5.11. Нацизм, фашизм та український націоналізм

Найбільш продуктивний період творчости Дмитра Донцова, коли він редагував ЛНВ і "Вістник", припадає на часи певної "моди" на ав­торитаризм і тоталітаризм. Адольф Гітлер прийшов пізніше. Італійсь­кий фашизм під проводом Беніто Муссоліні виник і розвинувся знач­ною мірою як націоналістична реакція на комунізм. Успіхи держав­ного будівництва в Італії були очевидними. Вся Європа озброюва­лася, всі вважали війну неминучою і активно готувалися до неї. Ідеологічна недолугість та політична яловість українських демокра­тичних партій принесли розчарування в демократичних і ліберальних ідеалах. Ідея мобілізації української нації, яка програла свої визвольні змагання, була приниженою і розділеною кордонами різних держав, а отже прагнула національно-визвольного реваншу, буквально витала в повітрі. Донцов надав цим настроям чітке політичне та ідеологічне оформлення. Тому з’ясування ставлення українського націоналізму до італійського фашизму, а пізніше – до німецького нацизму є над­звичайно важливим.

"Погляньте на Італію перед 1922 роком, Італію Джолітті. Його ґе­шефтярська звинність, його опортунізм, його звиродніле "самовлад­ство", вирощений ним комунізм, зухвалий і бундючний, – це ж була повнокровна дійсність! Натомість "чорні сорочки" – були "реакційна утопія"... Але легкий подув фашизму, – і джоліттівська "дійсність" розвіялася мов мара, а чорний привид фашизму – став твердою – і такою молодою – дійсністю... Що є дійсність, що є мрія?"²⁷⁰

Передусім Донцова захоплює організаційний і харизматичний бік справи, власне механізм мобілізації. Українська нація перебуває не просто на військовому становищі, а – на межі виживання. "Ні гіт­лерівці, ні фашисти – коли вибиралися в свою дорогу, не брали з собою банкротів, брали нових людей. Не потребує тих банкротів і націоналізм. Сій ідеї потрібні люди з новою душею. Бо "поки не вимре все кодло, що коїло ледарство" – не вступить нарід до обіцяної землі...²⁷¹ Кожний час висуває свої закони і правила гри.

Суттєвий момент: у 20-30-х роках Донцов розглядає тоталітарні режими як продовження традицій європейського традиціоналізму і консерватизму. Він цитує Макіавеллі: "Коли треба роздумувати над рятунком рідного краю, горожанина не повинні стримувати ні увага на справедливість чи несправедливість, на гуманність або жорсто­кість, ганьбу чи славу. Істотний момент, який повинен над усіма бути горою, се забезпечити свою незалежність і свою свободу". (...) Оди­ноке можливе відношення між українським "фашизмом" і комуніз­мом, є відношення боротьби". Як бачимо, він не хотів узаконювати в українському контексті саму назву "фашизм". Донцов додає у приміт­ці: "Не присвоюємо думкам тут розвиненим назви "фашизму", охоче б її уникнули. Мусимо одначе послугуватися сею назвою з браку іншої, яка так добре відгороджувала би думки розвивані тут від комунізму з одної сторони, а з другої – від старого драгоманівсько-українофільського лібералізму".²⁷²

Дмитро Донцов ставився до фашизму і нацизму з цікавістю, але ніколи – із захопленням. "Історія повстання III райху – невичерпний скарб для соціолога і політика. Все одно, чи він має до "райху" сим­патію чи відразу".²⁷³ Він продовжує розвивати орденську (романтичну) концепцію національного проводу: "Коли схочемо порівняти з якимось знаним типом оті нові "партії", – назвім їх услівно фашистівськими (бо і в большевизмі можна доглянути риси російського фашизму), то побачимо, як багато спільного вони мають з тими організаціями, які звемо Чинами, Законами, Орденами".²⁷⁴ Тому апелювання Донцова до тоталітарних систем тогочасної Європи треба розглядати як пошук прикладів функціональної організації, а не ідеології чи: "Так само для тих Чинів фашизму чи комунізму, так і для Маркса і для Магомета ворожий світ – просто не існує".²⁷⁵

Єдиний пункт, який, на думку Дмитра Донцова, може споріднювати український націоналізм і німецький націонал-соціалізм – це антикому­нізм: "Для нас найважніше в гітлеризмі – це заповідь рішучої боротьби з марксизмом. Важливо, що нарешті знайшовся в Европі режим, який вирішив поступати з большевиками – по-боль­шевицьки".²⁷⁶

Подібних висловлювань Донцова, здається, було досить для роз­в'язання його шельмування політичними опонентами та пізніше – ба­гатьма "науковцями". Соціал-демократ Володимир Левинський писав про Донцова: "Він осів від довшого часу у Львові і звідси пропагує свій рід фашизму. Перед українським суспільством "вишиковує" такі постаті сучасного европейського фашизму, як Муссоліні, Гітлер, полковник Ля Рок. І з гордістю кладе собі це в заслугу. Ах, як нині серед української студентської молоді поширений культ Муссоліні, Гітлера та інших фашистівських силачів!.. Скільки ж усяких Муссолінят і Гітлерінят наплодилось у нас під впливом лектури Донцова!²⁷⁷

До цих слів дещо пізніше приєднався Григорій Грабович, пишучи про повоєнну ситуацію: "Хоч спадщина Донцова, "вісникізм" і далі були помітні, вони були змушені займати оборонні позиції, частково теж і тому, що не так давно вони так ентузіастично підтримували фашизм і націонал-соціалізм".²⁷⁸ Юрій Шевельов, маючи собі Донцова за особистого ворога, завжди намагався знайти дошкульні­ших виразів. Безпідставно натякаючи на польське чи взагалі невідомо яке фінансування ЛНВ і "Вістника", він називає редактора цих видань "Журналістично-карикатурним імітатором імперій Муссоліні, Гітлера та їхніх наслідувачів у Центральній Європі".²⁷⁹

По війні Микола Шлемкевич звинуватив Дмитра Донцова у зазіханні на свободу людського духу. Дарма, що у 30-х роках він сам виступав найрадикальнішим гітлерівцем, публікуючись під псевдоні­мом М.Іванейко, час від часу зауважуючи: "Найперше докладно при­гляньмося думкам Гітлєра з 8 розділу другого тому його твору Mein Kampf".²⁸⁰ Не Донцов, а М.Іванейко пояснював тоді українському громадянству: "Де старі машини не здатні до ходу, розкладаються, там творяться нові спільноти віри, нове лицарство національної сти­хійної волі, нове органічне втілення її й заступає собою зіпсуті механізми. Це початок фашизму й націонал-соціялізму".²⁸¹ При ба­жанні тут можна добачити й расизм: "Одне для нас певне: Deus sive natio – це нині одинока жива інтуїція української душі. Вона означає у нас не лише воскресіння славного минулого, як у фашизмі, не лише боротьбу за очищення крови. Це боротьба за всю душу, за українську душу, за її культурний вияв".²⁸²

Цікаво, що про це ніколи не згадують ліберальні критики Донцо­ва, навіть посилаючись на Шлемкевича, який уже на еміґрації, ради­кально змінивши (чи щиро?) свої погляди, писав: "Та найрадикаль­нішою антитезою вільному духові є світогляд, оформлений у Західній Україні та в европейській еміґрації, якого центром стали публіцис­тичні праці Дмитра Донцова. Знову в осередку маємо протиставлення сильної людини вільному духові. Сильна людина це не людина розу­му, отвертого і доступного для різних арґументів. Сильна людина це людина ірраціональної волі, догми, волюнтаристична людина. Воля це перша сила душі, а розум тільки її прислужник – повторяє наш ірраціоналізм за Шопенґавером... Двічі два є чотири – каже розум. Двічі два є п'ять – каже варвар, ударяючи мечем по столі, де розкла­дені розумові плани й рахунки. І поки той меч на столі, двічі два є п'ять... захоплено повторює наш ірраціоналізм".²⁸³

Поминувши примітивну радянську критику, згадаємо сучасного російського шовініста Міхаїла Смоліна: "Багато в чому ідеї Донцова були продуктом перероблених в "українському"стилі філософії ні­мецького націонал-соціалізму та ідей "консервативної" революції".²⁸⁴ Хоч самий цей критик сам більше скидається на расиста: "Україн­ство" (...) необхідно видалити з російського тіла як шкідливий вірус, позбавившися того ідеологічного туману, який заважає багатьом ро­сіянам бачити величезну шкідливість "українського" руху. Необхідно допомогти людям, втягнутим у цей рух. Адже вони у своїй масі лише жертви великої політики великих держав і масоно-єврейських кіл, які стоять за ними".²⁸⁵ Зайвим буде додати, що це не просто шовіністич­ний, а типово російський погляд на Україну.

Більше рації мав К.Пушкар, критикуючи Донцова з соціалістичних позицій: "Ми є пересвідчені, що фашистівський націоналізм у нас помре і то може в короткому часі; помре, бо немає для нього в нас досить сильної тої соціяльної бази, на якій він виростає в других країнах".²⁸⁶ Дмитра Донцова ніколи особливо не цікавили питання конкретного державного устрою майбутньої незалежної України та відповідно "державна" і "міська" соціальна база визвольної боротьби. Переважно він говорить про селянство бездержавної України. Голов­не для нього – ідеологія. Однак саме ці речі були важливими для організованого націоналістичного руху і Донцов мав живе зацікав­лення в конкретному авторитарному досвіді.

Марко Антонович пише, що при УНІ (Український Науковий Ін­ститут в Америці – створений Культурною референтурою ОУН при ПУН, очолював Олег Кандиба-Ольжич) було створено Комісію досліджування доктрини і практики фашизму, в якій Євгенові Онаць­кому припала важлива роль, а також заплановано видання Історич­ного збірника. Олег Кандиба звертався до Онацького в листі від 25 травня 1939 року: "Отсим звертаюся до Вас з запрошенням до складу Постійної Комісії для студій фашизму і його засяг в духове, суспіль­не та матеріальне життя Італії. Передбачається видання Збірників Комісії, з яких перший має з'явитися найближчої зими. До цього збірника проситься Вас приготувати статтю про Суспільно-політич­ний устрій фашизму".²⁸⁷ Збірник, присвячений справам фашизму, мав вийти друком взимку 1939-1940 рр., а історичний – взимку 1940-1941 рр. Однак цим видавничим планам не довелося здійснитися. Весною 1941 ро­ку О.Ольжич виїхав у Генеральну Губернію і цими справами належно не займався.²⁸⁸

Але ще на початку 30-х років українці виразно розмежували дже­рела і мету націоналізму – і фашизму. Зробив це ніхто інший, як Єв­ген Онацький. Він надрукував у журналі "Розбудова нації" полемічну статтю "Дещо про фашизм в "Розбудові нації" (ч.1-2, 1933): "Іта­лійський фашизм завжди мав свою державу, яку треба було лише підперти, підремонтувати... Перед молодим українським націоналіз­мом стоїть цілком інше завдання... різниця величезної, принципової ваги. Фашизм є націоналізм нації державної... український націона­лізм є, навпаки, націоналізмом нації недержавної. (...) Чи Головінсь­кий, що вів акцію в Галичині в р. 1930 був ближчий до Муссоліні, чи був це той самий Головінський, який ще до постання італійського фашизму здобував із українськими військами Київ? Чи він у році 1930 продовжував традиції р. 1918, українського націоналізму, чи в році 1918 він боровся за Україну, а в 1930 р. "пересаджував іта­лійську квітку" на український ґрунт? Чи могили Басарабової, Мельничука, Крупи, Луцейка, Любовича, Пісецького, Голояда, При­шляка, що згинули у визвольній боротьбі є продовження могил укра­їнських стрільців... чи може є вони "штучно насадженими італійсь­кими квітками"?²⁸⁹ Навіть полишивши фактологічний бік справи, мо­жемо ствердити, що полемічна арґументація Євгена Онацького була і залишається неспростовною.

