5. Ідеологічне підґрунтя та організаційні принципи

5.1. Дискусія попередників

Першим, хто в новітніх часах концептуально висунув ідею укра­їнської державної незалежності, був галицький соціал-демократ Юлі­ан Бачинський (1870-1940). Його книжка "Україна Irredenta" побачи­ла світ у Львові 1895 року. Як це не парадоксально, але висновки про самостійність мають у Бачинського марксистську основу. Книжка писалася під враженням т.зв. трудової еміграції українців з Буковини й Галичини за океан наприкінці ХIХ ст. Мовляв, ця продуктивна сила витрачається марно, поза Україною, але у власній державі українці матимуть можливість реалізовувати свій потенціал.

Однак пишучи про самостійність, Бачинський вже наперед перед­бачає перемогу соціалістичних ідеї у всьому світі. Українському про­летаріатові, – вважає автор "України Irredent-и", – замало державної незалежності, він одночасно повинен дбати про "з'єднання" з про­летаріатом усіх країн. "Буде се страшний час – час страшної муки і терпіння, але і найкращий час життя української буржуазії. Україна – для себе! – От і єї клич. Вільна, велика, незалежна, політично само­стійна Україна – одна, нероздільна від Сяну по Кавказ! – от єї стяг! Та, скоро діб'ється політичної самостійності – спідлиться вона, як взагалі кожна буржуазія, коли діпне своєї ціли. Але тоді і візьметься вона за своє діло – українська соціяльна демократія".¹

Юліан Бачинський має на увазі майбутню утопічну "єдність роду людського – інтернаціональну, котра запанує над нинішньою єдністю національною".² Поняття "український народ" для нього – це всі, хто проживає на території України. Можливо, саме тому ця книжка не стала "знаковою" ні для консервативної Галичини, ні для стихійно націоналістичної Наддніпрянщини.

Проте абсолютно "знаковою" фігурою для всієї України став Микола Міхновський (1873-1922), який виголосив 19 лютого у Полтаві та 26 лю­того 1900 року у Харкові³ свою епохальну промову "Самостійна Україна", яка того ж року побачила світ у Львові. Міхновський виходить з ідеї націо­нальної самодостатності українців: "Українська нація самовистарчальна й має всі духові та матеріальні дані жити самостійним життям".⁴ Його на­ціоналізм був виразно загальнонаціональним, зверненим до всіх українців та пов’язаним з ідеями соборності й державної незалежності. Він писав: "Україна для українців",⁵ "одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ".⁶

Іван Лисяк-Рудницький підкреслює не волюнтаристичну, а юри­дичну основу концепції Міхновського: "Батьком українського націо­налізму" часто називають М.Міхновського. Таке визначення його ро­лі не зовсім вірне. Міхновський був одним з основоположників но­вітнього українського самостійництва, але історично-правна, легіти­містична основа його концепції (програма відновлення "Переяславсь­кої конституції") чужа мисленню пізнішого націоналізму, який був байдужий до конституційно-правних аргументів".⁷

Із словами Лисяка-Рудницького можна погодитися лише почасти, оскільки націоналізм Міхновського насправді був расовим, "тради­ційним", радикальнішим від донцовського,⁸ пригадаємо також слова про те, що "народ має право жити тільки тоді, коли він має силу жи­ти".⁹ Хіба як юрист він вважав Україну тимчасово окупованою, а то­му власне позбавленою незалежності. "Зайд" і "чужинців" він одно­значно трактує як ворогів, з якими не можна мати ніяких справ і яких органічне українське середовище повинно перемогти, знищити, ви­штовхнути з України.

Михайло Сосновський, по суті за Іваном Лисяком-Рудницьким, гово­рить "не про один, а про два націоналізми: націоналізм Міхновського і "чинний націоналізм" Донцова".¹⁰ На думку Сосновського, у Донцова це інтеґральний націоналізм, а у Міхновського – специфічний національний радикальний рух. Відтак історія українського націоналізму поділяється на два етапи: "Початковий етап українського націоналізму пов'язаний з постаттю Миколи Міхновського, а другий етап, після першої світової війни, – з постаттю Дмитра Донцова".¹¹

