2. Особливості цивільних правовідносин

Цивільно-правові відносини регулюються специфічним, харак­терним лише для них та їх похідних, методом рівності сторін.

Учасникам цивільно-правових відносин притаманна властивість мати певне коло цивільних прав та обов'язків, здійснення яких за­безпечується засобами державного примусу. При реалізації захисту цивільно-правових інтересів сторін також реалізується принцип рівності сторін.

Учасники цивільних правовідносин характеризуються як юри­дичною рівністю сторін, так і майновою відокремленістю їх, що зу­мовлює деякі інші специфічні риси цивільно-правових відносин.

Для цивільно-правових відносин характерна ініціатива сторін. Воля й ініціатива сторін необхідна як на етапі формування відносин (чи вступати в договірні відносини, з ким саме, який вид договору об­рати тощо), так і на етапі реалізації-цивільно-правової відповідально­сті (лише від суб'єкта права залежить, застосовувати передбачені за­коном методи примусового впливу на контрагента чи ні).

Суб'єктивні права та суб'єктивні обов'язки учасників цивільно-правових відносин виникають, змінюються та припиняються на підставі юридичних фактів.

Найпоширенішою підставою виникнення правовідносин для ци­вільного права є договір. Найсуттєвішою рисою цих правовідносин є те, що сторони рівні при реалізації своїх прав, незалежні одна від одної, жодна з них не має і не може мати переваг перед іншою або нав'язувати свої умови при укладенні або виконанні договору. Кре­дитор вправі вимагати від боржника певної поведінки, але боржник добровільно взяв на себе обов'язок і несе відповідальність перед за­коном у силу закону, а не в силу особливого положення боржника. Рівність сторін реалізується не лише в договірних відносинах, а й у позадоговірних. Так, коли правовідношення виникає поза вольовою поведінкою осіб, тоді сторони також абсолютно рівні в реалізації своїх прав і обов'язків, вони підкоряються лише волі закону, а не одна одній. Якщо мають місце майнові правовідносини, які є пред­метом цивільного права, але міняється метод правового регулюван­ня, то йтиметься вже про іншу галузь права. Так, при виконанні державного замовлення на виготовлення та поставку певного товару підприємство і держава в особі уповноваженого міністерства або відомства є рівними суб'єктами права (хоча існують певні особ­ливості при укладенні цього договору), а при наданні ліцензії на ви­готовлення цього самого товару діє інший метод правового регулю­вання: метод влади і підкорення. Тоді ці стосунки регулюються нор­мами іншої галузі права — адміністративної.

3. Елементи цивільного правовідношення

Елементами цивільного правовідношення вважають суб'єкти і об'єкти, а також суб'єктивне цивільне право і суб'єктивний цивіль­ний обов'язок.

У цивільних правовідносинах беруть участь завжди дві і більше осо­би — учасники відносин, які називаються суб'єктами. Суб'єктом ци­вільного правовідношення визнається особа, яка бере участь у врегульо­ваному правовими нормами відношенні, поведінка якої трактується правом як юридично можлива або необхідна. До суб'єктів цивільних правовідносин закон відносить фізичних та юридичних осіб, державу, Автономну Республіку Крим, територіальні громади, іноземні держави та інших суб'єктів публічного права (ст. 2 ЦК України).

Цивільна правоздатність — це здатність мати цивільні права та обов'язки. Вона виникає у момент народження та припиняється у мо­мент смерті громадянина. У деяких випадках момент настання право­здатності може встановлюватися законом залежно від досягнення фізичною особою відповідного віку (ч. З ст. 25 ЦК України). Обсяг ци­вільної правоздатності є однаковим для всіх фізичних осіб.

Дієздатність — це здатність своїми діями набувати для себе ци­вільні права і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх вико­нувати та відповідати у разі їх невиконання. Обсяг дієздатності фізичної особи залежить від рівня інтелектуальної та вольової зрілості особи. Обсяг повної цивільної дієздатності наступає, за за­гальним правилом, у віці 18 років.

