4. Естетичні засади

4.1. Європа і Просвіта

Дискусія навколо "Європи" і "Просвіти" у 20-х роках ХХ століття точилася не так навколо двох певних естетичних доктрин, як навколо принципів, що в різних часах і різних умовах набували різного вияву і оформлення. Для бездержавної України це було також політичним протистоянням. Тамара Гундорова вбачає можливість об'єктивного погляду на зазначену дилему з позицій сьогодення: "Культурний плюралізм, прикметний для сучасного світу, дає змогу побачити українську культуру не лише через опозицію "Європи" і "Просвіти", але в її самодостатності (навіть маргінальності)"¹.

Відповідно передбачається, що у 20-х роках незаангажований по­гляд був неможливий через саму пристрасність дискусії. Мовляв, учасник диспуту не може одночасно бути арбітром. Можливо, "куль­турний плюралізм" у Тамари Гундорової – це методологія постмодер­нізму, яка цікавиться всім і хоче зрозуміти все. Вона продовжує: "Характерне для європейської культури протиставлення модернізму та позитивізму в українській літературі трансформується в модер­ністсько-народницьку опозицію. Естетичний модерн початку ХХ ст. знову повертається до питання "високої" та "народної" культури. Причому ідея "вищої" літератури/культури, звільнена від "народ­ницької" інверсії, стає лозунгом українського модернізму, а "народ­на" культура – символом національно-культурного герметизму. У 20-х роках нинішнього століття ця культурна опозиція трансформується в зіставлення "Європи" і "Просвіти". Як колізія "європеїзму" і "народ­ництва", оформлюється пізніше, в повоєнні роки (МУР), а нині, зда­ється, знову повертається до протиставлення "поставангардизму" і "народництва" в постмодерністській ситуації кінця ХХ ст. (дискусії навколо "нової" літератури)"².

Тамара Гундорова жодним словом не згадує вістниківське запере­чення народництва, що вже після нього прийшов МУР. До того ж, ди­скусія довкола "нової" літератури від другої половини 80-х не обмежу­валася певним естетичним вибором (чи виборами), а мала, як і в добу вістниківства, ідеологічний характер. Тільки з відмінною проекцією на політику. Наприкінці ХХ століття на перший план висувається запе­речення маргінальності як не-українськості тексту й ширше – свідо­мості. Із цього погляду однаково неприйнятними виглядають аванґар­дизм і постмодернізм, оскільки другий розглядається як своєрідний різ­новид першого. У цьому випадку аванґардизм виступає окремим ес­тетичним принципом і не має нічого спільного з явищем аванґарду як способом самовияву культури. Відповідно певним естетичним позити­вом виступає національна органічність мислення, що в свою чергу зумовлює необхідність нового прочитання української класики, зокрема Івана Нечуя-Левицького та Панаса Мирного.

Дмитро Донцов та все середовище вістниківців не брали участь у літературній дискусії, яка точилася на Наддніпрянщині саме тому, що вони не були змушені втискувати своє розуміння Європи у при­мітивні гасла, які зумів висунути Микола Хвильовий в умовах підра­дянської дійсності. Дмитро Донцов засвідчив адекватне розуміння т.зв. літературної дискусії 20-х років: "Як би не розв'язували "загадки Хвильового" та його смерті, розв'язка буде проста. Загадка смерті в сім випадку була й загадкою життя. Хоч би він навіть сам натиснув курок револьвера, зброю йому вложила до рук та сама "велетенська, фатальна" сила – як він її звав – яка нищила його за життя, яка забила Чупринку й Міхновського, звела в ранню могилу Шевченка і П.Гра­бовського, зробила божевільним Гоголя, поминаючи масу інших "не­знаних вояків" пера: – Москва"³.

