Що з цього випливає в медичному ракурсі?

Простих і швидких засобів поліпшення чоловічого здоров'я нема й бути не може, потрібна довготривала соціальна політика, що включає соціальну психологічну підготовку чоловіків до засвоєння різноманітних ґендерних ролей і мінімізацію пов'язаних із ними соціальних і психологічних ризиків. Її науково-теоретичні передумови:

1. Систематичне міждисциплінарне дослідження маскулінності та проблем чоловічого здоров'я, де теоретична медицина мала б співпрацювати із суспільними та гуманітарними науками, включно з демографією, соціологією, психологією, ґендерними дослідженнями та сексологією. Заземлення чоловічих проблем на якусь приватну медичну дисципліну — урологів або психіатрію — вочевидь безперспективне: наскрізні теоретичні проблемі при цьому втрачаються, все зводиться до обговорення етіології та лікування специфічних чоловічих захворювань.

2. Формування критичнішого ставлення до звичних стереотипів сильного чоловіка-мачо. Попри всю їхню зовнішню принадність і прийнятність для масової свідомості, ці образи не сприяють гармонійним і рівним взаєминам чоловіків і жінок і збільшують психологічні труднощі самих чоловіків, котрі дедалі частіше розуміють, що їхні найважливіші життєві проблеми, як соціальні, так і особистісні, з позиції сили не розв'язати.

3. Виходячи з того, що хлопчик — батько чоловіка, потрібно приділяти більше уваги вихованню хлопчиків у дусі гендерної рівності й здорового способу життя з раннього дитинства.

4. Оскільки гендерні чинники важливі для профілактики й лікування будь-яких захворювань, потрібне радикальне поліпшення психологічної підготовки лікарів усіх спеціальностей. Без урахування соціальних і психологічних чинників гендерного розвитку російська охорона здоров'я не зможе бути сучасною й ефективною за жодних грошових вливань. [с.14].

Кон Ігор Гегемонна маскулінність як чинник чоловічого (не)здоров’я // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2008. – № 4. – С.5-16.

10.Опрацюйте фрагмент книги П.М.Ігнатьєва «Індія на шляху до лідерства в Південній Азії» і дайте відповіді на запитання:

• В чому відмінність у співвідношенні кількості жінок до чоловіків в Індії порівняно з більшість країн Європи?

• Чим традиційно регламентується роль жінки у індійському суспільстві?

• Чим пояснюється важливість народження сина для індійської сім’ї?

• В чому відміність у статуті жінки між північними та південними регіонами Індії?

• Яка причина поширення в Індії ранніх шлюбів?

• Чим пояснюється один з найнижчих у світі відсотків розлучень в Індії?

• Які причини т.зв. «кухонних пожеж» в Індії?

• Яке ставлення до вдів у Індії?

• Як на законодавчому рівні вирішується проблема прав жінок в індійському суспільстві?

Становище жінки в сучасному індійському суспільстві

В Індії, з її складними кастовими та релігійними супереч­ностями, які так чи інакше торкаються майже третини громадян країни, існує ще й проблема жіночої нерівності, виразом якої є пригнічене становище жінки в сім'ї, нерівність її прав у шлюбі, освіті, працевлаштуванні, низький рівень представництва в органах державної влади та на високооплачуваних роботах.

Безпосередніми показниками нерівноправного становища представниць слабкої статі у суспільстві є співвідношення кількості жінок до чоловіків. Індія належить до переліку тих небагатьох країн світу, де мешкає більше чоловіків. Згідно з даними всеіндійського перепису населення 2001 р., серед індусів на тисячу чоловіків припадає 931 жінка, серед мусульман – 936, у сикхів на 1000 чоловіків взагалі приходиться 893 жінки, а у буддистів – 953. Тільки серед християн цей показник набагато вищий – 1009 жінок на 1000 чоловіків. У середньому по Індії, співвідношення чисельності жінок до чоловіків оцінюється у 933, коли у більшості країн Європи та США цей показник перевищує 1005-1010. Це свідчить про те, що з якихось причин значно менша кількість дівчаток доживає до зрілого віку або „просто зникає" під час народження. Іншим важливим показником рівноправ'я чоловіка та жінки у суспільстві є рівень освіти. Станом на 2001 р. у країні було 75 % чоловіків, які вміли читати і писати, а жінок – 54% [с.212].