Правосуб'єктність — здатність суб'єкта права бути учасником цивільних правовідносин. Вона характеризується наявністю право­здатності та дієздатності як складових частин правосуб'єктності. Дієздатність об'єднує поняття деліктоздатності — здатності нести самостійну юридичну відповідальність за наслідки своїх дій.

Юридичні особи як приватного, так і публічного права у цивіль­но-правових відносинах є рівноправними як між собою, так і в сто­сунках з іншими суб'єктами цивільного права — фізичними особа­ми, державою і територіальними громадянами.

Як і інші учасники цивільних правовідносин, юридичні особи мають правоздатність та дієздатність. Але, на відміну від фізичних осіб, право- та дієздатність юридичних осіб виникають одночасно, а саме в момент державної реєстрації, і припиняються також одно­часно — в момент ліквідації юридичної особи та виключення її з державного реєстру.

Правоздатність юридичної особи може бути як універсальною, так і спеціальною. При універсальній правоздатності юридична осо­ба не обмежується у своїх діях — вона може брати участь у будь-яких передбачених законом правовідносинах. Спеціальна правозда­тність передбачає участь юридичної особи лише у певних правовід­носинах, коло яких визначене статутом. Такі обмеження, як прави­ло, встановлюються у зв'язку з тим, що юридична особа створюєть­ся з певною метою, визначеною засновниками, і не може самостійно визначати свою правосуб'єктність. Так, державні, громадські орга­нізації обмежені у своїй дієздатності. Для підприємницьких струк­тур спеціальна правоздатність є негативним фактором, оскільки об­межує мобільність у зміні видів діяльності підприємства, основною метою діяльності якого є отримання прибутку, що можливо досяг­нути лише шляхом активізації господарської діяльності. Спеціаль­на правоздатність дещо уповільнює цей процес. Для заняття будь-яким новим видом діяльності юридичній особі необхідно здійснити державну реєстрацію змін до установчих документів. Новий ЦК України зробив значний крок вперед у цьому напрямку, оскільки надав юридичним особам можливість укладати будь-які угоди, не заборонені чинним законодавством, тобто універсальну правоздат­ність.

Держава як суб'єкт цивільних правовідносин визначається у ви­гляді органів державної влади.

Об'єкти цивільних правовідносин — це матеріальні та немате­ріальні блага або предмет їх створення, що складає предмет діяль­ності суб'єктів цивільного права. Питання визначення та система­тизації об'єктів цивільних прав є одним з найменш розроблених у цивільному праві, оскільки саме загально філософське поняття об'єк­та є дискусійним та розглядається під різними кутами зору. Так, окремі види об'єктів цивільних прав, такі як інформація, послуги тощо, розглядаються не в системі об'єктів, а лише у відповідних розділах договірного права.

Загальним для всіх об'єктів суб'єктивних цивільних прав є їх призначення для єдиної мети — здатності задовольняти законні ін­тереси суб'єктів приватних прав.

Різні об'єкти цивільних прав можуть служити задоволенню різ­номанітних інтересів (майнових або немайнових), але саме призначення об'єктів може бути неоднаковим у різних випадках — у ви­гляді використання фактичних, природних його якостей, екстрак­цією його споживчої вартості; у вигляді експлуатації соціальних якостей об'єкта, а саме: шляхом реалізації його обмінної вартості.

До числа матеріальних благ як об'єктів цивільних правовідносин можна віднести речі, а також результати роботи або послуг, що ма­ють матеріальну, речову форму (наприклад, результати ремонту). У цьому значенні може бути не тільки певна річ, але й результати діяльності, причому не обов'язково такої, що має матеріальний ре­зультат, наприклад, надання послуг для зберігання чи перевезення. Усі ці об'єкти поєднані за єдністю економічної природи і складають групу, що називається товаром.

