4.2. Націоналізм і ґотика. Українська есеїстика

Естетична система Дмитра Донцова будується на жорсткому про­тиставленні двох першопричин життя, Добра і Зла. Цим вона спорід­нена з християнством. Стати по боці Добра для того, щоб перемогти Зло – ось головне завдання інтелектуала, який розглядає життя і мис­тецтво як містерії, що в них він бере участь. Відповідно національні цінності відносяться до Добра, все, що проти України – Зло. Дмитро Донцов також не поділяв релігійного фаталізму, коли все повинно за­лежати від волі Господа. Одна справа Божий промисел, а зовсім інша – людське прагнення до його здійснення. Божа воля не може бути прикриттям і виправданням людської нікчемності.

Європу Дмитро Донцов сприймав передусім в її середньовічній традиції. Тому ґотика, як ідеологія Середньовіччя, як сама визначе­ність, лягла в основу естетики вістниківців. Уособленням цієї естети­ки в українській літературі для Дмитра Донцова була Леся Українка. "Письменниця, яку назвав Франко одиноким мужчиною серед поетів соборної України, лишилася якимось сфінксом для покоління, для якого відвага, завзяття, воля – всі мужеські чесноти повинні були б стати конечними, коли воно хотіло встоятися в тій страшній заверю­сі, що несподівано впала на нього. Як се сталося?"⁴⁸. Донцов вважає, що для свого покоління вона була людиною Середньовіччя, з якого Україна вийшла і ще не повернулася, маючи на увазі захоплення но­вими фанатичними ідеологіями міжвоєнної доби ХХ століття.

"Вона жила і ділала в добу, у колиски якої стояла сумна постать великого плебея – Руссо. В епоху, що на місце невидимого Бога поста­вила реліґію розуму"⁴⁹. Саме всевладність розуму захоплювала укра­їнських інтелектуалів драгоманівської генерації, проти чого виступав Дмитро Донцов. Натомість "вона вірила, що народ кориться скорше своїм пристрастям, як своїм інтересам, і хотіла, щоб так було"⁵⁰.

Леся Українка залишилася незрозумілою для сучасників. Вона жила не дріб'язковим сучасним, а великим – минулим та майбутнім України. "Пробуджена туга людського "Я" за чимось великим, що довго приду­шена таїлась на дні душі, вибухаючи раз на кілька сот років, тоді коли зачиналися нові розділи в історії. Коли б Леся Українка прийшла трохи пізніше, коли й безжурних огортав переляк перед катастрофою, що йшла, її скорше зрозуміли б. Та майже ніхто з її сучасників не відчував тої бурі, якої так пристрасно прагнула вона"⁵¹.

Відповідно, інтерпретуючи джерела такого наставлення Лесі Українки, Дмитро Донцов апелює до естетики ідеалістичного Се­редньовіччя, втіленого у ґотиці. "Поетка рвалася із свого спокійного і зрівноваженого середовища в ту повну поезії епоху, котру ми нази­ваємо "темним Середньовіччям", або в часи античного світа"⁵². Ан­тичний світ тут символізує не певну естетику та ідеологію, але люд­ські чесноти – шляхетність, визначеність і послідовність.

Саме у вигляді чистого ідеалізму і романтизму Донцов сприймає Лесю Українку. "Сю мораль активізму, апологію афекту, неприєднану філосо­фію віруючого, що кождої хвилини, як жовнір перших каліфів або маль­тійський лицар, готов був пролляти кров невірних – внесла вперше до нашого націоналізму поезія Лесі Українки"⁵³. Від такої мистецької естети­ки лише один крок до відповідної політичної ідеології. "Кров проллята в боротьбі – лише має викупляючу силу для нації і ідеї"⁵⁴.

Дмитро Донцов долучає Лесю Українку до своєї глобальної дилеми протипокладення Добра і Зла. Вона "вірила в таємну лучність двох бігунів: добра і зла, в їхнє взаємне доповнювання, їх містичну взаємну залежність"⁵⁵. Письменниця не народилася такою, але прий­шла до розуміння цих вічних істин. "Колись і її вабила інша муза, "легка, прозора, блакитна і невиразна як мрія". Колись "братняя лю­бов була її "наставниця єдина", але її – "любов ненависті навчила"⁵⁶. Цей факт символізує, що шлях до своєрідного національного навер­нення відкритий і ним може пройти кожен, хто прагне долучитися до містерії життя і мистецтва, також життя мистецтва і мистецтва життя, оскільки це, в принципі, те саме. "Вона не конкретизує змісту емоцій, і сим її поезія наближається до музики"⁵⁷.

Принагідно зазначимо, що ґотика доволі часто асоціювалася з му­зикою – не лише в Донцова. "Застиглою музикою" називав її Шел­лінґ, "мовчазною музикою" – Ґете. Цікаво також, "саме у ХIII ст., од­ночасно з остаточною перемогою ґотики над романським стилем, на зміну унісону до французької музики приходить складне бага­тоголосся"⁵⁸, що свідчить про естетичну глибину й поліфонію ґотич­ної визначеності.

