Глава 2

Теоретико-методологічні основи системного екологічного управління

С истемний аналіз для «м'якого» системного (або ситуаційного) підходу містить:

• розгляд проблемної ситуації з позиції застосування системи ціннос­ тей з екологічною компонентою;

• виклад проблемної ситуації життєдіяльності;

• основні визначення діяльності системи (життєдіяльності), спрямова­ ної на досягнення цілі, збалансованості;

• концептуальні моделі системи, викладені в базових визначеннях;

• порівняльний аналіз моделей із реальною дійсністю;

• зміни, бажані з погляду системи і можливі з позиції нових цінностей, культури, екології;

• дії, спрямовані на поліпшення проблемної ситуації життєдіяльності, розвитку.

Мета цього аналізу — створення кількох ситуаційних моделей дій­сності, що дає можливість оцінити відповідність реальним ситуаціям життєдіяльності.

Системи екологічного управління ґрунтуються на системному аналізі ситуаційного підходу і за своїми цілями можуть бути лише «м'якими» сис­темами управління. Однак функціонувати вони можуть і в «жорстких» загальних системах управління, відповідно до дії закону балансу консерва­тивності і мінливості. Зазначимо, що будь-яка система, яка розвивається, складається з двох структурних підсистем: одна — зберігає й зміцнює її бу­дову та функціональні особливості, інша — сприяє видозміні й навіть само­руйнуванню системи зі створенням нової функціонально-морфологічної специфіки, як правило такої, що відповідає середовищу існування системи, яке оновлюється.

2.4

Науково-теоретичні основи системного екологічного управління

Теоретико-методологічна основа системного екологічного управління складається не тільки з базової природничо-філософської методології сис­темного підходу, що є цементувальною або системоутворювальною, а й зі структурних складових, які визначають теоретичну, нормативну, функ­ціональну і менеджерську методології.

Розглянемо їх, використовуючи при цьому принципи ієрархічної орга­нізації або принцип інтегрованих рівнів, що є загальними принципами фор­мування ієрархій (дублювання порівняно різноякісних структур, які станов­лять у своїй організованій сукупності щось нове, тобто демонструють наявність властивості емерджентності, визначеність функціональної ме­ти організації в межах зв'язків із середовищем і внутрішні можливості системи).

²⁴

Науково-теоретичні основи системного екологічного управління

Теоретична методологія системного екологічного управління

–––––––––––––––Системоутворення і регулювання.–––––––––––––––

Під системоутворенням слід розуміти не тільки створення будь-якої системи як організаційної цілісності складових елементів (кількісний аспект), а й перетворення існуючих систем під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників (якісний аспект). УМ. Ф. Реймерса такий процес має назву «складання систем» й здійснюється відповідно до екологічних законів:

• системної цілісності;

• подібності частини і цілого;

• емерджентності;

• необхідності різноманіття;

• повноти складових;

• надмірності системних елементів за мінімуму кількості варіантів організації;

• переходу від надмірності до самообмеження;

• переходу до підсистеми (принцип кооперування);

• підвищення ступеня ідеальності;

• системного сепаратизму;

• оптимальності;

• балансу консервативності і надмірності.

Послуговуючись цими законами, Реймерс увів ширше визначення сис­теми як динамічного різновиду — що розвивається, і саморегулювальна, певним чином упорядкована матеріально-енергетична та (або) інформацій­на сукупність, яка існує як відносно одне ціле за рахунок взаємодії, роз­поділу й перерозподілу речовин, енергії, інформації, що надходять іззовні й продукуються цією сукупністю, забезпечуючи переважання внутрішніх зв'язків (переміщення речовин, енергії, передавання інформації) над зовнішніми.

Відповідно до цього складного, але всеосяжного системного поняття наведемо розгорнуте трактування екологічної системи (екосистеми) — сукупність, що інформаційно розвивається і є термодинамічно відкритою, біотичних екологічних компонентів і абіотичних джерел речовини та енергії, єдність і функціональний зв'язок яких у межах характерного для певної ділянки біосфери простору й часу (а також у межах біосфери в ціло­му) забезпечує перевищення на цій ділянці внутрішніх закономірних пе­реміщень речовин, енергії, передавання інформації над зовнішнім обміном. Саме тому не піддається визначенню довготривала саморегуляція і розвиток цілого під управлінським впливом біотичних і біогенних складників

Це складне визначення досить вичерпно вказує на специфіку екосистем у низці інших природних систем. Разом із тим екосистема — це лише різно­вид природних систем, а отже, вона функціонує за характерними для них функціональними законами.