Крім товарів, розрізняють інші матеріальні блага, такі як послу­ги, інші чужі дії. Наприклад, вклад у банку, частка в майні товари­ства це не речі, а можливості (права) вимоги певної поведінки від зобов'язаних осіб, які також є об'єктом цивільних правовідносин.

До нематеріальних благ належать результати творчої діяльності: твори науки, мистецтва, винаходи і деякі інші об'єкти, за своєю природою інші, але схожі — товарний знак, фірмове найменування і т. ін., а також особисті немайнові права, що користуються цивіль­но-правовим захистом (наприклад, об'єкти виключних прав).

Отже, до об'єктів цивільних прав (правовідносин) належать:

— речі (в тому числі гроші й цінні папери);

— інше майно, в тому числі майнові права та обов'язки;

— результати робіт, послуги;

— результати інтелектуальної діяльності;

— інформація;

— інші матеріальні та нематеріальні блага (ст. 177 ЦК України). Хоча цей перелік сформульований законодавцем як вичерпний,

його не потрібно сприймати саме так. Залишаються нерозкритими поняття «інше майно», «інші матеріальні та нематеріальні блага», «результати інтелектуальної діяльності». Крім того, суспільство розвивається настільки швидко, що передбачити, які саме об'єкти цивільних прав у розвиток вищезгаданих понять з'являться най­ближчим часом, неможливо.

Серед перелічених категорій об'єктів цивільних прав можна виділити такі:

1) речі — класичний об'єкт, створений людською працею, або природний об'єкт, на який може бути встановлене право власності чи інші речові права:

2) майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукуп­ність речей, а також майнові права та обов'язки (ст. 190 ЦК України);

3) результати інтелектуальної діяльності — об'єкти виключних

прав;

4) нематеріальні блага — як правило, об'єкти особистих прав.

Речі — найбільш поширений об'єкт цивільних прав, за допомо­гою якого задовольняється більшість людських потреб. І хоча безпо­середнім об'єктом договорів купівлі-продажу, дарування, обміну, застави є дії боржника, оскільки в даному випадку мають місце зо­бов'язальні, а не речові правовідносини, об'єктами другого порядку тут виступають саме речі¹.

Згідно із законом речі поділяються на рухомі та нерухомі (залеж­но від можливості їх вільного переміщення) — ст. 181 ЦК України; подільні та неподільні (з огляду на можливість її повноцінного ви­користання в розділеному вигляді) — ст. 183 ЦК України; індивіду­ально-визначені речі та речі, що визначаються родовими ознаками (залежно від їх індивідуальних особливостей) — ст. 184 ЦК Украї­ни; речі споживні і не споживні (залежно від того, чи зберігають во­ни свою первісну якість у процесі споживання) — ст. 185 ЦК Украї­ни; головну річ та приналежність (з огляду на їх призначення одна до одної) — ст. 186 ЦК України та деякі інші різновиди, що мають значення для визначення долі та споживчих якостей як самої речі, так і доходів від неї, її складових частин.

Новелою ЦК України (ст. 180) є те, що до об'єктів цивільних прав віднесені тепер і тварини, на яких поширюється правовий режим речі.

Майно як особливий об'єкт — це окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки (ст. 190 ЦК України). Прикла­дом майна як об'єкта цивільних прав, що вперше знайшов своє ре­гулювання у новому ЦК України, є підприємство як майновий ком­плекс. Він об'єднує усі види майна, що забезпечують його діяль­ність — земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, продукцію, послуги, за­соби індивідуалізації як підприємства, так і його продукції, інші виключні права тощо (ст. 191 ЦК України).

Дії як об'єкт цивільних прав виникають із договорів. Своєю ме­тою вони можуть мати досягнення певного нематеріального резуль­тату. Сюди відносять договори на надання послуг — доручення, ко­місія, довірче управління майном, страхування, надання юридич­них послуг тощо. Зміст цього об'єкта цивільних прав полягає у виконанні самих дій. Інша група договорів, об'єктом яких є дії, це договори підряду. Результат таких дій передбачає створення мате­ріального об'єкта внаслідок побутового обслуговування (ремонт одя­гу або взуття) або виготовлення речей за індивідуальним замовлен­ням і т. ін.