Певний естетичний зміст завжди вимагає відповідної форми. У то­му випадку, коли зміст не відповідає формі, а форма змістові, втрача­ється органічність міркування і зокрема – національна органічність мислення. Микола Хвильовий не висловив конкретно того, що хотів і повинен був висловити. "Його драма була в тім, що його романтика не відважилася – наперекір засвоєній догмі – знайти для себе мате­ріяльної підстави, а культ плебсу – мав уже готове "романтичне клі­ше" (made in Moscow), яке знову не міг прийняти поет"⁴. Він не вий­шов за межі радянської фразеології, а тому – не-української парадиг­ми. Подібним чином наприкінці ХХ – на початку ХХI століття укра­їнська естетична і політична думка перебуває у вимірі фальшивої псевдоліберальної, в т.ч. постмодерністської риторики, яка об'єктивно пригнічує нормальний розвиток української гуманітарної свідомості.

Для Дмитра Донцова Європа є чимось набагато складнішим, ніж зви­чайне протиставлення "Просвіті". Насамперед це спосіб мислення та ін­терпретації життя. Йому імпонує погляд Р.Унґерса, книжка якого "Історія літератури як історія проблеми" побачила світ 1924 року. "Разом з Дільтеєм (на якого він покликається) твердить Унґерс, що "літературна творчість є тлумаченням життя". В чинах, в окремих постатях літера­турного твору завше прозирає певний "життєвий настрій", певне розу­міння "змісту і значення життя". (...) "Лише реліґійно-метафізична воля новітніх часів, – пише Унґерс, – проклала шлях такому зрозумінню лі­тературної критики". Ось чому наша критика, яка – назагал – відстала на кількадесять літ від свого часу, бачила лише "публіцистику" в деяких моїх спробах підійти до окремих авторів з точки зору "історії літератури як історії проблем". Щойно за десять літ відкопають, мабуть, у нас теорії Дільтея й Унґерса і переповідять їх як "останнє слово" науки, очевидно, коли вичитають про се в польській пресі. (...)

Яке є відношення людини до згаданих проблем життя? Я б назвав дві найважливіші катеґорії сього відношення: активне і пасивне, або – сказати з Ніцше – діонізівське і аполінійське. Друге є захоплення статичною "красою" або туга за нею, визволення від руху; діо­нізійське наставлення життя – се активне сприйняття руху, шал тво­рення й нищення. Одне шукає пристрастей і конфліктів, друге – тікає від них. Друге – се ностальгія за "щастям" втоми і перепочинку, перше – замість "щастя" шукає розросту й перемоги"⁵.

Тобто Європа у розумінні Донцова – це відповідний погляд на життя, коли не існує нічого статичного і завмерлого, все сприйма­ється у своєму розвитку й динаміці. Тому правильніше назвати літе­ратурознавчу публіцистику Дмитра Донцова есеїстикою, що нале­жить до романтичної традиції герменевтики Фрідріха Шлейєрмахера (1768-1834) та Вільгельма Дільтея (1833-1911), які вважали інтер­претацію таким же мистецтвом, як і власне мистецька творчість. Комплексне вираження однієї системи поглядів на мистецтво перед­бачає наявність інших цільних систем, можливо, протилежних, але авторських, адресних і таких, за які несе відповідальність автор. Естетичний світ Донцова – це не лише набір певних позитивних тверджень. Він також окреслює всесвіт естетичної поліфонії різних точок зору. "Тоталітаризм" донцовської есеїстики полягає у вимозі романтичного, тобто матеріально незаангажованого погляду на роз­глядувану проблематику.

Разом з тим, це не класичний модернізм, коли літературні про­блеми можуть бути тільки літературними проблемами. Дмитро Дон­цов романтично розвиває модернізм. "Мистецтво для мистецтва? – Ні, мистецтво для мистців!"⁶. Тобто для тих, хто прагне. У нього мо­дернізм поєднується з національно-релігійним екзистенціалізмом, інтуїтивізмом та романтизмом.

