Питання самостійної роботи студента на тему

“Соціологічні категорії”.

1.Соціологічні категорії і закони: соціальне, соціальна група, соціальний процес, соціальне явище.

Завдання для самостійної роботи

1.Згідно «Контівської ієрархії наук» – це визначення Огюстом Контом послідовності наук і місця серед них соціології, за критеріями історії їх виникнення, розвитку, залежності одна від одної та складністю об’єктів, які вони досліджують поясність таке розташування вченим наук. Згідно яких принципів О.Конт розмістив наступні науки і соціологію зокрема.

Обґрунтуйте вислів Огюста Конта, що соціологія повинна сприяти покращенню добробуту людства завдяки застосуванню наукових методів, які дозволяють передбачити, а отже, й контролювати людську поведінку.

2.Законспектуйте уривки з праці н.Смелзера “Проблеми соціології. Георг-Зімелівські лекції” і дайте відповіді на запитання:

• Які рівні соціології визначив вчений Нейл Смелзер і що є предметом дослідження кожного з них? Чим обумовлений такий поділ?

• Який рівень соціології включає медицину?

• Наведіть приклади предмету дослідження з медичної сфери для всіх чотирьох рівнів.

Нейл Смелзер (нар.1938 р.) – видатний американський соціолог сучасності, віце-президент Міжнародної соціологічної асоціації, автор загальновідомих праць з теорії колективної поведінки, галузі економічної соціології, теорії соціальних змін і методології порівняльних досліджень. В основу запропонованої книги покладені чотири лекції прочитані професором Н.Смелзером в 1995 р. в Університеті імені Гумбольдта в Берліні для Георг-Зімелівського курсу лекцій.

Вчений визначив чотири соціологічні рівні – мікрорівень, який передбачає аналіз особистості та взаємодії між особистостями; мезорівень (або середній, або проміжний), який позначає структурні, але нижчі від суспільного рівня феномени, такі як формальні групи, організації, суспільні рухи та деякі аспекти інституцій; макрорівень (або суспільний); та глобальний (або мультисуспільний) рівень [с.21].

Власне кажучи, розрізнення цих чотирьох рівнів є в кращому випадку аналітично зручним, а в гіршому випадку – аналітично шкідливим. Із погляду зручності, ці відмінності пропонують раціональний спосіб організації розгляду проблем; однак навіть тут існують труднощі, оскільки деякі проблеми з’являються на більш як одному аналітичному рівні [с.22].

Мікросоціологічний рівень містить у собі соціологічний варіант соціальної психології, або вивчення особистості як такої, що зорієнтована на зовнішній, насамперед соціальний світ; вивчення процесів міжособистісної взаємодії; вивчення малих груп, які здебільшого, але не завжди, передбачають безпосередню взаємодію. Мікро-рівень непомітно переходить у вищі рівні: наприклад, сім’я є одночасно первинною групою та інституцією, а особистості та між особистісна взаємодія є різними на всіх рівнях суспільної організації [с.25].

Майже п’ять років тому декілька американських соціологів сформували групу, яку назвали МЕЗО, надавши їй буквального значення: середній. Ця група є неофіційною. Вона виросла з незадоволення певної кількості вчених, що належали до офіційних організацій, розмежуванням мікро-макро, розмежуванням, яке поширилося у 80-х роках (див.: Collins, 1981; Alexander et al., 1987). Вони відчували, що це розмежування спотворює їхню сферу дослідження – середину, і що середина становить собою надзвичайно важливу ланку між психологічним і суспільним. Головна увага групи зосереджена – хоча й не дуже рішуче чи послідовно – на явищах мезорівня, визначених на початку першого розділу: групи, офіційні організації, суспільні рухи та деякі аспекти інституцій [с.47].

З усіх чотирьох рівнів, які становлять мій предмет розгляду, мезорівень є найневизначенішим. Схоже, що найкраще його окреслювати прикладами, а не формальними визначеннями. Він стосується того, що Токвіль (Tocqueville, [1835] 1945) називав «асоціаціями»; він включає той рівень суспільства, який визначався теоретиками масового суспільства (Kornhauser, 1959) як «проміжний» – життя громади, добровільні асоціації, профспілки та політичні партії; він частково збігається з тим, що політологи та інші називають громадянським суспільством, тим комплексом політичних груп та інституцій, які є посередниками між громадянами (мікро) та державою (макро) (Putnam, 1993) [с.47-48].

Одним із аргументів для зосередження уваги на мезорівні є те, що структури на цьому рівні становлять первинну основу для організації звичної діяльності, взаємодій та емоційних зв’язків у повсякденному житті індивідів. Як індивіди ми щоденно поєднуємося з більшим суспільством через групи, організації (місця служби, спілки, церкви), асоціації та суспільні рухи, членами яких ми є. Через ці зв’язки суспільне життя стає реальним для індивіда, насправді реальнішим, ніж його чи її зв’язок із інституціями, системами інституцій та суспільними класами, не кажучи вже про державу, суспільство та міжнародний устрій [с.50-51].

