Завдання для самостійної роботи

1. Обгрунтуйте фразу, що “здоров’я людини є соціальною цінністю”.

2. Опрацюйте фрагмент статті а.Андрух про соціологічні концепції і.Гофмана та т.Парсонса і дайте відповіді на запитання:

• Що І.Гофман розуміє під «стигмою»?

• Які два аспекти стигми виділяє вчений І.Гофман?

• Які переваги та недоліки має хвора людина згідно концепції Т.Парсонса?

• Як з позиції конфепції Т.Парсонса розглядається життя пацієнта з хронічною хворобою, який змушений постійно виконувати роль хворого?

Соціальна реакція на хворобу

Наявність хвороби або фізичної неспроможності людини може впливати на її особистісну ідентичність. Ставлення до хворої людини інше, ніж до здорової, навіть якщо вони виконують однакові ролі й досягають однакових успіхів. Наприклад, золота медаль чемпіона Олімпійських ігор має "більшу вагу" у шанувальників спорту, аніж така сама золота медаль паролімпійця. Американський соціолог І.Ґофман у своїх працях розробляє концепцію стигми. Згідно з цією концепцією люди, які мають певні відхилення від норми (в тому числі фізичні вади), сприймаються іншими людьми як "гірші за них", як соціально "неповноцінні". Під стигмою (від грец.stigma – пляма) він розуміє будь-яку рису або особливість людини, не бажану, з погляду узагальнених соціальних очікувань, для представника даної групи або носія конкретної соціальної ролі.

І.Ґофман виокремлює два аспекти стигми: 1) поведінку та установки інших членів суспільства щодо носія стигми, наприклад людини, хворої на СНІД; 2) реакцію носія стигми на ставлення соціального оточення. Перший аспект ("навішування ярликів") досліджується переважно теоріями соціального контролю і девіації. Наприклад, якщо ВІЧ-інфікований індивід не приховує своєї хвороби, він стає "дискредитованим" у суспільстві, оскільки більшість людей керуються страхом перед цією хворобою й уникають спілкування з такими хворими. Поряд із тим, ВІЧ-інфікована людина може не розповідати про свою хворобу й залишатися в очах інших "цілком здоровою". Однак слід прагнути, щоб такі люди, не приховуючи своїх недугів, не побоювалися, що соціальне оточення, довідавшись про захворювання, їх "відштовхне". Здійснення опору стигматизації залежить як від самої людини, яка має неприйнятні для даного суспільства чи соціальної групи відхилення, так і від суспільства, в якому вона живе. Окремо варто згадати такий аспект цієї проблеми, як поширення професійного жебрацтва інвалідів, характерне, зокрема, для України: вони не приховують своїх фізичних вад і заробляють на прожиття своїм каліцтвом, розраховуючи на жалість з боку пересічних перехожих на вулицях міст. Це актуальна й болюча тема для українського суспільства, яка вимагає застосування соціомедичної моделі для її осягнення.

Роль хворого

Підґрунтям підходу до соціологічного аналізу здоров'я є концепція здоров'я американського соціолога Т.Парсонса. Ще в 1951 році Парсонс сформулював бачення медицини ж соціального інституту, що визначає механізми соціального контролю задля відновлення соціальної рівноваги в суспільстві, в якому хвора людина не має змоги виконувати свої соціальні функції.

У даній концепції "роль хворого" розглядається як така, що містить певні привілеї та зобов'язання: хвору людину звільняють від щоденних обов'язків, вона не несе відповідальності за свою хворобу, очікує на визнання її хвороби як небажаної і є вмотивованою лікуватись, а також сподівається знайти професійну медичну допомогу та підкоритися приписам лікаря. Т.Парсонс доводив, що хвороба дозволяє людині звільнитися від виконання певних соціальних обов'язків, але в обмін за це повинна визнати, що її обов'язком є видужання, а позаяк вона не зможе вилікуватись самостійно, їй потрібна професійна медична допомога.