Донцов відкидає формальне доктринерство. Він уважно слідкує за творчістю кращих письменників Наддніпрянщини – Плужника, Тичи­ни, Сосюри, Бажана, Фальківського, Слісаренка, Хвильового, Семен­ка – за настроями і півтонами. Дмитро Донцов відзначає цікаву зако­номірність: навіть перебуваючи на службі у чужої доктрини, укра­їнські літератори нівелюють її стрункість. Так виявляється відома "шатость малоросійська". Не маючи можливості бути щирими в чу­жій ідеологічній системі, українці починають шукати шпарини для вияву власного почування, що є ворожим цій накиненій доктрині. Проте на виході – однаково текст неорганічний і маргінальний.

Він пише про більшовизм, що "ідея ся є в нас імпортована, Укра­їна не хотіла її приймати, уважала за предмет люксусу. І тому накла­ла на неї величезне мито – з життя міліонів юнацтва. Але Москва заплатила мито і "красний товар" залляв наші міста і села"⁷. Проте Україна органічно не прийняла більшовизму. "Хочете знати, як нова революційна еліта на Україні прийняла російську доктрину кому­нізму? – Читайте українських ліриків"⁸.

Донцов пише про внутрішні протиріччя у процесі більшовизації України, називаючи його псевдоморфозами. "Се, що тепер панує в Україні під видом комуністичних настроїв, се лиш псевдоморфоза. (...) Але настав час, аби тіло нації прийняло власну форму, відки­нувши невластиві чужі! Бо в національнім життю такі псевдоморфози несуть лиш катастрофи і заникнення національної творчости на всіх ділянках життя. (...) Наша національна ідеологія трошки знає, але мало хоче"⁹. Національна ідеологія й ширше – національне духовне життя повинно розвиватися в органічних формах. "Дисгармонія? – за­питує Дмитро Донцов, – Її не позбудемося, доки не перестанемо бути невільниками доктрини (замість стати слугами життя)"¹⁰.

Погляд Донцова на літературне життя Наддніпрянщини був дале­ким від одномірності. Він структурує його на різні табори і середо­вища. "Одні прийняли нову буденщину, симулюючи свій порожній вже патос гамірливим тарахкотінням комуністичної фрази, – таких була більшість. (В.Поліщук, П.Тичина). Другі, щирійші, (і сильнійші) відсахнулися від дзеркала, піднесеного дійсністю, не приймаючи цих буднів, картаючи їх сатирою, або шукаючи нового підложа для неви­гаслого ще революційного запалу, – се були "романтики". (В.Сосюра, В.Підмогильний, найперше – М.Хвильовий). Треті, нарешті, поволі відвертаються і від нового побуту, і від всякого, не лиш комуніс­тичного патосу, шукаючи ратунку в тихій пристані "чистої поезії", – се "неокласики"¹¹.

Він виявляє особливу спорідненість з позицією неокласиків через те, що вбачав у ній бунт індивідуалізму. "Лиш несправедливо бачуть противники неокласиків в них поворот до "просвітянства" (...). Є між ними і просвітянщиною велика різниця!"¹².

У Ч.4-6 "Літературно-Наукового Вістника" за 1918 рік, Дмитро Дон­цов друкує статтю, присвячену пам'яті Лесі Українки, в якій вперше трактує її як генія. "Жадне ім'я, – пише він, – в українській літературі не лишилось так мало зрозумілим, як ім'я Лесі Українки. І жадне інше не дає нам більшого права називатися европейським народом"¹³.

На цю публікацію відгукується Микола Зеров у своєму "Книгарі": "П'ята річниця смерти Л.Українки (в липні 1918) пройшла якось дуже непомітно: без публічних відчитів, без концертів, без поминальних докладів та статтів. З усієї української преси, здається, один тільки "Літ.-Наук. Вістник" озвався на неї патетичною заміткою Дм. Донцо­ва, повною слушних спостережень і гіперболічних оцінок".¹⁴ Зеров бере за основу оцінку Лесі Українки Дмитром Донцовим, посилаєть­ся на нього. Фактично з тих визначальних висловлювань Донцова бере свій початок нашого ставлення до неї саме як до генія.

