2. Види особистих немайнових прав

У ст. 2,70 ЦК України насамперед виділяються особисті немайнові права, попередньо врегульовані в Конституції України: право на життя (ст. 27 Конституції України), право на охорону здоров'я (ст. 49 Конституції України), право на безпечне життя і здоров'я дов­кілля (ст. 50 Конституції України), право на свободу та особисту не­доторканність (ст. 29 Конституції України), право на недоторкан­ність особистого і сімейного життя (ст. 32 Конституції України), пра­во на повагу до гідності та честі (ст. 28 Конституції України), право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31 Конституції України), право на недоторкан­ність житла (ст. ЗО Конституції України), право на вільний вибір міс­ця проживання та на свободу пересування (ст. 33 Конституції Украї­ни), право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54 Конституції України). Однак даний перелік не є ви­черпним і може бути доповнений як самою Конституцією України, так і ЦК України та іншими законами. Але зрозуміло, що передбачи­ти повний перелік даних прав у законах видається нереальним, тому законодавець встановлює можливість розширювального тлу­мачення особистих немайнових прав навіть незалежно від того, закріплені вони в законі чи ні. При цьому за основу має братися те, чи відповідає дане особисте немайнове право вимогам, що ви­суваються до даного виду цивільних прав, передбачених ст. 269 ЦК України. Тому важливо не лише визначити повний перелік особистих немайнових прав, а й здійснити їх класифікацію зале­жно від того чи іншого правового критерію.

У ЦК України всі особисті немайнові права, залежно від цільово­го призначення, поділяються на:

• особисті немайнові права, що забезпечують природне існуван­ня фізичної особи (право на життя, здоров'я, свободу, особисту не­доторканність тощо);

• особисті немайнові права, що забезпечують соціальне бут­тя фізичної особи (право на ім'я, індивідуальність, особисте жит­тя тощо).

Однак серед науковців немає єдиної точки зору щодо однаковості критерію класифікації особистих немайнових прав. Одну з перших класифікацій запропонував В. А. Рясенцев, який вирізняє п'ять ви­дів особистих немайнових прав: 1) особисті права, сутність яких складають немайнові блага, невіддільні від особистості (життя, здо­ров'я, недоторканність особистості); 2) особисті права, в основі яких лежать немайнові блага, що індивідуалізують особу в колективі (ім'я, честь, гідність тощо); 3) особисті немайнові права у сфері шлюбно-сімейного права; 4) особисті немайнові права, що пере­бувають у сфері творчої діяльності, а також інтереси, що витікають з реалізації права на відпочинок, різноманітні культурні потреби тощо; 5) особисті немайнові права, в основі яких лежить майновий інтерес. Отже, в основі даного класифікаційного критерію лежить об'єкт особистих немайнових прав. Подібні класифікації на основі зазначеного критерію пропонувалися й іншими авторами.

Інші автори за основу класифікаційного поділу пропонують ме­ту, на досягнення якої спрямоване відповідне особисте немайнове право. Так, М. М. Малеїна поділяє особисті немайнові права на: 1) особисті немайнові права, що забезпечують фізичне та психічне

благополуччя (цілісність) особистості; 2) права, що забезпечують ін­дивідуалізацію особистості; 3) права, що забезпечують автономію особистості; 4) немайнові права авторів результатів інтелектуальної діяльності та виконавців. Але Т. А. Фадєєва проводить дещо іншу класифікацію: 1) особисті немайнові права, що спрямовані на інди­відуалізацію особистості; 2) особисті немайнові права, що спрямова­ні на забезпечення фізичної недоторканності особистості; 3) особис­ті немайнові права, що спрямовані на недоторканність внутрішньо­го світу особистості та її інтересів.

Ще інші автори використовують змішаний кваліфікаційний критерій, а саме: об'єкт цих прав та мету, на досягнення якої спря­моване право. Зокрема, В. А. Жакенов вирізняє: 1) права, що інди­відуалізують громадян у суспільстві; 2) права, що забезпечують осо­бисту недоторканність; 3) права, що забезпечують збереження таєм­ниці особистого життя; 4) права, що сприяють розвитку особистості та вираженню її творчої індивідуальності.

У юридичній літературі існують й інші погляди щодо класифіка­ції особистих немайнових прав. Проте, зважаючи, що основним завданням даного підручника є не детальний аналіз усіх існуючих класифікацій особистих немайнових прав, а лише ознайомлення читача з основними поглядами щодо цього питання в цивілістичній науці, тому запропонований законодавцем поділ видається достат­ньо обґрунтованим та таким, що може бути використаний для по­дальшого розгляду конкретних особистих немайнових прав.

3. Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи

До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існу­вання фізичної особи, відповідно до глави 21 ЦК України, слід від­носити:

• право на життя;

• право на здоров'я;

• право на безпечне довкілля;

• право на свободу та особисту недоторканність;

• право на сім'ю, опіку, піклування та патронатне виховання.

Право на життя

Згідно з ч. 1 ст. 281 ЦК України кожна фізична особа має не­від'ємне право на життя. Законодавець не визначає ні особистого немайнового блага «життя», ні самого «права на життя». Проте, аналізуючи чинне законодавство, можна дійти висновку, що під по­няттям «право на життя» слід розуміти таке особисте немайнове право, яке об'єднує два основних аспекти: право на власне життя та право давати життя іншим.