Тут Донцов долучає Лесю Українку до свого розуміння людського волевиявлення як частини загальної волі, що урухомлює світ і все­світ. "Сенс мав для неї лише абстрактний, незалежний від конкрет­ного змісту, від мети, від вихідної точки – великий порив душі до чину, до руху, до виявлення себе і глорифікація сього первісного елементу життя"⁵⁹. Ці погляди формувалися у вигляді відповідної інтерпретації Шопенґавера і Ніцше.

Романтизм Лесі Українки у Донцова – це виключно вияв націо­нального почуття. "Її поезії се був крик нової нації, що нарешті відзи­скала в собі абсурдну, спонтанну волю до чину, ентузіязм morituri і фанатичну віру в велике чудо"⁶⁰. Навіть поетика в Лесі Українки служила ідеології. "Всі сі засоби її техніки: віддавання не актів, з якими лучаться емоції, а самих емоцій, підсвідомих рухів душі; не змислових вражінь, а душевних переживань, нарешті – зображення почувань в руху, не в їх статиці, а в динаміці з усіми згаданими щойно ориґінальними способами, уживаними для осягнення сього ефекту – всі сі засоби сполучені в цілість, дають систему майже геніяльної техніки. Для неї ся техніка була логічно конечною, бо розуміти світ як волю – значить розуміти його як рух, як те, що стає"⁶¹.

Згідно з романтичними принципами, життя Лесі Українки тлу­мачиться Дмитром Донцовим як органічне продовження її поетичної діяльності. І навпаки. "Кажуть, що Леся Українка вмерла на сухоти. Думаю, що се неправда, або не ціла правда. Бо се за смішна назва на ту хворобу, що жерла її. Вона вмерла від того внутрішнього вогню, що гонив її до чину, тоді ще нездійснимого, – сю маленьку жінку з душею скованого Прометея"⁶².

Романтик не дивиться на мистецтво збоку, а живе ним і в ньому. "Тому була її поезія щастям, а не насолодою ним"⁶³. Леся Українка була чи єдиним романтиком (у Донцова це те саме, що єдиним націо­налістом) на тлі пануючого тоді лібералізму і позитивізму. "А може не розуміли її тому, що не було в неї того сентименталізму стомлених душ, що тягне так до себе слабкі натури?"⁶⁴ Її передбачення справ­дилися. "Часи, що вона виглядала, наступили по її смерти. Кривава заграва розіллялася по лісі, а серед темних кущів блимнули дикими вогнями вовчі очі"⁶⁵.

Жіночим образам належить особливе місце у творчості Дмитра Донцова. Леся Українка, Олена Теліга, Жанна д'Арк, Марія Башкір­цева, Олена Пчілка співзвучні багатьом його порухам душі й есте­тичним викладкам. Це свідчить про велику гнучкість та емоційну на­повненість естетичної концепції Дмитра Донцова.

Жанна д'Арк, як справжній романтичний герой, самотня у своїй обраності. Вона протиставляється юрбі, що живе інстинктами, а не ідеалами і тому піддається маніпулюванню. "Для історика епопея Ор­леанської Дівчини невичерпне джерело спостережень і аналогій. Для психолога і соціолога є вона цікавим матеріялом для актуальних знову теорій про "героя і юрбу", багатою ілюстрацією старої як світ і вічно нової трагедії новатора серед старої ієрархії. (...) Легенда, витворена в поезії"⁶⁶.

Вона гине за майбутнє вільної Франції. "Але згинувши, вона пе­ремогла. (...) Історія в суті річи є незмінна. Завше мечуться люде, спонукані тими самими пристрастями, завше боряться за те саме: за право бути вгорі. Завше від змагунів жадає життя тих самих чеснот, завше карає ті самі промахи і хиби. Се вічний закон людського життя і людської боротьби"⁶⁷.

Жанна д'Арк виступає як персонаж героїчної історії. Це приклад національної пристрасності і пристрасності взагалі, без чого є неможли­вою національна література. У Донцова вона немов відтінює недоліки української літератури. "Помилкою було б твердити, що не було у нас і нема тих провідних вогнів. Та на загал – коли великі типи світової літератури (разом з її проблемами) захотіли б себе розглянути в дзеркалі нашого письменства, то побачили б хіба свою карикатуру. Неначе той кіновий неборак, що нагло опинився перед – видовжуючим або роз­тягуючим кривим дзеркалом: він не пізнає самого себе, а глядачі захо­дяться сміхом. Таке криве дзеркало і є наше письменство"⁶⁸.

Олена Теліга також – "це тип, історичний тип жінки провідної верстви України"⁶⁹. Вона виступає у Донцова лише як письменниця та історичний діяч, без жодного побутовізму й натяку на особисте життя. Вона насамперед – герой своєї нації. "Спокуси життя? Це були наївні рожеві мрії молодости"⁷⁰. Навіть любов з такого погляду має інший вимір. "Що таке любов? Це великий стимул героїчних душ, який дає їм твердість іти крізь всі перепони, крізь терпіння, всі розчарування і зневаги, крізь всі спокуси"⁷¹.