Сам Донцов прихильність Миколи Зерова мав собі за велику честь: "До мого підходу є апробуючий відзив Миколи Зерова (в його творі про Лесю Українку) і це для мене важить більше, ніж сотки закидів в "односторонности" т.зв. літературознавців, які не знають що Слово, а тим більше поезія – це містерія, яку розгадати є головним обов'язком критика"¹⁵.

Це романтичний погляд на літературну критику, який, до речі, був досить поширений у ті часи і який ніколи не втратить своєї акту­альності. Адже дійсно, критика – це мистецтво. Так і в Леоніда Бі­лецького: "Кінцева мета науки – винаходити закони. І за наукове опрацьовання може вважатися лише такий дослід явищ природи й духа, який ставить собі за мету винаходити закони, що лежать в осно­ві цих явищ, – іншими словами: лише ті люди здібні науково ми­слити, що за низкою сирівців, за низкою окремих фактів здібні відчути і дослідити їх душу"¹⁶.

Очевидно, лідерів неокласиків і вістниківців поєднувала взаємна прихильність. Зеров цікавився постаттю Донцова з інших можливих джерел. Так, у листі 2 травня 1926 року Михайло Рудницький пише до Зерова: "Редактор Д.Д. – інтеліґентна людина"¹⁷. Про це також свідчить лист Павла Тичини до Миколи Зерова від 26 лютого 1924 року¹⁸.

Справа полягала не тільки у заочних дружніх стосунках. З ідео­логічного погляду вістниківців поєднували з неокласиками вихідні точки полеміки, вміщені в гаслі Миколи Зерова "Ad Fontes!" Мис­тецький пошук можливий не сам по собі (аванґардизм), а на тлі куль­тури (аванґард). В літературній дискусії Зеров фактично виступив спільником Хвильового. Таким чином, можна говорити про певний ідеологічний тріумвірат, додавши сюди Дмитра Донцова.

Дарма, що Микола Хвильовий змушений був у різний спосіб ви­словлювати лояльність до окупаційної влади, навіть примістивши самого Донцова у "штабі Духоніна". Головний редактор ЛНВ добре розумів ситуацію. "Певно! Певно! Але не сі "перспективи", що отви­раються в Совдепії для різнодумців найстрашнійші. Найстрашній­шою є та моральна смерть, яка жде там кождого, кому переконання або просто почуття самоповаги не позволяє присягати на кожду букву Ленінського корану. Найстрашнійшою є примусова мовчанка тих, які хотіли і могли би не одно сказати, проклинаючи годину сла­бости, що змусила їх угнути коліна перед "Месією зі сходу"¹⁹.

Радянський режим вдавався до хитрощів з метою виграти час. Ін­телектуали запрошувалися до дискусії. В різних часописах з'являлися подібні оголошення: "Під цим заголовком редакція розпочинає цикл дискусійних статтів на теми мистецтва. Саме тепер наступає час художнього та ідеологічного оформлення для багатьох мистців, зо­крема – мистців слова. Скрізь точиться завзята боротьба, інколи – надто гостра, але загалом показна для безсумнівного зросту порево­люційної культури. Щоб дати можливість звичайному читачеві ознайомитися з найголовнішими критично-мистецькими течіями, ре­дакція й улаштовує цей куток "Мистецької Трибуни"²⁰.

Руками таких критиків, як Андрій Хвиля, радянська влада намага­лася розбити справу покоління. Хвиля галасував: "Партія била хвиль­овизм, як певну культурно-політичну теорію, що в дальшому її роз­виткові й практичному застосуванні вела до націоналізму. М.Хвильо­вий визнав свої помилки, став до активної роботи на культурному фронті, і партія допомагатиме йому стояти на ленінських позиціях"²¹. Адже "Відомо ж хто Донцов? – Фашист".²²

Літературна дискусія була належним чином інтерпретована в укра­їнському літературознавстві ще у 30-х роках. Так, Ярослав Гординський писав: "Підсумки літературної дискусії 1925-1928 рр. ясні: перемогла компартія (російська й за нею українська) але тільки назверх; 5 років піз­ніше Хвильовий і за ним Скрипник пішли в могилу, але хвильовизм ли­шився для України, як заповіт: теорія боротьби двох культур, своєрідне відродження українського месіянізму (азіятсько-західньоевропейський ренесанс) і нестримне змагання до класичного вдосконалення літератури й культури. (З корективом: розумного й поміркованого масовізму) та зв'я­ана з сим туга за Західньою Европою"²³.