"Роль хворого" формує в людини певні соціальні очікування стосовно її соціального оточення та суспільства загалом. Поряд із тим, як вважає Т.Парсонс, захворювання, або відхилення від звичної норми, є динамічним процесом, що передбачає розвиток і зміну якісно відмінних один від одного етапів, а також пошук оптимальних типів поведінки на підставі прийнятих рішень.

Проте ця концепція "ролі хворого", на думку критиків, має недоліки. По-перше, її важко застосувати до людей із хронічними хворобами, які не мають великих шансів на зцілення. По-друге, не завжди і не кожна людина із симптомами хвороби згодна виконувати "роль хворого" - визнавати себе хворою і немічною, звертатися за медичною допомогою, дотримуватися порад лікаря, оскільки є відмінності між суб'єктивними переживаннями хвороби, з одного боку, і об'єктивною наявністю її в тої чи тої людини – з іншого. Також є відмінності між знаннями, інтересами та очікуваннями пацієнтів і лікарів, що, своєю чергою, можуть зумовлювати напруженість у їхніх стосунках та конфлікти.

Але заслугою Т.Парсонса є те, що він першим порушив питання про відповідальність людини-пацієнта і медиків за здоров'я населення, про їхню спільну діяльність щодо його збереження та зміцнення.

Загалом концепція "ролі хворого" американського соціолога сприяла легітимації ролі соціології в медицині, поширивши концепцію здоров'я та хвороби від біологічної царини до соціальної. Розуміння ролі медицини, медичної практики та охорони здоров'я як соціальної системи, звернення до пізнання медико-соціальних, економічних та політичних проблем охорони здоров'я втілилися у XX столітті у становленні та закономірному розвитку нової наукової дисципліни – соціології медицини. Вона сформувалася на стику соціології й медицини, перебравши на себе розв'язання проблем, які увиразнилися, коли з'ясувалося, що медицина та система охорони здоров'я впливають не тільки на благополуччя кожного окремо взятого індивіда, а й на суспільство загалом.

Андрух А. Соціологічне розуміння ролі медицини: міркування з приводу книги С.Тейлора і Д.Фалда “Соціологія здоров’я та охорона здоров’я” // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2007. – № 2. – С.203-210.

3.Опрацюйте дані про проблему зв'язку захворювання людини із соціально-економічною нерівністю на прикладі наступних досліджень і дайте відповіді на запитання:

Відмінності в здоров’ї населення та стратегії досягнення рівності в

охороні здоров’я

• Які відмінності у причинах смертності між Україною та іншими європейськими державами?

• Порівняйте, які витрати на охорону здоров'я становили на 2004 р. в Україні та інших європейських державах?

• Які регіональні особливості проявляються на території України у показниках смертності?

• Чи існують відмінності у стані здоров'я між сільським та міським населенням України?

• Які дані свідчать про відмінності стану здоров'я у людей з різними матеріальними статками і в чому це проявляється?

Розбудова медичної сфери української держави здійснювалася з урахуванням стратегічних цілей Всесвітньої організації охорони здоров'я, викладених у концептуальному документі "Здоров'я для всіх на XXI століття". Одним із завдань політики ВООЗ проголошено досягнення справедливості і рівності в питаннях охорони здоров'я. Ним передбачено зменшення в усіх країнах відмінностей в показниках здоров'я різних груп населення, принаймні, на чверть за рахунок значного поліпшення здоров'я вразливих прошарків населення. Розшарування за майновим цензом позначається на якості життя малозабезпечених, негативно впливає на стан їхнього здоров'я, обумовлюючи нерівність в охороні здоров'я. [с.5]

