Розділ 10. Міжнародна співпраця і організації в області туризму

10.1. Міжнародне регулювання туристичної діяльності

Як і будь-яка інша сфера господарської діяльності, індустрія туризму є дуже складною системою. Постійне розширення міжнародного туристичного обміну зумовило потребу його міжнародно-правової регламентації і створення спеціалізованих міжнародних туристичних організацій. Туристичні обміни пов’язані з перетинанням державних кордонів, перебування туристів на території іноземної держави і переміщення по ній, з уваги на єдиний підхід повинно регулювати міжнародне право.

Низка міжнародних договорів, конвенцій і декларацій міжнародних організацій формулюють основи міжнародно-правового регулювання системи туризму і міжнародних подорожей. Стаття 24 Загальної Декларації Прав Людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 10 грудня 1948 р., проголошує: “Кожна людина має право на відпочинок і вільний час, включаючи розумне обмеження робочого часу і періодичні оплачувані відпустки”. Стаття 12 “Міжнародного пакту про громадянські і політичні права”, прийнятого 6 грудня 1966 р. Генеральною Асамблеєю ООН, закріплює право кожної людини вільно покидати будь-яку країну, враховуючи власну.

Джерела міжнародного туристичного права

У питанні про джерела міжнародного права істотне значення має ст.38 Статуту Міжнародного Суду, згідно з якою Міжнародний Суд, приймаючи рішення із переданих йому суперечок, спирається на такі джерела права:

• міжнародні конвенції, що встановлюються правилами, визнані державами;

• міжнародний звичай, як доказ загальної практики, визнаної як правова норма;

• загальні принципи права, визнані націями;

• судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих фахівців з публічного права різноманітних націй як допоміжного засобу для визначення правових норм.

Згідно з інститутом міжнародного туристського права джерелами визнають:

• міжнародний звичай;

• міжнародні договори і угоди на двосторонній договірній основі;

• міжнародні багатосторонні договори і конвенції;

• загальні і галузеві принципи права;

• судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих фахівців у галузі міжнародного туристського права.

До цих джерел можна віднести і односторонні заяви держав з питань туризму і міжнародних подорожей.

Резолюції міжнародних організацій, таких як ООН, спеціалізованих установ системи ООН, а також міжнародних туристських організацій становлять основу уніфікації норм інституту міжнародного права.

Національне законодавство в галузі туризму

До регіональних міжнародних договорів щодо туризму також можна віднести Угоду в галузі туризму країн Співдружності Незалежних Держав від 23 грудня 1993 р., у якій визначаються такі правові форми зміцнення співробітництва: сприяння діловим зв'язкам в галузі туризму, спрощення прикордонних і митних формальностей тощо.

У вересні 1994 р. відповідності до рішення членів Співдружності Незалежних Держав була створена Рада з туризму країн СНД для реалізації зобов'язань держав згідно з Угодою про туризм від 23 грудня 1993 р. Положенням про Раду з туризму держав-учасників Угоди визначено основні завдання, що стосуються сприяння розвиткові рівноправного і взаємовигідного співробітництва у сфері туризму по лінії державних організацій, національних і регіональних туристських асоціацій, підприємств і міжнародних туристських організацій. У рішеннях Ради 1995 р. визначені процеси уніфікації стандартів і систем сертифікації у туризмі, основні принципи співробітництва з міжнародними організаціями і пріоритетні аспекти співробітництва. У низці країн Європи – ФРН, Франції, Італії, Португалії прийняті спеціальні закони щодо туризму і міжнародних подорожей. В інших країнах питання про правове регулювання туризму і подорожей також закріплюються в рамках національного законодавства. Закон про туризм Французької Республіки від 13 червня 1992 р. містить механізм правового регулювання туристських послуг (ст.1), правовий статус турагентства (ст.4), правові форми участі асоціацій і організацій, правовий статус місцевих туристських органів (ст.11), кваліфікації гідів-перекладачів, що організовують відвідання музеїв та історичних пам'яток (ст.13), правового режиму продажу турів.

Рада Європи в червні 1990 р. прийняла “Директиву ЄС з пекідж–туризму”, підготовлену в рамках програми переходу до єдиного ринку. У Європейському Союзі Комісія Європейських співдружностей прийняла і опублікувала «Зелену книгу» у сфері туризму. Це базовий документ, що служить основою для обговорення ролі ЄС у галузі туризму Європарламентом, Економічним комітетом ЄС, національними органами управління туризмом, туроператорами і турфірмами країн - членів ЄС. «Зелена книга» вказує чотири основних напрями політики в галузі туризму:

1. На підставі аналізу сучасного стану туризму виявити невикористані або мало використані резерви, сконцентрувати увагу на прийнятті спеціальних заходів щодо підвищення їхньої ефективності, до того ж виділення цілеспрямованих бюджетних асигнацій.

2. Продовжити реалізацію програми розвитку туризму в країнах - членах ЄС.

3. Посилити діяльність заходів у рамках ЄС щодо виконання міжнародних угод і договорів з туризму, збільшивши бюджет ЄС під такі програми.

4. Прийняти загальноєвропейську (ЄС) програму розвитку туризму, що доповнювала би аналогічні національні програми і фінансувалася із бюджету ЄС.

Особливо наголошується, що весь комплекс заходів, що плануються, стосується трьох основних позицій:

• індустрії туризму;

• потреби туристських послуг;

• культурного і природного потенціалу туристичних центрів.