Що стосується Дмитра Донцова, то його погляди на фашизм і нацизм є більше, ніж недвозначними. "А коли завтра, напр. на місці большевизму запанує в Московщині якась відміна фашизму, а Німеччина підтримає нових російських "єдінонєдєлімців", в тій самій хвилині – гітлерівська Німеччина стане ворогом для українського на­ціоналізму".²⁹⁰ Головне для українців – орієнтація на власні сили, без огляду на позицію чужинців напередодні другої світової війни. "В грядучих подіях ті, що сидять над Дніпром, що будуватимуть наново свою велику країну, мусять мати вірлиний зір і міцні пазурі, щоб не стала їх країна новою Еспанією чи Францією, жертвою міжнародньої банди пройдисвітів".²⁹¹

Справа перемоги залежить виключно від самих українців. Донцов вважав засадничо марними сподівання на ласку будь-яких можливих союзників. Оскільки серед таких не міг опинитися Сталін, то цілком логічно, що в якості потенційного спільника в якийсь момент роз­глядався Гітлер. "Ані поступового паралічу московської імперії не зможе стримати Сталін, ані стримати розріст його смертельного во­рога, українського самостійництва – Гітлер, хоч би навіть проголосив своє повне здезінтересовання щодо України".²⁹²

Сильний національний провід, який забезпечить визначену виз­вольну політику – ось запорука успіху при вирішенні нагальних зав­дань. Саме з цього погляду, вважає Донцов, тогочасні лідери тота­літарних держав можуть бути прикладом для українців. "Як вона рішиться (проблема Чорного моря) залежатиме від того, чи там на чо­лі нації стануть калькулятори й гістерики, чи їх об’єднаний фронт, чи люди типу Франка. В сім, не в "орієнтаціях" чи "об’єднаннях" – ціла проблема України".²⁹³

Задля ілюстрації геополітичних поглядів Дмитра Донцова напе­редодні війни, варто навести великий уступ з його листа до Юрія Липи від 13 травня 1939 року з приводу книжки "Чорноморська доктрина", яка вийшла у Варшаві наступного, 1940 року. Донцовські міркування є ціл­ком реалістичними, без жодного натяку на марні сподівання, колабора­ціонізм чи навіть хвилеве захоплення гітлерівським режимом.

"Є в міжнародніх відносинах єдина держава, політика якої об'єк­тивно для нас корисна, – хоч суб'єктивно та держава, в разі успіху її імперіялістичних плянів, хотіла б собі нас цілковито підпорядкувати, – і ми не можемо тої держави зі своїх рахунків виключити і ворожих до неї плянів снувати так довго, як довго ми є нічим під оглядом політичним, як довго ми є тільки предметом, а не підметом в міжна­родньому політичному житті. Історією з Закарпаттям не треба зражу­ватись і скороспілих висновків робити. Німеччина руйнує існуючу політичну систему в Европі. Коли це йде нам на руку, треба з цього користати, але так, щоб не попадати під німецький чобіт!

(...) Взагалі треба проявити максімум обережности у трактуванні проблєми, щоб "Чорноморська доктрина" дійсно притягувала чорно­морські народи, а не відштовхувала, щоб не давала притоки кому-небудь обвинувачувати українців в імперіялістичних зазіханнях.²⁹⁴ Це не значить, що маємо толєрувати претенсії горстки кримських татарів одірвати від України Крим, і не так татарів, як росіян, німців, а може італійців й англійців, бо кожна з цих великодержав хотіла б там усадовитись. Проти цих зазіхань на Крим рішуче мусите висту­пити. Дуже делікатна справа Передкавказзя, яке треба трактувати як цілість, і просторінь від Донбасу до долішньої Волги (Астрахань-Саратів). Тут в обережній формі треба пійти на руку плянам Союзу козачих областей і передкавказьких горців, як і проєктувалося в 17-18 рр., що мав би бути в тісному зв'язку з Україною. З Білоруссю справа також не легка. На півночі нам вистарчить гряниці за залізницею лінією по лівому боці Припяті, це значить лінія, яку виставляла укра­їнська делєґація в переговорах з Москвою у Києві 1918 р. Умоти­вувати як слід справу Середньої Азії (Туркестан, Казахстан і пр.) і про Зелений Клин не забути (кольонія). Я не згідний з Вами, що сибірська кольонізаця є для нас пропаща справа.

Найголовніше – треба всім народам, з яких може колись зложи­тись Чорноморська федерація – в відповідний спосіб представити економічну і політичну конечність їхньої злуки з Україною, а Укра­їну і український народ показати вартним того, щоб з ним злучити свою долю. Не треба цього боятися. (...).

І дайте спокій з метафізикою. Хто це сказав, що акція – річ Божа, а приготовання до акції – річ людська! Скорше навпаки. Зовнішні сили приготовляють акцію, а люди переводять її практично. Бог створив чоловіка, а чоловік сам собі раду дає. (...) Не гнівайтесь за ці уваги, бо вони пливуть від люблячого Вас серця. Міцно Вас цілую, Ваш Д.Донцов".²⁹⁵

По виході з Берези Картузької Дмитро Донцов не полишає своєї редакторської діяльности і започатковує 1941 року в Бухаресті новий видавничий проект – журнал "Батава". Часопис друкується, вірогідно, на гроші Юрія Русова. Всього вийшло 7 чисел, які вміщували по 13, 17, 32 сторінки. Журнал виходив без доброго оформлення, на деше­вому папері, без рубрик, без літер "ї" і "є", яких, очевидно, не мала друкарня. Більшість матеріалів публікувалися під криптонімами. Повністю підписувалися лише Д.Донцов, Ю.Русов, Н.Ґеркен-Русова.

І в змісті відчуваються певна вторинність, переспіви вістниківсь­ких тем, відірваність від авторського і читацького ґрунту, невизначе­ність нової, з погляду місця і часу, авдиторії, намагання формувати свої погляди в умовах чужої парадигми. Сама зовнішня бідність видання свідчила про те, що журнал друкувався не за німецькі гроші. Часопис пропагує ідею "нової Европи", хрестовий похід на Москву, пробудження націоналізму. Однак його не можна назвати звичайним прогітлерівським виданням. Це був підцензурний часопис, який, ви­ходячи легально, змушений був робити певні ідеологічні реверанси. Концептуально ж у ньому домінують традиціоналістські публікації. Треба також враховувати той факт, що Дмитро Донцов випускав "Батаву" на початку війни і дуже швидко зрозумів повну неможли­вість розвитку нормального українського інтелектуального життя за умов "нового порядку".

Як і раніше, Донцов вірить в силу ідеї, чіткість, недвозначність, яскравість ідеології, вважає, що "большевизм могла тоді і може тепер зломати лише така сама фанатична, така сама неприєднана, така сама аґресивна і така сама всеобіймаюча ідея. Підкреслюю: ідея, а не гола сила, бо інакше в Кремлі давно сидів би вже Денікін або Колчак. Причім це завдання "повалити большевизм" стоятиме перед нами навіть тоді, коли не лишиться на Україні ніодного комісара, ні чер­воноармійця". Цілком зрозуміло, що він не має на увазі гітлеризм.

"В пропаганді, в політиці мусить бути доведена до екзальтації" лю­бов українського народу (власне, українського селянина) до приватної власності, до рідної культури, до Церковної традиції. "Привязання народу до правопорядку треба схопити в маркантні орієнтуючі доро­говкази нового державного, опертого на гієрархії, ладу. Комбативний дух войовничого народу – мусить бути інкадрований в ще живі старо­давні форми нового "війська запорозького". Мусить повстати нова про­відна каста (ідея, вже розвинена в "Батаві"). А разом з тим позитивним мусить бути – цею кастою – проголошене неґативне – війна на зни­щення всього нікчемного, низького, розкладаючого суспільство, і підлого, що ніс большевизм і що коріниться в рештках спорідненого з большевизмом нашого демо-соціялістичного партійництва".

Ніде тут ми не бачимо залежність від силового поля державної чи ідеологічної системи нацизму. Донцов завжди підкреслює, що "її (Україну) має впорядкувати каста людей, яка знає, як це зробити; яка має на оці інтерес України, а не власний; яка має відвагу – бути суворою до себе і до своїх, яка не понижуватиметься перед чужими і яка робитиме своє діло на основі національного державницького тра­диціоналізму. Шлях важкий, але єдино веде до цілі".²⁹⁶

Дмитро Донцов навіть висловлює власне бачення "нової Європи", яка може постати тільки за умови розподілу імперій і створення національних держав, що, очевидно, не входило в плани Гітлера. Донцов підкреслює важливість суверенності та войовничості ідеї українського націоналізму. "Взятися за цей страшний тягар мають люди, яких духовний формат і раса відповідали би велетенському форматові подій, що розгортаються в нашій країні. Нарід, який в 12 годині не видвигне на своє чоло таких людей, як казав Мазепа – "нікчемністю своєю уподібниться справді до безчуственних тварин, що ними гордують усі народи".²⁹⁷ В умовах тотальної війни тільки національний провід орденського характеру може взяти на себе від­повідальність за майбутнє нації. "Коротко – така провідна група – мусить бути кастою".²⁹⁸ А що розгорталася саме тотальна війна, вже ні в кого не викликало сумнівів. "Що дійсність створять для нас лише ті, хто сміло вхоплять за горло наше сучасне і заб’ють його в ім'я майбутнього. Що се здолають зробити борці за завтрішній день!"²⁹⁹

За спостереженням Олександра Мотиля, "Донцов захоплювався не стільки тим, що зробили фашисти, янкі чи більшовики, стільки тим способом, у який вони це робили. Фашистську Італію, Сполучені Штати і Радянську Росію в очах Донцова поєднувала, очевидно, не особлива соціальна система чи організація держави, але той факт, що ними керували безжальні, сильні і вольові люди".³⁰⁰ Донцову йшлося про організацію самодостатнього українського руху, а не про підтримку або наслідування якогось іншого. Яскрава, ефективна, вольова форма – тут можливі певні взірці і навіть запозичення. Проте тільки за наявності українського іманентного змісту, із своїми завданнями і традиціями.

