

• прямі бюджетні асигнування на розроблення і реалізацію республіканських цільових програм розвитку туризму;

• захист прав та інтересів туристів, гарантування їхньої безпеки;

• створення сприятливих умов для інвестицій, податкове і митне регулювання;

• сприяння кадровому забезпеченню туристичної діяльності і розвиток наукових досліджень у сфері туристичної індустрії.

Із збільшенням кількості туристичних поїздок, розширенням їхньої географії, розвитком транспортних засобів, міжнародні організації привертають увагу держав і урядів до проблем розвитку туризму і нової ролі національних туристичних адміністрацій.

Починаючи з 1921 р. під егідою Ліги Націй, Організації Об'єднаних Націй, а з 1975 р. –Всесвітньої туристичної організації було проведено понад 20 міжнародних конгресів, асамблей і конференцій, присвячених проблемам туризму.

Під егідою ВТО у березні 1995 р. у Кадісі (Іспанія) був проведений Міжнародний форум з туризму, у якому брали участь парламентарії з 52 країн світу.

Форум визнав, що держава повинна сприяти розв’язанню таких проблем, що мають важливе значення для розвитку туризму:

• упорядкування туристичних формальностей і підвищення безпеки подорожей;

• розвиток туристичної інфраструктури, особливо транспорту і комунікацій;

• створення умов для навчання керівників і персоналу туристичних підприємств;

• дотримання екологічних норм на туристичних об'єктах і в регіонах відвідування;

• захист прав туристів;

• забезпечення пільгового податкового режиму для туристичних фірм;

• використання таких економічних і статистичних механізмів, що дають змогу вести об'єктивний статистичний облік і контроль за прийнятими у туризмі міжнародними критеріями і нормами;

• просування національного туристичного продукту на іноземних ринках через формування сприятливого для туризму образу своєї країни.

Економічними й адміністративними механізмами підтримки розвитку туризму в багатьох зарубіжних країнах є:

• податкові пільги, субсидії, дотації;

• національні законодавчі та нормативні акти, що сприяють розвиткові туризму і захисту прав споживача туристичних послуг;

• зменшення паспортних і візових обмежень при в'їзді в країну і виїзду з неї;

• стимулювання несезонного туризму різними знижками і пільгами;

• розвиток і підтримання соціального туризму;

• посилення вимог до безпеки туристів;

• посилення заходів, прийнятих державою із збереження довкілля, культурної й історичної спадщини тощо.

Чимало країн, серед яких Іспанія і Греція, надають інвесторам пільговий податковий режим (наприклад, зниження податку з обороту). У деяких країнах практикується звільнення від податку на прибуток у перші роки діяльності підприємств, а також зменшення податку на додану вартість. Надаються також митні пільги (аж до скасування мита) на ввезення устаткування для готелів і туристичних транспортних засобів.

Країни Європейського союзу проводять політику, спрямовану на вирівнювання ПДВ на туристичну і готельну діяльність, сума якого від 6 до 25% (наприклад, у Німеччині і Люксембурзі встановлений усереднений ПДВ 15%, у Данії і Швеції максимальний—25%).

У Ріо-де-Жанейро 1992 р. ВТО прийняла Програму дій XXI сторіччя, до якої приєдналися 182 держави. Головна роль у реалізації цієї програми приділяється державним органам з туризму. Ця програма наголошує на трьох базових інструментах, що можуть бути використані для створення довгострокових програм:

• встановлення нових регламентних заходів або посилення чинних, що передбачають захист людей і довкілля;

• використання ціни як механізму впливу;

• створення програм у туристичній індустрії, призначених гарантувати чистоту виробничих процесів і продукції, що випускається.

Державні органи посідають провідне місце у створенні довгострокових програм у туризмі. Такі програми вже є у деяких країнах (Україна, Росія, Фінляндія, Австрія, Філіппіни й ін.).

Програма дій XXI століріччя висуває перед державними органами з туризму такі завдання:

• зменшити регламентуючі економічні та інші структури;

• оцінювати вплив розвитку туризму на економіку, соціальне і культурне життя суспільства, довкілля;

• готувати і навчати туристичний персонал;

• довгостроко планувати сталий розвиток туризму;

• обмінюватися інформацією між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються;

• участь усіх секторів суспільства в розвиткові туризму;

• концепція нового туристичного продукту;

• оцінювання результатів реалізованих заходів;

• встановлювати партнерські зв’язки у міжнародній діяльності.

Перше завдання програми містить:

• оцінювання національних міжнародних та інших структур, що займаються досягненням цілей програми, спрямованих на розвиток туризму;

• партнерство між приватним і державним секторами туризму;

• стягування податків і зборів у секторі туризму повинне визначатися, щоб можна було б мати кошти для розширення туристичної інфраструктури, поліпшення стану довкілля і т.д.;

• економічні заходи, що гарантують такі ціни на товари і послуги, які б враховували витрати з екології, що виникають у зв'язку з туризмом (вивезення відходів, сміття, шкідливий вплив виробництв тощо). Заохочувальні заходи економічного характеру повинні використовуватися також для стимулювання досягнень у роботі турфірм із захисту довкілля.

Друге завдання містить оцінювання наслідків розвитку туризму для економічного, соціального і культурного життя суспільства, що потребує розглядати такі питання, як ефективне використання водних ресурсів, електроенергії, транспортних засобів, наявність політики зайнятості й участі жінок, місцевого населення в індустрії туризму, захист довкілля, культурних, природних та історичних цінностей.

Дуже важливим аспектом програми є готування, навчання кадрів і планування в туризмі. У навчальних планах шкіл рекомендується ввести курс з екології туризму. Державні туристичні органи і професійні туристичні асоціації повинні співпрацювати з приватним сектором, щоб належно теоретично і практично готувати персонал.

У плануванні розвитку туризму головна роль належить державі. Державні органи регулюють цей процес, щоб уникнути стихійного розвитку, особливо в уразливих щодо екології районах. Погано спланований і некерований туризм може завдати непоправної шкоди. Наприклад, на Бермудських островах прийнято низку нормативних актів з планування, спрямованих на захист туристичної індустрії островів. Зокрема обмежена кількість теплоходів, що заходять у порти, заборонені неонові вивіски, передбачається захист флори і фауни моря, обмежена висота будинків, передбачено відведення земель для природних заповідників.

До завдань державних органів входить також і контроль за новим будівництвом для того, щоб туристичні об'єкти мали відповідне сучасне устаткування для водопостачання, виходу стічних вод, вивезення сміття і відходів, створення додаткових запасів питної води, де це потрібно. Держава повинна стежити за тим, щоб у будівництві були використані технології, які вимагають більшої кількості місцевої робочої сили, щоб були створені додаткові робочі місця, а також контролювати, щоб споруджувані об'єкти туризму були спроектовані з обліком можливих стихійних лих, таких, як урагани, повені, землетруси тощо. Тільки система заходів, регульована державою, може гарантувати правильний та ефективний розвиток туризму на довгострокову перспективу.

У Москві 1994 р. була підписана Угода про Раду з туризму СНД, головне завдання якої – сприяти розвиткові взаємовигідного співробітництва в галузі туризму, спрощення туристичних формальностей і гарантування безпеки туристів. Указом Президента України №973/99 від 10.08.1999 р. схвалено “Основні напрями розвитку туризму в Україні”, що спрямовані на розвиток туризму в Україні.

Роль державного регулювання туристичної діяльності в Україні розкривається у Законі України “Про туризм”.