Надзвичайно уважним дослідником стосунків Дмитра Донцова і Миколи Хвильового виявив себе Роман Рахманний: "На тлі цієї двад­цятирічної доби виділяються дві інтелектуальні постаті, як два проти­ставні виступи віщуни на двох кінцях української землі: Дмитро Дон­цов і Микола Хвильовий. Їхнє співвідношення і їхні ідеї визначили характер українства обабіч "залізної завіси", що протягом 20-ти років розділяла Україну на дві відмінні частини, хоч зв’язок між ними ще не зовсім перервано"²⁴.

Роман Рахманний також говорить не просто про певну взаємодію обох діячів, а про вплив Дмитра Донцова на Миколу Хвильового. "Вплив Дон­цова на покоління М.Хвильового і його однолітків поза кордонами совє­тизованої України був ширший, глибший і триваліший у своїх наслідках, як вплив пориву й писань Хвильового. Свої українські тези Донцов фор­мував ясно, логічно і передавав їх читачам своїм своєрідним "барабан­ним" стилем та арґументами, які ґрунтувалися в його доброму знанні західньо-европейської культури й суспільствознавства. Хвильовий писав імпресіоністським стилем, не дав ні одної суцільної, політично довер­шеної статті, яка б унапрямлювала його читачів, що жили після Актів 22 січня 1918 і 1919 років. Його характер і темперамент сатирика-полеміста, що любив шпигати будь-кого прямо й навідмаш, не дозволяли йому зо­середити свою увагу на суттєвому і присвятити свої вміння непро­минальному замість займатися особистими суперечками місцевого харак­теру саме в час українсько-російської конфронтації. Вплив Донцова на мислення і поступове формування української думки Хвильового був незаперечний"²⁵.

Дослідник також вказує на маргінальність, неприродність, неорганічність тез Миколи Хвильового для українського контексту, на вимушеність форми їхнього втілення. Зокрема тому він не може бути прапором для майбутніх українських "лівих", якщо вони хочуть бути українцями.

"За поривання М.Хвильового не пішов на смерть свідомо ніхто з його прихильників, яких – як кажуть його еміґраційні величальники – були "тисячі". Він не став прапорним іменем ані для своїх сучасників, ані для покоління після смерти Сталіна 1953 року. Тим часом за ідеї Д.Донцова на всі небезпеки революційно-визвольного життя – на в'язнення, тортури і на смерть свідомо йшли численні українці та українки, для яких ім’я Донцова було прапороносним іменем"²⁶.

Ставлення Дмитра Донцова до Миколи Хвильового Роман Рах­манний пояснює як дипломатичне. Це був приклад не співпраці чи ідеологічного опонування. З боку Донцова – це приклад національної солідарності, важливої у справі поширення ідеології українського націоналізму. "Спостерігши шукання Хвильового з часу його перехо­ду на прозу і згодом на памфлети, Донцов розсудливо допомагав йому знаходити український шлях і остерігав Хвильового перед не­безпеками від будь-якого компромісу з Москвою. Коли ж Хвильовий заламався, Донцов не накинувся на нього з такою лайкою, яку можна було прочитати на Донцова з боку совєтоукраїнських авторів і самого Хвильового. Донцов трактував Хвильового як молодшого блудного українського брата – жертву російської імперіяльної сили, що взяла в свій полон буквально тисячі "Хвильових" (...)

