3.3. "Вістниківська квадриґа". Стосунки з Донцовим

Поетична назва "вістниківська квадриґа" належить Юрієві Клену (справжнє прізвище – Освальд Бурґгардт), який входив до літератур­ного угруповання "неокласиків", розгромленого радянською владою у 30-х роках. Йому разом із сім'єю 1931 року пощастило вирватися з Києва на історичну батьківщину (він був німцем). Після переїзду до Німеччини, за допомогою Дмитра Чижевського, він влаштувався ви­кладачем української та російської літератур на Слов'янському се­мінарі Мюнстерського університету, де працював до 1941 року.

Неокласик Юрій Клен знайшов найкращі слова для характерис­тики лідерів вістниківців. Вони виконують своє вище покликання: "На кожному поеті лежить немов священний обов'язок лицаря ґраля, що його виконати він має перед культурою, яку одідичив і яка довіре­на його дбайливій охороні. Свідомий цього, не сміє він занапащувати скарбу і, на потіху юрбі, блазнем крутитися у вакханалії слово­блудства. (Згадаймо слова Маланюка про літературу "безбожну в найстрашнішому значінню!")³⁷.

Юрій Клен малює поетичну картину: "Про замок св. ґраля, захова­ний в хащах неприступного лісу, леґенда оповідає, що не кожен здо­лає його знайти відразу. Мов мара, він ховається у зеленій гущавині, і ті, що нетерпляче шукають, найчастіше не знаходять стежки до нього. Але трапляється, що цілком несподівано виринають перед очи­ма його соняшні вежі і зубчасті мури (...). Мені хочеться сказати, пише він, – про кількох поетів (Євген Маланюк, Олена Теліга, О.Оль­жич та Леонід Мосендз – С.К.), які, якщо може не заходили в священ­ну сутінь замку, то хоч здалека бачили блиск його вікон, пойнятих полум'ям зорі. Властиво й не про поетів, а про деякі поезії, що виникли у хвилини, коли з високої башти долинала осяйна фанфара замкового сурмача. Мені хочеться дещо сказати про вістникову квад­риґу, не ставлячи собі заразом непосильного завдання – давати харак­теристику поетові тільки на підставі кількох його віршів"³⁸.

Дмитро Донцов додає зноску від редакції: "Ся квадриґа склада­ється, властиво, не з чотирьох, а з п'ятьох – бо без сумніву до неї тре­ба зачислити й автора статті – Ю.Клена". Той же головний редактор зараховував або виключав з "квадриґи" різних літераторів. Наприк­лад, пізніше його волею "вістниківську квадриґу" поповнила Наталя Ґеркен-Русова, яка поширила націоналістичну інтерпретацію на укра­їнський театр: "Як противагу сим мистецтвам – "людяному" (шкід­ливої тенденції), як і "мистецтву для мистецтва" (антитенденцій­ному), які активно чи пасивно нищать вищі цінності ідеї, моралі, психіки й духа, нищать духові ідеологічні стремління, заступаючи їх ефектами психічних, а іноді й фізіологічних зворушень, зміняючи отже прояви духа – душевними переживаннями, – як противагу їм я висуваю в мистецтві взагалі, а в ділянці спектаколярного мистецтва зокрема – мистецтво надлюдське, героїчне мистецтво як одну з форм войовничого мистецтва"³⁹. Дослідники зараховують до "квадриґи" і Юрія Липу. Ярослав Дашкевич також писав, що "найбільшим вістни­ківцем, більшим за самого Донцова, був Роман Бжеський"⁴⁰ – питан­ня класифікації за цим терміном залишається відкритим.