Звертаючи увагу на "правничий" аспект концепції Миколи Міхновсь­кого, Михайло Сосновський навіть кладе його в основу пізнішої ревізіо­ністичної течії "двійкарства", вбачаючи у ньому певний демократизм: "Безперечно, що у Міхновського і Донцова є подібні елементи чи засади, як, наприклад, засада примату нації (...). Треба, однак, відзначити, що не зважаючи на майже абсолютний тріумф ідео­логії "чинного націоналізму", все таки ідеї Міхновського не загинули, а продовжували існувати, щоб вийти на поверхню життя при змінених обставинах".¹²

При цьому забувається, що ОУН, взявши спочатку на озброєння національний радикалізм Міхновського, пізніше намагається його не декларувати. У Постановах Другого Великого Збору зустрічаємо по­руч офіційно затверджені гасла: "Україна для Українців! Свобода на­родам! Свобода людині! З большевиками – по большевицьки!".¹³

Очевидно, більше рації має пояснення ситуації в тих самих По­становах: "Перші почини надати українському націоналістичному ру­хові організованих форм сягають 1900 року, коли то Микола Міх­новський почав на Лівобережній Україні закладати перші націона­лістичні гуртки для боротьби за державно-політичне визволення України з-під ярма царської Росії. Націоналістичні гуртки Міхновсь­кого були передвісниками організованої націоналістичної сили".¹⁴ Тобто різниця полягала у формах і методах боротьби, які були акту­альними в той чи інший історичний період. В разі перемоги у ви­звольних змаганнях, українцям були б потрібні інституції, відмінні від орденської ОУН. Але події розгорталися у несприятливому річи­щі, тому на авансцену виходить організований націоналістичний рух саме у відомому нам ідеологічному та організаційному вигляді.

Обидва теоретики також по-різному бачили майбутнє України напередодні першої світової війни. Перебуваючи на території Ав­стро-Угорщини, Дмитро Донцов вважав домінуючою проавстрійську орієнтацію на першому етапі війни, в яку українці вступали без влас­них армії і держави. "Як комета, з'являється правильно укра­їнське питання на політичному небі Европи кожного разу, коли для Росії на­ближається критичний мент. Нині воно міцно зв'язане з долею Австро-Угорщини й Німеччини, до перемоги яких ми, російські Українці, й наші брати в Австро-Угорщині, прив'язуємо нашу будуч­ність. Коли ж Росія буде побита, обидві середнє-европейські імперії будуть змушені розв'язати нарешті українське питання."¹⁵

В "Універсалі до народу українського усієї Соборної України" Микола Міхновський стверджував протилежне: "Стоючи на ґрунті єдности й мобілізації українських земель, ми встаємо за приєднаннє Галичини, Угорської України і Буковини до України Російської".¹⁶ Подібні розходження пояснювалися початком ідеологічного оформ­лення українського націоналістичного руху, який ще не набув кон­кретних організаційних форм.

Саме Дмитру Донцову волею долі судилося створити ідеологічні підстави для створення організації нового типу, якою стала ОУН. Про це пише Василь Іванишин: "І серед цих реалій, які в більшості українських інтеліґентів викликали зневіру, апатію чи розпач, Донцов у ХХ ст. зробив те, що в ХIХ – Шевченко. Він створив якісно нову філософію виживання нації, яка формувала новий, революційний спосіб національного думання при осмисленні минулого, аналізі й оцінці сучасного та плануванні політичного майбутнього. Вона ви­кликала оптимізм, повертала віру, кликала до дії. (...) Його філософія стала основою світогляду мільйонів українців. Його ідеологія націо­нально-визвольної боротьби послужила теоретичною базою для полі­тичної практики ОУН, якій вдалося на цій основі виховати і поста­вити під знамена нещадної боротьби сотні тисяч патріотів, що без вагань жертвували собою в ім’я свободи України. Його вчення і досі не втратило свого значення як основа для витворення національ­но-екзистенціальної методології нашого часу і як можливий варіант на­ціональної дії в умовах не виключеної політичної безвиході".¹⁷

Дослідники, а серед них і Петро Іванишин, справедливо наголошу­ють на спадкоємності націоналістичної ідеології по лінії Шевченко – Міхновський – Донцов, поминаючи Юліана Бачинського. "Чи не пер­шим, хто зрозумів потребу доби у людях нового духу, хто відкинув орієнтацію на чужі ідеології, хто віднайшов в українській нації її ідеал (через Т.Шевченка, М.Міхновського та ін.) – був Дмитро Дон­цов. В значній мірі під його впливом виросло, змужніло, офор­милось покоління Олега Ольжича".¹⁸