Суспільні рухи (наприклад, рухи за громадянські права, студентські, антивоєнні, феміністичні та контркультурні) перебувають на мезорівні соціальної організації, оскільки вони є явищами, з якими індивідів як учасників пов’язують прямі зв’язки, що в них вони безпосередньо взаємодіють з іншими, з допомогою котрих намагаються реалізувати свої колективні цілі та спричинити зміни у своєму соціальному середовищі, і в яких, що є важливим моментом із соціального погляду, вони часто віднаходять особисту ідентичність і щоденні ритм у своєму житті [с.59].

Я нагадую, що все щойно мною зазначене – це загальна проблема, яка проходила й проходитиме через ці нариси: звернути увагу на нераціональне в соціальному житті, визнати його саме таким і сприйняти його як таке, що заслуговує на значну увагу в нашій роботі [с.64].

Під інституціями я розумію ті комплекси ролей, нормативних систем та узаконюючих цінностей, які становлять собою функціонально визначений набір видів діяльності, котрі стають постійними внаслідок самого процесу інституціоналізації. Конкретний перелік інституцій дасть традиційний список: сім’я, освіта, релігія, медицина, наука, бізнес, право, уряд та інші [с.64-65].

Моїм першим зауваженням є те, що інституції – структури на загальному рівні суспільної організації – є великою мірою «уявними», як багато в чому й самі суспільства є уявними спільнотами (Anderson, 1983). Це означає, що вони не є видимими в будь-якому прямому смислі, так, скажімо, як ми можемо бачити сусідів, поліцейського, що патрулює дільницю, крамницю на розі та місцеву школу. Водночас ці інституції є «загальнодоступними» в тому розумінні, що вони існують у вигляді іменників у мові і про них говорять так, наче вони емпірично існують – як, наприклад, мається на увазі в питанні: «Що діється з освітою в наші дні?» Ця одночасна невидимість («уявність») та реальність означає, що посередники або представники, які виступають від імені інституцій, набувають особливого соціального значення. Наприклад, стосовно сім’ї як інституції такими посередниками є гучноголосі батьки, психологи та психіатри, педагоги, працівники патронажу, захисники «сімейних цінностей» та інші, враховуючи соціо­логів. Вони говорять від імені інституцій, визначають їх та представляють на громадській і політичній аренах. Ці процеси представництва ще недостатньо усвідомлені й заслуговують на усвідомлення. Вони пов’язують інституції з мікросвітом індивідуального розуміння та макросвітом політики й держав­ної діяльності [с.65].

До того ж індивідуальні особи не взаємодіють із інституціями самими по собі, а з особами, які представляють інституції у щоденній взаємодії. Ці представники та їхня взаємодія так само формують інституції, але у спосіб відмінний від способу публічних речників, які працюють від їхнього імені. Ці особи – юристи, викладачі, лікарі тощо – так само тримають долю інституцій у своїх руках, бо вони є тими, хто підтверджує її щоденну наявність, а також визначає, корегує, модифікує чи посилює «народне» розуміння інституцій. Цей аспект представництва інституцій також заслуговує на систематичне вивчення [с.65]».

Ми знаємо, що мезоструктури є важливими з погляду психологічної стабіль­ності та ідентичності індивідуальних осіб. Яким є майбутнє особистості, якщо ми не знаємо природи мезоструктур, у які вхо­дить ця особистість? Так само ми знаємо, що мезоструктури – душа і серце нашого громадянського суспільства – впливають на характер та на ефективність соціальної інтеграції в більшому суспільстві. Поставити це запитання – не означає відповісти на нього. Але як соціолог я повинен сказати, що коли ми не стежитимемо за мезорівнем, то цілком можемо не помітити найпроблематичнішої особливості суспільства прийдешніх десятиліть [с.66].

Термін «макросоціологія» одразу викликає в пам’яті поняття суспільства, того соціального апарату, який віддавна був головною точкою відліку в організації соціального життя. Принаймні так це виглядає. Я починаю цей розділ із зауваження, що ідея суспільства є сама по собі проблематичною – і неухильно стає такою дедалі більше [с.67].

Зростаюча значущість багатоманітності… Певні категорії набули більшого значення завдяки реальним демографічним та економічним змінам. Наприклад, довготривалі демографічні тенденції – передусім скорочення народжуваності та смертності – привели до різкого збільшення кількості людей старшого віку в розвинутих суспільствах. Інституціоналізація пенсіонерів так само надала їм чіткішої визначеності та суспільного досвіду – як категорії, відокремленої від активного трудового населення. Більше того, згуртування людей старшого віку за власною ініціативою посилило політичну свідомість інших вікових груп, особливо щодо питань оподаткування та добробуту [с.78].