По суті, те, що Донцов написав про Олену Телігу було розши­реним тлумаченням присвяти: "Цим твором, присвяченім Поетці вог­ненних меж, хочу дати вираз почуттю глибокої відданости й подиву для Поетки Наддніпрянської України, яка – крім Лесі Українки – не знає собі рівної шляхетністю форми й глибиною змісту. Хочу здвиг­нути "пам'ятник нерукотворний" блискучій і вірній співробітниці "Вістника", якою мене лучили роки боротьби за спільне "вірую". Хочу відслонити містерійну суть її поезії, її дух, такий рідний вели­ким традиціям Київської Землі, з якої вийшла; який кличним дзвоном гудітиме в серцях тих, що їх взивала на шлях героїзму і посвяти"⁷². Високість стилю вказує на ґотичну природу спостережень.

Тільки через яскраву індивідуальність прийде новий дух в українсь­ку літературу. Це головний принцип мистецтва і головна ознака євро­пейськості мислення. "Людина мусить виробити собі власне чуттєве від­ношення до окруження, мусить чогось хотіти, щось поборювати, щось кохати і щось ненавидіти, щось похваляти і щось осуджувати. І то гаряче і пристрасно, аби було видко, що се щось палить їй мозок і серце. Так, як бачимо се в Шекспіра, Софокла, Ґете, Молієра"⁷³.

Хотіти, прагнути і здобувати. "Коли новими талантами увірветься ота нова релігія в нашу літературу, тоді перестане бути остання кривим дзеркалом. Тоді стане вона чистим, простим, може страшним, але прекрасним дзеркалом – життя"⁷⁴. Справжній художник стоїть "віч-на-віч з Всесвітом"⁷⁵.

Романтик, також націоналіст, іде назустріч небезпекам. Він не хо­вається від життя, а прагне змінити його. "Такою ідеєю є не резиґна­ція, а прийняття життя. Для цеї ідеї біль не є вже арґументом проти життя; бо перетворює вона його не в апатію, лише в енергію, в бажання зробити послушнішим своїй волі світ; бо для цієї ідеї життя є тим гарніше, чим тривожніше. З тієї ідеї черпає мистецтво і свій патос, і внутрішній вогонь, і навіть тепло, отой "голод" і "спрагу жагучу", а з серця й слова – робить "молот"... Є то ідея витиснення на зовнішніх речах поета печати нашого Я, вічно прометеївське в нас. Лише луна цієї ідеї надає блиску великим літературам. Коли наша література до них ще не належить, то власне тому, що досі не може побачити в Прометею нічого, крім шарпаної печінки, над якою треба заводити. Ідея, про яку я говорю, це ідея естетики здорових людей, яку я протиставляю естетиці травоїдів"⁷⁶.

Це вже апелювання до Освальда Шпенґлера, який був великим авторитетом як для Донцова, так і до Хвильового. У трактаті "Присмерк Європи" він визначив естетичну сутність ґотики. Шпенґ­лер вводить поняття "фавстівської людини", за ім'ям головного героя поеми Ґете "Фауст", яке бере на озброєння Дмитро Донцов. "Перед поглядом фавстівської людини весь її світ являється як рух до якоїсь мети (...). Жити означає для неї боротися, долати, досягати"⁷⁷.

Шануючи цього мислителя, Донцов не сприймав Шпенґлера без­думно, на рівні гасел. Завдяки своєму іронічному й критичному мисленню, він завжди мав власний погляд на речі. "Тим часом Дон­цов застерігався, як це він з'ясував Кленові в листопаді 1933 року: "Щодо Шпенґлера... я не цілого Шпенґлера приймаю. Шпенґлера – автора "хижаків і травоїдів", Шпенґлера – погромцю "фелагства" і т.зв. "пролетарської революції" – приймаю без застережень. Але ін­шого – не зовсім. По-перше, ніяк не можу писатися на його беззасте­режливу критику Англії, яку (Англію) я уважаю за найкращий витвір теперішньої цивілізації"⁷⁸.

Для Дмитра Донцова "фавстівська людина" і ґотика – це європей­ські символи визначеності на шляху до мети. Людина не свята. Го­ловне для неї не прагнення абстрактної, відстороненої святості. Жити, а, отже, – здобувати і перемагати – ось її призначення. "Ось що сказав автор "Фавста": "Той, хто ділає, завжди без совісти, ніхто не має совісти окрім того, хто лиш споглядає", або "міркує", як сказав Шевченко. Він прокляв се міркування, що ж дивного, що в погоні за великою надією, дійшов він до ґетівської "безсовістности"? Ся "амо­ральність" позволила йому перебороти наш жовто-блакитний жаль і жах перед тою силою, "що прагне завше зла, а все творить добро", ся його "фавстівська" філософія вічної напружености, вічного горіння, упоєння чином, рухом, іноді лихом і злом, переможенням, само­утвердженням і розростом, яка його вивела поза тісні рамки офіціяль­ного українства, помогла перемогти той "безлад волі", на який терпів його і терпить наш вік, дала змогу цілим серцем приліпитися до того другого бігуна людської душі, активного і сильного, без якого мертве життя, сотворити свою естетику, поставити на місце гармонії дра­матизм, а на місце мертвої краси – велике і величне, понурий демо­нізм, такий гарний, як ніколи не була і не є гарна жадна "звуколірна" й "рожевосяйна", "людяна" краса перед віком постарілого українства. Можна побажати, щоб відновлення культу Шевченка остаточно зму­сило до мовчанки тих "золотосерединників", через яких духовних предків самохіть тікав з України її великий вигнанець"⁷⁹.