Глибокий романтичний ірраціоналізм Юрія Клена був не лише співзвучним з ідейно-естетичними засадами вістниківства, колишній "неокласик" виявився послідовним вістниківцем. "Кожному з нас слід би випробувати в пам'яті слова Рільке, найбільшого з ліриків, що радив не хапатися, а протягом довгого життя збирати по­лин і солодкість, вбирати в себе спогади про дитячі радощі і смутки, про розлуку, ранки над морем, мандрівки під зоряним небом, ночі кохання і ночі, перебуть біля смертного одра. Але не досить тільки мати спогади: "Лише тоді, коли вони перетворилися в тіло і кров, рухи і погляди, стали безіменними, невідрізненими від нашого "Я", – лише тоді може статися, що несподівано в якусь рідку хвилину виникне й спливе над ними перше слово поеми". Хто вміє чекати та не боїться йти кам'яною стежкою, тому відчиниться брама зачарова­ного замку, що його таємничі вежі вдалині зависочіли над хмара­ми"⁴¹. На думку Клена, цим містичним шляхом йшли у мистецтві лідери вістниківців.

Початок співпраці Освальда Бурґгардта з "Вістником" датується 1933 роком. У своєму листі від 28 липня Дмитро Донцов, перед тим випадково прочитавши лист Юрія Клена до Євгена Маланюка, запро­шує першого до співпраці: "Зі змісту листа бачу, що Ви готові би були писати в нашім журналі. Коли не маєте нічого проти його на­прямку, то й проти Вашого співробітництва я нічого не маю. Дуже радо вітав би його"⁴². Співробітництво виявилося дуже плідним і конструктивним, а стосунки з іноді нестерпним Донцовим – напро­чуд дружними. У листах з 19 вересня 1933 до 5 березня 1939 року, які у Варшавській Національній бібліотеці вдалося розшукати Галині Сварник, Юрій Клен звертається до нього не інакше, як "Шановний колеґо!" та "Дорогий пане редакторе!"⁴³.

Працювати з листами Дмитра Донцова до Клена мав можливість Роман Рахманний. Дослідник надає Кленові великого значення як ми­слителю та організатору: "Юрій Клен, мабуть не знаючи того, вико­нував ролю такого психологічного якора для Дмитра Донцова, що дорівнював Марксові та Ленінові у створюванні собі фронтів і во­рогів, а всередині 1930-их років уже задихався від воювання на всіх тих фронтах. Можна б робити висновок, або принаймні здогад, що якби Юрій Клен-Бурґгардт працював з Донцовим у редакції "Вістни­ка", тоді він мав би рівного собі інтелектуала таки в редакції, з яким міг би обґрунтовувати поточні питання; співпраця у взаємопошані не дозволяла б йому на нищівне почуття осамітнености "вовка серед цуциків" (вислів Ю.Клена) і не притьмарювала б йому перспективи в аналізуванні української та загальноевропейської ситуацій"⁴⁴.

Клен завжди намагався підтримати Донцова, наприклад, 1938 року виступивши під своїм прізвищем, за що той йому дякує в листі від 28 березня 1938: "Дуже дякую за прислане... Дуже добре, що Ви роз­шіфрувалися... Це буде львівська сензація. Бо многі – загал напевно – не знають, що Ви є ви"⁴⁵.

Клен і Донцов не погоджувалися у багатьох питаннях, як-от у погляді на феномен Європи⁴⁶, на часопис "Назустріч"⁴⁷, навіть на ін­ших вістниківців, проте ніколи не робили фатального кроку, що міг би призвести до зірвання стосунків. 1 жовтня 1936 року головний редактор писав Бурґгардтові: "Лише на Ю.Л. (на Юрія Липу – С.К.) я інакше дивлюся, ніж Ви і Мал-к. Його статті я містив, але не уважав їх за цікаві... не був я задоволений дуже з статті Липи про Шевченка ("Селянський король")... Взагалі на його відхід не дивлюся траґічно. Колись з "Вістника" з ріжних причин виступили: Стефаник, Черемши­на, Катря Гриневич, О.Кобилянська, Бобинський, Бабій, Сказинський, Ко­сач, Богдан Лепкий і світ не перевернувся догори ногами, ані "Вістник". Якось обійдемося і без Єжеґо Липи. (...) "Вістник" не нищить індиві­дуальності. (...) Я ніколи не намагався зробити з "Вістника" Ноїв ков­чег"⁴⁸. Як бачимо, йдеться про конфлікт з Юрієм Липою.