Право на власне життя містить активний та негативний зміст, до яких, зокрема, слід відносити:

— право на фізичне існування, під яким слід розуміти природне право фізичної особи на існування як біологічного, психічного та со­ціального організму;

— право на фізичну (природну) смерть об'єднує передбачену ч. 4 ст. 281 ЦК України абсолютну заборону задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя (активна евтаназія);

— право на медичні, наукові та інші досліди, тобто юридично за­кріплена можливість проведення над повнолітньою фізичною осо­бою різноманітних дослідів лише за умови її вільної згоди (ч. З ст. 281 ЦК України);

— право на усунення небезпеки, що загрожує життю, має мож­ливість будь-якими не забороненими законом способами захищати від протиправних посягань своє життя, а також життя інших людей (ч. 2 ст. 281 ЦК України) і вимагати усунення небезпеки, яка загро­жує життю людини, що створена внаслідок підприємницької або ін­шої діяльності (ст. 282 ЦК України).

Право давати життя іншим є складовою частиною загального права на життя. Призначення цього права полягає у виконанні лю­диною її священної місії — продовження людського роду. Безпереч­но, основним повноваженням, що складає зміст права давати життя іншим, є можливість виконання репродуктивної функції природ­ним шляхом. Однак треба звернути увагу на те, що, крім даного пов­новаження, право давати життя іншим — це:

— право на стерилізацію, тобто юридично гарантована можли­вість проведення медичної операції, що має на меті позбавлення біологічного організму здатності до репродуктивності (відтворен­ня). Даним правом згідно з ч. 5 ст. 281 ЦК України наділені повно­літні фізичні особи (як чоловік, так і жінка). Реалізувати це право вони можуть лише за власним бажанням. Стерилізація недієздатної фізичної особи за наявності медико-соціальних показань може бути проведена за згодою опікуна з попереднім повідомленням прокурора;

— право на штучне переривання вагітності, яким відповідно до ч. 6 ст. 281 ЦК України наділені лише жінки, за умови, що вагіт­ність не перевищує 12 тижнів. Перелік обставин, що дають право на переривання вагітності після 12 тижнів вагітності за медичними та соціальними показаннями, встановлюється законом;

— право на штучне запліднення та перенесення зародка в орга­нізм жінки, яке має повнолітня жінка за медичними показаннями (ч. 7 ст. 281 ЦК України).

Зрозуміло, що даний перелік прав є лише орієнтовним і не пре­тендує на вичерпність, оскільки життя є доволі різноманітне в усіх своїх проявах і з суспільним розвитком можуть виникати все нові повноваження особи щодо власного життя. Так, суттєвих трансфор­мацій право на життя може отримати з подальшим розвитком меди­цини, генетики, трансплантології, клонування тощо.

Окреме питання стосується меж реалізації даного права. У літе­ратурі доволі поширеною є точка зору, що право на життя є абсо­лютним правом. Але дане право все ж таки має певні межі, напри­клад, воно обмежується діяннями інших осіб у межах необхідної оборони.

Ще одним спірним питанням серед науковців є питання момен­ту виникнення права на життя. Так, окремі автори вважають, що право на життя виникає з моменту зачаття². На нашу думку, право на життя виникає все ж таки з моменту народження, під яким слід розуміти момент відділення життєздатної дитини від організму матері. І саме з цього моменту фізична особа, яка народилася, «перебирає» на себе всю сукупність прав та обов'язків, які включа­ються до її правоздатності, в тому числі і право на життя. Окрім того, сприйняття запропонованої нам позиції призвело б до того, що проведення абортів каралось би в порядку, передбаченому кри­мінальним законодавством за вбивство ненародженої особи. На нашу думку, аборт, якщо він проведений за передбачених законом підстав і умов, слід віднести скоріше до права жінки на визначен­ня змісту свого особистого життя або ж однієї із складових права на здоров'я.

Право на здоров'я

З правом на життя тісно пов'язане право на здоров'я. Згідно з чинним законодавством під поняттям «здоров'я» слід розуміти стан повного фізичного, душевного та соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів.

Право на здоров'я є поняттям значно ширшим від передбаченого Конституцією України «права на охорону здоров'я». І навіть попри те, що для збереження нормативної відповідності зі ст. 49 Конститу­ції України ЦК України також дублював норму про «право на охо­рону здоров'я» (ст. 283), аналіз чинного законодавства дає нам усі передумови вважати, що цивільне законодавство закріплює саме «право на здоров'я» в його позитивному і негативному змісті.

Право на здоров'я містить:

— право на надання медичної допомоги (ст. 284 ЦК України), яке об'єднує цілу низку інших прав. По-перше, це право вимагати надання кваліфікованої медичної допомоги. При цьому фізичні осо­би, які досягли 14 років, відповідно до ч. З зазначеної статті реа­лізують це право за власною волею або ж і проти їх волі, за умови, що внаслідок хвороби або каліцтва ця особа перебуває у стані, що є небезпечним для життя, і не може повною мірою оцінити того, що відбувається з нею (ч. 5 ст. 284 ЦК України).