Георгій Касьянов, автор ґрунтовної монографії "Теорії нації та на­ціоналізму", розглядаючи розвиток та поширення модерного націона­лізму у світі, проводить думку, що скрізь це явище має власну специ­фіку й тому використання визначень типу "фашизм", "нацизм" та "ін­теґральний націоналізм" в українському контексті є науково неко­ректним і тому не відповідає дійсності. Можемо додати, що вони прив'язані відповідно до Італії, Німеччини та Франції. Стосовно України ми можемо вести мову тільки про український націоналізм, розглядаючи його як феноменальне явище.

"Становлення українського націоналізму можна зрозуміти, по-перше, в контексті його взаємовпливів та взаємодії з іншими ідеологічними систе­мами, по-друге, через його взаємодію з націоналізмами інших націй. Це підтверджує висловлену нами раніше думку про те, що український націоналізм – не "ідеологічне збочення", не штучний винахід радикалів-параноїків чи ультрапатріотів, а вияв певної загальносвітової тенденції. Український націоналізм "уписується" в загальний контекст світової історії, хоча, зрозуміло, має свої специфічні риси, особливості та "анома­лії", пов'язані зі специфікою його історичної генези. Виникнення і розви­ток українського націоналізму в усіх згаданих іпостасях – вияв загально­світових тенденцій і, хоча це може видатися парадоксальним, – вияв загальнолюдського в національному".³⁰¹

Коли ми розглядаємо стосунки фашизму, нацизму та українського націоналізму, мимоволі постає питання: чому досі домінуючим зали­шається стереотип, що мати стосунки з Гітлером – це дуже погано, а зі Сталіним – могло бути навіть нормально? Адже навіть за кількістю невинних жертв німецьким нацистам не вдалося випередити радянсь­ких комуністів. Мабуть, тому, що переміг Сталін, а не Гітлер. А як нам оцінювати, скажімо, позицію США, які визнали СРСР 1933 року, після голодомору, під час якого загинуло не менше 7 мільйонів українців?

В усякому разі, не можна говорити про якусь ідеологічну чи полі­тичну пов'язаність українського націоналістичного руху, зокрема його ідеолога Дмитра Донцова, з фашизмом і нацизмом. Український рух мав свої органічні риси, завдання і логіку розвитку. Можемо визнати деяку подібність організаційних форм, яка випливала з екстремальних умов, у яких опинилася українська нація між двома світовими війнами. Органі­зований український націоналістичний рух боровся в умовах польської, німецької, російської, угорської, чехословацької та румунської окупації і використовував щонайменші можливості, щоб хоч на крок наблизитися до державної незалежності.

Примітки:

¹Бачинський Ю. Україна Irredenta. – Берлін, 1924. – С.97.

²Там само. – С.153.

³Микола Міхновський. – Кіль, б/а, б/д. – С.1.

⁴Там само. – С.3.

⁵Міхновський М. Десять заповідей УНП // Мірчук П. Микола Міхновський – апостол української державности. – Філадельфія, 1960. – С.46.

⁶Міхновський М. Самостійна Україна. – Тернопіль, 1991. – С.18.

⁷Лисяк-Рудницький І. Націоналізм // Між історією й політикою. – Мюнхен, 1973. – С. 234.

⁸Див. : Додаток 2.

⁹Міхновський М. Відносини до війни. Промова Підпоручика Мико­ли Міхновського, виголошена на першому Українському військовому з'їзді у Київі. – 6 травня 1917. – К., 1917. – С.7.

¹⁰Сосновський М. Микола Міхновський і Дмитро Донцов – речни­ки двох концепцій українського націоналізму // Між оптимізмом і песимізмом. – Нью-Йорк; Торонто, 1979. – С. 577.

¹¹Там само. – С. 569.

¹²Там само. – С. 578.

¹³Постанови Другого Великого Збору Організації Українських На­ціоналістів. – Стрий, 1941. – С.36.

¹⁴Там само. – С.3.

¹⁵Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї. – Вінниця, 1917. – С.97-98.

¹⁶Відділ рукописів ЦНБ ім. В.Вернадського НАН України. – Ф.1. – Од. зб.11534. – Арк.2-5.

¹⁷Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. – Дрогобич, 1992. – С.130-131.

¹⁸Іванишин П. Олег Ольжич – герольд нескореного покоління. – Дрогобич, 1996. – С.50.

¹⁹Дужий П. Степан Бандера – символ нації. Частина перша. – Львів, 1996. – С.120.

²⁰Зі слів дружини Ярослава Стецька – п.Слави Стецько.

²¹Єфремов С. Щоденники. 1923-1929. – К., 1997. – С.426.

²²П.Б. "Вістник" й ідеологія Д.Донцова // Дзвони. – 1933. – Ч. 3, 5, 6. – С.242.

²³Там само. – С.320.

²⁴Там само. – С.246.

²⁵Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – Відень, 1926. – С.ХVIII.

²⁶Назарук О. Український націоналізм // Поступ. – 1927. – Ч.5-6. – С.175.

²⁷Там само. – С.224.

²⁸Донцов Д. "Попутчикам" (відповідь) // Вістник. – 1935. – Ч.12. – С.915.

²⁹Там само. – С.921.

³⁰Берлін І. Націоналізм // Зустрічі (Варшава). – 1991. – Ч.2. – С. 63.

³¹Там само. – С. 76.

³²Армсторнґ Д. Український націоналізм // Зустрічі (Варшава). – 1991. – Ч.2. – С. 119-120.

³³Там само. – С. 120-121.

³⁴Донцов Д. Проблема поколінь // Літературно-Науковий Вістник. – 1928. – Ч.7-8. – С.318.

³⁵Донцов Д. Аґонія одної доктрини (Під новий рік) // Літературно-Науковий Вістник. – 1924. – Ч.1. – С.58.

³⁶Там само. – С.66.

³⁷Донцов Д. Конґрес мертвих душ і революція зправа // Вістник. – 1933. – Ч.10. – С.763.

³⁸Донцов Д. Юнацтво і пласт. – Львів, 1928. – С.15.

³⁹Там само. – С.11.

⁴⁰Донцов Д. Партія чи Орден // Вістник. – 1933. – Ч.2. – С.118.

⁴¹Донцов Д. Микола Макіявель // Літературно-Науковий Вістник. – 1927. – Ч.10. – С.180.

⁴²Там само. – С.162.

⁴³Донцов Д. Чи Захід?.. // Вістник. – 1934. – Ч.5. – С.387.

⁴⁴Донцов Д. По трупах ілюзій // Вістник. – 1934. – Ч.1. – С.69.

⁴⁵Донцов Д. Бунт філістрів (про "етику") // Вістник. – 1934. – Ч.6. – С.467.

⁴⁶Донцов Д. Дух американізму // Літературно-Науковий Вістник. – 1929. – Ч.4. – С.367.

⁴⁷Там само. – С.371.

⁴⁸Донцов Д. Культура примітивізму. – Черкаси; К., 1919. – С.38.

⁴⁹Донцов Д. Церква і націоналізм // Літературно-Науковий Вістник. – 1924. – Ч.5. – С.76.

⁵⁰Андрієвський Д. Дві Франції // Літературно-Науковий Вістник. – 1926. – Ч.5. – С.60.

⁵¹Донцов Д. Крок вперед (До "літературного" спору) // Літе­ратурно-Науковий Вістник. – 1926. – Ч.10. – С.183.

⁵²Чугуєнко М. Формування та розвиток ідеології Дмитра Донцова. – Харків, 1998. – С.14.

⁵³Донцов Д. До старих богів! // Літературно-Науковий Вістник. – 1922. – Ч.3. – С.259.

⁵⁴Донцов Д. "Шатость малоросійская" // Літературно-Науковий Вістник. – 1927. – Ч.3. – С.275.

⁵⁵Галамай С. Боротьба за визволення України (1929-1989). – То­ронто; Нью-Йорк, 1991. – С.150.

⁵⁶Чугуєнко М. До питання про спрямованість суспільно-політичних поглядів Дмитра Донцова // Українські проблеми. – 1994. – Ч.1. – С.78.

⁵⁷Мотиль О. Дмитро Донцов // Політологічні читання. – 1994. – Ч.1. – С. 290.

⁵⁸Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – Відень, 1926. – С.426.

⁵⁹Там само. – С.464.

⁶⁰Дашкевич Я. Дмитро Донцов, Євген Маланюк // Україна. Наука і культура. – К., 1999. – Вип.30. – С.288.

⁶¹Мотиль О. Дмитро Донцов // Політологічні читання. – 1994. – С.291.

⁶²Мартинець В. Українське підпілля від УВО до ОУН. – б/м, 1949. – Ч.1. – С.158.

⁶³Там само. – С.227.

⁶⁴Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – Відень, 1926. – С.ХХ.

⁶⁵Донцов Д. 1927. // Літературно-Науковий Вістник. – 1927. – Ч.1. – С.77.

⁶⁶Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – Відень, 1926. – С.ХVI.

⁶⁷Назарук О. Український націоналізм // Поступ. – 1927. – Ч.5-6. – С.173.

⁶⁸Донцов Д. Націоналізм. – Лондон, 1966. – С.13.

⁶⁹Донцов Д. Пансько-мужицький центавр і неомонархізм // Літе­ратурно-Науковий Вістник. – 1925. – Ч.4. – С.363.

⁷⁰Грушевський М. З політичного життя Старої України. – К., 1917. – С.104.

⁷¹Сергійчук В. Правда про "золотий вересень" 1939-го. – К., 1999.

⁷²Сич О. Дем'янів Лаз. – Івано-Франківськ, 1998.

⁷³Кузьо Т. ОУН в Україні, Д.Донцов і закордонні частини ОУН. – Сучасність. – 1992. – Ч.12. – С.38.

⁷⁴Донцов Д. Процес // Літературно-Науковий Вістник. – 1930. – Ч.5. – C.447.

⁷⁵Кісь Р. Фінал "Третього Риму". Російська месіянська ідея на зламі тисячоліть. – Львів, 1998. – С.37.

⁷⁶Там само. – С.700.

⁷⁷Донцов Д. Московська отрута. – Торонто, 1955. – С.95.

⁷⁸Центральний Державний Історичний Архів у м. Києві. – Ф.295. – Оп.1. – Од. зб.477. – Арк.24, 24 (зв.).

⁷⁹Донцов Д. Сучасне політичне положення нації і наші завдання. – Львів, 1913. – С.24-25.