Мабуть, щоб не послабити свого обвинувачення Москві, як убив­ниці Хвильового, Донцов не висунув запитання чому Хвильовий ви­брав самогубство, а не удар по ворогові, який саме штучним голодом знищував мільйони українців? Чому Хвильовий (а втім М.Скрипник і П.Любченко), маючи зброю в руках, якої не мали українські селяни, не зробив протестного удару по ворогові тією зброєю і не залишив протестного листа-маніфесту з поясненням свого удару?..

Можливо, Донцов вважав, що "лежачого", а тут ще й мертвого, українця не годиться бити, коли винуватцем була і є Москва. Це ко­рисно свідчить про Донцова, як націоналіста з людськими почуван­нями. (...) Донцов розкрив таємницю М.Хвильового та інших недо­зрілих українських націонал-комуністів, коли він назвав їх роздво­єними душами, які не в силі впоратися з проблемою: якою мірою вони українці, а якою мірою вони всеросійські піддані"²⁷.

Завдяки своїй дипломатичності, Дмитро Донцов фактично став учас­ником тих ідеологічних процесів, які розгорталися на Наддніпрянщині у 20-х роках. "Бо те, що тепер укрите на тамтім березі, сто разів цікавійше від всяких "українізацій". Маємо діло з духовим здвигом серед українства, глибоким і вагітним необчисленними наслідками. Приглядатися цьому здвигові можна головно в літературі"²⁸.

З іншого боку, впрягаючись у балаганну марксистську риторику, так чи інакше, рано чи пізно, інтелектуал перестає бути українським інтелігентом. Далі мова може йти тільки про відбудову російської ім­перії. Між радянським і російським патріотизмом "я сих тендітних границь не бачу"²⁹ – пише Дмитро Донцов. Через десятиліття це пот­вердили дисиденти. За словами Івана Сокульського, "першою еле­ментарною умовою мого існування як особистості – є право бути українцем (з усіма випливаючими звідси наслідками). Все моє сві­доме й несвідоме життя свідчить, що такого права, права на Україну – я не мав і не маю. (...) На своєму власному досвіді переконався – українцеві, будь він хоч тричі марксистом, немає тут іншого місця, окрім тюрми та "психушки"³⁰. Знову проблема національного та ек­зистенційного вибору, споріднена з донцовською філософією бо­ротьби. "Можна мовчати про речі, що не торкаються тебе. Та коли йдеться про основне: про підвалини нашої духовности, про те, бути чи не бути людині як особистості, тут мовчання рівнозначне зраді самого себе, ганебній втечі з поля бою.

– Далі відступати нікуди!

– Далі – я сам!"³¹.

Розгляд питання "Європа" чи "Просвіта" в тодішніх умовах збіга­ється з іншим: "Росія" чи "Європа"? "Рівночасно в обох наших куль­турних осередках, – свідчить Донцов, – в Києві та у Львові, здійня­лася дискусія на тему нашої культурної приналежности. "Схід чи За­хід?" – так ставляють питання у Львові ("Політика"). "Европа чи Ро­сія?" – так формулюють питання у Києві, де воно стало злобою дня. Його обговорюють в журналах, на відчитах, в часописах, йому при­свячують спеціяльні кники, як М.Хвильового "Камо грядеши" та ін. Правда, з огляду на цензуру "рабоче-крестьянскаго" уряду, що дуже нагадує часи Миколи I, – питання не ставиться так остро на словах, але по суті – так. Назовні спір іде про "пролетарську літературу", про "просвітянство" та "халтуру", але на ділі – про найбільше тривожну справу на Україні: як ратувати національну культуру, що душиться за кільчастим дротом, яким себе відгородила Росія від Европи"³².

Перший крок на шляху до Європи – відгородження себе від Росії. Дуже багато тут може дати література, в сенсі ідеологічно-естетич­ного виховання. "На чиїй творчості – Европи чи Росії – маємо вихо­вувати молодь? В круг яких ідей маємо вводити нові покоління – в російський чи европейський? (...) Література – се виражений в слові світ емоцій"³³. Хоч остаточне звільнення від москвоцентризму не відбулося в Україні посьогодні. Тому оцінки Дмитра Донцова досі не втрачають актуальності: "Чим була супроти сеї Европи Росія? Росія була провінцією, а її література – провінційною літературою. (...) Змагання, ріст, перемога! До того стремить фавстівська людина"³⁴.