Актуальність проблеми суспільної інтеграції. Я беру на себе сміливість стверджувати, що суттю сучасної проблеми як держави, так і суспільства є те, що це поєднання (сучасна держава-нація – С.Л.) на суспільному рівні жодним чином не є природним і що ми фактично є свідками зростаючого роз’єднання, систематичного віддалення цих основ інтеграції одна від одної і від держави – і відповідного послаблення держави як інтегруючого інструменту [с.86].

Міжнародна або глобальна соціологія, котра зосереджена на відносинах між державами – кажучи інакше, трактує світ чи певну його підсистему як свою одиницю аналізу, – є найменш розвиненою ділянкою соціології. У наш час, однак, вона стає однією з найважливіших, переважно внаслідок постійної трансформації свого головного предмета, світу [с.91].

Я визначу чотири головні революції, які відбуваються у світі в наш час, – деякі з них є продовженням існуючих і вже відомих, деякі – новіші. Кожна революція є цікавою сама по собі, але особлива увага має бути звернена на взаємозв’язки між усіма чотирма. У цих зв’язках ми знайдемо ознаки і єдності, і роз’єднаності [с.94].

Еволюція, що триває в економічному зростанні. Стимули до зростання настільки розширилися, що його домагається весь світ: економічно розвинуті держави – для захисту своїх позицій, нові індустріальні країни – щоб не відстати, країни третього світу – щоб вирватися з економічної пастки, а світові економічні лідери – щоб зберегти свої позиції в плані стабільності та прибутків [с.95].

Демократична революція, що триває. Друга революція – це політична революція, яка теж є прискоренням відомого процесу. Я маю на увазі похід демократії та демократичних принципів, що триває донині. …Демократичні поривання були серед найважливіших протягом двох останніх століть [с.96].

Революція у сфері солідарності та ідентичності. Вона полягає в новому утвердженні значення субнаціональних груп. Ці групи можуть гуртуватися на регіоні, релігії, расі, етнічності, мові, гендері, стилі життя або на якомусь їх поєднанні. Це можуть бути й групи, об’єднані спільними інтересами, пов’язаними з суспільними рухами, що домагаються визнання, статусу та прав для таких груп, або виступають на захист певної справи, такої як мир чи протест проти ядерної зброї [с.97].

Екологічна революція. Це свого роду подвійна революція. Перша її сила спрямована на зруйнування природного середовища, в якому ми живемо; друга передбачає мобілізацію свідомості, політичної активності та політичних заходів, призначених зупинити це зруйнування та встановити своєрідну «підтримувану» рівновагу між домінуванням людства над природним середовищем та його схильністю зіпсувати, виснажити чи зруйнувати середовище [с.98].

Інтернаціоналізація соціальних проблем. Багато соціальних проблем у сучасному світі вже набули інтернаціонального характеру. … Переміщення людей, що зростає внаслідок світової міграції й туризму, інтернаціоналізуватиме проблеми здоров’я ще більшою мірою, аніж нині. Саме тому жодна країна сьогодні не може уникнути загрози СНІДу, і те саме безсумнівно буде справедливим щодо будь-якого інфекційного захворювання [с.105].

Смелзер Нейл Дж. Проблеми соціології. Георг-Зімелівські лекції, 1995. / Переклад з англійської В.Дмитрук. – Львів: Кальварія, 2003. – 128 с.

3.Опрацюйте уривки з праці сучасного вченого-соціолога Е.Гіденса “Соціологія” і дайте відповіді на запитання:

• Як Е.Гіденс визначив предмет досліджень соціології?

• Що від нас вимагає “соціологічна уява” на думку вчених К.Райт Мілза та Е.Гіденса?

• За допомогою “соціологічної уяви” прокоментуйте ваше розуміння “статусу лікаря в суспільстві”, поняття “здоров’я”, “хвороба”, “ліки”.

Соціологія – це вивчення соціального життя людини, груп людей та суспільств. Це надзвичайно цікава і захоплююча справа, оскільки йдеться про нашу власну поведінку як суспільних істот. Поле соціологічних досліджень надзвичайно широке – від аналізу випадкових зустрічей між окремими індивідами на вулиці й до вивчення глобальних соціальних процесів [с.16].

Ентоні Гіденс (1938 р.н.) – сучасний британський соціолог, працював професором соціології в Кембріджі, директор Лондонської школи економіки. Досліджував зміни в соціальних структурах сучасних суспільств. Автор найвідомішого у світі підручника “Соціологія” (1982), який тричі перевидано і перекладено українською мовою.