⁸⁰Донцов Д. З приводу одної єресі. – К., 1914. – С.5.

⁸¹Донцов Д. Модерне москвофільство. – К., 1913. – С.4.

⁸²Донцов Д. Шевченкові роковини (варіянт) // Літературно-Науко­вий Вістник. – 1927. – Ч.5. – С.47.

⁸³Донцов Д. Дві революції // Літературно-Науковий Вістник. – 1927. – Ч.4.

⁸⁴Донцов Д. Совітська молодь і ми // Вістник. – 1933. – Ч.1. – С.19.

⁸⁵Донцов Д. Консолідація москвофільства // Літературно-Науковий Вістник. – 1926. – Ч.11. – С.280.

⁸⁶Донцов Д. Крок вперед (До "літературного" спору) // Літера­турно-Науковий Вістник. – 1926. – Ч.10. – С.167.

⁸⁷Донцов Д. Кінець Великого Інквізитора і партія // Літературно-Науковий Вістник. – 1926. – Ч.9. – С.83.

⁸⁸Донцов Д. Кінець російської революції // Вістник. – 1933. – Ч.5. – С.383.

⁸⁹Шпорлюк Р. Комунізм і націоналізм. Карл Маркс проти Фрідріха Ліста. – К., 1998. – С.418.

⁹⁰Донцов Д. Совітська молодь і ми // Вістник. – 1933. – Ч.1. – С.17.

⁹¹Там само. – С.18.

⁹²Там само. – С.25.

⁹³Донцов Д. Дурман соціялізму. – Львів, 1936. – С.3.

⁹⁴Донцов Д. Від Карла Маркса до Адама Сміта (Вигляди совітського самодержав'я) // Літературно-Науковий Вістник. – 1931. – Ч.10.– С.922.

⁹⁵Донцов Д. Націоналізм. – Лондон, 1966. – С.26.

⁹⁶Донцов Д. Драгоманів і ми // Літературно-Науковий Вістник. – 1923. – Ч.3. – С.266.

⁹⁷Донцов Д. Націоналізм. – Лондон, 1966. – С.28.

⁹⁸Левинський В. Ідеолог українського фашизму: замітки до ідео­логії Дмитра Донцова. – Львів, 1936. – С.13.

⁹⁹Денисенко О. Шукання козацтва // Українські проблеми. – 1994. – Ч.3. – С.109-110.

¹⁰⁰Донцов Д. Що таке "українізація" України? // Літературно-Нау­ковий Вістник. – 1929. – Ч.12. – С.1110.

¹⁰¹Центральний державний Архів громадських об'єднань у м. Києві. – Ф.1 (Матеріали ЦК КП(б)У). – Спр.5303. – Арк.5, 27.

¹⁰²Там само. – Оп.20. – Спр.5304. – Арк. 12, 20.

¹⁰³Там само. – Оп.20. – Спр.6220. – Арк.26, 33.

¹⁰⁴Там само. – Оп.20. – Спр.3. – Арк. 3-3(зв.).

¹⁰⁵Там само. – Оп.20. – Спр.13. – Арк.1.

¹⁰⁶Донцов Д. Націоналізм. – Лондон, 1966. – С.28.

¹⁰⁷Донцов Д. Що таке інтернаціоналізм? – Львів, 1927. – С.3.

¹⁰⁸Там само. – С.30.

¹⁰⁹Мірчук П. Нарис історії ОУН. – Мюнхен; Лондон; Нью-Йорк, 1968. – Т.1. – С.47.

¹¹⁰Сосновський М. Дмитро Донцов і ідея "власновладства нації" // Між оптимізмом і песимізмом. – Нью-Йорк; Торонто, 1979. – С. 601.

¹¹¹Харахаш Б. Ідея нації у творчості Дмитра Донцова // Українські проблеми. – 1998. – Ч.1. – С.136.

¹¹²Донцов Д. На два фронти // Заграва. – 1923. – Ч.9. – С.138.

¹¹³Кириленко В. Доктрина Донцова сьогодні // Українські про­блеми. – 1995. – Ч.1. – С. 19.

¹¹⁴Харахаш Б. Ідея нації у творчості Дмитра Донцова // Українські проблеми. – 1998. – Ч.1. – С.134.

¹¹⁵Лісовий В. Драгоманов і Донцов. // Філософська і соціологічна думка. – 1991. – Ч. 9. – С.96.

¹¹⁶Сосновський М. З приводу статті про д-ра Дмитра Донцова // Сучасність. – 1973. – Ч.7-8. – С.246.

¹¹⁷Прокоп М. Дмитро Донцов (1883-1973) // Сучасність. – 1973.– Ч.5. – С.63.

¹¹⁸Там само. – С.60.

¹¹⁹Мотиль О. Дмитро Донцов // Політологічні читання. – 1994. – Ч.1. – С. 271.

¹²⁰Зі слів п.Григорія Васьковича.

¹²¹Харахаш Б. Ідея нації у творчості Дмитра Донцова // Українські проблеми. – 1998. – Ч.1. – С.140.

¹²²Там само. – С.138.

¹²³Донцов Д. По п'ятьох роках // Заграва (Львів). – Рік 1. – Ч. 15. – 1 листопада 1923. – С. 237.

¹²⁴Донцов Д. До старих богів! // Літературно-Науковий Вістник. – 1922. – Ч.3. – С.263.

¹²⁵Донцов Д. Підстави нашої політики. – Нью-Йорк, 1957. – С.189.

¹²⁶Донцов Д. Наші цілі // Літературно-Науковий Вістник. – 1922. – Ч.1. – С.1.

¹²⁷Там само. – С.5.

¹²⁸Донцов Д. Націоналізм. – Львів; Жовква, 1926. – С.4.

¹²⁹Донцов Д. Болячка демократизму // Вістник. – 1933. – Ч.12. – С.936.

¹³⁰Донцов Д. Націоналізм. – Львів; Жовква, 1926. – С.224.

¹³¹Там само. – С.190.

¹³²Донцов Д. 1937 // Вістник. – 1937. – Ч.1. – С.66.

¹³³Донцов Д. Націоналізм. – Львів; Жовква, 1926. – С.194.

¹³⁴Кузьо Т. ОУН в Україні, Д.Донцов і закордонні частини ОУН // Сучасність. – Ч.12, 1992. – С.33.

¹³⁵Шевельов Ю. Скарби, якими володіємо // Сучасність. – 1993. – Ч.6. – С.157.

¹³⁶Кириленко В. Доктрина Донцова сьогодні // Українські про­блеми. – 1995. – Ч.1. – С. 16.

¹³⁷Донцов Д. Криза української літератури // Літературно-Науко­вий Вістник. – 1923. – Ч.4. – С.351.

¹³⁸Там само. – С.353.

¹³⁹Ленкавський С. Філософічні підстави "Націоналізму" Донцова // Розбудова Нації. – 1928. – Ч.7-8. – С.272.

¹⁴⁰Там само. – С.273.

¹⁴¹Донцов Д. Пансько-мужицький центавр і неомонархізм // Літе­ратурно-Науковий Вістник. – 1925. – Ч.4. – С.360.

¹⁴²Ленкавський С. Філософічні підстави "Націоналізму" Донцова // Розбудова Нації. – 1928. – Ч.7-8. – С.274.

¹⁴³Там само. – С.275.

¹⁴⁴Там само. – С.276.

¹⁴⁵Баган О. Нове дослідження з одним парадоксом // Українські проблеми. – 1998. – Ч.1. – С.151.

¹⁴⁶Донцов Д. Підстави нашої політики. – Нью-Йорк, 1957. – С.210.

¹⁴⁷Там само. – С.197.

¹⁴⁸Донцов Д. В путах фрази // Літературно-Науковий Вістник. – 1928. – Ч.6. – С.176.

¹⁴⁹Донцов Д. Патріотизм. – Львів, 1936. – С.26.

¹⁵⁰Донцов Д. Сансара // Літературно-Науковий Вістник. – 1928. – Ч.2. – С.150.

¹⁵¹Там само. – С.149.

¹⁵²Донцов Д. "Патріотизм" і націоналізм // Літературно-Науковий Вістник. – 1927. – Ч.9. – С.82.

¹⁵³Донцов Д. Atrophia cerebri (до психології рідного філістерства) // Літературно-Науковий Вістник. – 1923. – Ч.7. – С.245.

¹⁵⁴Донцов Д. Юнацтво і пласт. – Львів, 1928. – С.3.

¹⁵⁵Донцов Д. "Патріотизм" і націоналізм // Літературно-Науковий Вістник. – 1927. – Ч.9. – С.81.

¹⁵⁶Донцов Д. Єдине, що на потребу (новорічні рефлексії) // Літературно-Науковий Вістник. – 1930. – Ч.1. – C.84.

¹⁵⁷Донцов Д. Де шукати наших історичних традицій. – Львів, 1941. – С.106.

¹⁵⁸Донцов Д. Нині і Вчора // Літературно-Науковий Вістник. – 1931. – Ч.3. – С.255.

¹⁵⁹Донцов Д. Маса і провід // Літературно-Науковий Вістник. – 1930. – Ч.3-4. – C.279.

¹⁶⁰Донцов Д. Про актуальні речі // Літературно-Науковий Вістник. – 1932. – Ч.3. – С.286.

¹⁶¹Донцов Д. Про соціял-ідіотів // Літературно-Науковий Вістник. – 1932. – Ч.5. – С.457.

¹⁶²Донцов Д. Про актуальні речі (2-й діялог) // Літературно-Науковий Вістник. – 1932. – Ч.7.

¹⁶³Донцов Д. Про демагогістів або вождів народу (з невиданого грець­кого рукопису вільний переклад) // Вістник. – 1934. – Ч.11. – С.843.

¹⁶⁴Донцов Д. "Попутчикам" (відповідь) // Вістник. – 1935. – Ч.12. – С.912.

¹⁶⁵Донцов Д. До консолідації // Вістник. – 1934. – Ч.4. – С.307.

¹⁶⁶Донцов Д. Санчо Панса в нашій дійсності // Вістник. – 1934. – Ч.7. – С.575.

¹⁶⁷Там само. – С.601.

¹⁶⁸Донцов Д. Точка над "І" // Вістник. – 1934. – Ч.10. – С.767.

¹⁶⁹Донцов Д. Жовтень і май // Літературно-Науковий Вістник. – 1927. – Ч.6, 7. – С.336.

¹⁷⁰Донцов Д. Звихнена слава (Пам'яті Марії Башкірцевої) // Літературно-Науковий Вістник. – 1925. – Ч.1. – С.57.

¹⁷¹Там само.– С.65.

¹⁷²Донцов Д. Совітська молодь і ми // Вістник. – 1933. – Ч.1. – С.32.

¹⁷³Донцов Д. "Той перший" (Пам'яті Петра Великого) // Літера­турно-Науковий Вістник. – 1925. – Ч.3. – С.262.