Справа в тому, що роль жінки у суспільстві традиційно регламентувалася релігійними догмами, зокрема правилами її ведення приватного життя у священних індійських текстах ведах. Витоки ідеї жіночої поведінки можуть бути знайдені в священному тексті Ману ІІ-І ст. до н.е. Згідно з його положеннями, в дитинстві дівчинка повинна підпорядковуватися своєму батькові, в молодості та зрілому віці – шлюбному партнеру, а після смерті чоловіка – синам. Закони Ману наголошують, що вона ніколи не повинна бути незалежною. Дівчат із дитинства навчають, що слово чоловіка для них є законом, тому вони налаштовані не займатися самостійними пошуками місця працевлаштування та не намагаються здобути нові професійні навички, щоб вести незалежний від шлюбного партнера спосіб життя [с.213-214].

Закони ортодоксального індуїзму передбачають, що жінка повинна дотримуватися трьох основних постулатів, безпо­середньо пов'язаних із правилами чистоти касти. По-перше, вона мусить добровільно обмежувати свою персональну мобільність, тобто виходити з дому та подорожувати тільки у разі крайньої необхідності; по-друге, вона не повинна виявляти ні одягом, ні вчинками свою жіночість та сексуальність; по-третє – жінка має повністю підпорядковувати свої бажання інтересам родини. Вона зобов'язана не відступати від цих трьох правил протягом усього свого життя, яке, відповідно, поділяється на три періоди: перший (ранній) – це неодружена молода дівчина, яка повинна навчитися мистецтву бути гарною дружиною; другий (зрілий) – одружена жінка, яка залежна від свого чоловіка та членів його родини, вона молиться за синів, народження яких забезпечує виконання її життєвої місії, оскільки дає змогу продовжити кастову гілку свого чоловіка; третій (період відцвітання) – це вдівство, або час ізоляції від суспільного життя. Вважається, що коли помирає шлюбний партнер, то його дружина втрачає найважливішу причину жити, сенс свого буття, навіть якщо у неї є неповнолітні сини [с.214].

Одна з найголовніших релігійних проблем для віруючих індусів полягала в тому, що тільки народження хлопчика дозволяє сім'ї сподіватися на те, що син зможе регулярно від її імені здійснювати різноманітні ритуали, найважливіший з яких – запалити вогонь на кремації своїх батьків та забезпечити їм тим самим краще життя в іншому переродженні. Син здійснює поминальні ритуали, тому що донька вважається вже частиною родової лінії свого чоловіка, а відтак – такого права не має [с.215].

В північній Індії крамниці та базари відвідують переважно чоловіки, а жінки майже не залишають будинок, а навіть якщо вони це і роблять, то намагаються якомога швидше вернутися додому. Тут набула широкого поширення запозичена у мусульман практика пурди, тобто ізоляції жінок від сус­пільства, носіння ними одягу, що приховує фігуру та обличчя, постійне перебування вдома. Крім обмеження жінок в праві на пересування, існували ще два важливих компоненти контролю – позбавлення жінки нерухомого майна та землі, недопущення її до продуктивної економіки чи високооплачуваної роботи, щоб не зробити її незалежною від варново-кастових зв'язків. Традиційно дівчат навчали тільки тому, що могло стати у пригоді в шлюбі: мистецтву ведення домашнього господарства, умінню співати пісні, танцювати та розважати гостей ввічливими розмовами, але ніяк не практичним знанням, необхідним для оволодіння професіями чи навіть елемен­тарним навичкам читати й писати. Був також поширений нагляд за жіночою сексуальністю через звичаї раннього одруження, практику пошуку шлюбної пари винятково батьками в межах існуючих соціально-кастових зв'язків, заборону розлучення, моногамію для жінок, що раніше призводила до заборони одруження для вдів або до розквіту практики само­спалення жінки під час кремації її чоловіка [с.216].