У випадку реалізації права на звернення за медичною допомогою фізична особа має право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій (ч. 2 ст. 284 ЦК України). По-дру­ге, повнолітня фізична особа має право відмовитися від надання їй медичної допомоги (ч. 4 ст. 284 ЦК України). Що стосується мало­літніх та недієздатних фізичних осіб, то їм медична допомога нада­ється навіть у випадку відсутності згоди малолітнього, його батьків (усиновителів) чи опікуна або ж опікуна недієздатного. Окремим компонентом цього права є право на надання психіатричної допо­моги, що реалізується згідно із Законом України «Про психіатрич­ну допомогу»² та іншими нормативно-правовими актами у сфері ме­дичного обслуговування;

— право на медичне страхування, передбачене ст. 49 Конститу­ції України, означає можливість особи використати загальнообо­в'язкове та добровільне медичне страхування на підставах та в по­рядку, визначеному чинним законодавством. Особливо слід зауважити, що на сьогодні в Україні здійснюється реформування систе­ми медичного страхування, спрямоване на відхід від безкоштовного медичного обслуговування шляхом перекладення обов'язку з відш­кодування витрат, пов'язаних із наданням медичних послуг, на від­повідні страхові фонди (справедливості заради, потрібно зазначити, що ця складова права на здоров'я містить здебільшого майновий зміст);

— право на інформацію про стан свого здоров'я (ст. 285 ЦК України) — це право фізичної особи на достовірну і повну інформа­цію про стан свого здоров'я, у тому числі на ознайомлення з відпо­відними медичними документами, що стосуються її здоров'я, крім випадків, коли ця інформація може погіршити стан її здоров'я, стан здоров'я її батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників, або зашкодити процесу лікування. До даного права слід відносити також і передбачену законом можливість у випадку смерті фізичної особи бути присутніми при дослідженні причин її смерті та ознайо­митись із висновками щодо причин смерті членів сім'ї фізичної осо­би або уповноважених нею інших фізичних осіб;

— право на таємницю про стан свого здоров'я (ст. 286 ЦК України) містить право фізичної особи не розголошувати та вима­гати від інших осіб нерозголошення інформації про стан свого здо­ров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні. Гарантією цього права виступає пряма заборона законодавця вимагати та по­давати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. Однак це право може бути обме­жене. Так, наприклад, особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, повинні повідомити одна одну про стан свого здоров'я (ст. ЗО СК України);

— право на усунення небезпеки, що загрожує здоров'ю, тобто мо­жливість особи будь-якими не забороненими законом способами за­хищати від протиправних посягань своє здоров'я, здоров'я інших фізичних осіб (ч. 2 ст. 281 ЦК України), а також вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок підприємницької або іншої діяльно­сті, яка загрожує життю та здоров'ю (ст. 282 ЦК України).

Окрім зазначених прав, до змісту права на здоров'я законодавець включає також цілу низку прав щодо перебування осіб у стаціонарі, які полягають у тому, що фізична особа, яка перебуває на лікуванні у стаціонарному медичному закладі, має право на допуск до неї ін­ших медичних працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, а також священнослужителя для відправлен­ня богослужіння та релігійного обряду (ст. 287 ЦК України).

Право на безпечне довкілля

Доволі близьким до двох попередніх особистих немайнових прав є право на безпечне довкілля. Під поняттям «довкілля» слід розу­міти усе те, що оточує особу: навколишнє природне середовище, предмети праці та побуту, харчові продукти тощо.

Під правом на безпечне довкілля, згідно зі ст. 293 ЦК України, слід розуміти:

— право на безпечне для життя і здоров'я довкілля — це пе­редбачена законом можливість вимагати, щоб довкілля особи ство­рювало для неї безпечні, сприятливі умови проживання, праці, навчання, побуту тощо, тобто забезпечити їй життя гідне людини. Дане право забезпечується визнанням незаконною будь-якої діяль­ності, що призводить до нищення, псування, забруднення довкілля, та можливістю вимагати від кожного припинення такої діяльності;

— право на достовірну інформацію про стан довкілля, тобто можливість безперешкодного отримання повної та достовірної ін­формації про якість харчових продуктів і предметів побуту, про умови проживання, праці, навчання тощо.

Специфікою даного права є його додаткова регламентація норма­ми екологічного законодавства (наприклад, шляхом встановлення системи гранично допустимих викидів та скидів, гранично допусти­мих концентрацій забруднюючих речовин та інших шкідливих впливів, гранично допустимих рівнів фізичних впливів на навко­лишнє природне середовище тощо), законодавства про охорону пра­ці, стандартизацію, сертифікацію, метрологію, низку державних стандартів, будівельних норм і правил та ін.

Право на свободу та особисту недоторканність

Одним з особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на свободу та особисту недотор­канність. Дане право складається з двох взаємопов'язаних складо­вих: права на свободу (ст. 288 ЦК України) та права на особисту не­доторканність (ст. 289 ЦК України).

Право на свободу — це юридично закріплена можливість особи діяти на власний розсуд відповідно до своїх інтересів та мети. Однак право на свободу не слід розглядати як закріплену законом вседозво­леність. Воно також повинно мати передбачені законом межі, оскіль­ки неконтрольована свобода людини може перерости у свавілля. Реа­лізація права на свободу забезпечується передбаченою законом забо­роною будь-яких форм фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання наркотичних та психотропних за­собів, вчинення інших дій, що порушують право на свободу. Окрім цього, одним із видів гарантій дотримання цього права є також і за-

борона тримання фізичної особи в неволі, можливість затримання особи лише у випадках і в порядку, встановлених законом, арешту або тримання під вартою не інакше як за вмотивованим рішенням суду.

З правом на свободу тісно поєднано право на особисту недотор­канність, під яким слід розуміти передбачену законом заборону фізичного, психічного чи будь-якого іншого посягання на особу з бо­ку інших осіб. До змісту права на особисту недоторканність слід від­нести заборону катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує її гідність, поводження чи покарання, а також фізичного покарання батьками (усиновлювачами), опікунами, піклувальника­ми, вихователями малолітніх, неповнолітніх дітей та підопічних. Та­кож правом на особисту недоторканність охоплюється право на роз­порядження щодо передачі після смерті фізичної особи своїх органів та інших анатомічних матеріалів її тіла науковим, медичним або навчальним закладам (ч. 4 ст. 289 ЦК України), а також право особи на донорство крові, її компонентів, органів, інших анатомічних ма­теріалів та репродуктивних клітин (ст. 290 ЦК України).