Світогляд Тараса Шевченка для Донцова має цілком ексклюзивне й ґотичне значення. "Він був потрійний вигнанець: вигнанець зі світу утіх і любови, бо мов Данте, до кінця днів даремно гонив за своєю Беатрічею; – вигнанець із рідного краю з волі всесильної Росії, і – вигнанець самохітний, бо ще перед засланням, ще з туманного Петер­бурга, писав він: "А в Малоросію не поїду, цур їй, бо там окрім пла­чу, нічого не почуть", бо "там чортма людей"⁸⁰.

Шевченко виступає у Донцова виразником цих "ґотичних" українсь­ких традицій, коли вчинками керували серце, а не розум. "Але він був сві­домий таємничої ваги зла в світі. (...) Правда в нього – не пасивно-несхоп­на просто-правда, лише активно-заперечуюча "правда-мста", яка все з'яв­ляється одна в двох лицях, мов ті близнята, з яких "один буде, як той Ґонта, катів катувати", а "другий буде катам помагати"⁸¹.

Студіюючи Шпенґлера, Олег Баган вказав на невмирущість цих ідей для європейської культури: "Ми будемо розуміти ґотику як ве­ликий стиль, макростиль в культурі, в літературі зокрема. Стиль, що проіснував в европейському мистецтві тисячу років, незважаючи на всю специфічність художніх тенденцій певних періодів. Стиль, що виформував праоснови европейського естетичного світовідчування і був його домінантою, часом залишаючись ніби в тіні, невидимим і неусвідомлюваним: "Романіка, ґотика, ренесанс, барокко, рококо є лише ступенями одного й того стилю" (О.Шпенґлер).

Тепер підсумуємо ознаки стилю ґотики з наближенням до літератури. Як ілюструє в своєму трактаті численними прикладами Освальд Шпенґлер, найвиразніше "ґотичним" письменником є той, для кого: світ є безмежною просторовістю, яку він прагне охопити, аж до космічности; творчість стає невгамовним устремлінням Духу і Волі; домінуючою темою є оспівування, культ лицарства та героїки, вічного пошуку і вічного самоствердження, для якого життя – це трагедія, туга за Ідеалом, за Гармонією, це вічна боротьба за його вдосконалення, сповнена глибинного драматизму, великих при­страстей і падінь; водночас це велике переживання Бога, постійна розмова з Богом, це колосальний моральний самоаналіз і співвіднесення себе до Вищого Імперативу; він – самітник, великий індивідуаліст, він постійно сам складає гімни великим Індивідуумам, Героям і Мученикам, тому евро­пейська література, як жодна інша література світу, буквально переповнена незчисленними образами самітників і борців, аскетів і завойовників, грішників і шукачів істини, але завжди Постатей і Особистостей; для евро­пейського письменника матеріяльний світ є примарним, він інтерпретує його через абстракцію, через трансцендентний порив в безсмертя, він розчиняє його в безсмертному"⁸².

Своїм антираціоналізмом ґотика ідеологічно споріднена з Бароко (після Відродження) та романтизмом (після класицизму). Дослідни­ки⁸³ відзначають, що за доби Відродження ґотика була відкинена як "варварський" стиль. Вазарі писав: "У цих будовах, яких так багато, що світ зачумлений ними, двері прикрашені колонами тонкими й скрученими подібно гвинтові, котрі ніяк не можуть нести наванта­ження, яким би легким воно не було. Так само на всіх фасадах й інших прикрасах вони ліпили чорт зна які елементи один на другий із стількома пірамідами, шпилями й листками, що вони не тільки всто­яти не можуть, але здається неймовірним, щоб вони взагалі могли що-небудь нести, такий у них вигляд, ніби вони з паперу, а не з каме­ня й мармуру. І у витворах цих влаштовували вони стільки виступів, розривів, консолей і завитків, що позбавляли свої речі будь-якого співвідношення розмірів, і часто, нагромаджуючи одне на друге, вони досягали такої висоти, що верхня частина дверей сягала у них даху. Манера ця була винайдена ґотами, бо після того, як були зруйновані стародавні будови і знищені архітектори, ті хто залишилися серед живих, почали будувати в цій манері, виводячи склепіння на стріль­чатих арках і заповннючи всю Італію чорт зна якими спорудами, а оскільки таких більше не будують, то і манера їхня зовсім вийшла з ужитку. Порятуй, Боже, будь-яку країну від однієї думки про витвори подібного роду, таких безформенних у порівнянні з красою наших будов, що навіть не заслуговують на те, щоб говорити про них більше, ніж сказано"⁸⁴.