Захоплення Індії мусульманами ще більше підкреслило необхідність для місцевих жінок практикувати соціальну ізоляцію (пурду), щоб не стати об'єктом насилля з боку завойовників-іновірців. Ситуація дещо покращилася з приходом британських колонізаторів, які заборонили переслідування вдів і шлюби неповнолітніх. Саме в коло­ніальну епоху було вперше здійснено спробу дати представ­ницям прекрасної статі освіту через місіонерські місії. Жінки змогли також створити перші організації для захисту своїх прав. У християнській частині території Британської Індії чоловіки та жінки мали однаковий суспільний статус [с.218].

Після проголошення незалежності Індії проблему рівності обох статей вирішували шляхом запровадження спеціального законодавства, яке захищало жінок у майнових суперечках із чоловіками. В країні існує значна відмінність між північчю та півднем у питанні прав і свобод жінок. На півночі майже неможливо побачити представниць слабкої статі на вулиці, а на півдні вони вільно пересуваються, мають яскраві прикраси із золота та шовкові сарі й не практикують пурду. Культ богинь надзвичайно популярний у Південній Індії, де дравідські звичаї досить сильні, відповідно народження дівчинки там не сприймається як трагедія. У „християнських" містах, де раніше велику освітню роботу проводили місіонери, жінки не відчувають жодної дискримінації [с.219].

Жінки обмежені й у праві вибору шлюбного партнера. Зазвичай бажання молодих з нерівнозначних каст одружитися викликає шалений опір з боку їхніх батьків, оскільки загрожує їм ізоляцією або вигнанням із касти. Особливо було що втрачати вихідцям із варни брахманів. Тому недаремно Індією в 80-90 роки XX ст. прокотилася хвиля розправ родичів над своїми дітьми ( т.зв. „почесних" вбивств), які покохали представників чи представниць інших каст, що мали значно нижчий соціальний ранг. В Індії дружина, яка не може з якихось причин народити дитину, вважається негідною проживання у суспільстві, бо вона не здатна продовжити родову гілку касти. На неї чекає ізоляція та можливе вигнання з буднику чоловіка або ганебне роз­лучення. Якщо ж вона народжує тільки дівчат, то її становище в сім'ї стає хитким, бо останні несуть своїм батькам значні фінансові витрати, пов'язані з їхнім вихованням та майбутнім одруженням, не кажучи вже про потребу постійного нагляду за ними. Дівчат виховують в атмосфері байдужості і постійної роботи, оскільки батьки вважають; що дівчина повинна хоча б частково відпрацювати витрати на її весілля перед тим, як вона назавжди залишить батьківський дім [с.220-221].

Батьки вважають, що, фінансуючи навчання дівчаток, вони роблять сумнівне вкладення капіталу, оскільки їхня майбутня роль матері, тобто репродуктивна функція та робота в сільськогосподарському секторі, не вимагає якісної освіти. У багатодітних сім'ях саме хлопці отримують пріоритетне право на здобуття освіти. Неосвічена дружина не має шансів на гідне праце­влаштування і вже залежить від родичів свого чоловіка, оскільки її батьки, що зазнали великих витрат під час весілля та виплати посагу, звичайно не бажають більше її фінансувати і не підтримують із нею сталих контактів. Вона не в змозі захистити себе у конфлікті з чоловіком, оскільки є неписьменною і не знає своїх прав, що забез­печуються індійським законодавством. Відсутність повно­цінної освіти змушує її керуватися у повсякденному житті релігійним світоглядом, що пропагує домінування чоловіка у сім'ї та схиляє її до покори [с.221-222].