Подібні конфлікти мали виключно особистісний, а не ідеологіч­ний характер. Галина Сварник справедливо вважає Липу вихованцем Донцова: "Появу Юрія Липи необхідно розуміти як голос націоналіс­тичного покоління українців "донцовського типу". Те, що він висло­вив, носилося в повітрі, формування нової української людини на ґрунті волюнтаристичного активізму, на ґрунті віри в ресурси власно­го "я" було повсюдним"⁴⁹. Головний редактор ЛНВ ("Вістника") мав прикрий ревнивий характер, що призводило до численних конфліктів у власному вістниківському середовищі. "Листування вістниківських авторів з Донцовим свідчить, що у багатьох випадках саме їх невдо­волення способом редагування статей, або спроба сперечатися з ре­дактором і принципово критикувати його призводила до розриву, на який Донцов ішов без особливих вагань. Він ревниво ставився до будь-якого співробітництва вістниківців у інших літературних орга­нах, навіть не обов'язково протилежного ідейного напрямку. Це сприймалося ним, у багатьох випадках, як особиста зрада"⁵⁰.

Зокрема надзвичайно вороже Донцов сприйняв справу виникнення мистецького угруповання "Танк". Навесні 1929 року Юрій Косач писав до нього про те, що "у Варшаві повстав "Танк" – літ.-артистична група молодих мистців-націоналістів. Покищо є там Маланюк, Липа, Коло­миєць і передбачуюсь я, але ще не знаю, бо взагалі до такого роду імпрез тим більше на варшавському терені не маю великого довіря. Заповідається видання періодичного органа, альманаха і т.п." А вже його наступний лист виражає розчарування, що "Танк" буде черговою імпрезою петлюрівського спрямування, "хоч Липа й запевняє мене про незалежність від усяких політичних концепцій. (...) Коли я спитав Ма­ланюка й Липу ("кулеметчики "Танка"), чому не йдеться найприрод­нішим шляхом, тобто не віддається "Танка" до ласкавого вжитку ЛНВ-і, Липа сказав, що це невигідно, бо тоді б матеріяли йшли через призму п.доктора (тобто Дмитра Донцова – С.К.)"⁵¹.

До речі, ті вістниківці, які ввійшли до групи "Танк", зробили це не спеціально на зло Донцову. Вони постійно контактували з ним і знач­ною мірою розглядали створення "Танку" як розширення свого сере­довища. Проте Дмитро Донцов не допускав жодних зазіхань на влас­ний ідеологічно-естетичний монополізм. У листі до Наталі Ле­вицької-Холодної від 8 жовтня 1929 року він писав: "Чи я люблю "Танк" (чи "Танок"?) Любити або нелюбити можу лиш того, кого знаю. "Танка" ж не можу знати, бо поки що він сам себе не знає (...). Представте тепер собі – як би я виглядав тепер, коли б – як того хотів Липа і Маланюк – свого часу опублікував в ЛНВ маніфест "Танку" з реклямою – Ю.Косачеві і Ав. Коломийцеві?! Не хотячи себе осмі­шити, я й стримався від уміщення маніфесту (бо деякі речі я можу передбачити). От і все. По друге – я признаюся Вам на ухо – я не люблю "широковєщательних" універсалів – перед працею... Як і взагалі не люблю нарад, торжеств, ювілеїв і пр. Але лишім "Танк" – най розвивається і росте. У мене є інша ідея, яку піддав мені Ма­ланюк. Зробити у Львові вечір літературний ЛНВ-ка"⁵².