¹⁷⁴Донцов Д. Маса і провід // Літературно-Науковий Вістник. – 1930. – Ч.3-4. – C.338.

¹⁷⁵Донцов Д. Шевченкові роковини (варіянт) // Літературно-Науко­вий Вістник. – 1927. – Ч.5. – С.48.

¹⁷⁶Вільчинський Ю. Політична філософія Дмитра Донцова // Укра­їнські проблеми. – 1994. – Ч.2. – С.16.

¹⁷⁷Рог В. Замість передмови // Донцов Д. Заповіт Шевченка. – Суми, 1996.

¹⁷⁸Донцов Д. Великий банкет // Вістник. – 1936. – Ч.10,.– С.752.

¹⁷⁹Дашкевич Я. Нація та націоналізм: теоретичні проблеми й істо­ріографічні висновки // Україна в минулому. – К.; Львів, 1996. – Вип.9. – С.185.

¹⁸⁰Галамай С. Боротьба за визволення України (1929-1989). – Торонто; Нью-Йорк, 1991. – С.150.

¹⁸¹Мартинець В. Українське підпілля від УВО до ОУН. – б/м, 1949. – С.225.

¹⁸²Там само. – С.228.

¹⁸³Там само. – С.226.

¹⁸⁴Там само. – С.157.

¹⁸⁵Центральний державний Архів вищих органів влади. – Ф.3849.– Оп.1. – Спр.16. – Арк.152 (зв.).

¹⁸⁶Лисяк-Рудницький І. Націоналізм // Між історією й політикою. – Мюнхен, 1973. – С. 234-235.

¹⁸⁷Сосновський М. Дмитро Донцов (1883-1973) // Між оптимізмом і песимізмом. – Нью-Йорк; Торонто, 1979. – С. 612.

¹⁸⁸Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух. Історія та ідеї. – Дрогобич, 1994. – С.47.

¹⁸⁹Постанови Другого Великого Збору Організації Українських Націоналістів. – Стрий, 1941. – С.34.

¹⁹⁰Провід Організації Українських Націоналістів. Дмитро Донцов (некролог) // Визвольний Шлях. – 1973. – Ч.5. – С.340.

¹⁹¹Донцов Д. Нині і Вчора // Літературно-Науковий Вістник. – 1931. – Ч.3. – С.239-240.

¹⁹²Донцов Д. Дух нашої давнини. – Прага, 1944. – С. 41.

¹⁹³Донцов Д. Череда чи еліта // Вістник. – 1939. – Ч.2. – С.147.

¹⁹⁴Донцов Д. Bellua sine capite // Літературно-Науковий Вістник. – 1923. – Ч.1. – С.70.

¹⁹⁵Хорват Б. Орденська концепція національного проводу // Укра­їнські проблеми. – 1994. – Ч.3. – С. 4.

¹⁹⁶Донцов Д. Дух нашої давнини. – Прага, 1944. – С.16.

¹⁹⁷Донцов Д. Bellua sine capite // Літературно-Науковий Вістник. – 1923. – Ч.1. – С.58.

¹⁹⁸Васькович Г. Національна ідеологія Донцова // Вишкільний курс. – Ч.2. Матеріяли до історії розвитку суспільно-політичної дум­ки в Україні ХIХ-ХХ стол. – Брюссель; Мюнхен; Лондон; Нью-Йорк; Торонто, 1976-1977. – С.139.

¹⁹⁹Донцов Д. Маса і провід // Літературно-Науковий Вістник. – 1930. – Ч.3-4. – C.263.

²⁰⁰Донцов Д. Єдине, що на потребу (новорічні рефлексії) // Літера­турно-Науковий Вістник. – 1930. – Ч.1. – C.74.

²⁰¹Донцов Д. "Козак із міліона свинопасів" // Вістник. – 1935. – Ч.5. – С.369.

²⁰²Донцов Д. "Козак із міліона свинопасів" // Вістник. – 1935. – Ч.5. – С.378.

²⁰³Донцов Д. Могікани демократії // Вістник. – 1935. – Ч.10. – С.753.

²⁰⁴Виховні закони і правила. – Провід Організації Українських Націоналістів: б/м, б/д. – С.2.

²⁰⁵Там само. – С.32.

²⁰⁶Донцов Д. Маса і провід // Літературно-Науковий Вістник. – 1930. – Ч.3-4. – C.265.

²⁰⁷Там само. – C.350.

²⁰⁸Донцов Д. Партія чи Орден // Вістник. – 1933. – Ч.2. – С.133.

²⁰⁹Донцов Д. Аґонія большевизму і Еклезіяст // Вістник. – 1933. – Ч.9. – С.677.

²¹⁰Донцов Д. Конґрес мертвих душ і революція зправа // Вістник. – 1933. – Ч.10. – С.771.

²¹¹Каганець І. Психологічні аспекти в менеджменті: типологія Юнга, соціоніка, психоінформатика. – К.; Тернопіль, 1997. – С.13.

²¹²Там само. – С.188.

²¹³Донцов Д. Маса і провід // Літературно-Науковий Вістник. – 1930. – Ч.3-4. – C.348.

²¹⁴Сичивиця О. Криза демократії і проблема нового розподілу влад // Українські проблеми. – 1998. – Ч.2. – С.101.

²¹⁵Там само.– С.104.

²¹⁶Донцов Д. Партія чи Орден // Вістник. – 1933. – Ч.2.– С.118.

²¹⁷Дашкевич Я. Дмитро Донцов, Євген Маланюк // Україна. Наука і культура. – К., 1999. – Вип.30. – С.289.

²¹⁸Сверстюк Є. Народження української інтеліґенції // Сучасність. 1992. – Ч.2. – С.76.

²¹⁹Донцов Д. Школа а релігія. – Львів, 1910. – С.35-36.

²²⁰Центральний Державний Історичний Архів у м. Києві. – Ф.295. – Оп.1. – Од. зб.305. – Арк. 38, 38(зв).

²²¹Петлюра С. Листи до Дмитра Донцова // Літературно-Науковий Вістник. – 1931. – Ч.12. – С.1071.

²²²Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. – Дрогобич, 1992. – С.132.

²²³Донцов Д. Церква і націоналізм // Літературно-Науковий Вістник. – 1924. – Ч.5. – С.75.

²²⁴Ескріва Х.М. де Балаґер. Велике незнане // Світло. – 1998. – Ч.6. – С.227.

²²⁵Хорват Б. Дух католицизму // Українські проблеми. – 1995. – Ч.1. – С.34.

²²⁶Донцов Д. Патріа чи Еклезіа // Літературно-Науковий Вістник. – 1928. – Ч.10. – С.182.

²²⁷П.Б. "Вістник" й ідеологія Д.Донцова // Дзвони. – 1933. – Ч.3, 5, 6. – С.148-149.

²²⁸Донцов Д. Колтунський консерватизм (відповідь живим трупам) // Вістник. – 1933. – Ч.3. – С.227.

²²⁹Там само. – С.225.

²³⁰Донцов Д. Церква і націоналізм // Літературно-Науковий Віст­ник. – 1924. – Ч.5 – С.80.

²³¹Центральний державний Архів вищих органів влади. – Ф.3849. – Оп.1. – Спр.16. – Арк.154 (зв.).

²³²Безсмертний Р. Соціально-політичний устрій українського сус­пільства (концепція Д.Донцова). – К., 1997. – С.173

²³³Донцов Д. Церква і націоналізм // Літературно-Науковий Віст­ник. – 1924. – Ч.5. – С.81.

²³⁴Донцов Д. Патріа чи Еклезіа // Літературно-Науковий Вістник. – 1928. – Ч.10. – С.181.

²³⁵Іванишин В. Українська Церква і процес національного відрод­ження. – Дрогобич, 1990. – С.67.

²³⁶Донцов Д. 1937 // Вістник. – 1937. – Ч.1. – С.55.

²³⁷Донцов Д. В.Ленін // Літературно-Науковий Вістник. – 1924. – Ч.3. – С.322.

²³⁸Там само. – С.327.

²³⁹Ленін В. Кадети про українське питання // Повне зібрання творів. – К, 1972. – Т.23. – С.323-324.

²⁴⁰Ленін В. Критичні замітки з національного питання // Повне зібрання творів. – К., 1972. – Т.24. – С.122.

²⁴¹Ленін В. Критичні замітки з національного питання // Повне зібрання творів. – К., 1972. – Т.24. – С.126.

²⁴²Ленін В. Кадети і "право народів на самовизначення" // Повне зібрання творів. – К., 1972. – Т.24. – С.199.

²⁴³Ленін В. Націонал-лібералізм і право націй на самовизначення // Повне зібрання творів. – К., 1972. – Т.24. – С.236.

²⁴⁴Ленін В. Право націй на самовизначення // Повне зібрання творів. – К., 1972.– Т.24. – С.266.

²⁴⁵Ленін В. Лист № 168 О.М.Лолі (Степанюку) від 20 липня 1913 // Повне зібрання творів. – К., 1974.– Т.48. – С.

²⁴⁶Донцов Д. В.Ленін // Літературно-Науковий Вістник. – 1924. – Ч.3. – С.333.

²⁴⁷Liudmila Dymerskaya and Leonid Finberg. Tne "Willful" Natio­nalism of Dmytro Dontsov and his Followers in Today's Ukraine // Anti­semitism of the Ukrainian Radical Nationalists: Ideology and Policy. – Jerusalem, 1999. – P.12.

²⁴⁸Хобот П. Проблема ідентифікаційного визначення ідеологічних засад і політичної практики Української Національної Асамблеї (УНА) // Українські проблеми. – 1998. – Ч.1. – С.70.

²⁴⁹Там само. – С.66.

²⁵⁰Кузьо Т. ОУН в Україні, Д.Донцов і закордонні частини ОУН. – Сучасність. – 1992. – Ч.12. – С.34.

²⁵¹Донцов Д. Симон Петлюра // Літературно-Науковий Вістник. – 1926. – Ч.7-8. – С.321-322.

²⁵²Донцов Д. Симон Петлюра // Літературно-Науковий Вістник. – 1926. – Ч.7-8. – С.328.

²⁵³Донцов Д. Memento (До паризького процесу) // Літературно-Науковий Вістник. – 1927. – Ч.11. – С.265.

²⁵⁴Антонович М., Сербин Р. Документи про участь Шварцбарда в комуністичній ячейці в Парижі : Наук. збірн. УВАН. IV. – Нью-Йорк, 1999. – С.335.

²⁵⁵Там само. – С.344.

²⁵⁶Донцов Д. Що таке "українізація" України? // Літературно-Науковий Вістник. – 1929. – Ч.12. – С.1111.

²⁵⁷Кенен Б. Жиди в світовій історії. – б/м, б/д. – С.70.

