Тема 6 Правочини

1. Поняття правочину

Правочин є найбільш розповсюдженою підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. За своєю правовою природою він є юридичним фактом (ст. 11 ЦК України), що являє собою вольові дії, спрямовані на досягнення певного результату, тобто є обстави­ною, з настанням якої закон пов'язує виникнення, зміну або припи­нення цивільних правовідносин. Відповідно до цього цивільне законодавство України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст. 202 ЦК України). Поняття «правочин», що використовується в ЦК Укра­їни, є суто українським терміном, який раніше використовувався в українському законодавстві протягом 20-30-х років, і є тотожним терміну «угода», що містився у ЦК Української РСР (1964 p.).

Правочин — вольовий акт і цим відрізняється від подій, що від­буваються незалежно від волі людини (наприклад, землетрус, по­вінь). Як дія цілеспрямована, тобто спрямована на досягнення пев­них результатів, що мають правовий характер, правочин відрізня­ється від інших правомірних вольових актів — юридичних вчинків, що виникають на підставі вимог закону (наприклад, знахідка, вияв­лення скарбу). Від останніх правочин відрізняється ще й тим, що особи можуть, наприклад, укласти договір, який хоч і не був пе­редбачений актами цивільного законодавства, але відповідає його загальним засадам (ст. 6 ЦК України), завдяки чому є підставою для виникнення цивільних прав та обов'язків. На відміну від цього, юридичний вчинок не може бути такою підставою за відсутності прямої вказівки на це у цивільному законодавстві.

Правочин — це правомірна вольова дія. Така позиція переважає в юридичній літературі. Правомірність правочину означає, що він є юридичним фактом, який породжує ті правові наслідки, наступу яких бажають сторони і які відповідають вимогам закону. Своєю правомірністю правочини відрізняються від правопорушень (делік­тів) — вольових дій, що суперечать вимогам закону та тягнуть за со­бою правові наслідки, які сторони не бажали отримати. Згідно із за­коном правочин завжди є правомірним, якщо його недійсність пря­мо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України).

Правова ціль, заради якої учасники цивільних відносин вчиня­ють правочини, є їх підставою (каузою), наприклад, набуття права власності на майно або права користування ним та ін. Правова ціль правочину має бути досяжною та законною. Правочин, ціль якого не відповідає цим вимогам, є недійсним, наприклад, правочин, що порушує публічний порядок (ст. 228 ЦК України). У свою чергу, правові наслідки, що виникають внаслідок виконання правочину, є його правовим результатом. Останній може збігатися або не збігатися з правовою ціллю правочину (наприклад, якщо ціль правочину була

незаконною або недосяжною). Від правової цілі правочину треба відрізняти мотив, за яким він вчиняється. Під останнім у юридич­ній літературі розуміють спонукальну причину та соціально-еконо­мічну або іншу, ніж правова, ціль, заради якої вчиняється право­чин¹. Згідно з цим мотиви лише спонукають учасників цивільних правовідносин до вчинення правочину, не маючи при цьому, на від­міну від підстави правочину, правового значення. Так, при вчинен­ні фізичною особою договору купівлі-продажу товару немає право­вого значення, з якого мотиву була придбана річ: для особистого ко­ристування; для використання при здійсненні підприємницької діяльності; для передання як внеску до статутного капіталу госпо­дарського товариства або вкладу у просте товариство; для передачі в подарунок іншій особі тощо.