На той час конфлікт Дмитра Донцова з Юрієм Липою вже визрів. Зокрема 10 березня 1929 року останній відповідав головному редак­торові: "Щодо Ваших ласкавих запросин писати виключно вірші і покинути писати новелі, – то, на жаль, мушу заявити, що в літератур­ній своїй діяльності так само мало шукаю в Вас порад, як Ви, скажім, у мене в своїй політичній. Оскільки ж цим Ви хочете сказати, що не будете більше приймати моїх новель, то прошу дуже відіслати того нещасливого "Коменданта Ґарк." на мою адресу (Drewniana 10/m.1) і тим самим закінчимо справу мого фактичного співробітництва в ЛНВ"⁵³. Насправді цей конфлікт був полагоджений, як і пізніші – з приводу книжок Юрія Липи "Бій за українську літературу"⁵⁴ та "Призначення України"⁵⁵.

Для ілюстрації типових вияснень стосунків з Донцовим варто навести два листи. У першому (10 лютого 1934) Юрій Липа підтверд­жує свою непричетність до конкуруючого з "Вістником" часопису "Ми": "Ще перед тим, як дістати до рук "Ми", начувся я про "Них" алярмуючих вістей, – коли ж переглянув цю кафлю до теплої печі винниченківщини, чи в(ірніше) поліщуківщини від Заходу, – розсмі­явся. Пан К(рижанівський) є так наскрізь рецензійний, що більше дбає про вислів свого ображення і злости, як про виразність і елє­ґантність статті. П.Дубиць(кий) є просто нікчемний, бо займається виразними доносами. Мале то й брудне дільце.

Однак остається в памяти дещо і на то можна б дати відповідь:

1) "Вістник" не є літ(ературний) орган (якоїсь кліки), ані акаде­мією літератури, ані "маґазином". Але він є чимсь виразним (що важне для Українців) і незалежним – меньш ходить про кваліфікацію. Він є волею до творення типу, епохи, розвою – а там "як звав так звав". Що чужинці там є, що дібрані "вузько" або знов "хаотично"? – Je prends mon bien on je le trouve!

2) Д.Донцов за багато цитує? – Слушно. На одній сторінці має кількох письменників і – себе передовсім. А п.К(рижанівський), чи п.Д(убицький) в цілій статті не мають ні одного письменника, а передовсім їх самих брак.

Д.Донцов за гостро говорить? – Буває й так. Візьми ж бідний, делі­катний "бувш(ий)" комсомольче п.К(рижанівський), сопілку і йди сідати під тихі верби і "пружні перса".

3) Третьої відповіди з багатьох причин тепер ліпше не давати і не окреслювати. Бо то було б окреслення ролі Ми-ків... Мавсів.

Прикро мене вразила – огидна роля п.Євг(ена) Мал(анюка). Ви­явилося, що любить бути засобом для чогось чи для когось, – але не є товаришом, співбойовником. Дуже нудний кирпатомефістофельський роман пана Кр(ижанівського) – чому він не дав підзаголовку: "Пово­рот до фізіольоґізму"? В кождім разі це упадок, порівнюючи його до початків у "ЛНВ". Натуся Лівицька вкінці дістане авреолю фатальної жінки (принаймні в стосунку до слабших): "Вона мене з'їла!" пов­торює ще недавно свіжий талант, малий П(етро) Х(олодний), може й п.Кр(ижанівський) почне говорити "Вона мене понизила, чи ззіла?" Оженення і жінки переважно фатально зміняють наших "belle littre"'истів, Мал(анюк) стратив сором і придбав фрак, мій недавно добрий знайомий (менше з тим, як зветься) від пів року як оженився, думає тільки про гроші і "розрифкі" в спосіб аж небезпечний і т.д. (...).

P.S. Хотів би пізнати п(а)на Клена, сфотоґрафуватися разом, і знимку послати до ред(акції) "Ми"⁵⁶.