Плутанину викликають докори Донцову, що він не був членом ОУН. Скажімо, Петро Дужий відокремлює ідеологію ОУН від дон­цовської спадщини: "Все, що має тридцятилітню давність, належить історії... Отже, і донцовську ідеологію і загалом усю його політичну діяльність треба розглядати з історичної перспективи".¹⁹ Дійсно, Дон­цов не був членом ОУН, але він був ідеологом українського націо­налізму, що мав величезний вплив зокрема на Євгена Коновальця, Степана Бандеру та Ярослава Стецька, який останній вже у поваж­ному віці підкреслював, що був і залишається донцівцем.²⁰ Тому, від­повідно, Дмитро Донцов не міг не мати впливу на орденську кон­цепцію і взагалі на ідеологію ОУН. Як людина творча та ексцентрич­на, він не був людиною організації, зате напевне був – людиною ідеї.

Нова доба вимагала нової форми та нової дії українського ви­звольного руху. Представники старшого покоління, провідники Цен­тральної Ради, не розуміли і не сприйняли нової ідеології. Сергій Єфремов записав у своєму щоденнику 16 серпня 1927 року: "Почав був читати Донцова "Націоналізм" – і кинув. Нестерпучий брехун, хвастун, блягер; людина примітивно несовісна, якій вигадати факт, перекрутити цитату, приоздобити од власної фантазії, приперчити якоюсь незрозумілою злістю – все одно що раз плюнути. Читаючи, став був робити нотатки на берегах – місця не вистарчає, та й не мож­на в Звонковій, читаючи, робити відповідних справок з джерелами, що на них цей "сучасний" Хлестаков посилається. Може ще вернуся до цього сумного виплоду нашої викрученої доби. А може й не вернуся: нудно! І з душі верне".²¹

Звинувачення Дмитра Донцова в еклектизмі, що виходили з різних середовищ, а зокрема з тих, що були ідейно близькими до націо­налізму, згодом стали банальними. "Донцов – це безперечно найбіль­ший еклектик – збирач ідей, якого знає українська публіцистика",²² – писали католицькі "Дзвони". Для католиків велике непокоєння ви­кликав етичний бік справи. "Ідею "ножа і крови" ширить Донцов не тільки в "Націоналізмі", але і в "Літ.Н.В." і в теперішнім "Вістнику".²³ А тому "світогляд, сформульований Донцовим, нічим не різниться від більшовицького. Ті самі засоби боротьби, той самий філософіч­ний підклад. Тільки фірма інша".²⁴

Тут же поруч – критика з боку гетьманців. Для В'ячеслава Ли­пинського Донцов – "недержавний, анархічний та індивідуалістичний український байстрюк стадних кочівників московських, що з соція­ліста став націоналістом".²⁵ "Др. Донцов се москаль з походження",²⁶ – додає Осип Назарук і продовжує: "Націоналізм український – се труп. А нація українська щойно утвориться в державі своїй, як уро­диться дитина з матері своєї, а ніколи навпаки".²⁷

Шлях Дмитра Донцова був прямий, а мислення ексклюзивне, як того і вимагала доба. Сюди ж можемо додати величезне самолюбство і певну прикрість характеру. Він не сприймає жодних двочитань, сумнівів та інших тлумачень націоналістичної доктрини. Адже не­примиренність і є головною ознакою нової доби і нової доктрини, інакше націоналісти будуть тільки плутатися під ногами у комуністів та лібералів: "Або-або".²⁸

Він пише "Попутчикам" (відповідь)": "З тих мішанок можна бага­то чого робити, але націоналістичної доктрини з них ніколи не зроби­те. На таку синтезу ще не час. Нова доктрина потребує людей, для яких стала би їх другою природою, не "синтетиків".²⁹

Отже, націоналістичну доктрину Дмитра Донцова слід розглядати як органічний розвиток ідеології українського націоналізму, який був розпо­чатий його попередниками. Зміст і форма донцовських писань визнача­лися конкретною духовною і суспільно-політичною ситуацією на укра­їнських землях у 20-30-х роках ХХ століття. Тому Донцова не можна протиставляти Міхновському чи навіть Бачинському. Ми повинні розгля­дати адекватність того, що сталося і відбулося, а не можливості створення того, що могло бути, але історично не здійснилося.