Критика Вазарі спрямована передусім на "ґотичну манеру", на творчі методи художнього втілення в ґотичному мистецтві. Ґотика сприймалася людьми доби Відродження не самостійним завершеним стилем, як її почали розуміти в Новий час, а як "стару манеру" художньої творчості, комплекс застарілих засобів майстерності. Головне звинувачення мистец­тву Середніх віків, яке висувалося за часів Відродження, – ніби-то відмова Середньовіччя від природи, що сприймалося в добу гуманізму як прояв невігластва. Леонардо да Вінчі також різко критикував творчий метод художників того часу, говорячи, що після римлян вони "наслідували один одного і весь час штовхали це мистецтво до занепаду"⁸⁵. Тому він називає середньо­вічних майстрів онуками природи, а художників Відродження – її синами. Хоч багато творчих прийомів, які відносяться до Середньо­віччя, продовжували своє існування, сама сутність творчого методу се­редньовічного митця, що орієнтувався у своїй роботі на зразки, а не на безпосереднє спостереження природи, вже належала минулому, разом із середньовічною символікою і всім пов'язаним з нею способом мислення.

У жодній іншій галузі творчої діяльності доба ХП-ХШ століть не виявила себе з такою повнотою і яскравістю, як в архітектурі. Стало традицією називати ґотичні собори – найбільші монументальні ви­твори того часу – "енциклопедіями" ґотичної доби і "дзеркалом" ґо­тичного світу. В ґотичному мистецтві концентрувалися всі прояви інтелектуального і духовного життя епохи. В ньому ідеальні уявлен­ня Середньовіччя про Всесвіт, історію та людство нерозривно пов'я­залися з простими і конкретними вимірами щоденної реальності.

В цілісному художньому образі об'єднувалися всі надії, устремління та ідеали доби. В цьому полягає універсалізм ґотичного мистецтва. Воно було розраховане на розуміння найширших верств населення. Його метою було дати людині просту й непорушну систему уявлень про ото­чуючий світ. Але зображувальна декорація ґотичних храмів не була зви­чайною книгою для неосвічених. В них виразилося притаманне західно­європейському середньовічному мисленню сприйняття світу як цілого, прагнення охопити в гармонійній єдності сутність буття, космос та історію в їх проекції на "безмежну далину" горнього світу.

Ґотичний храм є символом "глибокої побожності, прагнення до небесного блаженства, – ця головна риса середньовічної людини, кот­ра виразилася із зовнішнього боку в стрільчатих вежах, що стремлять у небо, а з внутрішнього – у струнких колонах, що піднімаються до неймовірної висоти"⁸⁶.

На Миколу Гоголя ґотичний храм справив незабутнє враження: "Вступаючи у священний морок цього храму, крізь який фантастично проглядає різнокольорове світло вікон, піднявши очі до гори, де губляться, перетинаючись стрільчасті сволоки один над одним, один над одним і кінця їм немає, – дуже природньо відчути в душі мимо­вільний жах присутності святині, якій не посміє й доторкнутися зу­хвалий розум людський"⁸⁷.

Йоган Гайзінґа пише про те, що середньовічне "життя було пронизане релігією до такого ступеня, що виникала постійна загроза зникнення відстані між земним і духовним"⁸⁸. Для людини тієї доби "відчуття пре­красного стало безпосередньо релігійним переживанням"⁸⁹.

Думка про ordo – устрій, порядок світобудови, встановлений Богом, що розвивалася у творах Отців Церкви, лежала в основі середньовічного світорозуміння як певний закон, – відзначає К.Муратова, – з яким узгоджувалася вся людська діяльність. Роль митця у цій системі мислення полягала в тому, щоб відбити красу і значення Божественного світопорядку, який одержував постійне підтвердження в теологічних інтерпретаціях середньовічних філософів і богословів. Його творчість перейнята духом християнського спіритуалізму, і його спрямованість у трансцендентальний світ не дозволяє художнику користуватися образами реального світу. Митець виступає передусім як інтерпретатор певної ідеї, якій він дає життя, втілюючи її в матеріалі.

Думка Діонісія Ареопагіта про те, що "для кожного члена ієрархії довершеність полягає у піднесенні та імітації Бога, згідно власної пропорції, також у тому, щоб виявити в собі, згідно своєї можливості, Божественну творчість", була усвідомлена і втілена на Заході у твор­чому й діяльному плані, а не в тому суто умоглядному аспекті, в якому вона розробляється у Східній Церкві.

Ґотика стала найвідповіднішою символікою католицизму, який вимагав від своїх вірних не лише фанатичної віри, але також повної внутрішньої переконаності у власній правоті. "Найвища краса людської природи полягає у блиску знань", – так поетично піднесено Фома Аквінський визначає значення знання у житті людини. Сила като­лицизму полягала не тільки у фанатичній вірі, але також у всебічній переконаності у своїй правоті. В загальній тенденції розвитку христи­янства на Заході, віра не заперечувала знання, а сприяла його розвитку й підкріплювалася ним. Світ – складний і багатомірний. "Фома Аквінат ви­знавав, що прекрасне складається з "певного суголосу різнорідних чинників". Відштовхуючись від суперечності неба і землі, вертикалі і горизонталі, смерті і воскресіння, середньовічна людина сприймала ка­федру сукупно – як образ землі, перетвореної на рай"⁹⁰.