У другому листі від 11 січня 1936 року Дмитро Донцов вже нама­гається вияснити у Юрія Липи реальну причетність до "Ми": "Я не люблю запл(утаних) ситуацій і тому пишу Вам такий лист у відповідь на Ваш з дня 27.12 м.р. (не виявлено – Галина Сварник). (...) Може Ви маєте охоту перейти до МИ? Може Вас туди тягнуть? Тоді просив би їм одверто і мужньо сказати се, і не шукати претекстів для виправ­дання такого кроку. Але коли се лиш плітки і коли Ви нічого спіль­ного не маєте з людьми, які некультурно і по-хамськи відносяться до Ваших товаришів пера і їх органу, коли Ви мені напишете, що Ви тепер, як і колись, осуджуєте роботу МИ – я перший буду з того тішитися. Дуже хотів би мати таке вияснення"⁵⁷.

Однак за будь-яких обставин вони залишалися однодумцями. Про це свідчить, здавалося б, зовсім несподівано теплий і доброзичливий лист Дмитра Донцова від 1 травня 1939 року з докладним розглядом рукопису "Чорноморської доктрини", наданого йому, поза сумнівом, самим автором. "Важко зрозуміти, що мало трапитися в міжчасі, щоб знову повернулися в нормальне русло стосунки, які, здавалося, розір­валися назавжди. Найімовірніше, – висловлює припущення Галина Сварник, – Донцов з Липою просто десь зустрілися, і як це буває ча­сом при особистій зустрічі – помирилися. Тим більше, що з відсут­ності в архіві Д.Донцова відповідного листа Юрія Липи про наді­слання своєї праці, можна припускати, що автор передав її редакто­рові особисто й просив поробити до неї систематичні уваги. Лист Донцова дозволяє побачити, наскільки уважно й серйозно ставився він, попри всі непорозуміння, до творчості Липи"⁵⁸.

Особливе місце у функціонуванні вістниківського середовища на­лежало стосункам Дмитра Донцова та Олени Теліги, які, вірогідно, були ширшими від звичайного творчого співробітництва. Цілком вірогідно, що інтимний бік їхніх стосунків не був великим секретом для оточення. Це, однак, не завадило Марії Бачинській-Донцовій з приязню написати у спогадах: "Олена Теліга була чарівна жінка, пов­на індивідуальної жіночої принади"⁵⁹. У листі до посвяченої в їхні сердечні справи Наталі Левицької-Холодної від 1 лютого 1933 року Донцов ласкаво називає Олену Телігу "милим сотворінням": "Я бун­тував проти Вас миле сотворіння? Ні, інакше. Я хотів, щоб миле сотворіння прийшло на мій відчит, Ви вплинули на неї, щоб вона не йшла... Я хотів побачити миле сотворіння в балевій сукні, і вона так гарно йшла вже до шафи – і на півдорозі вернула заморожена Вашим поглядом... Нарешті, в суботу мало бракувало, щоб вона пішла додо­му замість до бару, бо йшли додому Ви..."⁶⁰.

Листи Донцова до Олени Теліги, які збереглися, дають уяву про поетичність їхнього таємного кохання: "Чи тішить Вас весна, миле сотворіння? Пишіть! Що Ваша "кара божа" (іспити моральности)?"⁶¹ "Зрештою, хай то буде "лірика", аби лиш вона – повторилася. Ні? Чеснотливим бути не можу, бо це передусім – нудно"⁶². "В суботу (очевидно лиш в думках) буду з Вами – при кождім келиху, якого торкати будете устами"⁶³.