Порівняльний аналіз частоти основних причин смерті у нашій країні і в зарубіжних країнах свідчить, що показники смертності від онкологічних хвороб є зіставними. Так, в Україні смертність населення працездатного віку на 23,1%-25% перевищує показник у Франції та Бельгії, на 2,3% - у Польщі. Смертність від раку легень є меншою, ніж в Бельгії, Польщі, Угорщині, Словаччини, від раку молочної залози – нижчою, ніж в Бельгії, Ірландії, Ісландії, Угорщині. Разом з тим, в усіх вікових групах втрати України від хвороб системи кровообігу є значно більшими, ніж у більшості країн європейського регіону, за винятком Російської Федерації, Біларусі, Туркменістану та Казахстану. [с.6]

Показники здоров'я населення на популяційному рівні корелюють з макро-економічними детермінантами, які мають значні відмінності у різних країнах. Найпомітніше погіршення ситуації за останнє десятиліття мало місце у країнах Центральної і Східної Європи та нових незалежних державах. В європейському регіоні розмір валового внутрішнього продукту на душу населення становив у Норвегії понад 29,5 тис. дол. США, Данії – 28,4, Швеції – 27,4, тоді як у нових незалежних державах він знаходився у межах 1 – 7 тис, в Україні – 3,5 тис. Витрати на охорону здоров'я в Україні становили 2,6% від ВВП, тоді як у Німеччині та Швеції вони перевищували 10,0%, у більшості розвинених європейських країн – 7-8%. [с.6]

Суттєві відмінності існують у рівні популяційного здоров'я окремих регіонів України. Аналіз регіональних особливостей медико-демографічної ситуації виявив високі рівні смертності в областях південно-східного (16,6-17,2%о) і центрального (16,6%о) регіонів, близькі до середніх в Україні у південному регіоні (15,7%о) та нижчі за середні – у західному регіоні (13,0%о) і столиці держави (10,4%о). [с.6]

Дослідження свідчать про відмінності у показниках захворюваності сільського та міського населення. Міське населення достовірно частіше зверталося в лікувально-профілактичні заклади з переважної більшості класів хвороб, за винятком хвороб крові та кровотворних органів, ендокринної патології. Інфекційна захворюваність міських жителів була удвічі більшою, ніж сільських, онкологічна захворюваність та патологія сечостатевої системи – в 1,7 разу; органів дихання – в 1,5 разу. Рівень травматизму у міських жителів перевищував аналогічний показник у сільських в 1,8 разу. Серед сільського населення в 1,6 разу частіше зустрічалися ускладнення вагітності, пологів та післяпологового періоду, хвороби крові та кровотворних органів, ендокринна патологія – на 8,3%. Однак, рівень хронічних хвороб, виявлених на медичних оглядах, серед сільського населення був на 20,2% вищий порівняно з аналогічним показником у міських жителів. [с.6].

Результати соціально-гігієнічного вивчення стану здоров'я населення в умовах диференціації суспільства свідчать про значну його залежність від якості життя і рівня добробуту. Групи населення з різними матеріальними прибутками відрізняються за можливостями реалізації своїх потенційних потреб, у тому числі в обсязі і характері харчування, повноцінності відпочинку, режимі праці і побуту, професійному становленні і рості, репродуктивних функціях. [с.6].

Соціологічні дослідження, проведені серед прошарків населення з різним соціально-економічним статусом, свідчать про значну різницю в умовах і способі життя. Серед тих, хто мав найнижчі прибутки, задоволених житловими умовами було лише 1,2%, серед осіб, які мали прибутки на рівні мінімальної зарплати – 18,3%. Водночас 34,5% населення із середнім достатком відмічали задоволеність умовами проживання, з вищими за середні – у 49,9%. Задоволеність умовами праці притаманна особам з високим рівнем добробуту [с.6].

Серед причин незадоволеності роботою представники малозабезпечених груп населення переважно називають матеріальну незадоволеність 86,3%) та перевантаження (63,5%), тоді як особи із середнім достатком і вище середнього – відсутність часу на виконання сімейних обов'язків (73,1%) і високе нервово-психічне навантаження (56,4%). Не мають професійних шкідливостей лише 12,5% осіб з низьким достатком, тоді як серед забезпечених цей показник становив 46,4%. [с.6-7].