Ґотика поєднує в собі визначеність і суперечливість – головні ха­рактеристики феномену Європи. За словами Дені де Ружемона, Європа – це "батьківщина творчої незгоди"⁹¹. Ці означення, у свою чергу, заперечу­ють думку про засадничий тоталітаризм Дмитра Донцова. Адже він хотів бачити Україну не в уніфікованій, а в багатоликій Європі.

У Донцова ґотика також стає основою активістичної національної міфології, що об’єднує націю в межовій ситуації. На його думку, "са­ме національна міфологія має бути національною ідеологією, завдяки якій нація тільки й буде в змозі вибороти своє місце під сонцем. (...) Особлива роль у створенні національної міфоідеології належить ми­стецтву, насамперед літературі, красному письменству"⁹².

Думка лише тоді знайде свого читача і вплине на нього, коли вона буде належним чином оформлена. У Дмитра Донцова зміст цілком відповідає формі вислову (і навпаки). Завдяки головному редакторові ЛНВ ("Вістника") в українському інтелектуальному житті поширю­ється мода на есеїстику, – марґінальний, чи, радше, синтетичний жанр, який передбачає інтерпретацію, а не опис різноманітного фак­тажу, відбір насамперед посутньої інформації та, найголовніше – зав­жди за умови наявності яскравої авторської особистості. Родоначаль-ником есеїстики вважається Мішель де Монтень⁹³. Хоч і "Сповідь" Святого Августина⁹⁴ вже була витримана у цьому жанрі. Це надзви­чайно суб'єктивний жанр. Разом з тим, есей, що вийшов з христи­янської герменевтики, виступає вираженням відповідального самови­раження автора, вимагаючи цільної натури й оригінальної думки.

Тадеуш Бреза писав: "Без неї, без виразно окресленої індивідуальнос­ти читача, без його репліки, немає есею. (...) Монтень був саме таким активним читачем. Нагромаджував матеріяли, сотні окремих речень і фактів, а тоді намагався схопити свої реакції. Не розробляв проте якоїсь системи, не опрацьовував, власне, жодної обраної галузі знань. Плоди такого гарцювання мали іншу природу. Їх смак полягав у тому, що знаходились несподівані сполуки, зв'язки, споріднення, спільності, до яких не дійшло б за допомогою якоїсь іншої методи. Але власне до них вели такі інтелектуальні вискоки, вільні мандри, спроби перейти навпрошки. Має це в світі думки свою вартість, бо служить до відкри­вання несподіваних овидів і перспектив. Є в них щось від пое­тичних метафор, бо так само неочікуваною зв'язкою пов'язуються речі чи спра­ви, яким звичка наказує жити на двох бігунах. (...)

Крізь різні оптики, крізь різні скельця, часто крізь хвилясті посе­редні тканини споглядає есеїст на дані, котрі привернули його увагу. Таким прозорим делікатним методом іноді буває буває своєрідний спосіб мислення. Дозволяє він буденні справи і загальновідомі істини побачити як несподівані і нові. Інші есеїсти дивляться скрізь пережи­ту в почуттях думку. Мандрують з нею в наукові терени. Бо і той менеджер теж навчився чогось в есею. Накладає скельця. Через те будь-який фейлетон бачиться йому як есей. Але ж фейлетон на дру­гий день гине, есей, натомість, триває в часі"⁹⁵.

Есеїстику можна вважати символом визначеності як способу мислення. Ця риса також характеризує все середовище вістниківців. Вона передбачає прямий ідеологічний зудар у дискусіях. Для націо­налістів дискусія з католиками мала особливе значення, оскільки і перші, і другі відштовхувалися від християнства.

Головний редактор журналу "Дзвони" Петро Ісаїв писав: "У нас зарисувались чітко в останніх роках три табори літературної критики: ліберальний, католицький і націоналістичний. Ліберальні рецензенти беруть під увагу тільки зовнішні, формальні літературні засоби твор­чости, поминаючи зовсім внутрішню вартість і красу творів – їх зміст, мораль, національні творчі елементи, а навіть лянсуючи літера­турне безсвітогляддя. Католицька ж і націоналістична критика згідні в тому, що формальні мистецькі засоби це щоправда конечна, але ще не вистарчальна умовина доброго літературного твору. Зміст, світо­гляд, ідеологія, психічне наставлення, глибина й ширина думок та переживань, хвилювання душі, припливи й відпливи волі, а за тим і змагань героїв – остаточно рішають, хоч не про літературність, то проте про добрість, позитивну вартість творів. Різниця між двома останніми тільки в самих ідеологіях. Для католиків позитивний твір це згідний з католицьким світоглядом, а для націоналістів – з націо­налістичним, більше чи менше спертім на ніцшизмі. Проте є багато площин, а через те і творів, щодо яких католики й націоналісти можуть найти спільну мову, дарма, що їх ідеології у багатьох точках сильно розходяться та виходять із зовсім інших заложень"⁹⁶.