Результати духовної та інтелектуальної творчості. Ре­зультатом здійснення творчої діяльності є юридичні факти, а саме — створення творів мистецтва, телепередачі, винаходи, раціона­лізаторські пропозиції, що є об'єктами цивільно-правових відносин (ст. 199 ЦК України).

Одним із нових видів об'єктів цивільних прав, що з'явилися в за­коні вперше, є інформація — публічно або документально оголоше­ні відомості про події або явища, що мали або мають місце у сус­пільстві, державі або навколишньому середовищі (ст. 200 ЦК Укра­їни). Визначення цього об'єкта дає можливість здійснювати його захист у порядку, передбаченому законом, та застосовувати держав­ний примус для здійснення такого захисту.

Нематеріальні блага. До цієї групи об'єктів цивільних прав належать особисті немайнові блага фізичної особи: життя і здоров'я, честь, гідність, ділова репутація, ім'я, вільний розвиток особистості, свобода та особиста недоторканність, недоторканність житла, таємни­ця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонде­нції, сім'я, недоторканність особистого та сімейного життя, таємниця свого особистого життя, вільний вибір роду занять, свобода пересуван­ня, вільний вибір місця проживання, інформація, свобода об'єднань, авторство, безпечне для життя та здоров'я довкілля, свобода творчості тощо. Ці конституційні права та свободи є найвищою цінністю держа­ви Україна та підлягають державному захисту (ст. 201 ЦК України). Така повна регламентація немайнових благ у ЦК України дає можли­вість зробити цей захист не декларативним, а реальним, оскільки створено механізм притягнення до юридичної відповідальності за по­рушення цих проголошених законом прав громадян.

Зміст цивільного правовідношення складають суб'єктивні права та обов'язки його учасників.

Суб'єктивне цивільне право — це міра дозволеної поведінки суб'єкта цивільного правовідношення, ті юридичні можливості, що надані йому нормами права, які іншими словами називають правомочностями.

Суб'єктивне цивільне право є поєднанням трьох правомочностей:

1. Правомочність на власні дії. Суб'єкт має право здійснювати самостійно фактичні та юридичні дії.

2. Правомочність вимагати — це можливість вимагати від зобо­в'язаного суб'єкта виконання ним певних обов'язків.

3. Правомочність на захист, яка полягає у можливості викорис­тання механізму державного примусу у випадках порушення суб'єк­тивного права.

Класичним прикладом суб'єктивного права, що об'єднує всі три правомочності, є право власності, де власник має право вимагати від необмеженого кола осіб не порушувати його прав, утримуватися від дій, може звертатися до використання державного механізму примусу для захисту своїх суб'єктивних прав власності і, відповід­но, має правомочність здійснювати будь-які юридичні і фактичні дії щодо належного йому майна, а саме — може володіти, користувати­ся і розпоряджатися власним майном у власних інтересах.

Суб'єктивний обов'язок — це міра належної поведінки суб'єкта. Суть обов'язків полягає в тому, що суб'єкт має виконувати певні дії, прийняті ним добровільно чи покладені на нього законом, або ж утримуватися від них.

У цивільних правовідносинах існує два види обов'язку — актив­ний та пасивний. Так, активну роль відіграє, як правило, боржник. Він має виконати певні юридичні або фактичні дії для досягнення конкретного результату, для виконання обов'язку (боржник зобо­в'язується виконати певні юридичні дії на користь або в інтересах кредитора за договором доручення). Пасивна роль полягає в утри­манні від активних дій для виконання свого обов'язку.

Треба зазначити, що суб'єкти цивільного правовідношення, як правило, відіграють одночасно і активну, і пасивну роль, оскільки мають права й обов'язки (більшість правовідносин має комплекс­ний характер). Можна навести деякі окремі приклади цивільно-правових відносин, де існують лише активні і пасивні суб'єкти: у договорі позики позичальник має лише суб'єктивний обов'язок, позикодавець — лише суб'єктивне право.