²⁵⁸Клейнер І. Анекдотична трагедія. – Мюнхен, 1974. – С.61.

²⁵⁹Саролеа Ш. Большевизм і жиди // Літературно-Науковий Віст­ник. – 1926. – Ч.7-8. – С.329-330.

²⁶⁰Там само. – С.331.

²⁶¹Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1994. – С.460.

²⁶²Там само. – С.490.

²⁶³Цит. за : Матюшко Б. Заслужене покарання? // Гроно (Суми). – 1999. – Ч.85.

²⁶⁴Донцов Д. Нині і Вчора // Літературно-Науковий Вістник. – 1931. – Ч.3. – С.249.

²⁶⁵Тополь Е. Возлюбите Россию, Борис Абрамович! // Аргументы и факты. – 1998. – Ч. 38.

²⁶⁶Клейнер І. Владімір (Зєєв) Жаботинський і українське питання. – К.; Торонто; Едмонтон, 1995. – С.102-104.

²⁶⁷Клейнер І. Національні проблеми останньої імперії. – Париж, 1978. – С.166.

²⁶⁸Феллер М. Пошуки, спогади, роздуми єврея, який пам'ятає своїх дідів, про українсько-єврейські взаємини, особливо про нелюдське і людяне в них. – Дрогобич, 1998. – С.7.

²⁶⁹Мірчук П. Зустрічі й розмови в Ізраїлю. – Нью-Йорк; Торонто; Лондон, 1982. – С.113-116.

²⁷⁰Донцов Д. За завтрішній день // Літературно-Науковий Вістник. – 1928. – Ч.1. – С.83.

²⁷¹Донцов Д. Авіронове насіння // Вістник. – 1937. – Ч.11. – С.830.

²⁷²Донцов Д. Аґонія одної доктрини (Під новий рік) // Літературно-Науковий Вістник. – 1924. – Ч.1,.– С.67.

²⁷³Донцов Д. Загадка III-ої імперії // Вістник. – 1939. – Ч.5. – С.342.

²⁷⁴Донцов Д. Партія чи Орден // Вістник. – 1933. – Ч.2. – С.116.

²⁷⁵Там само.– С.117.

²⁷⁶Донцов Д. Сумерк марксизму // Вістник. – 1933. – Ч.4. – С.304.

²⁷⁷Левинський В. Ідеолог українського фашизму: замітки до ідео­логії Дмитра Донцова. – Львів, 1936. – С.28.

²⁷⁸Грабович Г. У пошуках великої літератури. – К., 1993. – С.38-39.

²⁷⁹Шевельов Ю. Скарби, якими володіємо // Сучасність. – 1993. – Ч.6. – С.152.

²⁸⁰Іванейко М. Трагічна доба українського націоналізму // Перемо­га (Львів). – 1936. – Ч.3. – С. 70.

²⁸¹Іванейко М. Проблема української інтелігенції (Інтелігенція й політика) // Перемога (Львів). – 1936. – Ч.2. – С. 18.

²⁸²Іванейко М. Deus sive natio (Націоналізм як інтуїція будуччини) // Перемога (Львів). – 1936. – Ч.1. – С. 13.

²⁸³Шлемкевич М. Загублена українська людина. – К., 1992. – С.28-29.

²⁸⁴Смолин М. Украинский сепаратизм в России. Идеология нацио­нального раскола. – М., 1998. – С.20.

²⁸⁵Там само. – С.22.

²⁸⁶Пушкар К. Націоналізм – критика фраз. – Львів, 1933. – С.137.

²⁸⁷Антонович М. Листи О.Кандиби до Є.Онацького // Український історик. – 1985. – Ч.1-4. – Рік ХХII. – С.144.

²⁸⁸Там само. – С.141.

²⁸⁹Онацький Є. Дещо про фашизм в "Розбудові нації" // Розбудова нації. – 1933. – Ч.1-2. – С.53.

²⁹⁰Донцов Д. 1937 // Вістник. – 1937. – Ч.1. – С.62.

²⁹¹Донцов Д. "Аншлюс" і мафія // Вістник. – 1938. – Ч.3. – С.227.

²⁹²Донцов Д. На марґінесі нового пакту // Вістник. – 1939. – Ч.9. – С.675.

²⁹³Донцов Д. Березень 1939 // Вістник. – 1939. – Ч.4. – С.305.

²⁹⁴Сварник Г. Листування Юрія Липи з Дмитром Донцовим // Українські проблеми. – 1995. – Ч.3-4. – С.153.

²⁹⁵Сварник Г. Листування Юрія Липи з Дмитром Донцовим // Українські проблеми. – 1995. – Ч.3-4. – С.154.

²⁹⁶Донцов Д. Чим звалити большевизм // Батава. – 1941. – Ч.7. – С.1-2.

²⁹⁷Донцов Д. Дванайцята година // Батава. – 1941. – Ч.6.– С.3-4.

²⁹⁸Донцов Д. Каста – не партія // Батава. – 1941. – Ч.5. – С.7.

²⁹⁹Донцов Д. За завтрішній день // Літературно-Науковий Вістник. – 1928. – Ч.1. – С.87.

³⁰⁰Мотиль О. Дмитро Донцов // Політологічні читання. – 1994. – Ч.1. – С.289.

³⁰¹Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. – К., 1999. – С.326.

6. ЛНВ 40-х РОКІВ: БЕЗ ДОНЦОВА

Після закінчення другої світової війни, безпрецедентної за своїм розмахом, жорстокістю і кількістю жертв. Українські втрати були більшими від втрат будь-кого, хто потрапив у це горнило – більшими від росіян, білорусів, німців, євреїв, від американців, французів, ан­глійців, іспанців, італійців. Однак політичний зиск для нас був міні­мальним. Україна не виступала у війні окремим державним суб'єк­том. Без перебільшення, честь України у другій світовій війні вряту­вала Українська Повстанська Армія, яка єдина відстоювала виключно українські національні інтереси.

Разом з тим, роль українців у перемозі над націонал-соціалізмом був величезним. Поразки радянської армії перших місяців війни і наступний перелом на її користь великою мірою пояснюється зміною ставлення до німецьких окупантів українського населення. Коли воно побачило нечувану жорстокість гітлерівців, що ґрунтувалася на расизмі, коли переконалося в антилюдській сутності пропонованого "нового порядку", нацисти вже не мали жодних надій на перемогу. Помилкою Гітлера було те, що він не бажав розвалу імперії зла – СРСР. Просто він хотів створити ще більшу імперію набагато більшого зла. Злочинні спекуляції Адольфа Гітлера на національних почуттях та європейському традиціоналізмі виявилися невдалими. Проте йому дійсно вдалося дискредитувати ці по­няття у масовій повоєнній свідомості.

Для українців, уже не вперше, кінець однієї війни не означав нічого ін­шого, як підготовку до наступної. Власне, сподіваючись на глобальне зіткнення США та СРСР, в лавах УПА вони і не припиняли своєї націо­нально-визвольної війни фактично до середини 50-х років. У цей час в усьому світі поширюється лібералізм як антитеза тоталітарним ідеологіям. Поруч з тим, стають надзвичайно популярними ліві ідеї, які через псевдоекзистенціалістські концепції Жана-Поля Сартра узаконюють існу­вання подвійних стандартів в ідеологічному постмодернізмі, який посту­пово розвивається в нову тоталітарну свідомість.¹

У цих складних умовах знову було необхідно плекати й розвивати ідеологію українського націоналізму як головний чинник нової за­гальнонаціональної мобілізації. Як колись УВО, тепер ОУН знову до­кладає до цього рук. Петро Дужий пише, що "в 1948 р. стояло питан­ня про появу журналу під редакцією Дмитра Донцова "без прямого пов’язання з ОУН". Щодо того Степан Бандера в листі до видатного націоналіста Д.Чайковського висловив застереження: "...щоб не було в журналі атакування крайової роботи (ОУН), щоб не було персо­нальних атак на людей у Краю (націоналістів-підпільників), щоб жур­нал мав "уважний і річевий тон".² Поважний тон був неможливий че­рез непримиренну позицію Донцова щодо т.зв. "демократизації" ідео­логії ОУН в краю під час другої світової війни, до чого, як до тактич­них пропагандивних змін, з розумінням ставився Степан Бандера.

Микола Климишин у свої спогадах підтверджує факт переговорів з головним редактором ЛНВ ("Вістника"): "Степан Ленкавський заходився видавати "Літературно-Науковий вісник" і вів переговори з Д.Донцовим. Появилися два числа. Адміністратором був М.Мироненко".³

Переговори з Донцовим, очевидно, виявилися безрезультатними, але новий журнал під назвою "Літературно-Науковий Вісник" дійсно з'явився 1948 року в Реґенсбурзі. У вступній статті, підписаній "Ре­дакція", зазначалося: "ЛНВ це той орган української думки, що вини­кав і відроджувався завжди тоді, коли українська думка попадала в глухий кут і нагадувала сліпця, що після довгого перебування на чужині повертається до власної хати і ніяк не може знайти дверей. І ЛНВ був тим поводирем, що хоч не завжди підводив сліпця до самих дверей, то принаймні показував йому дорогу до них".⁴

Нова редакція декларувала тяглість усієї традиції ЛНВ, а не лише націоналістичного періоду. "З огляду на одмінність обставин, і ЛНВ др. Донцова не був схожий на своїх попередників, але він був такий же чесний і такий же непримиримий до ворогів українського народу, як і ЛНВ Франка чи Грушевського".⁵ Головним редактором віднов­леного часопису мав бути Юрій Клен⁶, але з причини його смерті журнал очолив В.Шульга. Роман Бжеський свідчить про те, що на редактора також планувався Євген Маланюк, який спочатку дав згоду, а потім відмовився.⁷

Тут зокрема друкуються Євген Маланюк, Юрій Клен, Володимир Дорошенко, Михайло Мухин, Марія Бачинська-Донцова, Богдан Сте­бельський, Богдан Кравців. Була залишена "донцовська" структура журналу, у т.ч. рубрика "З пресового фільму". На палітурці зазнача­лося, що "в інших краях ЛНВ можна замовляти в заступників", пода­валися адреси в Англії, Аргентині, Бельгії, Венесуелі, Голландії, Канаді, Китаї, США, Тунісі, Франції, Швейцарії та Швеції. Тобто ініціаторами відновлення журналу була проведена велика підготовча робота.