Право на сім'ю, опіку, піклування та патронатне виховання

Досить важливим у системі особистих немайнових прав, що забез­печують природне існування фізичної особи, є право на сім'ю, опіку, піклування та патронатне виховання. Дане право також склада­ється з чотирьох складових: 1) право на сім'ю (ст. 291 ЦК України); 2) право на опіку; 3) право на піклування (ст. 292 ЦК України); 4) право на патронатне виховання (гл. 20 СК України).

Під поняттям «сім'я» згідно з чинним законодавством розуміють осіб, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки (ст. З СК України). У науковій літерату­рі дане поняття через свою невизначеність, суперечливість та не­однозначність піддається суттєвій критиці¹. Зокрема, справедливо вказується на те, що дане поняття не має суто правового змісту, а є об'єднанням економічних, демографічних, трудових ознак, а також малопридатне до правового застосування.

До права на сім'ю належать:

— право на створення сім'ї (ч. 1 ст. 4 СК України), що містить у собі передбачену законом можливість фізичних осіб, які досягли шлюбного віку, а в передбачених законодавством випадках і фізич­них осіб, що не досягли шлюбного віку, створювати сім'ю на підста­ві шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать мо­ральним засадам суспільства;

— право на вибір осіб, які утворюватимуть сім'ю, що містить у собі можливість як вільного вибору партнера за шлюбом, так і мож­ливість вибору батьків, народжувати чи усиновлювати їм дітей і яку кількість, а також можливість вимагати у повнолітніх осіб вий­ти зі складу сім'ї за умов та на підставах, передбачених законом;

— право на перебування в сім'ї, до якого слід відносити передба­чену законом можливість фізичних осіб, незалежно від віку, жити в сім'ї (ст. 4 СК України). З досягненням повноліття фізична особа са­ма вирішує, чи перебувати їй у сім'ї, чи ні. Що ж стосується дітей, то вони перебувають у сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживають;

— право на підтримання зв'язків із членами своєї сім'ї містить заборону перешкоджати особі підтримувати моральні, духовні, ма­теріальні та інші зв'язки з членами своєї сім'ї незалежно від того, де вона перебуває (ч. З ст. 291 ЦК України);

— заборона розлучення з сім'єю попри волю особи означає, що фізична особа, згідно з ч. 2 ст. 291 ЦК України, не може бути проти її волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом, на­приклад, позбавлення волі за вчинення злочину тощо.

Правом на опіку наділена фізична особа, яка є малолітньою та позбавлена батьківського піклування, або фізична особа, яка визна­на недієздатною. Правом на піклування наділена фізична особа, яка є неповнолітньою та позбавлена батьківського піклування, або фізична особа, яка обмежена у дієздатності. Дитина, яка є сиротою або за інших причин позбавлена батьківського піклування, має пра­во на патронатне виховання, тобто на виховання у сім'ї іншої особи (патронатного вихователя) до досягнення дитиною повноліття за оплатним договором про патронат, який укладається між патронатним вихователем та органами опіки і піклування.

Реалізація даних особистих немайнових прав проводиться у по­рядку, передбаченому законом.

4. Особливості особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи

До особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, згідно з главою 22 ЦК України слід відносити:

• право на ім'я;

• право на честь, гідність та ділову репутацію;

• право на індивідуальність;

• право на зображення та голос;

• право на особисте життя;

• право на особисті папери та таємницю кореспонденції;

• право на інформацію;

• право на свободу творчості;

• право на вибір роду занять;

• право на місце проживання;

• право на недоторканність житла;

• право на пересування;

• право на свободу об'єднань;

• право на мирні зібрання.

Право на ім'я

Ім'я є найдавнішим юридичним способом індивідуалізації фізич­ної особи. Воно складається, як правило, з імені, прізвища та по батькові.

Аналізуючи право на ім'я (статті 294—296 ЦК України), слід за­уважити, що воно містить у собі:

— право на володіння, користування та розпорядження іменем, яке забезпечує особі можливість бути носієм імені (володіння), ви­користовувати (платно чи безоплатно) своє ім'я у всіх сферах сус­пільних відносин, рівно як і розголошувати своє ім'я, давати дозвіл розголошувати своє ім'я, чи заборонити розголошувати своє ім'я (користування), а також вирішувати фактичну долю свого імені, на­приклад, передавати його дітям, змінювати його у випадку досяг­нення повноліття, одруження, розлучення тощо. В окремих випад­ках ім'я може використовуватись і без згоди на це особи. Так, на­приклад, ім'я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, або особи, яка вчинила ад­міністративне правопорушення, може бути використане (обнароду­ване) без згоди особи лише у разі набрання законної сили обвину­вальним вироком суду щодо неї або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення (ч. 4 ст. 296 ЦК України). При цьому використання початкової літери прізвища фізичної осо­би у пресі, літературних творах не є порушенням її права;

— право вимагати звертатись до особи по імені полягає в тому, що ніхто не має права на довільне спотворення в написанні чи вимо­ві імені. Будь-яке спотворення є порушенням цього права. У випад­ку перекручення імені фізичної особи (наприклад, у засобах масової інформації, під час спілкування тощо) воно має бути виправлене. Якщо перекручення імені було здійснене у документі, такий доку­мент підлягає заміні (ч. З ст. 294 ЦК України);

— право на псевдонім — це право використовувати для своєї ін­дивідуалізації вигадане ім'я (псевдонім). Це право поширюється і на використання особою права на астронім (зазначення свого імені у вигляді набору друкованих знаків, наприклад «зірочок»);

— право вимагати зупинити незаконне використання свого імені, під яким слід розуміти заборону будь-якого порушення права на ім'я.