Відсутність освіти та елементарних медичних знань про вагітність є причиною того, що жінки в сільській Індії народжують дуже багато дітей порівняно з жительками міст. Мотиви високої народжуваності можуть бути різними. Це і бажання мати більше робочих рук на селі, і намагання народити кілька хлопчиків, щоб таким чином підняти „людський" капітал сім'ї та власний соціальний статус. Однак велика кількість вагітностей в умовах сільської антисанітарії згубно позначається на здоров'ї представниць прекрасної статі. Характерно, що Індія посідає одне з перших місць у світі за кількістю вагітностей, що пов'язано з раннім віком вступу жінок у шлюб, низьким рівнем розлучень та бажанням чоловічої частини населення неодмінно мати синів-нащадків. В цій країні на пологи припадає четверта частина усіх жіночих смертей [с.222-223].

Неодружена дівчина, яка досягла повноліття, не має соціального статусу, а на її батьків чекає презирливе ставлення у суспільстві. Тому сім'ї, де є дівчата шлюбного віку, намагаються видати їх заміж якомога скоріше і за будь-яку ціну, оскільки подібний низький статус доньки передається також їм та їхній касті. Але найгірша ситуація для родини індуса і його касти настає тоді, коли його неодружена донька вагітна [с.223-224].

Шлюби маленьких дітей були дуже поширені в Індії у XVIII ст., але в 1929 р. колоніальна адміністрація ввела в дію Закон про обмеження вступу дітей у шлюб, згідно з яким дівчата віком до 14 років та хлопці віком до 18 років не могли одружуватися. Сьогодні ця практика існує в північній Індії, незважаючи на федеральну заборону. Наприклад, кожен рік сотні жителів населених пунктів у штаті Раджастхан під час великих свят влаштовують масові весілля серед тих, хто досяг віку одного-двох років [с.225].

В організації весілля більша частина витрат лягає на сім'ю майбутньої дружини. Особливо великі суми грошей витрачає родина нареченої, віддаючи придане. В незалежній Індії виплата приданого перетворилася на найважливішу передумову для укладання шлюбного союзу. Грубо кажучи, в багатьох регіонах країни практика приданого розглядається як хабар зятю за те, що він терпить у своєму домі жінку, перебування якої у сім'ї її батьків зовсім небажане з досягненням певного віку. Цей одноразовий внесок також розглядається як компенсація за більш високе соціальне становище нареченого, його освіту та ділові зв'язки, можли­вість заробляти гроші, словом усе те, чим буде користуватися його дружина після весілля. У більшості випадків індійські сім'ї багатодітні, тому поява на світ двох-трьох доньок може виявитися фатальною для сімейного бюджету [с.227-229].

Саме цим пояснюється велика кількість „зникнень" та смертей дівчаток у малому віці. В 2000 р. Фонд народо­населення ООН виявив дивну тенденцію в Індії, яка полягала в тому, що смертність серед дівчаток-немовлят була на 40 відсотків вищою за аналогічні показники у новонароджених хлопчиків. Справа в тому, що про доньок після народження їхні батьки майже не піклуються. У багатьох штатах півночі набули поширення дискримінаційні аборти, що відбуваються після визначення ультразвуком статі майбутньої дитини. Ще зовсім недавно в індійських містах можна було бачити рекламу послуг ультразвукових сканерів такого змісту: «Витратьте 500 рупій на аналіз сьогодні та заощадьте 50 тис. рупій на весілля пізніше». Це був однозначний натяк на штучне переривання вагітності в разі прогнозування народження дитини жіночої статі. Типовим прикладом штату, де дуже поширені дискримі­наційні аборти, вважається Харьяна. Вже у 1991 р. тут налічувалося лише 782 дівчинки на 1000 хлопчиків. У цьому процвітаючому фермерському штаті проблема абортів стоїть дуже гостро, бо прагнення до заможного життя штовхає людей до штучного переривання вагітності. [230]

Дискримінаційні аборти дівчаток набули такого масштабу, що індійський уряд був змушений у 1992 р. розпочати піар-кампанію на їх захист під назвою „ Вона (дівчина) теж має право на життя". Подібна діяльність медиків викликає великий опір в неурядових жіночих організаціях Індії, але лікарі виправдовують себе тим, що вони допомагають здійснити сімейне планування та обмежити народжуваність, зменшивши тим самим кількість безпритульних та голодуючих дітей. Характерно, що дівчаток вбивають в основному бідні сім'ї з вищих каст [с.230].