Багато в чому Олена Теліга звірялася своїй подрузі Наталі Лі­вицькій-Холодній: "Натуся, що це таке! Редактор пише, що ти до цього часу не відповіла йому на його лист, а ти-ж почала писати ще перед моїм від'їздом. (..) В кожному разі сідай і відповідай Донцову. Зроби це для мене"⁶⁴. "Хоч мені дуже сумно, що я його не побачу в літі, я тішу себе надією, що і йому теж. Лише прошу тебе, Натусь, не роби йому жадних натяків на цю тему. Добре?"⁶⁵. "Але, коли будеш у Пірогових, Бога ради не оповідай нікому про мою приязнь з Донцовим. Люблю Талю, але язик її знаю. Він у неї дуже гострий і дотепний, але тим гірше для тих, хто на цей язик попадеться. Не думай, Натусь, що це я боюся наслідків Талочкиного можливого злословія, ні, я остільки поважаю редактора, та й люблю його, що не хотіла-б його наражати на якісь підтрунювання. Та й жінці Донцова було-б прикро"⁶⁶.

Вістниківці любили, поважали і терпіли Дмитра Донцова. Його ав­торитет був величезним. У своїх іноді, здавалося б, безпідставних конфліктах із "своїми", він часто виявлявся правий. О.Ольжич 27 грудня 1933 року намагався захистити Юрія Косача від несправед­ливих, як він вважав, нападів Донцова: "Про історію Косачевого лис­та знаю від нього самого. Показував мені відповідь Вашого секре­таря. Розуміючи цілком Ваше становище, я все таки гадаю, що так бити його не треба було. Взагалі щодо Косача, ми тут стали на тому, щоб не відпихати його, а помогти йому захолонути в наших рямцях. (Мова йде про лист Косача, спрямований проти донцовського автори­таризму у формуванні літературного портфеля й автури "Вістника" та про свій відхід з часопису. В архіві Донцова зберігається чернетка його відповіді на цей лист – Галина Сварник)"⁶⁷.

Проте пізніше, 3 травня 1934 року, О.Ольжич визнав, що "з Ю.Ко­сачем відносини наші розвинулися за Вашим гороскопом. Пробним каменем у нас стала "Назустріч", на цьому камені він і потрощив свої зуби і репутацію. Маємо тепер про нього погляд, що цілком покривається з Вашим. (...). Може Ви будете такі ласкаві і порадите мені при нагоді, з якими авторами сучасними, очевидно західніми, на Вашу думку, я мав би познайомитися. Мова звичайно про красне письменство. До славянських літератур відчуваю неви­мовну відразу, через уславлену I'm slave або примітивізм. Але й у західній літературі, особливо драматичній, доводиться борсатися в такій масі мотлоху доби повоєнної духової імпотенції, що бере лють і жаль. Власне з цього факту випливає "втрата решпекту" перед сучасною Европою (в жодному разі не перед минулою і майбут­ньою!) Але все таки маю вражіння, що вже повіяв "вітер історії" і рве на клочча чумне повітря. Найцінніше в цьому те, що він

віє також з українських просторів і крізь українські душі. Відчуваємо в собі наро(дження), і то самобутнє, такої сили. (Ви це назвете про­будженням західніх первнів національної психіки), що не дивно, що гордість кидається до чола. Не беріть цього за зле – це тільки віра в себе, певність своєї міци і відчуття свого покликання"⁶⁸.

Ольжичева щирість цілком характеризує емоційну атмосферу, що панувала у середовищі вістниківців. Ці люди творили національну революцію власними руками. Вони взяли на себе відповідальність за долю нації в межовій ситуації, в якій опинилася Україна після пораз­ки визвольних змагань початку ХХ століття. Тому будь-які урочисті означення, на зразок "трагічні оптимісти" чи "лицарі духу", відпові­дають дійсності. Дмитро Донцов був організатором, ідеологом і ліде­ром цього кола літераторів. Літературна та есеїстична творчість вістниківців, що її можна узагальнити як неоромантизм, вписала в історію української літератури одну з найяскравіших сторінок.

Примітки:

¹Ільницький М. Юрій Дараган – перший поет "Празької школи" // Вісник МАУ. – К., 1993. – Ч.1. – С.55.

²Державин В. Три роки літературного життя на еміґрації (1945-1947) // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики. – К., 1994. – Кн.3. – С.575-576.