Отже, націоналістичне й католицьке середовище погоджувалися в точці національного романтизму й розходилися в розумінні морально-етичних питань. Якщо мова йде про справедливість, то вона, з христи­янського погляду, повинна бути однаковою для всіх. "Звідкіль не підхо­дити б до того питання, все повернемо до вродженого нам почуття справедливости, на яке зрештою часто покликуються і неонаціона­лістичні провідники, але... тільки у відношенню до себе"⁹⁷. Донцову закидалося ніцшеанство як аморальність та різновид атеїзму. Проте тут же ствердимо синтетичну багатоаспектність донцовського націоналізму. Ця ідеологія виступала скріплюючим чинником між різними українсь­кими інтелектуальними середовищами. Дмитро Донцов звертав увагу на те, чого в українському духовному і політичному житті бракувало, а це, в свою чергу, стимулювало реакцію відповідного середовища. В тому числі і Української Греко-Католицької Церкви.

Петро Ісаїв відзначає, що "католицький патріотизм спирається всеціло на признанню одного надприроднього Абсолюта і Його Волі, що всім управляє. Модерні ж націоналісти такого Абсолюта часто не признають; рішальним абсолютом в них у людських вчинках є власне "я", власне "хочу", одиничне чи збірне у формі держави, нації, раси. Якщо ж Надприроднього Абсолюта вони не заперечують, то проте не вважають Його своїм моральним законодавцем. Не заперечуючи Його нераз в царині метафізичній, все таки відкидають його в площині етичній. У цій точці якраз доходить до найбільших сутичок і боротьби обох ідеологій"⁹⁸. Всі люди рівні перед Богом, інакше мова не може йти про християнство.

Дмитро Донцов проповідує український націоналізм як різновид войовничого католицизму, з його ексклюзивністю, визначеністю та ідеалізмом. У книгозбірні "Вістника" під псевдонімом Д.Варнак він видає книжку "Кардинал Мерсіє", до якої Петро Ісаїв поставився з прихильністю:

"Одначе в практиці модерні націоналісти часто еволюціонують, зрікаються своїх теоретичних скрайностей і пересуваються щораз то більше на поле органічного світогляду, визнають католицький світо­гляд природнім і стараються з ним найти спільну мову, як це бачимо на італійськім фашизмі. Потягнення натомість гітлеризму були різні, одні заповідали пересунення в напрямі органічного, а другі, особливо останні, в напрямі матеріялістичного світогляду. В котре русло гітлеризм остаточно увіллється, покаже майбутність.

Подібні хитання і пересування бачимо і в українськім націоналіз­мі, який проповідує Донцов, на що могло б вказувати якраз видання книжки про Мерсіє. Нам справді приємно, що можемо спокійно пору­чити всім читачам книжечку Д.Варнака, видану видавництвом (кни­гозбірнею "Вістника"), з яким ми часто змушені полемізувати в світо­глядних справах. Виданням тієї книжечки виконав Д.Донцов діло, яке давно слід було зробити католикам, коли ті проблеми стали в нас актуальними. Але тією книжкою одночасно Д.Донцов показав непро­ходиму безодню між своїм "Націоналізмом" і партіотизмом Мерсіє, під родство з яким Донцов часто підшивався. – Земля і небо – ось відношення поміж обома ідеологіями.

Одначе книжка про кардинала Мерсіє є одночасно бичем для всіх католиків, що католицизмом прикривають своє безділля, квієтизм, пасивність (...) Ні! – каже до них бельґійський кардинал. – Католи­цизм це активність, це вияв найбільших зусиль і жертв, щоб побороти лихо і поліпшити умовини життя своїх сучасних і грядущих ближніх. Книжка про кардинала Мерсіє показала модерним націоналістам, скільки в них погублених і незгідних з християнством ідей; так, але водночас кинула вона теж грізне memento, що бездільні католики без святого вогню не є справжніми католиками"⁹⁹.

Тобто українські католики напередодні другої світової війни стояли найближче до естетичних та ідеологічних позицій українських націо­налістів. Це була передусім активістична позиція, спрямована на духов­ну, ідейну та військову мобілізацію нації. "Та чи можуть правдиві като­лики байдуже всьому тому приглядатися й ждати щойно Божої кари?"¹⁰⁰ Ця близькість зокрема засвідчила національну органічність та етичну витриманість доктрини українського націоналізму.

Донцов прагнув вивести українське думання з духовного фарвате­ру Росії. Для цього потрібно не тільки усвідомити свою нерозривну і природню єдність з Європою. Мова йде про єдність з традиціона­лістською ідеалістичною Європою, втіленою в ґотиці. "Жодний ро­сіянин не горів такою сатанинською ненавистю до Европи, як Досто­євський. І жодний росіянин не є в тій Европі так шанований (особли­во тепер), – як Достоєвський. Смутний доказ занепаду відпорної сили деяких кругів західньої інтеліґенції"¹⁰¹.

Треба поглянути на Європу власними очима. Адже існує не біль­ше як "дві естетики і дві етики. Західня (Конан Дойлівська, Бальза­ківська, Шпенґлерівська) і Східня (Толстовська, Тихонівська)"¹⁰². То­ді як "у нашій воєнній белетристиці, за рідкими виїмками, нема ду­шевного напруження тих авторів, їх непогамовности. Течуть наші ро­мани як спокійна річечка відсвіжених далеких споминів... В кожній емоції, в кожній події можна класти натиск на активну й пасивну сторону переживання. У нас – здебільшого кладеться на ту, другу. А моттом до тих воєнних романів можна було б взяти слова: "Під білою березою козаченька вбито, той чи інший варіянт Вічної Пам'яти"¹⁰³.