Подібним до права на ім'я є право на присвоєння імені (стат­ті 145—147 СК України). Сутність цього права полягає у наданні імені фізичній особі до того моменту, поки вона ще не в змозі реа­лізувати вказане право самостійно. Цим правом наділені батьки, усиновлювачі, опікуни, а в окремих випадках органи опіки та пік­лування чи суд. При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 294 ЦК України, вибір імені можливий з урахуванням національних традицій (на­приклад, подвійне чи потрійне ім'я, відсутність по батькові тощо) або можливе присвоєння транскрибованого імені (тобто імені, яке як вимовляється відповідно до національних традицій, так і пише­ться, наприклад, Софі Лорен (а не Софія Лорен), Анне Вескі (а не Ганна Вескі) тощо).

Аналогом права на ім'я в юридичних осіб є право на найменуван­ня (ст. 90 ЦК України), яке також є способом індивідуалізації, що реалізується та охороняється відповідно до чинного законодавства.

Право на честь, гідність та ділову репутацію

Під поняттям «честь» слід розуміти зовнішню оцінку фізичної особи з боку суспільства чи соціальної групи, членом якої вона є. Гідністю є внутрішня самооцінка особою своїх якостей. Суміжним із даними поняттями є поняття «ділової репутації», що містить усталену зовнішню оцінку фізичної чи юридичної особи у сфері під­приємницьких відносин. Дані особисті немайнові блага мають бути недоторканними від будь-яких посягань ззовні.

Право на честь, гідність та ділову репутацію у ЦК України не пе­редбачено. Замість цих прав передбачені «право на повагу до гідності та честі» (ст. 297 ЦК України), а також «право на недоторканність ділової репутації» (ст. 299 ЦК України). Проте певна обмеженість за­значених прав у позитивному аспекті, а також невизначеність понят­тя «повага» дає підстави говорити, що фізичні особи наділені більш розширеним особистим немайновим правом на честь, гідність та ділову репутацію, а саме:

— право на гідність — це особисте немайнове право фізичної особи на власну цінність як особистості, право на усвідомлення цієї цінності та усвідомлення значимості себе як особи, що відіграє пев­ну соціальну роль у суспільному житті;

— право на честь — це особисте немайнове право фізичної особи на об'єктивну, повну та своєчасну оцінку її та її діянь (поведінки) при дотриманні морально-етичних і правових норм з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею;

— право на ділову репутацію — це право фізичної та юридичної особи на об'єктивну, повну та своєчасну оцінку її як підприємця та її діянь (поведінки) з боку суспільства, певної соціальної групи та окре­мих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користу­вання нею. При цьому слід зазначити, що у правовому суспільстві, де основним принципом є рівність прав усіх, потрібно захищати не лише ділову репутацію підприємців, а й репутацію усіх членів суспільства взагалі незалежно від сфери їх професійної діяльності. Саме тому сьо­годні назріла потреба законодавчої регламентації більш широкого права — права на репутацію, яким охоплювалось би право фізичної та юридичної особи на об'єктивну, повну та своєчасну оцінку її як фа­хівця у будь-якій сфері професійної чи іншої діяльності та її діянь (по­ведінки) з боку суспільства, певної соціальної групи чи окремих гро­мадян, а також право на формування цієї оцінки і користування нею.

Суміжним з даним правом є право на повагу до тіла померлої особи та місця її поховання, яким наділені члени сім'ї та родичі по­мерлого. Сутність цього права полягає в обов'язку шанобливого ставлення до тіла померлої особи та місця її поховання, а також у забороні глуму над ними (ст. 298 ЦК України).

Право на індивідуальність

Під поняттям «індивідуальність» потрібно розуміти сукупність психічних властивостей, характерних рис і досвіду кожної особис­тості, що відрізняють її від інших індивідуумів.

З огляду на це, право на індивідуальність полягає в тому, що фізична особа має право на збереження своєї національної, культур­ної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборо­нені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ст. 300 ЦК України). Реалізація цього права не лише стверджуватиме у сус­пільстві повагу до особистості, але й забезпечить його динамічний роз­виток. Однак дане право також має певні межі, до яких слід віднести встановлення спеціального порядку або заборону тієї чи іншої поведін­ки, яка хоч і забезпечує розвиток індивідуальності, проте заборонена законом або суперечить моральним засадам суспільства. Так, наприк­лад, особи, які належать до нудистів, вправі реалізувати свою інди­відуальність, але у спеціально відведених для цього місцях.

Право на зображення та голос

Близьким до права на індивідуальність є право на зображення та голос, яке, на жаль, не знайшло свого місця в ЦК України, од­нак наявність окремих цивільно-правових норм свідчить про те, що реалізація та охорона цього права здійснюється у межах цивільного права.

Під поняттям «зображення» слід розуміти зовнішність, фігуру, фізичні дані, одяг тощо, а також сукупність усіх цих елементів (стиль). Поняттям «голос» охоплюються не тільки певні звуки, що відтворюються у формі слів, мелодій тощо, але й мова як взаємо­зв'язок між цими звуками, з усіма своїми особливостями (тембр, заїкання, невимова окремих звуків, говір тощо).