³Сварник Г. Чи існувала "празька школа" української літератури? // Українські проблеми. – 1995. – Ч.2. – С.87.

⁴Там само. – С.88.

⁵Качуровський І. Творчість Юрія Клена на тлі розвитку українського парнасизму // Клен Ю. Твори. – Нью-Йорк, 1992. – Т.1. – С.13-14.

⁶Сварник Г. Чи існувала "празька школа" української літератури? // Українські проблеми. – 1995. – Ч.2. – С.91.

⁷Там само. – С.94.

⁸Там само. – С.92.

⁹Баган О., Гузар З., Червак Б. Лицарі духу. – Дрогобич, 1996. – С.8.

¹⁰Сварник Г. Чи існувала "празька школа" української літератури? // Українські проблеми. – 1995. – Ч.2. – С.93.

¹¹Див., зокрема : Шевельов Ю. Скарби, якими володіємо // Сучас­ність. – 1993. – Ч.6.

¹²Сварник Г. Чи існувала "празька школа" української літератури? // Українські проблеми. – 1995. – Ч.2. – С.95.

¹³Там само. – С.96.

¹⁴Там само. – С.97.

¹⁵Зі слів Леоніда Лимана.

¹⁶Ільницький М. Західноукраїнська і емігрантська поезія 20-30-х років. – К., 1992. – С.34.

¹⁷Сварник Г. Чи існувала "празька школа" української літератури? // Українські проблеми. – 1995. – Ч.2. – С.90.

¹⁸Рахманний Р. Дмитро Донцов і Юрій Клен // Україна атомного віку. – Торонто, 1988. – Т.2. – С.501.

¹⁹Романенчук Б. Євген Маланюк – "Кривавих шляхів апостол" // Євген Маланюк (Упорядник Оксана Керч). – Філадельфія, 1983. – С.59.

²⁰Чикаленко Є. Лист до В'ячеслава Липинського від 15 травня 1928 // Листи Євгена Чикаленка до В'ячеслава Липинського (1918-1929). – Науковий збірник УВАН. IV. – Нью-Йорк, 1999. – С.320.

²¹Сварник Г. Листи О.Ольжича до Дмитра Донцова // Українські проблеми. – 1994. – Ч.4-5.– С.128.

²²Там само. – С.129.

²³Неврлий М. Муза мужности і боротьби // Ольжич О. Цитаделя духа. – Пряшів, 1991.

²⁴Сварник Г. Чи існувала "празька школа" української літератури? // Українські проблеми. – 1995. – Ч.2. – С.94.

²⁵Йдеться про трьох відомих громадсько-політичних діячів і головних редакторів різних політичних напрямків у Галичині між­воєнної доби: Михайло Рудницький (1889-1975) – ліберальна "Назу­стріч", Антін Крушельницький (1878-1935) – радянофільські "Нові Шляхи" і Василь Мудрий (1893-1966) – демократичне "Діло".

²⁶"Літературний Ярмарок" – харківський літературно-мистецький альманах ВАПЛІТЕ (1928-1930). Виходив за редакцією Миколи Хвильового.

²⁷Сварник Г. Листування Юрія Липи з Дмитром Донцовим // Укра­їнські проблеми. – 1995. – Ч.3-4. – С.140.

²⁸Там само. – С.143.

²⁹Маланюк Є. Книга спостережень. – Торонто, 1962. – Т.1. – С.175.

³⁰Косач Ю. Юрій Липа (до двохріччя смерти) // Юрій Липа (1900-1944) : Збірн. – Женева, 1947. – С.8.

³¹Сварник Г. Листування Юрія Липи з Дмитром Донцовим // Укра­їнські проблеми. – 1995. – Ч.3-4. – С.135. Маються на увазі виступи Михайла Рудницького в газеті "Діло" – Ч. 15, 16, 17, 19 за 1925 р.

³²Там само. – С.138.