Після весілля жінка не тільки залишає батьківський будинок, а й стає наймолодшою донькою в новій родині, займаючи в ній підпорядковане становище відносно всіх її членів. Молоді дружини не можуть повноцінно жити в таких умовах, але до розлучення справа доходить тільки у ви­няткових випадках, оскільки це вважається соціальною ганьбою для членів обох родин, але жінка традиційно несе більшу провину. Її батьки сприймають розлучення, як особисту трагедію, недолік власного виховання. Тому жінки змушені мовчки зносити навіть жахливе ставлення чоловіків, щоб не викликати своїм розлученням значний резонанс серед громадськості. Як наслідок, в Індії найнижчий у світі відсоток розлучень на тисячу заміжніх жительок країни, але водночас тут високий рівень самогубств серед одружених жінок [231-232]

Згаданий вже феномен приданого провокує не тільки насилля, а й злочини, які в Індії класифікують як „вбивства за придане". В 2000 р. у країні було зареєстровано шість тисяч подібних кримінальних актів, хоча справжня кількість набагато вища. Вбивають жінок шляхом їх підпалення, маскуючи його під нещасний випадок чи самогубство. Тому в газетній хроніці країни цей вид вбивства отримав назву „кухонних пожеж". Організацією та здійсненням замаху на життя дружини сина займається, як правило, його мати, яка тим самим забезпечує алібі, що допомагає йому знову вийти на „шлюбний ринок" та отримати нове придане. Вбивають жінок також в тому випадку, якщо вони не можуть народити хлопчика – наступника кастової лінії. В ході спеціального поліцейського розслідування було з'ясовано, що підпали дуже зручно здійснювати, тому що після них не залишається чітких слідів для судових медичних експертів. [233]

Географія цього злочину сконцентрована в північній Індії, де захист прав жінки взагалі досить поверхневий. „Смерті на кухні" надзвичайно цікавлять жінок з неурядових жіночих правозахисних організацій, які пікетують будинки, де вони мали місце, а також публікують в газетах оголошень прізвища людей, у родині яких відбулися підозрілі самогубства, з тим, щоб перешкодити їм у пошуках нових шлюбних партнерок [234-235].

Розлучення не є єдиною проблемою індійської жінки. Набагато гірше становище складається тоді, коли вона стає Вдовою. Мати дітей має великий вплив у традиційній сім'ї доти, поки живий її чоловік. Такі обмеження пов'язані з тим, щоб вдова не мала можливості „зраджувати" касту свого чоловіка шляхом нового одруження і передавати майно, що залишилося після нього, в інші руки. Родичі її чоловіка намагаються за будь-яку ціну відібрати у неї нажите за роки шлюбу майно. Тому головний страх заміжньої жінки – не стати вдовою. Цікаво, що дружини ніколи не моляться за своє фінансове благополуччя, бо вони надають перевагу молитвам за здоров'я свого чоловіка, оскільки втратити шлюбного партнера означає позбавитися сенсу свого існування. Свідченням серйозності проблеми вдів в індійському суспільстві є те, що в семи священних індійських містах є переповнені спеціальні гуртожитки (ашрами) для вдів, яких виставили на вулицю родичі. Багато з них (особливо молодих та привабливих), побоюючись, що вони можуть стати об'єктом сексуального насилля, переїжджають до священного міста вдів Вріндаван, розташованого у штаті Уттар-Прадеші, сподіваючись, що там їм не дадуть померти від голоду [235-237].