У вже згадуваній статті "Літературно-Науковий Вістник. З нагоди 50-річчя заснування" Володимир Дорошенко обґрунтовує ідеологічну позицію нової редакції щодо історії часопису. Він пише: "Історію ЛНВ можна поділити на чотири періоди. 1-й – львівський, від року 1898 до 1906 включно, 2-й – київський, з двома добами: 1. від р. 1907 до 1914, 2. 1917 до 1919 р. і 3-й львівський, від травня 1922 до 1933".⁸ Відповідно "Вістник" (1933-1939) відноситься Володимиром Доро­шенком до справи самого Дмитра Донцова, що формально є справед­ливим, оскільки цей журнал був зареєстрований як приватне видання, однак з наукових позицій така точка зору не витримує критики. Розірвати історію ЛНВ "третього періоду" та "Вістника" неможливо. Хоч в останньому абзаці статті Володимир Дорошенко, як прискіпли­вий фактолог, зазначив: "Але ЛНВ не припинив своєї роботи. Під назвою "Вістник" Літератури, Політики й Науки він виходив далі аж до вибуху 2-ої світової війни, за цією самою редакцією, з тими сами­ми співробітниками і за тою самою програмою".⁹

Спроба відновлення журналу на еміграції була викликана не лише потребою такого часопису. Це була ностальгія за великими і бурхли­вими часами його піднесення. Але без Дмитра Донцова, не в тому часі й не в тому місці ця спроба не могла бути вдалою.

З інших позицій критикує новий журнал Григорій Грабович: "Лі­тературно-Науковий Вісник" (ЛНВ, Реґенсбурґ, 1948-1949) проголосив (у першому числі, с. 1-5), що відновлення традиції найтривалішого й найсерйознішого українського літературного журналу "Літературно-Науковий Вістник" (1898-1919; 1922-1933) і донцовського "Вістника" (1933-1939). ЛНВ продовжував спадщину тільки цього останнього, з тим, що редакційна колегія дещо відхилилася від явно профашистської настанови донцовського прототипу й мусила задовольнитися тільки авторитарними рецептами для українського суспільства та літератури".¹⁰ Його ставлення є не науковим, а цілком ідеологічним. По-перше, Грабович розділяє донцовський ЛНВ ("Вістник") на два періоди лише за принципом назви та реєстрації. По-друге, його ставлення до історії української літератури розглядуваної доби визначений наперед, ще до початку дослідження. Це той самий соцреалізм, який тільки має іншу назву – лібералізм або ж постмодернізм.

Радикальніші вістниківці не погодилися з виходом відновленого ЛНВ без Дмитра Донцова. Вони трактували цю справу як провокацію. За свід­ченням Романа Бжеського, "по кількох місяцях вийшло ще одно число (тобто друге на чужині – С.К.) ЛНВ, яскраво антина­ціоналістичне, і у відповідь на нього група бувших "Вістниківців" випустила друкованого на циклостилі неперіодичного органа "Вістниківець" (126 стор. вел. формату). В цьому виданні був розкритий антинаціоналістичний характер ЛНВ і він цим числом скінчив своє існування".¹¹

Показовою була позиція Леоніда Мосендза, який належав до най­послідовніших вістниківців і друкувався у "Вістнику" до самого за­криття 1939 року. По війні він мав претензії до головного редактора: "Донцов є труп і це я йому написав і більше з ним ніяких відносин"; також "Донцов зробив стільки, як ніхто інший і перед нашими "соцами" його треба боронити, але нам все-таки треба знати, що за його діяльність в 1939-1943 р. йому належиться шовковий мотузок".¹² Важко сказати, що саме має на увазі Леонід Мосендз. Можливо, він користується різними чутками про співпрацю Донцова з гітлерів­ським режимом у "Батаві", не бачивши самого журналу.

Проте він є однозначним у тлумаченні величезного значення Дми­тра Донцова та його ЛНВ ("Вістника") для історії України, що вже неможливо ні забути, ні перекреслити. В листі до родини інженера Арсена Шумовського 8 квітня 1948 року він писав: "От хотять мої статті до ЛНВ. Але пощо? Писати, як маслосоюзний директор, я не вмію. А вони "гострих" статей не вміщатимуть. Щоб усе було тихо, сумирно, чесно... "Друг дружку – а деньги в кружку". От є моя стаття про Хвильового. Гостра. Я не чиновник "особистих порученій", що "с одной сторони не согласітса, а с другой не признатса" – тому краще не писати. А не помістять вони тої статті, бо то треба потім відгри­затися, боротися, вміти сказати "ні!" – і не вступитися. Бо треба мати характери, хребти, а не бути "моральной вязигой".

Тому Донцов був чимось, що мав сміливість не бути об’єктивним (тобто літеплим Mist'om). Тому його ще й тепер бояться, шанують, навіть "коли спить – без палиці повз не ходять". (...) Тому із ЛНВ не буде нічого – хіба еміграційна "Ніва".¹³

Мосендз для співпраці в ЛНВ не бачить "підстав, не знаючи ані редакції, ані співробітників". Відмовляється він і від співпраці у пла­нованому Миколою Лебедем ще одному альтернативному журналі, заявляючи в листі до нього від 1 серпня 1947 року, що його "ідеалом є видавати свій місячник, як от був Донцівський Вістник".¹⁴

Богдан Кравців вважає, що, "як і герой свого роману, Мосендз роз­чарувався у вчителях-ідеологах і провідниках і в деяких виявах су­часного йому організованого націоналізму. Спричинений цим розча­руванням у Мосендза злам можна б ілюструвати десятками цитат із листів до друзів з різних відламів націоналістичного руху і до своїх приятелів не-націоналістів. Можна б цитувати його вислови і думки, інколи гострі-гострі, аж дошкульні, про "вождів", що проповідували одне, а робили друге; що не сміють провідники мати "приватних речей" у своєму житті, що про таких "казав колись Христос: робіть усе, чому вони навчають, і нічого, що вони роблять"; про тих, що "забагато дзвонять про націоналізм, а замало прикладають до нього рук", про те, "щоб маси вести, а не плентатися у них на хвості треба мати відвагу бути непопулярним", про "кризу характерів" і т.ін."¹⁵

Зайвим буде додати, що по війні була втрачена Україна. Револю­ційна дія була можливою лише в межах ЗЧ ОУН, пізніше – ОУН(р)¹⁶ під проводом Степана Бандери. Журнал міг боротися тільки за еміґрацію, а не за всю націю. Повторення комунікативного тріумфу було неможливим. До того ж, донцовська ідеологічна спадщина і популярність виразно партизувалася. Це стосується передусім самого Богдана Кравціва та Миколи Лебідя, приналежних до т.зв. "двійка­рів", згодом – ОУН(з).¹⁷

Україна знову заховувалася в мріях про неї. Читаємо в листі Леоніда Мосендза до Ганни й Арсена Шумовських від 15 березня 1948 року: "Перед роками снився мені сон: був я на небі, на широкій хмарі й під темним зоряним небом і ангел показував мені будинки. А в одному була вітрина велика за склом і там стояли на чорних підставцях блискучі діяманти. Бачу їх! "Це народи світу" – сказав ангел. – "А де ж Україна?" – запитав я. – "Ось!" – іпоказав на 7-й з ряду діямант. Не був він вели­кий, як ті перед ним, але стрункий і блискучий, наче ґотична вежа... І досі пам'ятаю, досі відчуваю я той трепет".¹⁸

Тим часом на еміграції розгорталося цькування Дмитра Донцова як "фашистського" діяча. Леонід Мосендз писав до Василя Іваниса 23 квітня 1948 року: "З Канади одержав відомості, що стараннями КУК-у і т.зв. "отця" Кушніра, з Канади вислали Донцова. Що за низькість! Я знаю, як підло до нього там поставилися галицькі попи, які його цькували. Але щоб аж таке! На спілку з комуністами! Одначе поче­каю це подробиць. Може це лише щось не так. Бо аж у таку велику підлість мені не віриться! І кого? Підлі, низькі хроби, що не варті Донцовського плювка!"¹⁹

Закінчувалася вістниківська доба і надходила нова – МУРу, ідей­ним натхненником якого був ворог і заздрісник Дмитра Донцова Юрій Шерех-Шевельов. Він писав: "Його ім'я (тобто Дмитра Донцова – С.К.) було відоме з Харкова двадцятих років як ім'я, ставлене поруч з Хвильовим. Але першою його книжкою, що втрапила Шерехові в руки, був "Дух нашої давнини". Це був удар, справжній шок. Сторін­ки книжки заливала порожня, безстилева і зрештою бестіяльна дог­матика. Це було втілення пересічности або звиродніння".²⁰

Спекулюючи на українському романтизмі, Шерех висуває ідею ін­шого, не-вістниківського романтизму, висуваючи теорію національ­но-органічного стилю. Однак справа тут була в інакшій – ліберальній ідеологічній акцентації. Порівнюючи Віктора Домонтовича і Тодося Осьмачку, він каже, що вони подають один одному руки "попри все це їх основне і вирішальне: зголошення української людини на свою концепцію людського і людяного в нашій технічній добі; заперечення технічної доби не в ім'я трагічного гуманізму, а в ім'я права на почуття, права на гармонійний розвиток вільного індивіда".²¹ В межах українського контексту Шерех хотів залишатися за межами української трагедії.

Він пише про етику людяності, "що блискавицею протяла україн­ську ніч післясталінських років, уперше постала не в Києві, Дніпро­петровську й Львові, а на еміґрації. Читач знайде її в творах Василя Барки, Михайла Ореста, навіть до певної міри Євгена Маланюка, писаних безпосередньо по війні і на початку п'ятдесятих років".²²

Звичайна і природна необхідність вислову вільного слова й вільної думки не вимагали такого громіздкого ідеологічного обґрунтування. Пізніше Шерех, ставши Шевельовим, відмовився як від ідеї націо­нально-органічного стилю, так і від будь-якого романтизму, але зали­шилося те, чого він дійсно прагнув – очорнене ім'я Дмитра Донцова і тавро "неактуальності" на українському романтизмі (націоналізмі). Однак Юрію Шевельову так і не вдалося стати – речником покоління, як свого часу ним був Дмитро Донцов і, до певної міри, – Микола Хвильовий. Його традиція якогось нового національного раціо­налізму невиразна й безперспективна, вона позанаціональна і тому також – не-українська.

Юрій Шерех-Шевельов, окреслюючи ідеологію МУРу, боровся не "за" те, що проголошувалося: національно-органічний стиль, велику літературу, свободу творчості тощо. Він боровся "проти" – "тоталіта­ризму", романтизму, як базової національної традиції, і дуже кон­

кретно – проти спадщини вістниківства. Романтизм ідеології МУРу був свого роду яловим пост-романтизмом вістниківської доби. Під­креслюю, мова йде лише про ідеологію, а не про феномен МУРу. Улас Самчук виступав був формальним головою, а реальний вплив на самого Шереха-Шевельова мав, за іронією долі, аґент НКВД Віктор Петров. Великою мірою під ударами консервативної "групи Державина–Ореста"²³, МУР ідеологічно не відбувся.