Право на зображення та голос полягає в можливості визначати, використовувати і розпоряджатися своїм зображенням, голосом та його записом. Однак дане право має відповідні обмеження, які зво­дяться до того, що представники окремих професій повинні дотри­муватися певних вимог щодо свого зображення, наприклад, праців­ники міліції, судді, лікарі тощо.

Дане право може реалізовуватись також і шляхом певних забо­рон. Так, фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку та показана (відтворена) лише за її згодою, крім випад­ків, прямо передбачених законом, наприклад, якщо зйомки прово­дяться відкрито на зборах, конференціях, мітингах та інших захо­дах публічного характеру (п. 1 ст. 307 ЦК України).

Якщо особа добровільно погодилася на знімання її на кіно-, відео-, телеплівку, вона може вимагати припинення їх публічного показу в тій частині, яка стосується її особистого життя, за умови відшкодування нею усіх витрат, пов'язаних з демонтажем запису (ч. 2 ст. 307 ЦК України). У випадку, коли фізична особа була зо­бражена на фотографіях, інших творах образотворчого мистецтва, вона також може вимагати припинення її показу в тій частині, у якій це стосується її особистого життя, за умови компенсації запо­діяних збитків іншим особам, яких вони зазнали внаслідок скасу­вання публічного показу, відтворення чи розповсюдження даних фотографій або інших творів образотворчого мистецтва (ст. 308 ЦК України). Варто додати, що фотографія може бути розповсюджена без дозволу фізичної особи, яка зображена на ній, якщо це зумовле­но необхідністю захисту її інтересів або інтересів інших осіб.

Право на особисте життя

Кожна фізична особа має своє особисте життя, під яким слід ро­зуміти її поведінку поза межами виконання будь-яких суспільних обов'язків.

Зрозуміло, що дана поведінка є доволі різноманітною і тому пра­во на особисте життя не визначає конкретні активні дії, які має право вчиняти носій даного права, а лише вказує на те, що фізична особа сама визначає своє особисте життя (ст. 301 ЦК України).

До змісту цього права включається також і передбачена законом можливість фізичної особи або ознайомлювати зі своїм особистим життям інших осіб, або зберігати своє особисте життя у таєм­ниці. Однак це право також має певні обмеження, наприклад, коли обставини особистого життя є доказом у кримінальній справі.

Право на особисті папери та таємницю кореспонденції

Суміжним з правом на особисте життя є право на особисті папе­ри (ст. 303 ЦК України). До особистих паперів фізичної особи належать документи, фотографії, щоденники, інші записи, особисті архівні матеріали тощо.

Право на особисті папери містить як право власності на ці папе­ри (що є майновим правом і полягає у можливості володіння, корис­тування та розпорядження особистими паперами), так і право на їх недоторканність. Під поняттям «недоторканність особистих папе­рів» слід розуміти, що ознайомлення з особистими паперами, їх ви­користання, зокрема шляхом опублікування, допускається лише за згодою фізичної особи (осіб), якої (яких) вони стосуються, а у випад­ку її (їх) смерті — за згодою її (їхніх) дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає — батьків, братів та сестер.

Обмеженим це право може бути у випадку, коли будь-які особис­ті папери передані до фонду бібліотек або архівів з додержанням прав заінтересованих осіб. У цьому випадку фізична особа має пра­во вільно ознайомлюватися і використовувати вказані особисті па­пери, зокрема шляхом опублікування (ст. 305 ЦК України).

Одним із видів права на недоторканність особистих паперів є пра­во на таємницю кореспонденції (ст. 306 ЦК України), під яким слід розуміти право на таємницю листування, телеграм, телефонних роз­мов та інших видів кореспонденції. Гарантії дотримання цього пра­ва полягають у тому, що:

— використання, зокрема шляхом опублікування, листів, теле­грам та інших видів кореспонденції може проводитися лише за зго­дою фізичної особи, яка направила їх, та адресата, а у випадку смерті принаймні одного з них — за згодою його дітей, вдови (вдів­ця), а якщо таких немає — батьків, братів та сестер;

• кореспонденція, що стосується фізичної особи, може бути до­лучена до судової справи лише у випадку, якщо у ній містяться до­кази, що мають значення для вирішення справи, а інформація, яка міститься у такій кореспонденції, не підлягає розголошенню.

Обмеження цього права можливе з метою запобігання злочину чи з'ясування обставин під час розслідування кримінальної справи лише за відповідним дозволом суду, якщо іншими способами одер­жати інформацію неможливо.

Право на інформацію

Антиподом до права на особисте життя є право на інформацію, оскільки вони захищають дві різні сфери інтересів — приватного та публічного. Інколи найбільш складним є саме встановлення тієї ме­жі, де публічні інтереси починають порушувати інтереси приватні. Згідно із законом інформація — це документовані або публічно ого­лошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі.

Згідно зі ст. 302 ЦК України право на інформацію — це передба­чена законом можливість збирати, зберігати, використовувати і по­ширювати інформацію. Однак зазначені дії не стосуються інформа­ції про особисте життя фізичної особи без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, еко­номічного добробуту та прав людини. Не допускається також зби­рання інформації, яка є державною таємницею або конфіденційною інформацією юридичної особи. Фізична особа, яка поширює інфор­мацію, зобов'язана переконатися в її достовірності, крім випадків, коли ця інформація подається посадовою або службовою особою при виконанні нею своїх службових обов'язків, а також інформація, яка міститься в офіційних джерелах (звіти, стенограми, повідомлен­ня засобів масової інформації, засновниками яких є відповідні дер­жавні органи).