³³Там само. – С.139. "м.р." – криптонім головного редактора "На­зустрічі" Михайла Рудницького. Мова йде про польський літературно-суспільний тижневик (1933-1830).

³⁴Сварник Г. Листи О.Ольжича до Дмитра Донцова // Українські проблеми. – 1994. – Ч.4-5. – С.139.

³⁵Там само. – С.141.

³⁶Там само. – С.143.

³⁷Клен Ю. Ще раз про сіре, жовте і про Вістниківську квадриґу // Вістник. – 1935. – Ч.6. – С.422.

³⁸Там само.

³⁹Ґеркен-Русова Н. Героїчний театр. – Львів, 1939. – С.VII.

⁴⁰Дашкевич Я. Роман Бжеський, життя й історико-публіцистична діяльність // Українські проблеми. – 1998. – Ч.1.

⁴¹Клен Ю. Ще раз про сіре, жовте і про Вістниківську квадриґу // Вістник. – 1935. – Ч.6. – С.426.

⁴²Див. : Сварник Г. "Наймолодший з "п'ятірного ґрона" – Освальд Бурґгардт (Юрій Клен). Листи до Дмитра Донцова // Українські проблеми. – 1999. – Ч.1-2.

⁴³Рахманний Р. Дмитро Донцов і Юрій Клен // Україна атомного віку. – Торонто, 1988. – Т.2. – С.520.

⁴⁴Там само. – С.516.

⁴⁵Там само. – С.523.

⁴⁶Там само. – С.512.

⁴⁷Там само. – С.513.

⁴⁸Там само. – С.514.

⁴⁹Сварник Г. Листування Юрія Липи з Дмитром Донцовим // Укра­їнські проблеми. – 1995. – Ч.3-4. – С.130.

⁵⁰Там само.

⁵¹Там само. – С.131.

⁵²Джерела до новітньої історії України. – Т.3. Матеріяли до історії літератури і громадської думки. Листування з американських архівів 1857-1933. (Редактори Богдан Струмінський і Марта Скорупська у співпраці з Єдвардом Касинцем і Наталею Лівицькою-Холодною). – Нью-Йорк, 1992. – Т. 3. – С.410-411.

⁵³Сварник Г. Листування Юрія Липи з Дмитром Донцовим // Укра­їнські проблеми. – 1995. – Ч.3-4. – С.137.

⁵⁴Там само. – С.132.

⁵⁵Там само. – С.133.

⁵⁶Там само. – С.142; Петро Холодний одружився з Наталею Лівицькою у серпні 1924 року. В листі також є натяк на її роман Кри­жанівським; rozrywki (пол.) – розваги.

⁵⁷Там само. – С.152.

⁵⁸Там само. – С.134. Текст цього листа Донцова див. у розділі "Ідеологія".

⁵⁹Бачинська-Донцова М. Теліги (Жмут спогадів) // ЛНВ. – 1948. – Кн. 1 (на чужині). – С.82.

⁶⁰Джерела до новітньої історії України. – Т.3. Матеріяли до історії літератури і громадської думки. Листування з американських архівів 1857-1933. (Редактори Богдан Струмінський і Марта Скорупська у співпраці з Єдвардом Касинцем і Наталею Лівицькою-Холодною). – Нью-Йорк, 1992. – Т. 3. – С.451.

⁶¹Лист від 6.05.1933 р. Там само. – С. 527.

⁶²Лист від 17.05.1933 р. Там само. – С. 529.

⁶³Лист від 30.05.1933 р. Там само. – С. 540.

⁶⁴Лист від 16.06.1933 р. Там само. – С. 704.

⁶⁵Лист від 24.06.1933 р. Там само. – С. 709.

⁶⁶Лист від 17.08.1933 р. Там само. – С. 737.

⁶⁷Сварник Г. Листи О.Ольжича до Дмитра Донцова // Українські проблеми. – 1994. – Ч.4-5. – С.132.

⁶⁸Там само. – С.134.