Але зійшло плодами посіяне – т.зв. "історизм" мислення Юрія Ше­вельова уможливив і виправдав ніґілістичний підхід до національної культури, коли гра відбувається не довкола сутностей, а між зов­нішніми оболонками слів, навіть не формами вираження, а вульгарнос­тями очевидного. Шевельов наразі може пишатися дітьми і внуками власної "школи". Здивування бриніло в його голосі, коли він розповідав про обструкцію, яку йому влаштувала молодіжна авдиторія у Харкові, десь на початку дев’яностих років, за критичний вислів про Дмитра Донцова, якому мертвому він мститься вже довгий час. Юрій Шевельов, здається, так і не збагнув причину цього конфлікту.²⁴

Поливаючи брудом Дмитра Донцова, Шевельов виступає в один голос із сучасними російськими шовіністами, які висловлюються по­дібно: "Фундатор українського фашизму Дмитро Донцов".²⁵ Цікаво, що, критикуючи Донцова, Шевельов послуговується стилістикою донцовської доби. Можливо, тому "доба Шевельова" так і не прий­шла. Він пише: "Донцовщина сьогодні означає зречення народного ґрунту для українського визвольного руху і розкол фронту націо­нальної боротьби".²⁶

Треба відзначити, що Шевельов визнає заперечення Донцовим народництва, української провінційністі, ствердження ворожості України та Росії, потребу політичної організації. Однак, на його думку, "Донцов не може зрозуміти, що не те саме хаос різноспрямованих сил, – таким він застав українство напочатку своєї діяльности, – і єдність різнохарактер­них, але на одне скерованих сил – до якого етапу українство переходить тепер. (...) Етап вістниківства в нашому громадському житті минув. Живемо на етапі МУРу. І боротьба епігонів вістниківства з концепцією МУРу означає, беручи об'єктивно, послаблення українського націо­нального фронту і тим самим підтрим ворогів українства і передусім головного ворога – російсько-большевицького".²⁷

Дискутуючи з МУРом, Донцов звертається до його голови, колиш­нього вістниківця Уласа Самчука, який був на цій посаді весільним

генералом. "В Ч. 1 "МУР"-у з'явилася стаття "Вільна українська літера­тура". Не особа автора статті (Ю.Косача) цікавить мене. Свого часу "Вістник" не скористав з пропонованого ним співробітництва, і він чи в "Назустрічі", чи в большевицьких "Нових Шляхах" все був у ворожому таборі. Мене зацікавив інший факт: що цей напад уміщений без жадної редакційної примітки в журналі Т-ва, якого головою є бувший спів­робітник "Вістника", Ви, пане Самчук. Не маючи на разі власної трибу­ни, мушу вибрати форму листа, щоб поставити Вам кілька питань, на які, коли потрафите, дайте собі на самоті з своєю совістю відповідь"²⁸. Самчук не міг відповісти на поставлені питання, бо не він був ідеологом та організатором МУРу. Цікаво, що Донцов просив не публічної відповіді, а тільки самому собі, на самоті із совістю.

Улас Самчук же не зовсім тямить, про що йдеться. Він жив творчим життям і не заглиблювався в ідеологічні перипетії. У книжці "Планета Ді-Пі" 25 серпня 1947 року він напише: "І всі його (Донцова) тези є дуже всім знані, його арґументи також знані і дискутувати з ним це значить, ще раз і ще раз клепати давно оклепане і тим самим тратити лишень дорогий для мене час. І тим більше, що в багатьох питаннях я з ним погоджуюсь, це аксіоми, з якими годі сперечатися".²⁹

Він, виявляється, і не думав про напад на Донцова: "Отже, докажи, що ти не верблюд. Що ти не містив ніякого нападу і погоджуєшся з засадами "льояльности, толерантности та пошани"? І якому ти слу­жиш Богові. (...) Я весь час переживаю депресію, надзвичайно пога­ний настрій, а також закріпляється хвороба шлунку".³⁰

Самчук зазначає, що за атомової доби за гусака вийшла банальна сварка. У часи МУРу вістниківська доба не втратила для нього своєї чарівності й актуальності. "Пізніше я не міг бувати у Львові тілом, але завжди бував там духом. Бо ж це у Львові, на відомій вулиці Чарнецького 26, реґулярно кожного місяця появлявся наш грізний "Вістник" з своїм апокаліптичним знаком пантери і тут автократично царствував, ніби дуче у палаці Венеція, наш дуче Д.Д., тобто Д.Дон­цов".³¹ Він згадує про неї, як про старі добрі, якщо не кращі, часи. "Вістник" був для мене ареною, де я виступав поруч таких змагунів нашої волюнтаристичної еліти, як Маланюк, Липа, Мосендз, Ольжич, Теліга, Кравців, Клен, які творили також знану "квадриґу", що була фокусом цього грона. Склад її постійно мінявся з огляду на певні за­кони, властиві таким ідеологічним формаціям".³²

Такі люди, як Улас Самчук, були мобілізовані у вістниківський табір добою. Вони не були ані переконаними волюнтаристами, ані націоналістами. Однак по війні Самчук зовсім не протестував проти активного ідеологічного використання його імені для ідеологічного погрому вістниківства.

Ідеї вістниківства палко захищає Роман Бжеський. Він критикує Євгена Маланюка за співпрацю з МУРом, називаючи його "колишнім вістниківцем". Хвильовізм і МУР у Бжеського – це "московсько-хах­лацький покруч", "Маланюк напише все, що йому замовлять, прикри­ваючися... "аполітичністю поета". "І ось Маланюк сам зрікається взя­того на себе редагування повоєнного ЛНВ, що його хотів відновити Ю.Клен та прихильники редагованого Донцовим "Вістника". Зріка­ється він того редагування на користь... В.Шульги, передаючи тим ЛНВ взагалі в "антивістниківські" руки".³³

Можливо, перу Романа Бжеського належать і наступні слова, під­писані псевдонімом "П.Українцець": "Протягом усіх років війни і до середини цього року співробітники "Вістника", а в першу чергу його редактор, майже не забирали голосу в важливіших справах, а як "віст­никівці" – не виступали цілком. І ось тут сталося щось подібне до описаного у відомій байці про віслюка і мертвого лева. Всі справжні осли і ті, хто лише з певних причин, в чужому інтересі, вдавав з себе такого, вирішили, що "лев умер". Це було одною з причин, чому раптом воздух зарябів від ослячих копит, які дружньо гатили по незграбно вимальованій ними ж на мурах, подобі лева".³⁴

Він слушно зауважує, що "ставити Донцова "поза націоналізмом" – майже те саме, що ставити Леніна "поза большевизмом"! (...) Сміє­мо запевнити, коли про когось з дрібних "ворогів" Донцова і згадає історія української думки, то лише тільки як несуттєвий дрібний до­даток у великому розділі, присвяченому Донцову".³⁵

Після тривалого повоєнного цькування, перший прилюдний вис­туп Дмитра Донцова відбувається 1950 року в приміщенні Українсь­кого Дому в Нью-Йорку.³⁶ Він прожив довге життя, мав багато шану­вальників і послідовників на еміграції, і все ж ніколи більше не досяг того рівня впливу й популярності, що був в Україні. Донцов сприй­мався якщо не беззаперечний ідеологічний авторитет, то принаймні як патріарх українського визвольного руху, свідок і учасник подій, особисто знайомий практично з усіма його найвизначнішими діячами від початку ХХ століття. Доба Донцова відходила, щоб знову відро­дитися на рідних землях наприкінці 80-х років.

Примітки:

¹Див. про це ширше у кн.: Квіт С. В межах, поза межами і на ме­жі. – К., 1999.

²Дужий П. Степан Бандера – символ нації. – Львів, 1996. – Ч. 1. – С.116.

³Климишин М. В поході до волі. – Детройт, 1998. – Т.2. – С.257.

⁴Літературно-Науковий Вісник. – Кн. 1 (на чужині), 1848. – С.1.

⁵Там само.

⁶У числі 1 ЛНВ (на чужині), С.16, подана примітка: "Пок. Ю.Клен, один з ініціаторів відновлення ЛНВ, мав бути його нач. редактором. З полишених матеріалів подаємо зразок його прози".

⁷Задеснянський Р. Правда про Мосендза і його твори. – Торонто, 1977. – С.10.

⁸Дорошенко В. Літературно-Науковий Вістник (з нагоди 50-річчя заснування) // ЛНВ. – Кн. 1 (на чужині), 1948. – С.47.

⁹Там само. – С.55.

¹⁰Грабович Г. У пошуках великої літератури. – К., 1993. – С.9-10.

¹¹Задеснянський Р. Правда про Мосендза і його твори. – Торонто, 1977. – С.11.

¹²Там само. – С.27.

¹³Мосендз Л. Лист до родини інженера Арсена Шумовського від 8.04.1948 р. // Слово і час. – 1997. – Ч. 10. – С. 30.

¹⁴Кравців Б. Леонід Мосендз і його "Останній пророк" // Мосендз Л. Останній пророк. – Торонто, 1960. – С.ХХIV.

¹⁵Там само. – С.ХХХ.

¹⁶Організація Українських Націоналістів революційна – виникла із Закордонних частин ОУН, підпорядковувалася Степанові Бандері, т.зв. "бандерівці".

¹⁷Організація Українських Націоналістів закордонна, т.зв. "демо­кратична опозиція" або "двійкарі".

¹⁸Кравців Б. Леонід Мосендз і його "Останній пророк" // Мосендз Л. Останній пророк. – Торонто, 1960. – С.ХХХII.

¹⁹Задеснянський Р. Правда про Мосендза і його твори. – Торонто, 1977. – С.46-47.

²⁰Шерех Ю. Не для дітей. – Нью-Йорк, 1964. – С.13.

²¹Там само. – С.375.

²²Шерех Ю. Друга черга. – Нью-Йорк, 1978. – С.6.

²³Шерех Ю. Не для дітей. – Нью-Йорк, 1964. – С.21.

²⁴З усної розповіді Юрія Шевельова.

²⁵Как солидный кандидат обманул электорат // Комсомольская правда. – 1999. – 25 сент.

²⁶Шерех Ю. Література. Мистецтво. Ідеологія. Пороги і запоріж­жя. – Харків, 1998. – Т.3. – С.85.

²⁷Там само. – С.88.

²⁸Донцов Д. Лист до голови "МУР"-у У.Самчука. (Окрема від­битка). – б/м, 1947. – С.266.

²⁹Самчук У. Планета Ді-Пі. – Вінніпеґ, 1979. – С.244.

³⁰Там само. – С.246.

³¹Самчук У. На білому коні. Спомини і враження. – Нью-Йорк; Мюнхен, 1965. – С.94.

³²Там само. – С.95.

³³Задеснянський Р. Що нам дав Хвильовий? – б/м, 1955. – С.107.

³⁴Українець П. Донцов у світлі сьогоднішнього дня. – б/м, 1948. – С.1.

³⁵Там само. – С.2.

³⁶Усне свідчення Євгена Гановського.