Донцовські естетичні критерії не були виключно ідеологічними. Донцов визнає, що "є сі винятки серед т.зв. "фашистів", серед тих, ко­го називаю неоромантиками... Є винятки і серед комуністів. (Хвильо­вий, Підмогильний, Бажан). Не уважаю за такі лихі й деякі речі Тудора. Але кажу, це винятки"¹⁰⁴. Неоромантики тут – це популярні тоді вістниківці, коло яких, однак, не було таким широким.

Так само вістниківська, зокрема донцовська, визначеність цікава для нас не своїми конкретними оцінками, а, так би мовити, з методологіч­ного боку. Несприйняття Дмитром Донцовим таких літераторів, як Іван Нечуй-Левицький, Лев Толстой, суспільних мислителів типу Михайла Драгоманова та інших, ще не дає нам підстав для їхнього бездумного заперечення чи схвалення тих, кого підтримував Донцов. Секрет мето­дології визначеності передусім полягає в акцентації певних моментів, зосередженні уваги на одному з метою повного відкинення іншого. Нація, що бореться, рухається до перемоги просто. Вона робить свій ви­бір і відстоює його. Ми повинні зацікавитися пристрасністю Дмитра Донцова, а не шукати в його викладках готових рецептів для наших ситуацій і нашого часу. У цьому випадку ми засвідчимо власну неспро­можність до самостійного мислення.

Микола Ільницький також вважає, що "ідеологізація літератури у статтях Д.Донцова не виводить їх за рамки літературного процесу, позаяк, по-перше, його ідеологічна, ширше – історіософська концеп­ція багато в чому базувалася на літературному матеріалі, а по-друге – його погляди на літературу, інтерпретація багатьох тогочасних куль­турних явищ мали вплив на літературний процес, викликаючи гостру полеміку не тільки з боку представників комуністичної організації, а й "безсвітоглядно" естетичної (М.Рудницький) та католицької кри­тики (М.Гнатишак)¹⁰⁵.

Вирішальне значення для зрозуміння "ґотичної" естетики Дмитра Донцова має врахування тих історичних умов, в яких відбувався український літературний процес міжвоєнної доби. "І все ж мають ра­цію ті дослідники, – пише Микола Ільницький, – які вважають, що "вістниківство" відіграло важливу роль у розвитку української літера­тури та громадсько-політичної думки на західньоукраїнських землях та в еміґраційному середовищі міжвоєнного десятиліття. Крім цього, ідейно-естетична боротьба цього періоду була важливим стимулом бурхливого літературного розвитку на теренах, де продовжувалися у нових умовах ті процеси, які на великій Україні були обірвані ста­лінськими репресіями. Діяльність Д.Донцова в ролі редактора та пуб­ліциста була спрямована на виховання "невгнутого" характеру поко­ління борців за національну державу. Його ідеї мали великий вплив на молодь, яка згодом стала ядром ОУН та УПА. Вони були суго­лосні з добою, коли, перефразовуючи Є.Маланюка, "над світом сяяв хрест меча", і для боротьби з ворожою силою треба було гартувати волю, а не інтелект, діло, а не слово, що, зрештою, декларували пое­ти-"вістниківці". Львівський період Д.Донцова був апогеєм його творчого піднесення як публіциста і літературного критика"¹⁰⁶.

Ґотична естетика невіддільна від романтизму та від ідеології й по­літичної практики українського націоналізму. За висловом Олега Багана, "українська культура міжвоєнних десятиліть створила справ­жній "вибуховий" феномен духового виживання нації в устремлінні осягнути вершини"¹⁰⁷.

Воля накинути себе окруженню, яка є істотою "фавстівської" культури" і є тією правдою, яку бачив Дмитро Донцов і яку хотів пояснити своїм сучасникам. "А тим часом ніщо, лише ся воля натхну­ти великим власним ідеалом західні форми нашої культури, в актив­ній боротьбі з усіма ворожими впливами зробить нас з провінції на­цією, яка ані боятиметься вже Сходу, що посягає на її душу, ані Заходу, що її хоче використати лише для себе"¹⁰⁸.

Таким чином, ґотика виступає однією з головних підстав есте­тичної доктрини Дмитра Донцова. Своїми християнськістю вона кон­кретизує романтичну основу українського націоналізму, рівною мірою віддаляючи його від тоталітарних доктрин міжвоєнної доби та від лібе­рального постмодернізму, який ідеологічно сформувався після другої світової війни. Ґотична природа донцовської концепції також є ознакою європейського походження (консерватизм і традиціоналізм) українського націоналізму, окреслюючи його міжнародне значення. ґотика має універсалістський характер, поєднуючи визначеність і лю­дяність, стаючи одночасно ґрунтом для міжнаціонального діалогу й ідеологією відстоювання власних інтересів. Це естетика ієрархії, інди­відуалізму і пристрасті на тлі вічності, що розуміється як Бог.