Види цивільних правовідносин. У даному випадку класифікація цивільних правовідносин має не лише теоретичне значення, але є ко­рисною для визначення прав та обов'язків сторін правовідношення, визначення кола і системи норм, що застосовуються у подібних, але різних правовідношення, хоча, як правило, поділ, класифікація явищ носить дещо штучний характер і далекі від досконалості.

За характером взаємозв'язку між управомоченою та зобов'яза­ною особами правовідношення поділяються на абсолютні та віднос­ні. За об'єктом їх можна згрупувати у майнові та немайнові. За спо­собом задоволення інтересу розрізняють речові та зобов'язальні правовідносини.

Абсолютні правовідносини мають місце тоді, коли управомоченому суб'єкту протистоїть необмежене коло осіб, від яких управо моче на особа може вимагати виконання певних обов'язків, у тому числі — утримуватися від порушення її прав та законних інтересів. Та­ким є право власності, де саме власник може вимагати від усіх ін­ших утримуватися від дій, які порушували б його право власності.

Відносні правовідносини мають місце там і тоді, коли особі, суб'єкту права протистоїть певна особа (особи), наділена правами і обов'язками, що мають виконуватися. Як правило, кожна із сторін у правовідносинах має комплекс прав і обов'язків. Коло відносних правовідносин досить широке, на відміну від абсолютних, — це, перш за все, зобов'язальні правовідносини, правовідносини щодо реалізації засобів цивільно-правового захисту тощо.

Правовідносини майнового характеру мають своїм об'єктом май­нові блага і відображають або сам факт приналежності цих майно­вих благ певному суб'єкту (право власності та його похідні), або пе­рехід цих майнових благ (у силу заповіту тощо).

Усі правовідносини, які опосередковують, регулюють взаємосто­сунки між суб'єктами права з приводу таких об'єктів, як інтелекту­альна власність, засоби індивідуалізації товару або виробника, інші немайнові права, називаються особистими немайновими.

Речові правовідносини опосередковують статику майнового по­ложення суб'єктів права. Це абсолютні права, що відображають, за­кріплюють приналежність матеріальних благ певному суб'єкту, можливість його впливу на річ та захисту її від посягань будь-яких третіх осіб. їм протиставляються зобов'язальні правовідносини, що відображають динаміку майнових стосунків суб'єктів цивільно-пра­вових відносин для передачі майна, виконання робіт, надання по­слуг, використання продуктів інтелектуальної власності. У зобов'я­зальних правовідносинах суб'єкти протиставляються між собою, кожний із них наділений правами та обов'язками, може вимагати певної поведінки від інших і сам має ряд обов'язків, що підлягають виконанню, у тому числі і в примусовому порядку.

Поділ зобов'язань на речові та зобов'язальні має практичне зна­чення і полягає в такому. У речових правах правовідносини реалізу­ються через активні дії правомочної особи, а в зобов'язальних — че­рез виконання обов'язків боржником. Тому речові права є абсолют­ними, а зобов'язальні — відносними.

Крім того, окремо вирізняють корпоративні правовідносини, що виникають на підставі участі в організаційно-правових підприємни­цьких утвореннях і мають ознаки юридичної особи. Підстави ви­никнення корпоративних прав можуть бути різноманітними — членство у кооперативі, придбання акцій, участь в установчому до-

Реалізація корпоративних прав дає можливість брати участь в управлінні справами корпорації, здійснювати контроль за її дія­льністю, формувати політику юридичної особи і т. ін. На перший погляд, зміст корпоративних правовідносин не є абсолютно ха­рактерним для цивільного права, він містить комплекс повнова­жень та прав організаційного характеру. Але оскільки кінцевою метою реалізації корпоративних прав є отримання певного май­нового результату, то їх можна віднести до розряду майнових прав.