Право на свободу творчості та вибір роду занять

Фізична особа, відповідно до ст. 309 ЦК України, має право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, що полягає у можливості вільного вибору сфер, змісту та форм (спо­собів, прийомів) творчості. Досить важливою гарантією цього права є передбачена законодавцем заборона проводити цензуру процесу творчості та результатів творчої діяльності.

Подібним до права на свободу творчості є право на вибір роду за­нять (ст. 312 ЦК України), під яким слід розуміти передбачену за­коном можливість вільно на власний розсуд обирати та змінювати рід занять, виконувати певну роботу або обіймати певні посади. Га­рантією цього права є заборона до примушення виконання роботи. При цьому не вважається примусовою роботою військова або альтернативна (невійськова) служба, робота, яка виконується особою за вироком чи іншими рішеннями суду, а також робота чи служба відповідно до законів про воєнний та надзвичайний стан.

Право на місце проживання та недоторканність житла

Право на місце проживання фізичної особи є комплексним осо­бистим немайновим правом фізичної особи, до якого належать:

— право мати місце проживання, тобто передбачена законом можливість утримувати на певному речовому праві житловий буди­нок, квартиру, інше приміщення, придатне для проживання у ньо­му (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, де дана особа постійно, переважно або тимчасово проживала би (ч. 1 ст. 310 ЦК України);

— право на вільний вибір та зміну місця проживання, тобто пе­редбачена законом можливість вільно обрати той населений пункт, де розташовувалося б місце проживання, а також змінювати його у разі необхідності (ч. 2 ст. 310 ЦК України). Однак це право може об­межуватись випадками, передбаченими законом.

Суміжним з даним правом є право на недоторканність житла (ст. 311 ЦК України), під яким слід розуміти можливість фізичної особи дозволити проникнути до житла лише за її згодою або за вмо­тивованим рішенням суду. Це право може бути обмежене у невід­кладних випадках, пов'язаних із рятуванням життя людей та май­на, або з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. До змісту права на недоторканність житла нале­жить також і заборона виселення або іншим чином примусового по­збавлення житла, крім випадків, встановлених законом за рішен­ням суду.

Право на пересування

До права на пересування, відповідно до ст. 313 ЦК України, слід відносити можливість фізичних осіб вільно пересуватися по території України (після 14 років), виїхати за її межі і безпере­шкодно повернутися в Україну (після 16 років), а також вільно ви­значати місце свого перебування, обирати способи і засоби пересу­вання. До досягнення фізичними особами визначеного вище віку вони мають право пересуватися відповідно по території України чи за її межами лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів чи піклувальників та в їх супроводі або в супроводі осіб, які уповнова­жені ними.

Обмеження цього права можливе лише у випадках, передбаче­них законом, наприклад, у випадку встановлення особливих правил доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси дер­жавної безпеки (наприклад, заклади пенітенціарної системи), охорони громадського порядку (наприклад, оголошення військового чи надзвичайного стану), життя та здоров'я людей (наприклад, епіде­мії, епізоотії).

Право на свободу об'єднання та мирні зібрання

Право на свободу об'єднання, відповідно до ст. 314 ЦК України, передбачає можливість фізичних осіб за власною ініціативою об'єд­нуватися у політичні партії та громадські організації. При цьому за­коном, статутами об'єднання громадян можуть бути встановлені ви­моги до особи, згідно з якими вона може бути засновником цього об'єднання або її членом.

Фізичні особи, згідно зі ст. 315 ЦК України, мають право на мир­ні збори, куди належить передбачена законом можливість вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо. Обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання може встанов­люватися судом відповідно до закону.

5. Захист особистих немайнових прав

Гарантією нормального здійснення фізичними особами особис­тих немайнових прав виступає їх належний цивільно-правовий за­хист (ст. 275 ЦК України). Право на захист особистих немайнових прав — це регламентоване правове регулювання на випадок оспорення, невизнання, заперечення, виникнення загрози порушення чи порушення особистого немайнового права. Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:

— вимагати непорушення цих прав;

— вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;

— вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.

Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати за­гальні способи захисту прав (ст. 280 ЦК України) та інші (спеціаль­ні) способи — відповідно до змісту цих прав, способу їх порушення та наслідків, спричинених цим порушенням. До таких спеціальних способів захисту особистих немайнових прав законодавець відно­сить:

— поновлення порушеного особистого немайнового права (ст. 276 ЦК України);

— спростування неправдивої інформації та суміжні способи за­хисту (ст. 277 ЦК України);

— заборону поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст. 278 ЦК України).

Гарантією своєчасного та ефективного захисту особистих немай­нових прав є передбачена ст. 279 ЦК України можливість накласти

на особу штраф, у випадку невиконання покладеного рішенням су­ду зобов'язання вчинити відповідні дії для усунення порушення особистого немайнового права або ж у випадку ухилення від вико­нання судового рішення. При цьому сплата штрафу не звільняє осо­бу від обов'язку виконати рішення суду.

Поновлення порушеного права

Даний спеціальний спосіб захисту особистих немайнових прав, передбачений ст. 276 ЦК України, полягає в тому, що орган дер­жавної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган міс­цевого самоврядування, фізична або юридична особа, рішеннями, діями або бездіяльністю яких порушено особисте немайнове право фізичної особи, зобов'язані вчинити необхідні дії для його негайно­го поновлення. У випадку, якщо дії, необхідні для негайного понов­лення порушеного особистого немайнового права фізичної особи, не вчиняються, суд може постановити рішення щодо поновлення пору­шеного права, а також відшкодування моральної шкоди, завданої його порушенням.