Далі – переорієнтація системи вартостей. Література відіграє вели­чезну роль у формуванні духовного обличчя нації. Вона також дзер­кало приорітетів інтелектуального життя. Дмитро Донцов викриває вторинність естетичних зацікавлень української літератури. Він вису­ває власну дилему "або-або". Це "естетика траґічного і естетика дека­дансу. (...) Поминаючи Шевченка, Лесю Українку і Стефаника (ще може Черемшину і пару дрібніших) – ось тая власне естетика дека­дансу й панує в нашім письменстві"³⁵.

На думку Дмитра Донцова, трагедія полягає в тому, що українські інтелектуали здебільшого дивляться на світ не власними, а російсь­кими очима. Звідси – неприйняття Заходу. Вони живуть у викривле­ній системі вартостей, відгородившись від світу російськими кордо­нами. "Страх стилю, який виявляється у наших критиків у відразі до Заходу – се також страх конкуренції"³⁶. Ситуація не змінилася б, як­що б такі діячі почали б наслідувати Захід, чи задовольнилися б влас­ним українським ґетто – не-європейцями їх робить передусім відмова від власної індивідуальності. "Отже ходить не про Захід, чи про Схід, лише про органічність і силу ідеї, яку засвоює нація. А сю орга­нічність і силу може дати нам лише Захід"³⁷.

Цікаво, що максималіст Донцов у справі індивідуальності заперечує екстрему, розглядаючи ситуацію на галицькому ґрунті: "Що вражає в наших "москвофілів" і "европейців", так се те, що одні у Росії, другі – на Заході, брали не найліпше, але все, із правила, найгірше, не суттєве, але другорядне, найкаламутнійше з того джерела, з якого пили. Коли се був "москвофіл", – то брав із російської культури все розкладове, анархістич­не; коли "европеєць", – то залюбки розкошував не в тім, що було сильне, динамічне в західній цивілізації, лише конче те, що вже скаменіло, знепорушніло, звигідніло, зміщанилося"³⁸.

Щоб стати суб'єктом, а не об'єктом історії, провінцію передусім треба перемогти в собі. "Коли ми були "західники", то вже конче з латинізацією обряду. Коли "москвофіли", то силоміць вбивали в антиколективістичний череп нашого мужика – комуну або есерівщи­ну. Ні одні, ні другі не мали волі перемогти в собі провінцію, не мали віри в право творити своє власне, поставити над своїми деталями своє універсальне, навпаки – пристосовували їх до чужого"³⁹.

В чому ж полягає дійсна трагедійність української історії та літе­ратури? – У невмінні добачити силу натури героя, її пристрасність та індивідуалізм. Критикуючи радянський фільм "Тарас Шевченко", Донцов пише: "Драма "Шевченка" се драма розтоптаного по дорозі робака. Його б'є мачуха, б'є дяк, б'є фельдфебель, але не як ворожу силу, не як того, хто носить в собі ворожий їм світ, (...) а просто так: подібні муки зазнавав не тільки Шевченко, а й всякий сирота, всякий солдат. (...) Конфлікт героя з окруженням в драмі повинен бути до­бровільний, спрагнений ним, органічно випливаючий з його настав­лення, не припадковий"⁴⁰. Герой творить дійсність, долає перешкоди і перемагає, а не стає рабом обставин.