Спостерігалася тенденція до збільшення споживання м'яса, молока і молочних продуктів, фруктів зі збільшенням рівня добробуту сім'ї. На брак коштів як причину поганої якості харчування сім'ї вказали 89%-77,8% респондентів із сімей з низькими доходами, 40,7% сімей із середніми доходами і 5,2% – з вищими за середні. Щоденно споживали м'ясо лише 4,3% дітей з сімей з мінімальними і 10,2% з низькими матеріальними достатками, водночас серед сімей із середнім доходом ця частка складала 43,6%, а серед забезпечених – 71,4%. [с.7].

Важливим для зміцнення здоров'я і попередження захворювань є можливість повноцінного відпочинку. У санаторіях, будинках відпочинку та пансіонатах проводили відпустку майже дві третини осіб (64,2%) з високими доходами та одна третина – із середніми, тоді як частка малозабезпечених складала лише 5,4%-18,6%. [с.7].

Вивчення організації занять фізкультурою виявило, що представники забезпечених верств населення займаються переважно у спортивних секціях (62,3%), з малозабезпечених – переважно вдома (52,4%). [с.7].

Дослідження поширеності шкідливих звичок серед різних груп населення дозволило встановити, що серед осіб з низькими доходами значно поширені тютюнокуріння та зловживання алкоголем. Так, палять 66,2% осіб з найменшими доходами, 53,4% - з низькими, 44,3% - із середніми і 32,5% - з високими. Причому найінтенсивніше процес паління відбувається саме у малозабезпеченого населення. Встановлено відмінності у дозах та міцності алкогольних напоїв, які вживаються населенням різних соціально-економічних груп. Особи з низькими доходами вживали за один прийом удвічі більші дози порівняно з особами з високими доходами.[с.7].

Поширеність хвороб, за даними звертань, серед малозабезпечених прошарків населення на 45,7% перевищувала аналогічний показник у забезпечених. Загальний рівень поширеності хронічної патології відрізнявся у полярних за рівнем добробуту групах в 2 рази, у тому числі поширеності гіпертонічної хвороби – в 1,9 разу, хронічних хвороб мигдаликів та аденоїдів – в 2,9 разу, хронічного бронхіту – в 2,7 разу, виразкової хвороби шлунку – в 2,4 разу. [с.7].

Вивчення самооцінок здоров'я у групах з різним рівнем достатку дозволило виявити закономірності їх розподілу. Серед населення з низькими доходами малою були частка тих, хто вважає своє здоров'я дуже добрим (1,2%) та добрим (11,4%) і значною – тих, хто оцінює своє здоров'я як задовільне (17,3%), погане (67,8%) і дуже погане (2,3%). [с.7].

У разі виникнення захворювання звертаються до лікаря у районну поліклініку 23,0% осіб з низьким рівнем життя і 51,0% з високим. Займаються самостійним лікуванням 77,0% осіб з низькими доходами та 39,0% з високими. Близько 10% забезпеченого населення користується послугами приватних лікарів та народних цілителів. Причинами незвертань у медичні заклади при захворюванні є віддаленість поліклініки (66,4% сільських жителів), тривалість черги на прийом до лікаря (54,8%), неспроможність купувати призначені лікарем медикаменти (39,6%). Відмовляли собі у купівлі призначених лікарем ліків 54,7% осіб з низькими доходами і 11,3% - із середніми та вищими за середні. [с.7].

Оскільки провідним чинником у формуванні негативних тенденцій популяційного здоров'я є соціально-економічний, поліпшення здоров'я нації можливе за умови подолання чи суттєвого скорочення бідності та безробіття, піднесення рівня життя народу. [с.8].

Москаленко В.Ф., Пономаренко В.М., Грузєва Т.С. (Національний медичний університет ім.О.О.Богомольця, Український інститут громадського здоров’я) Відмінності в здоров’ї населення та стратегії досягнення рівності в охороні здоров’я // Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров’я України. – 2004. – №1. – С.5-9.