Більшість із нас сприймають світ відповідно до знайомих характеристик з нашого особистого життя. Соціологія показує, що треба мати набагато ширший погляд на те, чому ми є такі, які ми є, і чому ми поводимося так, а не інакше. Вона вчить нас, що те, що ми сприймаємо як природне й неминуче, добре або істинне, може й не бути таким, і що наші «нахили» формуються під потужним впливом історичних та суспільних сил. Розуміння витончених, але складних і глибоких способів, в які індивідуальне життя кожного з нас віддзеркалює контексти нашого соціального досвіду, є фундаментальним для соціологічного світогляду [с.17].

Соціолог – це той, хто спроможний вити за межі тісного кола особистих обставин і помістити речі в ширший контекст. Робота соціолога залежить від того, що американський автор К.Райт Мілз вдало назвав соціологічною уявою (Mills, 1970) [с.18].

Соціологічна уява вимагає від нас передусім уміння “мислити себе” поза звичним перебігом особистого повсякденного життя, щоб поглянути на нього по-новому. Уявіть собі таку просту дію: ви п’єте чашку кави. Що ми можемо сказати щодо такої начебто нецікавої дії з соціологічної точки зору? Надзвичайно багато. По-перше, ми зауважимо, що пити каву — це не просто тамувати спрагу. Пиття кави має символічну цінність і є невід’ємним елементом нашої пов­сякденної суспільної діяльності. Часто ритуал, пов’язаний з питтям кави, має набагато більшу вагу, аніж сам акт споживання напою. Двоє людей, домовляючись про зустріч за кавою, мабуть, більше зацікавлені в тому, щоб зійтися й погомоніти, а не в тому, що збираються пити. Власне, в усіх відомих нам суспільствах споживання їжі й напоїв є нагодою для соціального спілкування та здійснення ритуалів. Ця тема взагалі багата на матеріал для соціологічного вивчення.

По-друге, кава – наркотик, який містить у собі кофеїн, що збуджує діяльність мозку. Проте тих, хто надуживає кавою, більшість людей західної культури не сприймає як наркоманів. Подібно до алкоголю кава вважається суспільно прийнятним наркотиком, тоді як марихуана – ні. Проте є суспільства, які терпимо ставляться до споживання марихуани чи навіть кокаїну, але не схвалюють споживання ані кави, ані алкогольних напоїв. Соціологи прагнуть з’ясувати причини таких контрастів.

По-третє, індивід, який випиває чашку кави, прилучається до надзвичайно складної структури суспільних та економічних відносин, що пронизує увесь світ. Виробництво, транспортування та розподіл кави вимагають безперервного здійснення ділових операцій та укладання контрактів між людьми, що живуть за тисячі кілометрів від споживача кави. Вивчення таких глобальних трансакцій є важливим завданням соціології, оскільки багато аспектів нашого життя сьогодні визначаються впливами та комунікаціями, що діють у масштабах усього світу.

І, нарешті, кожен індивідуальний акт споживання кави зумовлюється тривалим процесом попереднього суспільного та економічного розвитку. Разом з багатьма іншими, нині звичними складовими компонентами західної дієти – такими як чай, банани, картопля та білий цукор – каву стали широко споживати лише з кінця дев’ятнадцятого сторіччя. Хоча цей напій походить із Середнього Сходу, проте його масове споживання в Європі поширюється під час західної колоніальної експансії, особливо активно здійснюваної півтора століття тому. Фактично вся кава, яку споживають у країнах Заходу сьогодні, завозиться з територій (Південної Америки та Африки), колонізованих європейцями. Отже, її аж ніяк не можна вважати природною складовою західної дієти [с.18-19].

Соціальна уява дозволяє нам бачити, що багато подій, які, здавалося б, стосуються лише індивіда, насправді віддзеркалюють набагато ширші проблеми. Розлучення, наприклад, може бути дуже важким випробовуванням для когось, кому довелося його пережити, – Мілз називає це особистою проблемою. Але він же таки зазначає, що розлучення – це й важлива громадська проблема в такому суспільстві, як сьогоднішня Велика Британія, де понад третина шлюбів розпадаються в перші десять років. Безробіття, якщо звернутись до ще одного прикладу, можна вважати особистою трагедією для людини, яка втратила працю й неспроможна влаштуватися десь-інде. Одначе розміри цього лиха виходять далеко за межі особистого розпачу, коли мільйони членів якогось суспільства опиняться в такій ситуації: це вже буде громадська проблема, що виражає значну негативну тенденцію суспільного розвитку [с.19].

Гіденс Е. Соціологія / Ентоні Гіденс; [Переклад з англійської В.Шовкун, А.Олійник; Науковий редактор О.Іващенко]. – К.: Основи, 1999. – 726 с.