Проте зрозуміло, що даний спеціальний спосіб захисту можна застосувати не до всіх особистих немайнових прав. Так, наприк­лад, неможливим видається відновлення порушення права на та­ємницю кореспонденції чи права на таємницю особистого життя внаслідок того, що з моменту розголошення відповідних відомос­тей зникає відповідне немайнове благо (таємниця), яке є об'єктом цього права. У таких випадках слід застосовувати інші, як загаль­ні (наприклад, відшкодування моральної шкоди), так і спеціальні способи захисту.

Спростування неправдивої інформації та суміжні способи захисту

Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внас­лідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інфор­мації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інфор­мації (ч. 1 ст. 277 ЦК України).

Під правом на спростування слід розуміти право на визнання осо­бою, яка порушила особисте немайнове право інших осіб, неправо­мірності своїх діянь та визнання цієї інформації неправдивою, яке вчиняється у такий самий спосіб, у який була поширена неправдива інформація. У випадках, коли спростування неможливо чи недоціль­но провести у такий самий спосіб, воно повинно проходити в адекват­ній (схожій, максимально наближеній) формі з урахуванням того, що спростування має бути ефективне, тобто охопити максимальну кількість реципієнтів, що сприйняли попереднє поширення інформа­ції. Так, наприклад, якщо спростування у тому самому засобі масової інформації є неможливим внаслідок його припинення, то воно по­винно бути оприлюдненим в іншому засобі масової інформації за ра­хунок особи, яка поширила недостовірну інформацію.

Право на відповідь — це право на висвітлення власної точки зору щодо поширеної інформації та обставин порушення особистого немайнового права. Принципова відмінність між відповіддю та спрос­туванням полягає у тому, що:

— відповідь передбачає внесення пояснення щодо поширених відомостей, тоді як спростування зводиться до визнання попередньо поширених відомостей неправдивими;

— відповідь здійснюється особою, щодо якої були поширені відомості, або членами її сім'ї, тоді як спростування — лише осо­бою, яка поширила ці неправдиві відомості. У випадках, коли по­ширювачем неправдивої інформації є посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків, то спрос­товувати цю інформацію повинна юридична особа, у якій вона працює.

Право на відповідь та право на спростування неправдивої інфор­мації щодо особи, яка померла, належить членам її сім'ї, близьким родичам, а також іншим заінтересованим особам (ч. 2 ст. 277 ЦК України).

Підставою виникнення права на спростування та відповідь є юридичний факт правопорушення, до змісту протиправної поведін­ки якого входять поширення:

— відомостей, тобто доведення інформації до відома третьої осо­би будь-яким способом за умови здатності сприйняття останньою її змісту. При цьому не вважається поширенням відомостей повідом­лення їх особі, якої вона стосується;

— відомостей про особу, тобто з яких можна було б точно встано­вити, що вони стосуються конкретної особи, чи, принаймні, ця осо­ба входить до кола осіб, яких дані відомості стосуються;

— відомостей неправдивих, тобто таких, що не відповідають дій­сності чи викладені неправдиво. При цьому негативна інформація, поширена про особу, вважається неправдивою, якщо той, хто її по­ширив, не доведе протилежного (презумпція добропорядності).

Подібним до права на відповідь та права на спростування є право на визнання відомостей такими, що не відповідають дійсності (ч. 4 ст. 277 ЦК України). Застосування цього способу захисту мож­ливе у випадку, якщо особа, яка поширила інформацію, невідома. Його реалізація можлива шляхом подання фізичною особою, право якої порушено, заяви до суду про встановлення факту неправдивос­ті цієї інформації та її спростування.

Заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права

Ще одним спеціальним способом захисту особистих немайнових прав є заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст. 278 ЦК України). Сутність цього способу захи­сту полягає в тому, що у випадку, коли:

— особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, які готуються до випуску у світ, може бути захищене завдяки тому, що суд може заборонити їх випуск у світ до усунення порушення цього права;

— особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, які випущені у світ, суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього по­рушення, а якщо усунення порушення неможливе — вилучити ти­раж газети, книги тощо з метою його знищення.

При цьому суттєва відмінність певного спеціального способу за­хисту від попереднього полягає в тому, що підставою його застосу­вання є правопорушення, яке іменується дифамацією, тобто поши­рення навіть правдивої інформації, але за умови, що нею порушую­ться особисті немайнові права, наприклад, право на особисте життя чи право на таємницю про стан свого здоров'я.

Отже, в цивільному законодавстві України існують чіткі тенден­ції розвитку правової бази щодо регулювання та охорони особистих немайнових прав особи, які покликані забезпечити гармонійний роз­виток людини як -особистості та гідного члена громадянського сус­пільства. Подальший розвиток цивільно-правового регулювання осо­бистих немайнових прав в Україні має бути зорієнтований на світові стандарти в галузі прав людини. Проте це не повинно бути необдума­ною рецепцією відповідних міжнародних норм права, а зваженим процесом, який має базуватися на запозиченні світового досвіду, по­єднаного з особливостями національного світосприйняття, правотворення та праворозуміння. Також слід зауважити, що навіть наяв­ність наддосконалої правової системи — це лише передумова, яка без належного поєднання із своєчасною, однозначною та повною реаліза­цію і захистом особистих немайнових прав не зможе досягти необхід­ного результату.

Тема: Набуття та припинення права власності