У 40-70 роки минулого століття в аграрній Індії була досить поширеною практика доведення вдів до самогубства з корисливою метою. Йдеться про саті – добровільне само­спалення живої дружини під час кремації її померлого чоловіка. Індія є єдиною країною, в якій поодинокі випадки саті реєструвалися і в 90-ті роки XX та на початку XXI ст. Саті тісно пов'язувалася з релігійним паломництвом, оскільки селище, де мало місце самогубство вдови, негайно отримував статус священного. Жінку, яка вчинила цей акт на кремації чоловіка, вважають богинею і їй поклоняються, до місця кремації приїжджають релігійні паломники, які приносять неабиякий прибуток населеному пункту. В Індії налічується сто храмів саті, 40 з яких роз­ташовано в одному тільки Раджастхан, а ще п'ять – на околиці Делі. Дана проблема стала настільки актуальною, що в 1997 р., під впливом самогубства 18-річної Руп Канвар на кремації свого чоловіка в одному з населених пунктів Раджастхану, з'явився федеральний закон, який забороняв паломництво до місць вчинення саті й тим самим звів нанівець корисливу мотивацію людей, які підштовхували вдів до самогубства [237-239].

Отже, проблема забезпечення прав жінок в Індії стоїть досить гостро. Перші закони, які обмежували дискримінаційну соціальну практику щодо жінок, були прийняті ще в роки британського колоніального правління. Серед них особливе значення мали: 1856, що дозволяв повторне одруження вдів індусів, 1929, який санкціонував нижній поріг віку для молодих дівчат, що бажали одружитися, а також 1937, положення якого передбачали право доньки претендувати на частку сімейного статку після смерті батьків. Після проголошення незалежності про права жінок надовго забули. Тільки в роки правління прем'єр-міністра Раджіва Ганді влада почала приділяти більшу увагу цій проблемі. Було створено Міністерство жінок і соціального забезпечення та розпочато виконання низки програм з освіти жінок. В 1961 р. набув чинності Закон про заборону приданого – правовий акт, який був покликаний раз і назавжди змінити дисбаланс у індійському суспільстві у співвідношенні кількості чоловіків до жінок. В ньому передбачено максимальне покарання за дачу чи прийняття приданого терміном у 5 років ув'язнення та штраф у розмірі 15 тис. рупій. Той, хто вимагає придане, повинен бути покараний позбавлен­ням волі на термін від 6-ти місяців до 2-х років та штрафом у 10 тис. рупій. Фактично, прийняття цього правового акта дало змогу загнати практику вимагання приданого у підпілля, але не викорінило її як таку [241-242].

Яким же чином подолати таку разючу невідповідність між статусом чоловіків та жінок у індійському суспільстві? Були спроби запровадити закон про обов'язкове резервування робочих квот для жінок, згідно з яким, передбачалося виділення не менш, ніж третини парламентських місць як на центральному, так і на місцевих рівнях, тільки для представ­ниць прекрасної статі. Незважаючи на велику опозицію у суспільстві, жінки все-таки отримали майже мільйон адміністративних посад на місцевому рівні. Безумовно, їх представництво у владних структурах дасть змогу частково розв'язати проблему статевої нерівноправності у суспільстві. Але без якісної освіти проблеми слабкої статі викоріняти не вдасться, бо тільки маючи освітній ресурс, вона зможе забезпечити собі достойне праце­влаштування та буде в змозі захищати свої інтереси як у родині, так і поза нею. Нагальною проблемою залишається й забезпечення економічної самостійності жінок [243].

Для розв'язання цих питань потрібні значні зусилля на державному рівні і, не в останню чергу, увага громадськості, індійські неурядові організації із захисту прав жінок виявляють останнім часом велику активність. Проводять вони й агітацію проти насилля з боку представників вищих каст над жінками з нижчих каст. Діють такі неурядові організації, як „Форум проти насилля жінок Бомбею", „Мануші" та „Сехалі" в Делі, а група „Мануїні" ще й випускає журнал з однойменною назвою, який у своїх гострих критичних публікаціях привертає увагу до проблеми насилля над жінками та вдовами [244].

Ігнатьєв П.М. Індія на шляху до лідерства в Південній Азії / П.М.Ігнатьєв. – Чернівці: Книги-ХХІ, 2006. – 503 с.