Правда – у пристрасті, у прагненні свободи, у вірі в перемогу. "В сім розбраті між жагучою потребою віри і раціоналізмом, між чин­ним протестом, який мусив топтати все дочасне і пактувати, як Шев­ченко, з "гадом", і безсилою людяністю, яка не позволяла в своїм імени на такий протест, – і є трагедія нашого гуманітаризму взагалі і Франка зокрема. Всі нові правди несли з собою на місце старої віри і гнету – новий фанатизм і нове творче насильство. (...) Вирватися з проклятого льоху, де нас зіпхнуто, на вільний світ вільних націй. За те, що він вказав нам сю мету і проголосив незаперечне право до сього, лишиться Франко серед тих, яких з вдячністю згадуватиме вільна колись нація, – на однім з перших місць"⁴¹.

Михайло Наєнко називає Донцова "літературним критиком укра­їнської діаспори"⁴². Хоч у 1922-1939 роках голова вістниківського кола постійно жив і працював у Львові. Тоді все українське духовне життя так чи інакше розвивається під значним впливом духу акти­візму, що його формували ЛНВ ("Вістник") та його головний редак­тор. У літературному огляді 1937 року Аркадій Животко писав: "Звертаючи увагу на основний характер творчости в українській літе­ратурі поза СССР останніх часів, за винятком небагатьох випадків, можна спостерігти те спільне всім трьом галузям її, що прислу­говується до формування підстав українського визволення. Це бадьо­рість, відданість, певність. Є це відповіддю на ту невідрадну дій­сність, в якій примушена ще сьогодні перебувати українська нація"⁴³.

Дмитро Донцов прийшов до критики і літературознавства не так із самих зацікавлень літературою, як з потреби створити загальну кар­тину українського духовного життя і впливати на нього. Літератур­ний процес вже традиційно був спільною трибуною для українських інтелектуалів, які в умовах бездержавності не могли знайти відповід­ного вираження в інших гуманітарних (і не тільки) галузях.

Оглядаючи українські літературні журнали 1922-1923 років поза межами СРСР, Олесь Бабій без належного пієтету згадав "Веселку", в якій тоді друкувався Євген Маланюк: "Але зміст журнала бідний, аж надто бідний, безбарвний, блідий, нічим не подібний до барвистої веселки"⁴⁴. Маючи на увазі величезні завдання української інтеліґен­ції поза радянською Наддніпрянщиною, він підкреслює її розпороше­ність і провінційність: "І тільки безпощадна критика зможе очистити атмосферу, в якій дусяться молоді поети, у яких є дійсна іскра Божа. Коли ж порівняти еміґрантські журнали з журналами, що виходили й виходять там за Збручем, то приходиться признати, що Піємонтом духового життя був, є і буде Київ. У тамошніх поетів багато кривлен­ня, незрілости, студентських революційних вибриків, але там чується живий нерв, там чується голос рідної землі. Там цвіте справжнє дерево українського духа, а тут – тільки зів'яле листя, відірване бу­рею і закинене в куток життя"⁴⁵.

Ображений Маланюк звертається до Донцова через статтю "Pro domo sua" у "Веселці": "І звертаємося тому, що прізвище це нам дуже й дуже багато промовляє; тому що прізвище це (тобто Дмитра Дон­цова – С.К.) є для нас символом майбутньої української інтеліґенції, символом того, що є кращого й ліпшого, чинного й розумнішого се­ред неї нині; тому що ми вірили в спільний з власником цього пріз­вища напрямок і вважали себе (по ідеї) за часточку, за галузь тої діяльности, яку проводить ЛНВ"⁴⁶.

Виправдовуючись, Дмитро Донцов зазначає, що ніколи "не спеція­лізувався на справах літературної критики"⁴⁷. Тобто він приходить у літературознавство через ідеологію. Так само суто ідеологічною ви­глядає естетична парадигма протиставлення "Європи і Просвіти". Дмитро Донцов дискутував у цих рамках, але тільки "з приводу", оскільки його власна естетична концепція передбачала глибинну пе­реконаність у правдивості власних ідеалів, інтуїтивне розуміння складних перипетій життя. Цю дилему він розуміє радше як "Європа чи Росія?", що у свою чергу вимагає відповідного позитивного на­світлення поняття Європи.